ПЛАН-КОНСПЕКТ УРОКУ ЛІТЕРАТУРИ РІДНОГО КРАЮ У 8 КЛАСІ НА ТЕМУ: «САТИРИКОН КІРОВОГРАДЩИНИ» (М.П. Годованець, М.М. Сарахан, П.С. Сиволап)

Казавчинська  філія  КЗ  «Хащуватський  ліцей»

 

 

 

 

 

 

ПЛАН-КОНСПЕКТ

УРОКУ  ЛІТЕРАТУРИ  РІДНОГО  КРАЮ

НА  ТЕМУ:

 

«САТИРИКОН  КІРОВОГРАДЩИНИ»

(М.П. Годованець, М.М. Сарахан,

П.С. Сиволап)

 

 

 

                                                                                  Учитель

                                                                                  української мови та літератури

                                                                                Закордонець О.П.

 

 

 

       ТЕМА: САТИРИКОН КІРОВОГРАДЩИНИ

(М.П. Годованець, М.М. Сарахан, П.С. Сиволап).

МЕТА:

ознайомити учнів із життєвим і творчим шляхом письменників-гумористів Кіровоградщини;

 з’ясувати особливості їх творчого доробку, розвивати уміння логічно висловлювати свої думки, працювати із довідковою літературою;

формувати активне несприйняття негативних моральних рис, виховувати позитивні риси характеру учнів, прищеплювати любов до художнього слова.

ТИП УРОКУ: презентація проекту.

ОБЛАДНАННЯ: мультимедійний комплекс, електронні презентації, збірки творів байкарів, літературна карта Гайворонщини.

 

ХІД УРОКУ

                                                   Сатирик рівен хліборобу:

                                                   Встає щодня, одягне робу

                                                   І знов береться за перо.

                                                   Усе лихе руба на ниві,

                                                   Щоб люди всі були щасливі,

                                                   Щоб захистить від зла добро!

                                                                             Степан Олійник

І. МОТИВАЦІЯ НАВЧАЛЬНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Оголошення теми, мети й завдань уроку

Робота з епіграфом

Епіграфом уроку є слова Степана Олійника – відомого українського гумориста-сатирика.

Бесіда

•                   Як ви думаєте, з яким злом боряться гумористи?
•                   Чи тільки негативні сторони життя викривають байкарі?
•                   Навіщо сатирики зображують у своїх творах чесних, людей?

ІІ. СПРИЙНЯТТЯ І ЗАСВОЄННЯ УЧНЯМИ НОВОГО НАВЧАЛЬНОГО МАТЕРІАЛУ

1.               Вступне слово вчителя.

Кіровоградщина славиться своїми мальовничими краєвидами, родючими чорноземами, щедрими врожаями, працьовитими, добрими, співучими та щедрими на таланти людьми.

Сьогодні ми познайомимося із творчим доробком талановитих земляків М. П. Годованця, М. М. Сарахана, П. С. Сиволапа, які творили на гумористичній ниві. Любов до влучного, дотепного слова здавна притаманні українцям. Саме гумор допомагав і допомагає людям підтримувати життєвий оптимізм, долати труднощі, вади власного характеру. Тому знайомство з творчістю гумористів нашого краю, сподіваюся, буде не лише корисним, а й приємним для вас.

На сьогоднішньому уроці ми опрацюємо біографічні відомості про байкарів (Микита Годованець, Микола Сарахан, Петро Сиволап), дослідимо їх літературну та громадську діяльність, познайомимося з творчою спадщиною земляків-сатириків, простежимо умови становлення їх поетично-байкарського таланту, визначимо жанрово-тематичну палітру їх творчості, виразно читатимемо байки, визначимо основні іх теми.  У цьому нам допоможуть творчі групи, які працювали над проектом:

1. Микита Павлович Годованець – патріарх української байки.
2. Микола Сарахан – байкар, поет-сатирик, журналіст.
3. Петро Спиридонович Сиволап – поет-лірик, гуморист і сатирик.

Проблемне питання нашого проекту: «Чи повинні українці сміятися над вадами людського життя?» Відповідь ми дамо наприкінці уроку, коли ознайомимося з підготовленими вами матеріалами.

Ознайомтесь, будь-ласка, із робочою сторінкою, яка буде вашим надійним помічником на уроці. (Додаток 1). 

 Перед тим, як перейти до презентації проекту, доцільно пригадати відомості із теорії літератури: байка, гумор, засоби комічного.

Повідомлення учня: ( Електронна презентація).

Байка – ліро-епічний жанр, невеликий, здебільшого віршований повчально-гумористичний або сатиричний твір алегоричного змісту. У байках люди, їхні характери, вчинки показані в образах тварин, речей, рослин, явищ природи. Такі образи називаються алегоричними, а сам художній прийом, спосіб зображення називається алегорією.

Алегорія – найголовніша ознака байки, без неї байка перетворилась би в казку чи оповідання.

У байці розповідається про якусь подію з життя дійової особи. Закінчується байка повчанням (мораллю). Більшість байок складається з двох частин: оповідної та повчальної. Але є байки без повчальної частини, бо мораль такої байки добре зрозуміла з самої оповідної частини.

Комічне – це те, що викликає у нас сміх. Основні види комічного – гумор, сатира, сарказм.

Гумор – співчутливе, доброзичливе зображення смішних вад вдачі героя або недоліків громадського та побутового життя з метою виправлення, переборення.

Сатира – різке, глузливе висміювання негативних явищ суспільного життя або рис людського характеру.

Сарказм – різка, глумлива, в’їдлива, гнівна насмішка, сповнена гіркоти, презирства й ненависті до об’єкта висміювання.

Якщо гумор веселить і розважає, то сатира – це грізна зброя. Змальовані в сатиричному плані явища суспільного життя, вади людей сприймаються значно гостріше, більше вражають.

        Комічне найчастіше використовується в таких жанрах, як гумореска, байка, сатира, епіграма, фарс, інтермедія, усмішка, комедія.

        Засобами створення комічного є  іронія (вживання слова в протилежному значенні), парадокс – (сполучення несумісних понять), пародія – (перебільшено комічне наслідування твору якогось автора, зовнішнє наслідування, яке спотворює суть), гротеск (свідоме перебільшення, контраст трагічного й комічного, де реальне в житті переплітається з фантастичним, страшне – з незвичайно смішним). Інколи як засіб комічного використовується антитеза – протиставлення явищ, предметів, характерів, яке служить для посилення змістового та емоційного звучання твору.

ІІІ. ПРЕЗЕНТАЦІЯ УЧНЯМИ ЗРОБЛЕНОЇ РОБОТИ

1 група.

Микита Павлович Годованець – патріарх української байки.

Народився Микита Годованець 26 вересня 1893 року в селянській родині, в убогій хатинці під солом’яною покрівлею. Батьки Павло Антонович та Проксида Трифонівна були неграмотними, але мудрими по-селянськи. У своїй автобіографії М. П. Годованець згадує, що його матінка знала багато народних прислів’їв, приказок, пісень. А довгими зимовими вечорами діти, а їх було восьмеро, вмостившись на печі, слухали казки про звірів, які розповідала матуся. Малий Микита дивувався, як це звірі можуть розмовляти? Тільки згодом, ставши дорослим, він дійшов до думки, що матінка сама складала ті казки. Тому і писав у листі до брата Трохима, що байку в ньому започаткувала матінка.

Навчався Микита в трьохрічній церковно-парафіяльній школі. Учитель Майка помітив в учня здібності до науки, пісні (Микита співав у церковному хорі) і порадив батькам віддати хлопця до вчительської школи. І ось у 1906 році починається новий період в житті сільського хлопчика. Мати насушила сухарів, напекла калачів, зібрала в торбу нехитрий селянський харч і батько повіз сина в село Степашки Гайсинського повіту за 80 кілометрів від Вікнини.     Тринадцятирічному Микиті було і лячно без батьків, але й цікаво: перед ним відкривався чудовий світ книг, які він вечорами «поглинав». Особливо глибокі враження він отримав, читаючи «Кобзар Т.Г. Шевченка», відчувши справжню красу рідного слова. Перші прочитані книжки і живий народний досвід, мова матері, батька, поезія Шевченка і Крилова глибоко западали в душу юнака і, як ті добірні зерна, прокільчувалися туги­ми паростками любові до художнього слова, до жанру бай­ки зокрема, і владно спонукали до власної творчості. Саме шевченківську поезію намагається наслідувати поет:

      Я - син нужденного села.

