Скасування кріпацтва й бурхливий розвиток буржуазних відносин відповідним чином позначилися на соціальних і національних процесах української нації.

 В результаті природного приросту кількість населення України в межах Російської імперії збільшилася з 13,4 у 1863 р. до 23,4 млн осіб у 1897 р.

 Українців вважали «малоросами», які належали до єдиного «великоруського народу». Політика ігнорування національних особливостей як українців, так і інших підкорених народів, а також наявність в імперії російського народу, що становив більшість її населення, обумовлювали здійснення русифікації всіх сфер суспільного життя.

 Народ України другої половини ХІХ ст. етнічно був досить монолітним. Незважаючи на великодержавну політику царизму й асиміляцію, кількість українців серед усього населення в сучасних межах України перебувала приблизно на одному рівні.

                                                                     ДВОРЯНСТВО Після 1861 р. розпочався стрімкий занепад

дворянства, зумовлений нездатністю більшості поміщиків господарювати без дармової праці кріпаків. Такі якості, необхідні для нових умов господарювання, як дисциплінованість, ініціативність, працьовитість, були рідкісними в їхньому середовищі. Це призвело до того, що вже в 1877 р. майже 77 % дворян мали великі борги й потроху продавали свої землі підприємливим господарям. У 1863-1914 рр. площі дворянського землеволодіння в Україні скоротилися на 53 %.

 Збанкрутілі дворяни, продавши свої землі, переїздили до міст. Там вони вступали на державну чи військову службу або ж ставали лікарями, інженерами, техніками, учителями та ін. Разом з тим верхівка дворянства, займаючи найвищі урядові й адміністративні посади, залишалася опорою царату.

СЕЛЯНИ

Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське населення абсолютно переважало міське. В 1897 р. на території України, що перебувала в складі Російської держави, воно дорівнювало 84,0 % на західноукраїнських землях у 1900 р. – 95,5 % усіх жителів. Через свою консервативність селянство, як ніяка інші соціальна група населення, зберігало основні національні риси в мові, побуті, культурі та національній свідомості. Під впливом товарногрошових відносин відбувалося соціальне розшарування селянства. У Наддніпрянській Україні майже 25,0 % селян володіли 40,0 % селянських земель і понад 50,0 % всієї худоби. Розорені селяни частково переселялись у міста або поривали з власним господарством і перетворювалися сільськогосподарський пролетаріат.

СЕЛЯНИ

 Майже 25 % селян продовжували жити й традиційно господарювати, забезпечуючи собі прийнятні умови життя. Зазвичай вони мали у власності до 8 десятин землі, кілька коней і кілька голів продуктивної худоби. Іноді селяни купували сільськогосподарську техніку. Середняцьке господарство було спроможне прогодувати свою родину й забезпечити сімейний затишок. Майже 60 % селянства становили бідняки. Вони або зовсім не мали землі, або мали не більше 4 десятин, яких не вистачало навіть на те, щоб прогодувати сім’ю. Щоб вижити, бідняки наймалися до багатших односельців, землевласників, шукали сезонних заробітків. Поступово вони перетворювалися на сільськогосподарських робітників або ж поповнювали лави промислового робітництва.

РОБІТНИЦТВО

Суттєвою зміною в соціальній структурі українського суспільства в другій половині XIX ст. стало виникнення робітництва — верстви промислових робітників. На відміну від селян, вони не мали засобів виробництва, тому продавали не свою продукцію, а робочу силу. Це й було єдиним джерелом їхнього існування. Перші робітники були зайняті переважно виробництвом харчових продуктів. Найбільше їх працювало у великих цукроварнях Правобережжя й Лівобережжя. Проте більшість цих працівників не була промисловим робітництвом у повному розумінні цього слова, оскільки вони працювали в основному сезонно. Справжнім промисловим робітництвом ставали робітники важкої промисловості — насамперед шахтарі Донбасу, гірники Кривого Рогу, металурги й машинобудівники. Більшість із них походила з родин, чиї батьки та діди теж працювали в промисловості. У ході індустріальної революції їхня чисельність з 1863 р. й до кінця XIX ст. зросла вчетверо й становила 327 тис. осіб, або 13,4 % від загальної кількості вільнонайманих працівників.

Робітництво було лише незначною часткою порівняно із селянством.

За    переписом   1897    р.,    у   промислово        розвинутих РОБІТНИЦТВО.

Харківській,      Київській,      Полтавській,                          Херсонській,      НАЦІОНАЛЬНА

Катеринославській і Таврійській губерніях у всіх галузях

промисловості працювало лише 37 % українців. У менш НЕОДНОРІДНІСТЬ

економічно     розвинутих      Волинській, Подільській     і Чернігівській губерніях у промисловості працювало 43,3 % робітників-українців, а решту становили росіяни, євреї, поляки, німці та ін. Це було зумовлено тим, що більшість поміщиків України, навіть після реформи 1861 р., прагнули утримувати українських селян якомога довше біля землі. Як     наслідок, коли в   Україні   розпочиналася індустріалізація, українські   селяни, на відміну від російських, не мали досвіду проживання й роботи в містах. Страждаючи    від     малоземелля й злиднів,      селяни Наддніпрянщини пов’язували     своє   майбутнє    з господарюванням    на землях   Північного Кавказу, Південного Поволжя, Казахстану, Алтаю, Далекого Сходу, але не із заводами. Туди підприємці за вищу платню, наймали представників інших народів.