      Зелений сад, обдерта стріха -

      То мій притулок і утіха:

      Природа вчителем була...

      Один, безпомічний, без сил,

      Тинявсь, самотній, в сумі, в горі,

      Мов човен у безмежнім морі,

      Що опинився без вітрил.

У 1909 році Микита Годованець закінчив навчання і у шістнадцять років почалося його самостійне трудове життя. Він працював вчителем спочатку в селі Орлівка, потім в Бабнівці, в Манжурії. Байкар згадує, що це було нелегке життя. Платня мізерна, якби не допомога батьків учнів, то чи й вижив би. Але молодий учитель був оптимістом, надзвичайно активним: організовував вечори в школі, залучав молодь до співу в хорі, грав на скрипці й сам чудово співав. Учителюючи, Годованець не полишав віршування. У цей час М. Годованець пробує і собі віршувати, друкує перші дописи. Працюючи вчителем, незважаючи на «злидні, сум і горе», як скаже у своєму ранньому вірші, він продовжує «шукати жаданих берегів». Перебороти перші невдачі і роз­чарування, віднайти ті «стежки, якими йти служить наро­ду».  З 1914 по 1917 рр. проходить військову службу в м. Ревель (нинішній Таллін). Демобілізувавшись, їде в Київ, влаштовується на підготовчі курси до університету, та на кооперативні курси споживчої кооперації. Бере активну участь у громадському житті. Пише нариси, статті, вірші. Саме у цей період Микита Годованець написав:

Народу рідному – усе!

На жертовник святого діла

Нехай з нас кожен принесе

Огонь душі і силу тіла!

Йшов 1918 рік. Микита Годованець отримує призначення на посаду інструктора райспілки в місто Кам’янець-Подільський. У щойно визволеному Кам’янці готувався агітаційний матеріал  для частин, що йшли визволяти Галичину. Вирішено було видати українською мовою збірку творів Д. Бєдного. Завідуючий видавничою справою викликав М. Годованця:

•                           Ви змогли б перекласти українською мовою кілька байок Д.     Бєдного?
•                       А чому б і ні?

-              Іду я вулицею, - розповідає Годованець, - а назустріч - чоловік середнього  зросту.

•                                Це ви Годованець?
•                               Я, - кажу.
•                                Гарна байка! Талановита! Вона буде в нашій українській хрестоматії.
•                                В хрестоматії? Отаке скажете!
•                               Буде, кажу вам! - зустрічний пожував губами і каже: Я - журналіст.

А вже пізніше, 1930 року, коли Годованець переселився до Харкова,

якось на трибуні в літературному будинку він побачив того стрічного - це     був Остап Вишня. Ще тоді великий пересмішник побачив у Годованцеві талановиту людину, що стоїть на правильній дорозі й безмежно закохану в поетичне слово. Так видатний сатирик немов би прорік творчу долю байкареві. В його перекладі політвідділ 41-ої стрілецької дивізії Червоної Армії в 1920 році видав збірочку Дем'яна Бєдного "Байки і пісні". Перша книжка оригінальних байок "Незаможник Клим" вийшла друком у 1927 році. Загалом на межі 20-х—30-х років він видав близько десятка невеличких за обсягом книжечок, що несли переважно мотиви агітаційні, пов'язані з тогочасними завданнями утвердження нового в господарюванні, побуті, культурі.

У 1921 році Микита Павлович отримав листа від матінки. Вона писала, що помер батько від тифу, вона хвора, господарство занепадає. Цей лист його дуже розхвилював і він «кинув усе і полетів додому». Майже чотири роки прожив байкар у рідному селі. Це було надзвичайно бурхливе і цікаве для нього життя. Селяни отримали землю, збиралися самостійно господарювати. За порадами йшли до «вченої людини». І Микиті Павловичу дуже знадобилися ті знання, які він отримав на кооперативних курсах. Разом із сільськими активістами він почав організовувати кооперативи. Це було щось нове в усій окрузі. Так було створено буряковий, тракторний, зерновий, тваринницький кооперативи, збудовано цегельню. Працював Годованець учителем. Він сходив увесь Уманський повіт у пошуках вчителів для школи, щоб уміли співати, малювати, грати на музичних інструментах.

 Микита Годованець рвійно взявся за творчий леміш. Вже у другій полови­ні двадцятих років він повністю присвятив себе жанру байки, згодом ставши найбільшим українським байкарем XX століття як за кількістю творів (понад тисяча!), так і за художньо-естетичним рівнем. Загалом же видано понад три десятки його книжок загальним накладом – більш, ніж півмільйона (!) примірників.  Варто згадати  такі його збірки, як: "До добробуту і культури" (1928),  "Парася на парастасі" (1929),  "Будяки",  "У колектив!" (1930),  "Трактор і рало". У цих творах Микита Павлович постає як справжній українець, адже загальновідомо, що українці – творці найтоншого гумору.

 На початку 30-х років твори Микити Годованця стають досить популярними: їх друкує журнал «Червоний перець», різні календарі та часописи, їх читають по радіо. 3 1927-го книжки Годованця виходять щороку, а у 1930-му навіть цілих три! Це можна пояснити і потужною життєвою енергією автора, і неабиякою попу­лярністю тих байок. Щоправда, у 1932-му виходить остання із тих його ранніх книжок, поставлених залізною системою на конвеєр. Наступна збірка з'явилася лише в 1957-му... А трапилося з ним те, що й з багатьма першими українськими радянськими — сатириками й гумористами у ті лихі часи. Причиною такої тривалої перерви став арешт байкаря органами НКВС у сумнозвісному 1937-му внаслідок офіційного звинувачення, що завдяки двом ревним рецензентам із Донецької обласної організації прозвучало так: «...У своїх художніх творах у замаскованому вигляді здійснював контррево­люційну пропаганду, відображав інтервенціоністські устремління і висловлював вороже ставлення до колгоспного будівництва...» Є кілька версій арешту байкаря. За однією,  Годованець написав байку про розкуркулення, за що й був заарештований. За іншою, що «чинушам» не сподобались його байки, в яких він критикував їх за підлабузництво, кар’єризм, пустодзвонство. Саме в цей час він отримав кілька потрібних для перекладів книг від польського байкаря  І. Хмельницького. Знайшовся недоброзичливець, який і вигадав про ворожу літературу.

31 січня 1937 року Микиту Годованця було заарештовано і за постановою особливої наради при НКВС від 13 червня того ж року вислано на Середню Колиму, де він пробув до 1947 року. Аж через десять літ, 11 вересня 1957 року, дістав офіційну реабілітацію — довідкою військового трибуналу Київського військового округу засвідчувалося, що постанову особливої наради від 13.VII. 1937 року "скасовано і справу припинено".

Важко було мовчати Микиті Павловичу. Але будь-який листок з віршем міг продовжити його табірні муки щонайменше на наступні 5 років. І все ж писав, особливо - після звільнення, протягом 1942 - 1945 рр. З Колими привіз 17 записників з віршами та байками. 1943 роком  датується вірш «Україно моя»:

Україно моя! Незабутня моя!

День і ніч за тобою душа кровоточить.

Не для мене тепер твоє сонце сія,

Таке рідне, мов любої яснії очі.

Україно моя! Я ж тебе так люблю!

І з вітрами пришли кращу квітку свою,

Посади на могилі моїй передчасній

З неї впаде роса просто в серце мені. –

Наче сльози кохання гарячі, чарівні!

Легко стане мені в осоружній труні, -

Я подумаю: сплю на своїй Україні.

«У виправно-трудовому таборі на Колимі батько перебував у 1937 - 1942 роках. - Згадує син Микити Годованця Анатолій Микитович. - Йшла Велика Вітчизняна війна. З 1942 по 1945 рік працював в Центральній авторемонтній майстері в селищі Спорний. Там же, розшукуючи маму, батько звернувся в Кам’янець-Подільський паспортний стіл і отримав відповідь: «Ваша жена Годованец Серафима    Николаевна в городе не проживает». Це було неправдою».

 Повернутися на «велику землю» міг тільки в 1945 році, але куди їхати? Товариш по засланню Хаджалія Варлаам Спиридонович порадив: «Езжай на мою благословенную родину - в Абхазию, где морской воздух и южное солнце поставят тебя на ноги после цинги, встретишься с моими близкими, расскажешь обо мне». Микита Годованець скористався порадою. І ось Грузія, Новий Афон, курорт Ахалі Афоні. Влаштувався на роботу до курортоуправління. Минав час, і ось вже 1949 р. Неподалік від курорту збудували дачу Й. Сталіну. Начальник особистої охорони Й. Сталіна дізнався про його судимість, що стало причиною звільнення з роботи «По собственному желанию».

П’ятирічне ув’язнення в колимському ГУЛАГу не відбило у нього ба­жання до творчості, хоча доводилося часто міняти місця проживання і тим­часових заробітків у пошуку хліба насущного. Навіть тоді, коли із дружиною та сином, демобілізованим із армії у жовтні 1950-го спробував прописатися у Кам’янці-Подільському. Сина із дружиною прописали, а з поета взяли розписку «... в 24 години покинути місто»! Допоміг знайомий вчитель, подарувавши фо­тоапарат, чим і заробляв на життя, мандруючи по селах України. Радянська система не визнавала такого поняття як «колишній політв’язень», тож тавро «ворога народу» продовжувало переслідувати Годованця навіть на початку хрущовської відлиги, коли його рукописи поверталися із видавництв.

У 50-ті роки поет досягає нових творчих вершин у байкуванні. Зростає вимогливість до себе, його девізом стає вираз: «Роби байку рік, а опрацьовуй вік». Він стає мудрим наставником молодих поетів, друкує в газетах і журналах літературознавчі статті про історію української та світової байки. Перше, що хотілось би відзначити,— це приклад його творчості для молодих новобранців алегоричного жанру і конкретні турботи досвідченого байкаря про успішну працю своїх молодших побратимів. В цей же час письменник оселився в старовинному Кам’янці-Подільському, де в свій час зародилася його літературна нива. Віддаючи всі сили і хист своєму улюбленому жанру, поет заговорив на повний голос у ряді нових книг.                               

Помітним внеском досвідченого митця в розвиток української байки стали його книги "Байки" (1957), "Осел на хаті" (1958),  "Байки" (1960),  "Заяча математика" (1961), "Вужі під яслами", " Байки" (1963),  "Конвалія і Лопухи" (1966), "Талановита Тріска" (1967), однотомник (1964) і двотомник вибраних творів (1968), однотомник вже по смерті (1987)…

Окремою, досить помітною сторінкою творчості письменника є використання і переосмислення ним спадщини байкарів світу, переспіви і опрацювання творів Крилова, Езопа, Лафонтена та багатьох інших. Переносячи, наприклад, у царину української літератури основні мотиви «праотця байки» Езопа, М. Годованець ніде й ніколи його сліпо не копіює, а на основі запозиченого сюжету створює цілком оригінальні байки, пройняті духом свого часу.

Тривалий час Годованець трудився над художнім освоєнням байки античних часів, епохи Відродження, творчої спадщини видатних західноєвропейських майстрів цього жанру. Його праця увінчалася виданням книг "Ріка мудрості. Байки за Езопом" (1964), "Веселий педант" (1965), "Байки зарубіжних байкарів у переспівах та перекладах Микити Годованця"(1973).                                                                                                Байка – складний жанр, який вимагає не тільки глибокої обізнаності з народним життям, високої культури та ерудиції. Він вимагає широкої душі, світлого розуму, яскравого сатиричного хисту. Микита Годованець його мав. Твори його пройняті ліризмом, іронією, почуттям поваги й любові до Людини, до України, до всього українського: звичаїв, традицій, обрядів, танців, пісень, поетичного слова.

Високий (правда худорлявий), завжди спокійний, стрункий, неспішливий, голена голова — він і зовні був схожий на патріарха, який знає собі ціну і ціна та висока. Був добрим, ні  на кого не мав зла — навіть на своїх червонозоряних катів. Простив  і  їм. (Хоча за свої табірні поневіряння особливо не афішував — остерігався, адже часи попри хрущовську "відлигу" все ж в СРСР були небезпечними). І він, патріарх, досягнув у байці високих вершин, справді  своїм талантом піднявши байку українську на ще вищий рівень.

Приїхавши до Кам’янця-Подільського у 1954 році, Микита Павлович прожив у місті  над Смотричем  два десятиліття — аж до своєї кончини. Там же були написані  його найкращі, зрілі  книги, книги майстра, метра, живого класика. Микита Павлович брав активну участь в громадському житті міста, охоче зустрічався з читачами, був взагалі тамтешньою знаменитістю. Він був взірцем і наставником для багатьох митців Вінничини.

За веселу вдачу, доброзичливість і людяність   М. П. Годованця любили й поважали. З дитинства він дуже любив народну творчість, знав багато приказок, загадок, народних переказів, але найбільше любив народну пісню і ніколи не втрачав нагоди відвідати концерти народних майстрів.

Протягом усього життя незмінним супутником і вірним порадником була його дружина - Серафима Миколаївна.

М. П. Годованець ніколи не втрачав зв’язку із своєю батьківщиною. Він листувався з родичами, односельцями, педагогічним колективом Вікнинської школи. В разі потреби давав дружню пораду, не забував вітати їх із святами, які на рідній землі завжди проходили весело: з дотепними жартами й  піснями та запальними танцями.

Переглядаючи листи М. П. Годованця, ніде не знаходимо, щоб він згадував про своє перебування на Колимі. Хоч він і був реабілітований, але роки, проведені в таборі, важко сказалися на здоров’ї: серце було підірване, мучив ревматизм. 24 серпня 1974 року він помер. Похований у Кам’янець- Подільському.

Земляки свято шанують пам’ять М. П. Годованця, захоплюються його творчістю. Завдяки талановитому землякові, Постановою Ради Міністрів УРСР місцевій школі у 1975 році було присвоєно ім’я Микити Павловича Годованця. У Вікнинській ЗШ відкрито музейну кімнату байкаря. Її відкриття було приурочене 100 річниці з дня народження Микити Годованця.

Матеріали збирали всією громадою. Це особисті речі поета, фотографії, листи, книги. Значну їх частину музеєві подарував син Микити Павловича. У 2008 році Анатолій Микитович передав музеєві 84 книги із приватної бібліотеки байкаря. Це книги як класиків, так і сучасних українських авторів.

Систематично в музейній кімнаті проводяться  екскурсії для школярів, гостей школи, жителів села. Тут проходять уроки літератури рідного краю та виховні заходи.

Світогляд Микити Годованця  формувався в ранньому дитинстві під впливом творів  українських та російських класиків, пізніше – становлення нового ладу в країні. Маючи  вразливу душу, поет не міг залишатися осторонь будь-яких соціальних проблем, ні на мить не примирюватися з неправдою й несправедливістю. Він – справжній патріот, який, пройшовши табірні жахіття, залишився  людиною, яка уособлює в собі найкращі якості: чесність, людяність, безкорисливість, чуйність, працьовитість, жагу справедливості.

Об’єктом сатири Годованця були нечесні люди, лицеміри, пристосуванці, розтринькувачі народного добра, кар’єристи, спекулянти тощо. У своїх байках він писав і про чесних трудівників, прославляв їхню доброту, працелюбність, щирість. Існує думка, що основне призначення байки – викривати потворні явища життя. У багатьох байках Годованця зустрічаємо незвичне для цього жанру утвердження специфічними засобами байки певного позитивного ідеалу. Персонажами таких творів виступають носії не негативних, а позитивних начал. У цьому полягає  прогресивна роль байки – утвердження нового побуту, культури.

 Творчість нашого земляка – це справжній скарб, який  навчає доброти, людяності, духовності, чого так бракує у наш час, особливо серед молоді. На прикладі життя і творчості  цієї мужньої людини кожен з нас мусить задуматися про сенс свого існування, вміння залишатися самим собою за будь-яких обставин, підтримувати інших у складних обставинах.

Можна  виділити такі тематичні напрями, як людина і праця, роль митця в суспільстві, любов до батьківщини, політична сатира. Багата творчість М. Годованця й на жанрові різновиди, серед   яких: байка-агітка, байка-приповістка, байка- памфлет, байка-жарт, байка-фрашка.

Багатогранний талант Микити Годованця виявився саме в переосмисленні світової байкарської спадщини. Він опрацював твори багатьох авторів різних країн і епох. Бравши відомі сюжети, творив власні оригінальні байки, насичуючи їх українським колоритом. Опрацювання Микитою Павловичем байок багатьох зарубіжних авторів - це величезна заслуга байкаря перед українською літературою. Поет брав сюжет - стрижень байки - і творив оригінальний твір, досконалий за формою, за ознаками жанру.

Особливості поетично-байкарського стилю Микити Павловича Годованця полягають в тому, що його творам притаманні емоційність, реалістична образність, жанрова різноманітність. Автор вміло використовує різні художні засоби, синтаксичні конструкції,  емоційно-експресивну лексику.