власними професійними ознаками та правами. Ряди інтелігенції поповнювали переважно випускники вищих і середніх спеціальних закладів, кількість яких у другій половині ХІХ ст. значно збільшилася. Тільки Київський університет у цей час закінчило 9077, Новоросійський протягом 1868 – 1900 рр. – 2942 чол. Всього ж вищі навчальні заклади в другій половині ХІХ ст. випустили приблизно 13 тис. спеціалістів різних професій. За даними перепису 1897 р. в Україні налічувалося 24 тис. осіб з вищою і близько 17 тис. – з середньою спеціальною освітою. Це становило приблизно 0,2 % всього населення. Причому порівняно з іншими регіонами Російської імперії Україна мала досить високий відсоток інтелігенції. На 1897 р. із загальної кількості інтелігенції Росії в Україні працювало: учителів – 22,7 %, медичних працівників – 19,0, адвокатів і нотаріусів – 22,5, діячів науки, літератури і мистецтва – 13,6 %.

ІНТЕЛІГЕНЦІЯ

 Суттєво змінився соціальний склад інтелігенції. Якщо раніше вона формувалася переважно вихідцями з дворян, то на початку ХХ ст. їх відсоток зменшився до 20-25. Більше стало вихідців із різночинців, що відповідним чином позначалося на соціальній позиції інтелігенції. На постійні спроби уряду підпорядкувати її діяльність інтересам держави значна частина інтелігентів відповідала відвертим або прихованим опором, постійно перебуваючи в опозиції до влади. Краще матеріальне забезпечення мали приватні лікарі та юристи, відомі літератори, митці, середнє – викладачі вищих навчальних закладів, більшість лікарів і учителів гімназій. На нижчому щаблі матеріального добробуту перебували сільські вчителі.

 Поява             інтелігенції           відіграла        в                                  історії                  України

 У дореформений період міста в Україні розвивалися порівняно повільно. Але після скасування кріпацтва й початку промислового перевороту процес урбанізації прискорився.

 У 1900 р. у містах проживало 13% усього населення

            України.     Однак     місто     все      більше   набувало

         буржуазних рис. МІЩАНСТВО

 За своїм національним складом українське місто в цей період на 2/3 було не українським; серед жителів переважали росіяни, австрійці, німці, поляки, євреї й представники інших національностей.

 Українці традиційно тяжіли до заняття сільським господарством і не поспішали поривати міцні зв’язки із землею; навіть страждаючи від малоземелля, вони воліли емігрувати в пошуках землі в далекі краї, але не йти на найближчі шахти, заводи й фабрики з їх каторжними умовами праці.

                                                                                                       ПОДІЛЛЯ, 1914 РІК                 ПОЛТАВЩИНА, КІНЕЦЬ XIX

СТОЛІТТЯ

ФОРМУВАННЯ

УКРАЇНСЬКОЇ БУРЖУАЗІЇ

Тривало формування української буржуазії. На відміну від попередніх років у другій половині ХІХ ст. у ряди буржуазії вливалася щодалі більша кількість підприємливих селян і міщан. Накопичивши різними способами первісний капітал, вони вкладали його у виробництво й торгівлю й швидко багатіли. Окремі з них невдовзі вже належали до найбагатших людей України і Росії.

УКРАЇНСЬКА БУРЖУАЗІЯ

 Серед них Яхненки, Симиренки, Рутченки, Іщенки, Чикаленки та ін. Причому саме ця частина буржуазії була найчутливішою до національних і соціальних проблем українського суспільства й жваво відгукувалась на них грошовими пожертвуваннями та іншою благодійністю. Однак формуванню національної буржуазії перешкоджала політика російського уряду, спрямована на вивезення капіталу з України в центральні райони Росії та за кордон. Це гальмувало нагромадження капіталу українськими підприємцями, а відповідно й не давало змоги їм конкурувати з національною буржуазією. Та все ж роль української буржуазії в економічному й суспільно-політичному житті Російської держави помітно зросла, й уряд мусив враховувати це в своїй політиці. Зокрема йшлося про її претензії на політичну владу в країні.

 Торговельна буржуазія з’явилася ще задовго до реформи

виробів тощо. Але існування феодального ладу й натурального кріпосного господарства стримувало зростання торговельної буржуазії, гальмувало її розвиток.  У пореформений період почалося швидке зростання цієї суспільної верстви. За даними офіційної статистики, у 1885 р. торгівлею у Російській імперії займалися понад 1 млн. чол., включаючи й прикажчиків, а наприкінці ХІХ ст. – вже 1,6 млн. осіб. Крім того, для 175 тис. чол. торгівля була допоміжним заняттям. В Україні чисельність цієї верстви збільшилася в 1,9 раза – з 175,9 до 334,1 тис. осіб1. Зрозуміло, що наведені дані досить приблизні, оскільки статистика неспроможна була зафіксувати дійсну кількість усіх, хто займався торгівлею, особливо – епізодично. І, безумовно, це число було значно більшим за наведене вище.

торговельної буржуазії, наживши великі капітали, перетворювалися на заможних підприємців, активно прилучалися до банкірської діяльності, ставали землевласниками.

 Торговельна буржуазія була соціально неоднорідною, що можна уявити на прикладі своєрідної ієрархічної піраміди. На її вершині знаходилися великі капіталісти, власники й акціонери торгових фірм та домів, а біля її підніжжя – дрібні торговці. Кількісно заможних представників цієї верстви було не досить багато. У 1897 р. вони становили близько 20% усіх торговців в українських губерніях. У перші неповні півтора десятиріччя ХХ ст. простежується тенденція їх кількісного скорочення при одночасному зростанні питомої ваги великих торгових капіталів. Велика торговельна буржуазія зосереджувалася переважно у губернських, торгово-промислових і повітових містах. Та в міру поглиблення капіталістичних відносин наприкінці ХІХ ст. великі купецькі капітали формуються також і на селі.