 Микита Годованець в запозичених сюжетах має власну точку зору, свою гуманістично-естетичну позицію. По-іншому повертає байкар ідейний зміст традиційних творів  – у нього вже нові соціальні обставини, в яких діють алегоричні персонажі. Не схилятися покірно перед труднощами, а давати рішучу відсіч ворогові – ось до чого закликає Годованцева байка. І в цьому її головний сенс, суспільна сила та ідейна вартість.  Стиль байкаря Микити Годованця – це глибоке розкриття алегоричних образів через розширені діалоги й влучну характеристику персонажів, використання  різноманітних зображувально-виражальних засобів, серед яких переважають епітети, фразеологізми,  риторичні запитання, окличні речення, експресивна лексика.

В особі Микити Годованця українська література отримала непересічного й унікального борця за моральні цінності і людську гідність. Байки у його долі відігравали абсолютно полярно-контрастну роль, оскільки саме за них поет був підданий майже двадцятирічній суспільній анатемі, і вони ж стали зрештою чи не єдиним джерелом його творчих уподобань та невичерпної життєвої наснаги. Саме завдяки байкарському жанру Микита Годованець посідає одне із чільних місць у скрижалях вітчизняного гумору і його по праву можна назвати патріархом української байки.

 

2 група:

Микола Сарахан – байкар, поет-сатирик, журналіст.

У мальовничому селі Чемерпіль Гайворонського району на Кіровоградщині 15 вересня 1942 року в незаможній сімї народився Микола Микитович Сарахан.

З дитячих та юнацьких років у пам'ять майбутнього письменника вкарбувалися епізоди життя його батьків, які боролися із страшною нуждою, ледь зводячи кінці з кінцями. Достатньо лише сказати, що в дитинстві для Миколи шматок черствого малая, трішки посипаного цукром, був найкращим гостинцем. А про цукерки хіба що міг лише мріяти. У 1947 році п’ятирічний хлопчик ще не міг зрозуміти, чому мати готує страви з гнилої картоплі, пригощає гіркуватими смаженими молюсками чи молоком з конопель. У шкільні роки доводилося ходити у полатаних штанах та поношених кирзових чоботах.

Після закінчення семирічки Микола Сарахан продовжив навчання в середній школі села Сабатинівка, де, як він сам стверджує, почала формуватися його життєва позиція. Найбільше він любив літературу. Писав ліричні вірші, був активним учасником художньої самодіяльності, захоплювався спортом і навіть на районних олімпіадах завойовував призові місця з легкої атлетики та велоспорту. Але ніхто тоді не міг подумати, що саме цей учень стане не тільки журналістом, а ще й байкарем та поетом-сатириком.

Може, все почалося з того, що у невеликій хатині Сараханів у ті далекі повоєнні роки збиралися сусіди на «годенки». Хтось пряв кужіль, хтось вишивав, хтось розповідав цікаві історії, казки, небилиці, що глибоко западали в душу допитливого Миколки. Та й сам він вечорами при світлі каганця читав байки Леоніда Глібова, Івана Крилова, Степана Руданського, Микити Годованця, деякі з них вивчав напам’ять.

Любив Микола бігати босоніж по левадах, купатися у річці, довго засиджуватися під кучерявими вербами на березі Південного Бугу і писати вірші, бо ж дуже хотілося оспівати чудову природу рідного краю. Коли ж у Гайворонській райгазеті надрукували його першу замітку, з’явилося жагуче бажання – стати журналістом.

Йшов час, і життя вносило свої корективи. Після закінчення Сабатинівської середньої школи хлопець із бідної родини був змушений піти працювати у колгосп, щоб заробити гроші для подальшого навчання. Його призначили обліковцем тракторної бригади. У своєму рідному селі очолив комсомольську організацію. Життя наповнювалося новими турботами, але було цікаво. Після трудового дня юнаки й дівчата проводили своє дозвілля на берегах Бугу, у сільському клубі влаштовували концерти, літературні вечори, на яких завжди виступав Микола Сарахан. В райгазеті час від часу з’являлися його нові публікації.

Влітку 1960 року Микола Сарахан поїхав до Києва. Але в столиці його очікували важкі випробовування. Спроба вступити на факультет журналістики Київського університету ім. Т.Г. Шевченка закінчилася невдачею – не пройшов по конкурсу. Впродовж року Микола працював робітником на Київській птахофабриці. Потім вступив до Київського медучилища №2.

Після закінчення навчання молодий фельдшер служив у армії, а коли повернувся, то за порадою друзів, приїхав працювати на Вінниччину, де завідував фельдшерсько-акушерським пунктом в селі Лісова Лисіївка. І вже тут у вільний час, як і раніше, захоплювався поезією, фотографією, дописував до газет. Його ще не покидала мрія стати журналістом, але не вистачала часу для ретельної підготовки.

Микола Сарахан вирішив продовжити навчання у Вінницькому медінституті ім. М. Пирогова, бо шансів для вступу було значно більше. Вже й документи підготував. Та раптом сталося те, що, може, закодоване його долею.

…Літнього дня біля ФАПу зупинилась чорна «Волга». З кабіни вийшли двоє: голова Калинівського райвиконкому Віталій Кулик та викладач ВПШ, кандидат філологічних наук Володимр Шкляр, який приїхав на Вінниччину у пошуках талановитих людей для навчання на факультеті журналістики.

У той час у Вищих партійних школах України слухачам надавалось безкоштовне житло і забезпечували високою стипендією, що надавалась в обсязі зарплат працівників районних газет. Микола Сарахан погодився. Він успішно склав вступні екзамени і у свої тридцять був зарахований слухачем Одеської ВПШ. Чотири роки навчання на стаціонарі для Миколи Сарахана не пройшли марно. Він самотужки поглиблював знання з української мови, прагнув удосконалювати журналістську майстерність, багато читав. У закладі випускали малотиражну газету, за форматом і друком не гіршу, ніж районні газети України. Відповідальним секретарем призначили Миколу Сарахана. Така практика  мала велике значення для підготовки майбутнього журналіста. Тепер він часто згадує, що то були найкращі роки його життя.

Після закінчення ВПШ Микола Сарахан повернувся до Вінницького обкому партії. Його призначили заступником редактора Калинівської райгазети «Прапор Перемоги». З перших днів він поринув у журналістську роботу і швидко прижився на новому місці. Його цікаві кореспонденції, замальовки, нариси, здебільшого про людей багатої душі, справжніх трудівників, друкувались не тільки в районці, а й в обласних та республіканських газетах. Це був час становлення, час злету до омріяних висот молодого журналіста.

Сюди, до Калинівки, особливо на Всеукраїнське свято сатири й гумору,  приїжджають зі столиці та різних областей України письменники, поети, артисти, видатні працівники культури, і, звісно, журналіст Микола Сарахан знайомився з ними, спілкувався. Саме під впливом таких зустрічей з творчими людьми він серйозно захопився літературною діяльністю. Тепер вже писав байки, сатиричні та гумористичні вірші. У цьому жанрі він почував себе як риба у воді. А ще його радувало, що має надій ну зброю у боротьбі проти всіляких негараздів та вад у нашому житті.

Друзі, колеги і навіть деякі літератори радили Миколі Сараханові видати збірку своїх творів хоча б маленькою книжечкою, але він вагався. І лише в кінці 2001 року приніс у видавництво своїх тридцять байок, сорок п’ять сатиричних та гумористичних віршів і сорок мініатюр. Усі ці твори майже без літературної правки увійшли до першої сатирично-гумористичної збірки «Тимчасова секретарка», що вийшла у світ 2002 року.

Наступного року побачила світ друга збірка Миколи Сарахана «Чемерпільська відьма»(2003), за яку автор був удостоєний літературної премії ім. Степана Руданського.

Талант Миколи Сарахана яскраво розцвів. За останні десять років своєї творчої діяльності вийшли шість поетичних сатирично-гумористичних збірок: «Золота підкова»(2005), «Репортаж із пекла»(2005), «Жертва акули»(2008), «Байки»(2008), «Лише – для Вас…»(2010), «Подвійний сюрприз»(2012). У житті кожного літератора видання нової книги є пам’ятною подією. У Миколи Сарахана свято подвійне – ця весела книга вийшла у світ у 2012 році, коли авторові виповнилося -70!

Впродовж десяти років співпрацює Микола Сарахан із Альоною Новченковою – художником-ілюстратором, яка проживає у місті Калинівка на Вінниччині. «ЇЇ бачення персонажів у художніх творах майже співпадають з моїм баченням».

Микола Сарахан продовжує добрі традиції українських байкарів Леоніда Глібова, Степана Руданського, Микити Годованця, поетів-сатириків Степана Олійника, Павла Глазового, Анатолія Гарматюка й утверджується в українській літературі скоріше як байкар. Він знаходить цікаві теми, загадкові сюжети з живої дійсності і не забуває про сатиричну прицільність, політичну гостроту, досягаючи у більшості своїх байок та віршів комедійні розв’язки. Торкаючись гострих проблем сьогодення, Микола Сарахан у своїх байках, гуморесках, сатиричних мініатюрах висміює кар’єристів, бюрократів, хабарників, ледарів, п’яниць, лицемірів та людей з нечистою совістю, засуджує їх негативні дії та вчинки, радить боротися зі злом. А вже в позитивних персонажах байкар утверджує чесність, принциповість простих людей, їх доброту, ставлення до громадських обов’язків, що випливають з норм і правил нашого демократичного суспільства. Важливо, що в кожній байці простежується художня достовірність алегоричних персонажів і ситуацій, соковитість розмовних зворотів з використанням народно-розмовної лексики. Ці твори дохідливі і легко читаються, підштовхують читачів до сміливих роздумів.

У Миколи Сарахана виробився власний поетичний стиль. Він оновлює байку, щоб вона містила в собі нову мораль, співзвучну громадсько-політичним тенденціям часу. Та і в сатиричних віршах простежується органічний зв'язок з фольклором. Особливо використання народних приказок, ліричні відступи, дотепні порівняння, їдка іронія в цілому надають його творам глибокого змісту й краси.  Байки та гуморески Миколи Сарахана позначені виразністю художніх образів і сатиричних засобів, мовною й стилістичною простотою, а його алегорії здебільшого точні й позначені неабияким художнім смаком.

Учнем Годованця вважає себе й наш земляк, уродженець села Чемерпіль, талановитий байкар – Сарахан Микола Микитович. Він завжди відгукується на запрошення відвідати музейну кімнату Микити Годованця у Вікнинській школі. І з кожним приїздом дарує нові збірки своїх творів. У музеї створена експозиція творів М.Сарахана із автографом байкаря.

Микола Сарахан – лауреат літературної премії імені Степана Руданського, член Національної Спілки журналістів України, член Вінницького куреня гумористів.

 

3 група:

Петро Спиридонович Сиволап – поет-лірик, гуморист і сатирик.

Народився Петро Спиридонович Сиволап 1 січня 1929 року в селі Полонистому Голованівського району Кіровоградської області у селянській родині. Дитинство пройшло у рідному селі, що розкинулось на березі оспіваної в народі річки Ятрань. 

 Закінчив Львівський державний університет імені Івана Франка. З 1960 р. на журналістській роботі. Зокрема працював у газеті «Кіровоградська правда». Автор гумористичних збірок «Душа і ноги» (1984), «Баранячий фасад» (1989), «Етикетка для колгот» (1994), «Калинова Ятрань» (1995), «Слівце з перцем» (2008).

Залюблений у своє рідне Полонисте, у Ятрань Петро Сиволап відомий читачеві здебільшого як гуморист і сатирик. Видав кілька книг цього жанру. Давній і постійний автор “Перця”, двічі лауреат журналу. Водночас пише ліричні твори. Петро Спиридонович іноді жартує: “Через те, що я гуморист, з мене вийшов недосконалий лірик, а через те, що я лірик, - вийшов недосконалий гуморист”. Але це лише скромний жарт. Насправді ж іскристий гумор, гостра сатира і ніжна пісенна лірика, які дістають душевних людських глибин, злилися у його серці в єдиний потік, що, подібно бурхливому водограю, дзвенять різними голосами, викликаючи в читачів захоплення й повагу. У ній виразно пролягає життєвий шлях автора, сповнений добра й радощів, смутку й гіркоти. З її віршованих рядків віє дитинством, світлою юністю, сповненою ніжного кохання, материнською ласкою. На цьому сонячному тлі постають і гіркі розповіді про трагізм сталінської колективізації, голодомор 33-го року, тяжкі, криваві дні війни, учасником якої довелося бути автору.

У збірках гумору  Петра   Сиволапа  - давнього і многолітнього співпрацівника журналу «Перець» - відроджуються сміхотворні традиції Степана Руданського та вже до нас ближчих Степана Олійника і Павла Глазового... Гаряче відчуття проблем сучасності, влучна, дотепна, яскрава обізнаність характерні для цього поета, який усіма нервами душі зв'язаний з рідною землею, із життям сущих для нього людей.

За своє життя Петро Спиридонович Сиволап двічі побував у Балті. Перший раз - у 1944 році під час визволення міста і району від німецько-фашистських загарбників у складі 25-ї гвардійської дивізії, куди влився його партизанський загін, що діяв у Кіровоградській області. Вдруге - через 65 років - на початку квітня 2009 року, коли брав участь в  олійниківських святах як лауреат премії імені  С.Олійника.

Із хвилюванням пригадав ветеран вулицю напіврозваленого міста, що  вела вниз від костьолу, якою рухалася артилерія, військовий транспорт. На все життя залишились у пам’яті тодішнього молодого партизана-розвідника усмішки балтян, а ще - чорний хліб і торба цибулі, які дали визволителям в одній з хат, куди вони завітали.

Петро Сиволап - лауреат премії Юрія Яновського, премії Степана Олійника, двічі лауреат премії журналу «Перець».

Зараз Петро Спиридонович проживає у Києві й плідно працює на гумористичній ниві.

 

2. Виразне читання байок (напам’ять, за ролями, інсценізація). (Додатки 2,3,4).

ІV . УЗАГАЛЬНЕННЯ МАТЕРІАЛУ

1. Заповнити таблицю

Які риси людського характеру висміюють письменники-гумористи?	Які позитивні ідеали возвеличують митці?
Скупість. Лицемірство. Ледарство. Брехливість. Жадобу до наживи. Боягузтво. Невихованість. Пустодзвонство.	Любов до Батьківщини, мови, матері, рідного краю, природи. Уславлення мужності воїнів-визволителів. Шанобливе ставлення до традицій. Возвеличення людей праці. Велику силу мистецтва. Добросердне ставлення до оточуючих.

 

2. Продовжити речення

•       Основними мотивами творчості сатириків є…
•       Автори висміюють…
•       У творах переважають такі художні засоби…
•       Жанрові різновиди творчості письменників-гумористів…

3. Аргументація проблемного питання

Учитель: На уроці ми зробили огляд життя й творчості сатириків Кіровоградщини. Слід відзначити, що їх твори розраховані на широку аудиторію, призначені для формування високих моральних якостей, правильного погляду на життя, суспільні взаємини людей. Особливим є те, що вони органічно пов’язані з життям, стверджують все краще, передове, заперечують негативне, віджиле. Гумористичні твори завжди актуальні. Завершуючи наш урок, повернемося до проблемного питання.

• Я вважаю, що українці повинні сміятися над вадами людського життя, тому що ….

(…висміювання негативних рис має виховне значення, адже сприймаючи інформацію в гумористичному тоні, людина намагається позбутися власних вад характеру, об’єктивно оцінює і себе, й оточуючих, намагається стати кращою).

V . ОЦІНЮВАННЯ ПРОЕКТНОЇ РОБОТИ

(Самооцінювання учнів, оцінка вчителя з коментарем. Додаток 1).

 

VІ. ДОМАШНЄ ЗАВДАННЯ

І – ІІ рівень. Вивчити одну із байок напам’ять, зробити до неї ілюстрацію.

ІІІ рівень. Написати твір-мініатюру на тему: «Сміх продовжує життя».

ІVрівень. Скласти байку, гумореску.

РОБОЧА СТОРІНКА      ДАТА: 

ТЕМА УРОКУ: ЛРК  «Сатирикон Кіровоградщини (М.П. Годованець, М.М. Сарахан, П.С. Сиволап)».                

Очікувані результати:

• Знати біографічні відомості про письменників-гумористів Кіровоградщини (М. Годованець, М. Сарахан, П. Сиволап).
• Виразно читати  й аналізувати  їх твори.
• Уміти використовувати різноманітні джерела та Інтернет-ресурси.
• Висловлювати власні судження та доводити свою думку.
• Уміти створювати електронну презентацію.
• Удосконалювати навички публічного виступу.
• Виробляти навички робити адекватну самооцінку та оцінювати роботу однокласників.

Основні поняття з теорії літератури:

байка, алегорія, мораль, комічне, гумор, сатира, сарказм; гумореска, усмішка, епіграма; іронія, парадокс, пародія, гротеск, антитеза.

Проблемне питання:

Чи повинні українці сміятися над вадами людського життя?

ОЦІНЮВАННЯ ПРОЕКТУ

№	ВИД  РОБОТИ	Максимальна кількість балів	Самооцінка	Оцінка вчителя  + коментар учителя
1	Підготовка до проекту:  використання різних джерел (Інтернет, періодика, критичні матеріали тощо)	3
2	Презентація  проекту (дикція, виразність, впевненість тощо )	3
3	Виразне читання гумористичних творів, інсценізація	3
4	Вміння робити висновки й узагальнення	3
5	Разом	12

 

 

План презентації проекту

4. Микита Павлович Годованець – патріарх української байки.
5. Микола Сарахан – байкар, поет-сатирик, журналіст.
6. Петро Спиридонович Сиволап – поет-лірик, гуморист і сатирик.

Узагальнення знань

Заповнити таблицю

Які риси людського характеру висміюють письменники-гумористи?	Які позитивні ідеали возвеличують митці?

 

Продовжити речення

•       Основними мотивами творчості сатириків є…
•       Автори висміюють…
•       У творах переважають такі художні засоби…
•       Жанрові різновиди творчості письменників-гумористів…

 

Аргументація проблемного питання

• Я вважаю, що українці повинні сміятися над вадами людського життя, тому що ….

 

Домашнє завдання

І – ІІ рівень. Вивчити одну із байок напам’ять, зробити до неї ілюстрацію.

ІІІ рівень. Написати твір-мініатюру на тему: «Сміх продовжує життя».

    ІVрівень. Скласти байку, гумореску.

 

 

 

 

 

 

 

 

ДОДАТОК 2

М.П. Годованець

 

          ВЕДМІДЬ

Ведмідь знайшов картину:

Змальовано ялину,

І на гіллі,

Залитім світлом,

В горішки граються, мов діти,

Дві білочки малі.

У матері на серці радість грає;

На милих діток гордо позирає –

На вищу втіху на землі…

Лісів тайгових житель,

Ведмідь – вимогливий цінитель,

І голову схилив,

І очі мружить:

•                   Не те… Не так… Не дуже…

І хто таке схвалив?

Така робота не прославить!

Тут треба дещицю підправить, -

Хапає пензель. За хвилину

Звірків нема. Сів вулик на ялину;

Погасли радісні сонця, померкли задумки митця.

Ведмедю праця та здалась похвальна:

•                   Поправочка моя – прегеніальна!

 

Чекає горе декого з митців!

Ведмедя я у Лева бачив:

Переговори вів,

Щоб Лев його редактором призначив!

 

          САТИРА

Бджола з Гадюкою розмову завели.

Гадюка так знущалася з Бджоли:

•                   Твоє жало – і сміх, і горе!

Кусаєш ти не всіх, а по розбору,

А вкусиш – спухне, та й усе.

От я: укус мій смерть несе!

Жалю усіх при всякій змозі,

Кого зустріну на дорозі… -

Бджола відповіла:

•                   Слід знати:

Крім люті й зла,

І серце, й розум треба мати!

 

Коли жалом сатира коле

І в ній отрути й злості досить є,

А розуму і серця не стає,

То з неї нам добра не бачити ніколи.

 

          БРИТВА

У перукарні

Всі бритви дуже гарні.

Між них одна:

Вона

У бороді

Твердій.

У піні мила,

Всміхаючись ходила.

Якось забулися майстри

Зітерти пляму мила на вістрі.

На ранок дивляться – іржа!

І стала бритва гірш ножа.

 

Буває, молодий талант зорею блисне,

Ми втішимся й забудемо в ту мить,

А він чи поржавіє, чи закисне…

Дарма вже потім серце в нас щемить.

 

          МІШОК

Мішок з клеймом «Село - Столиця»

Лежав порожній між Мішками.

Згадавши щось, почав хвалиться:

•                   Гей, тіштесь, що лежу між вами!

Недовго в світі я прожив,

А честь яку вже заслужив!

На виставці була мені така увага:

На стенді слави й шани я стояв

І, груди вип’явши, з усмішкою зневаги

На ті Мішки нікчемні позирав.

•                   За що ж тебе так славили й вітали? –

Гуртом Мішки спитали.

•                   За що? Бо з написом червоне знамено

Схилялось гордо наді мною:

В мені було пшеничне золото-зерно,

Відзначене медаллю золотою!

 

Такі Мішки плескати люблять,

Що їх, мовляв, і славлять, і голублять.

А за які діла?

Яка заслуга в них була?

Возили на показ в столицю

Чужі труди, чужу пшеницю.

 

 

        БАЙКАР

Друг зрадив? Горе б’є?

Не плач!

У тебе є

Читач!

Покривдив критик дуже? –

Забудеться, мій друже,

Погасне з часом кривди жар…

До негіді утратив осоружність? –

Уже ти не байкар!

 

         КОТЯЧА СОВІСТЬ

Коли кохана Солов’їха збоку –

Співається нівроку!..

Натхненний Соловей витьохкував, як міг.

А Кіт Співця, розбійник, підстеріг,

Плигнув – за горло не дістав,

А кров пустив, і хвостик відбатав.

Співець вмостився вище,

І тьохкає, і свище…

Кіт ходить унизу,

Питає Солов’я, пускаючи сльозу:

•                   Ну, як живеш, мій друже?
•                   Д-дуже!

 

Учиниш зло, так совість май,

Хоч про здоров’я не питай!

 

 БОРОДАВКА

•                   Чом Жаба ця так задається дуже?

Надулася, мов статуя жива,

Задрала ніс, і з сестрами не дружить.

•                   Не бачиш? Виросла бородавка нова!

 

          ТРУТНІ

Якось на вулика наскочили сусіди.

Нероби, ласі дармоїди.

Рій з вулика – в політ:

•                   Рятуймось від розбою!

Всі, як один, - до бою!

Побачить правду білий світ! –

Всі зринули, а в домі

Лишились Трутні нерухомі.

Питає Матка їх:

•                   Ви мед любили їсти?

Не дайте ворогу до вулика залізти!

Вам осторонь стояти гріх!

•                   Який там гріх? – Трути заголосили. –

Хай б’ються ті, що мед носили!

За труд свій в них серця болять,

А нам боки за віщо підставлять?

 

Мед їсти є майстри.

За честь роя стоять?

Й не говори!

 

 

ДОДАТОК 3

 

М.М. Сарахан

 

          ХОРОБРИЙ ВЕРШНИК

Славетному байкарю Микиті Годованцю присвячую

Часто літом біля лісу

У погожі дні

Любив байкар кататися

На баскім коні.

Та якось на тій дорозі,

Його Вовк зустрів

•                   Як це сталось, - скалить зуби,

Що тебе не з’їв?

Чому мені лізеш в душу

І стаєш на хвіст?

Може, забув, що я м'ясо

Їм навіть у піст?

З’їм сьогодні коня твого,

Не кажи, що гріх!

Це буде якраз розплата

За всі байки й сміх.

Ти затіяв з хижаками

Небезпечну гру,

А тому я на шматочки

Тебе роздеру!

•                   Зачекай! – Байкар нахмуривсь. –

Ще з’їсиш коня.

Це ж не заєць, не куріпка,

Навіть не ягня.

Для Вовків давно існує

Істина проста:

Якщо хочеш коня з’їсти,

Починай з хвоста.

•                   Ха-ха-ха! – Бажай смачного

У великий піст!

…Кинувсь Вовк на вороного

І схопив за хвіст.

Заіржав кінь, копитами

Вовка враз огрів,

Той, як м’яч, з розбитим носом

Полетів у рів.

•                   Затям, дурню, - сміявсь вершник, -

Не добро, а зло

Не одного супостата

В могилу звело!

І гонив Байкар Вовчиська

Верхи на коні,

Він тікав і впав безсилий

На трухляві пні.

Від дошкульної нагайки

Корчивсь та стогнав,

А надвечір біля дуба

Лиходій сконав.

А хоробрий Байкар стрімко

Далі гнав коня.

В руці сяяла нагайка

Хльостка, вогняна.

Наче в казці, добрий вершник

Чарував усіх.

Вслід за ним і над землею

Котивсь лунко сміх.

 

Нехай завжди гострим буде

В байкарів перо,

Хай байки несуть на крилах

Людям всім добро.

 

ОСА І БАЙКА

Дорікалась Оса Байці,

Хотіла вкусити:

•                   Як посміла ти, базіко,

Мене так ганьбити?!

Ледащицею називала,

Порівняла з трутнем.

Глянь на себе і подумай

Про своє майбутнє.

Ти смієшся й захищаєш

Чужі інтереси,

Та як вмреш, то не згадають

Ні в книгах, ні в пресі.

Я ж дітаю у садочку

І завжди гарненька.

В мене крила золотенькі

І талія тоненька.

Вмію я зачарувати

Всіх комах і птахів.

Зізнаюсь, вкусити можу

Чи нагнати страху.

Байка лише усміхнулась:

•                   Глянь, летить Бджола!

Це прекрасна трудівниця,

Честь їй і хвала!

Про це знає й пам’ятає

Мій батько-байкар.

Хоч ти гарна, стараєшся

Завжди бути чемна,

Знають всі – душа у тебе

Порожня і темна.

Повір мені, я живу

Правдою святою,

Поруч мене завжди Бог

І люди зі мною.

Я не вмру, бо є слова

Батька в заповіті:

«Живи, Байко, поки зло

Є на цьому світі!»

 *  * *

А мораль: несе нам Байка

Завжди правду сущу,

А тому в усьому світі

Вона невмируща.

          ВЕДМІДЬ ТА БДЖОЛА

Неподалік лісосмуги,

Де гречка цвіла,

Стріла там в погожу днину

Ведмедя Бджола.

Обтирає піт на личку,

Опустивши крила:

•                   Може, пан медку бажає? –

Питає Бурмила.

•                   А щоб ти була здорова!

Давай швидше, люба,

Банку меду гречаного! –

Ведмідь скалить зуби.

•                   Банку меду? Ну й прожора!

А де ж його взяти?

Ти забув, Потапич, треба

Бджоли доглядати.

А ти ж вулики ламаєш,

Про це усі знають.

Мої сестри-трудівниці

Тебе проклинають.

Уже справу передали

У прокуратуру.

Пройде час й неодмінно

З тебе здеруть шкуру!

Заревів Ведмідь від злості,

Став на задні лапи

І хотів хоробру Бджілку

В ту мить розтоптати.

А вона у вись злетіла,

Сонечком зігріта,

І несла на своїх крилах

Усю красу літа.

 

Отаких Ведмедів важко

Нам порахувати.

А ще скільки треба меду,

Щоб їх годувати?

 

          ЛЕБІДКА І ГУСАК

Купавсь Гусак у ставку

Кожен день улітку

І безмежно закохався

В молоду Лебідку.

Через місяць, подолавши

Всі свої вагання,

Він нарешті їй зізнався

Про своє кохання.

•                   О друже мій! – Лебідонька

У ту мить зітхнула, -

У грозу над Чорним морем

Я втратила друга.

Як в стрімкім польоті зможеш

Його замінити,

Може й тебе тоді буду

Я вірно любити.

А Гусак махнув крильми

І став ґелґотати:

•                   Хіба ж Лебідь тебе може

Так як я кохати?

Заховаємось з тобою

В густім очереті

І я буду, як Ромео,

А ти, як Джульєтта.

•                   Ні! Кохання сонечком

Буде нам обом,

Якщо зможеш неба ти

Торкнутись крилом.

•                   Я готовий! – І Гусак

Над ставом злетів.

Але враз за верболозом

Гепнувся у рів.  

Дикі Качки реготали:

•                   Що це за створіння?

Ожирів! Здолать не може

Земного тяжіння!

 

Гусаки! Щоб вас Лебідки

Могли покохати,

Треба вчитися високо

У небі літати.

 

У МУЗЕЇ

Оглядає експонати

Кирило в музеї.

Коли глянув на Венеру,

Підійшов до неї.

Справа й зліва він богиню

Пильно оглядає

І замисливсь: «А рук чому

У неї немає?»

•                   Оце так! А ще й богиня!

Певно, гріхи мала,

Може гроші, або ж речі

Десь у когось крала.

 

ДВА ДІДИ

В поїзд сіли два діди

До станції Сміла.

Борода в одного чорна,

А в другого – біла.

У вагоні розказує

Дід білобородий:

•                   У моєї внучки Галі

Були важкі роди.

Трьох хлопчиків народила,

Та такі гарненькі,

Дуже схожі два на батька,

А третій – на неньку.

Мої любі правнучата,

А вже їх синочки,

Нехай ростуть-виростають,

Як в лісі дубочки.

Я так зрадів, коли взяв

Малюків на руки.

А вас, пане, не радують

Правнуками внуки?

Дід з чорною бородою

Косо подивився:

•                   Не одружений! Торік ще

Я у школі вчився.

 

ПОЖАЛІВ СИНОЧКА

Повернувсь Антоша з школи,

Сльози витирає.

•                   Що трапилось, мій синочку? –

Матуся питає.

 

•                   Я писав у туалеті

Слова нецензурні,

За це вчителька мене

Називає дурнем.

 

А за те, що не хотів я

Іти на лінійку,

То мені за поведінку

Поставили двійку.

 

•                   Та вона сама дурепа! –

Озвавсь в ту мить тато.

•                   Туалет шкільний не клуб

І навіть не хата.

 

Сигарету запалив

І радить Антошці:

•                   Якщо хочеш щось писати,

То пиши на дошці!

 

СПОЖИВАЧІ

•                   Чудовий мед і яблука червоні!

І дні такі, мій друже, незабутні! –

В саду вели розмову Трутні.

 

ТРОЯНДА І КРОПАВА

•                   Хіба я гірша від Троянди,

Якій і честь є і хвала? –

В рові бурчала Кропива.

 

ПІДКОВАНА ЖАБА

Зелену Жабу підкував коваль,

З тих пір дере вона до неба носа:

Читає Жабам і В’юнам мораль

І на Коня вже й позирає скоса.

 

БУДІВЕЛЬНИКИ

Дві кошари будували

П’ять Вовків в лісгоспі.

Минув місяць. Є кошари,

А з Овець лиш кості.

 

ВІТРЯК

•                   Мелю зерно я день при дні,

За це хвала і честь мені.

Ніхто крутитись так не вміє! –

…Вітряк забувсь, що Вітер віє.

 

СКРОМНІСТЬ

Скрипіли колеса у возі:

•                   Немає сил. Вмремо в дорозі,

Поки у млин звезем ячмінь!

… Мовчав лише спітнілий Кінь.

 

ОСОБЛИВІ ЗДІБНОСТІ

Природна здатність в нього є одна,

Що більш залежить від язика та нюху.

Зробити може з мухи він слона

Або ж слона перетворити в муху.

 

ДІАЛОГ

•                   Скажу, шановний, я вам по секрету,

Що ваш Василько курить сигарети.

•                   Знаю, вчителю. А вчора ще й напився,

За два бали ваших дуже розсердився.

 

ЛЮБИЙ ВЧИТЕЛЮ МІЙ

(лірика)

Рідна школо моя, любий вчителю мій,

Вам спасибі за ласку й турботи.

І за крила оті, що дали нам усім,

Як орлам, для стрімкого польоту.

 

Серед бур, серед гроз у путі

Буду йти, як-то мовиться, з Богом.

Та в дорогу візьму, любий вчителю мій,

Твоє мудре батьківське слово.

 

В моїм серці воно лиш добром проросте,

Зацвіте, як у лузі калина.

Любий вчителю мій, не забуду тебе

У таку повну щастя хвилину.

 

Хай минають роки, а ми знову підем,

Як раніше, до рідної школи.

Твоє ім’я в душі залишилось моїй,

Як зоря, що не згасне ніколи.

ДОДАТОК 4

П.С. Сиволап

 

ЛІРИКА

ПОВЕРНЕННЯ

По дорогах, що в село збігались

Через луки, балки і лани,

В сорок п'ятім році повертались

Земляки з великої війни.

Важко торжества ті передати

Й висловить нестримні почуття.

З фронту поверталися солдати,

Врятувавши світові життя.

Йшли вони і їхали возами

До своїх домівок у село:

У військовій формі, з орденами...

Скільки їх скалічених було?!

Із долин котився запах сіна,

Дозрівали вишні біля хат...

У той час з далекого Берліна

Зраненим вернувся і мій брат.

Пам'ятаю, як у надвечір'ї,

В радісному гаморі людей,

Плакав він на рідному подвір’ї

Пригорнувши маму до грудей.

А вона шептала: «Здрастуй, сину.

Ти явивсь неждано, як з небес…»

І мені здавалось в ту хвилину,

Наче брат мій істинно воскрес.

Довго він стояв в обіймах мами —

Перемоги й миру посланець,

Стрічки безкозирки з якорями

Розвівав легенький вітерець.

Все довкола рідне і знайоме:

Сад вишневий, стежка, білий мак...

Молодий нескорений моряк.

Потім всіх у хату запросили.

Посідали дружно за столи.

Свій найперший тост проголосили

За солдат, що в землю полягли.

У ту мить нестримно розридались

Від отих сумних, пекучих слів

Ті, що ждали з фронту й не діждались

І батьків, і дочок, і синів...

Але радість смуток розігнала,

Наче сонце вранішній туман.

Задушевна пісня залунала.

Задзвенів розкотисто баян.

На подвір'ї пари закружляли,

Танго, вальс змінялись гопаком.

Весело до ранку святкували

Зустріч із героєм-моряком.

...По дорогах, що в село збігались

Через луки, балки і лани,

В сорок п'ятім році повертались

Земляки з великої війни.

Із долин котився запах сіна,

Дозрівали вишні біля хат...

У той час з далекого Берліна

В отчий дім прийшов з війни мій брат.

 

МАМИНА СОРОЧКА

Влітку на городі біля хати

Вибирала жовту плоскінь мати.

 

Вибирала і в купи складала,

Міцно перевеслами в’язала.

 

А коли купки ті пов’язала,

Підійшла до мене і сказала:

 

«Я тобі з цих конопель,синочку,

Тонко витчу й вишию сорочку».

 

Довго вона пряла, довго ткала,

Потім шила, потім вишивала

 

На маніжці світлий візерунок.

І з’явився в мене подарунок –

 

Біла, наче вишенька весняна,

Мамина сорочка домоткана.

 

НЕ ЦУРАЙТЕСЬ МАМИНОГО СЛОВА

Материнська рідна моя мово,

Мелодійна, щира і проста…

Ти звучиш, як пісня колискова,

Як налиті золотом жита.

 

З тебе віє ніжністю кохання,

Запахом ромашок лугових,

Свіжістю рожевого світання,

Теплотою мертвих і живих.

 

Я тебе безмежно й незрадливо

Полюбив з дитячих ранніх літ.

Ти для мене радість, сум і диво,

Чарівний і несказанний світ.

 

У глибинах моря твого сміло

Я шукаю золоті слова,

Від яких би серце защеміло,

Ніжністю п’яніла голова.

 

Від яких лунав би сміх іскристий,

Ненависть скипала, як прибій,

Й закликала проти сил нечистих

На великий і священний бій…

 

Сталось так, що непутящі діти

України нашої з віків

Не хотять все рідне розуміти,

Розмовляти мовою батьків.

 

Їм ця мова – що колючі терни.

Їм вона принизлива й чужа.

Материнські висіяні зерна

Заглушила в їх душі іржа.

 

Не цурайтесь маминого слова,

Пам’ятайте твердо кожну мить:

Як зів’яне наша рідно мова –

Україна перестане жить.

 

ВІРНІСТЬ

З неба падають роси,

Наче дощик іде.

І цвітуть абрикоси,

Як життя молоде.

У цвіту абрикоси

Біля твого вікна,

Ти розчісуєш коси

Все одна і одна.

 

Вже до кіс тих, мов хмари,

Прилягла сивина,

А ти ходиш без пари

Все одна і одна.

 

І не можеш згасити

Полум’яну любов

З юнаком тим небритим,

Що з війни не прийшов.

 

ГУМОР

 

ПАРОЛЬ

Із села у місто сину

Написала мати:

«Збираюся у гостину

До вас завітати…»

«Приїжджайте, будем раді:

Я, дружина, діти.

Жаль, що збори на заводі –

Не можу зустріти.

Та зустріне вас Надія

Ще краще. Я знаю.

Тож у листі вам для дії

Пароль посилаю.

Щоб невістка вас впізнала,

Станція ж велика,

Держіть в правій руці сало,

У лівій - індика».

 

З МУДРИМ ЧОЛОВІКОМ

Прийшов Карпо до сусіда, двері відхиляє,

А той в хаті сам до себе вголос розмовляє.

Кулаками розмахує, то сміється тихо…

«Чи він п’яний, - подумалось, - чи трапилось лихо?

А можливо, уже старість гору стала брати?»

Тож відчинив з шумом двері й зайшов до кімнати.

«Що з тобою сталось, друже? – сусіда питає. –

Розмовляєш, а в кімнаті нікого ж немає?

Чи ти хворий, чи старієш, чи випив, Семене?»

«Що ти, Карпе, так погано думаєш про мене!

Я не хворий і не п’яний, середній за віком…

Просто люблю поговорить з мудрим чоловіком».

 

ВІДКРИТТЯ

Зустрілися давні друзі,

Один з них питає:

«Як діла твої, Сергію?»

Той відповідає:

«Знаєш сам, що в час цей сірий

І парадоксальний

Може жить у нас нормально

Тільки ненормальний.

Нашу фабрику закрили –

Ні грошей, ні праці…

Я такого життя, друже,

Не зичу й собаці».

«Тяжко жить, - сказав Микола, -

Я з тобою згодний.

Скоро буде люд наш грішний

Босий і голодний.

І хоч я себе ніколи

Не вважав пророком,

Та одну закономірність

Відкрив ненароком:

Чим у нас свободи більше

І уряди свіжі,

Тим стає все менше й менше

Одягу та їжі».

 

БОЛИТЬ ДУША

Болить душа,

Як дивишся халтуру,

Що розтліва

Дорослих і дітей.

Перетворили ми

Свою культуру

В придаток

Товстосумів і грошей.

Не вчиться молодь:

Бродить і торгує –

Тож геніїв майбутніх

В’яне цвіт…

Держава, яка розум

Не шанує,

Стає пустою

Через кілька літ.

 

МОВА І ПОЛОВА

Переповнена до краю велетенська зала…

Люд зібрався послухати інтелектуала.

Той заклично і бадьоро зав’язав розмову:

«Треба, братці, шанувати нашу рідну мову.

Вона ж у нас багатюща, пісенна, простора…

Значно глибша й значно ширша від Чорного моря.

Та, на жаль, ми стали рідну мову забувати:

Вивчать її не хочемо, ані шанувати.

Лиш прислів’я вживаємо або афоризми…

Послухаєш простий говір – ну одні русизми.

Хіба отак говорити вас навчала мати?..»

І почав у рідну мову словечка вплітати:

«Плюралізм, альтернатива, бізнес, толерантність,

Субстанція, деструкція, кайф, екстравагантність…»

Потім в залу кинув заклик, насупивши брови:

«Будем твердо боротися за чистоту мови!»

Слухачі записки слали шановному пану:

«Ви що до нас приїхали із-за океану?

Такі слова вживаєте, що й біс їх не знає.

Хіба у нас відповідних слів не вистачає?..»

Та не став на ті записки він реагувати

І продовжував чужинські словечка вживати:

«Конверсія, ліцензія, фікція, текстура,

Експансія, дотація, брокер, кон’юнктура…»

Сипав слова іноземні, як з мішка полову.

У глибоку і широку українську мову.

 

ДОБРИЙ ЗВИЧАЙ

«У сиву давнину, -

Гнат пояснив Мотроні, -

Цікавий звичай

Був у Вавілоні:

Той, хто бажав

Щось висловить народу,

Клав босі ноги

У холодну воду.

Не встигне з уст

Злетіть десята фраза,

Як ноги він

Висмикував із таза.

А тільки-но втрачав

Контакт з водою,

Регламент обривався

Сам собою.

Отак оратор,

Будучи у скруті,

Глаголив дуже коротко,

Й по суті».

«Ну й молодці,

Придумали ж чудово! –

Сказала Мотря. –

Цінували слово.

Нікому ж не хотілось

Ноги простудити.

Ох, як би нам

Той звичай відродити!»

 

ТОСТ

«Мамо! – донька тост підносить, -

За твоє здоров’я п’ю!

Щоб ти довго годувала

І мене й мою сім’ю!»

 

КОМПЕНСУЄ

На очах державну власність

Розтягають крадії…

А держава лупить ціни

За енергоносії.

 

НАВЧИЛИ СТАРЦЮВАТЬ

Ми не хочем працювати.

Нас навчили старцювать.

По чужих країнах стали

І днювать, і ночувати.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

1   2

3  4

  5  6

7  8

9  10

11  12

13  14