ПОЕТИЧНИЙ СВІТ ДАНТЕ І ПЕТРАРКИ У ТВОРЧОСТІ О.С. ПУШКІНА

Поетичний світ Данте і Петрарки

У творчості О.С. Пушкіна

Зміст

Вступ

Розділ I. Італійські мотиви в творчості О.С.Пушкіна

РозділII. Вплив Данте і Петрарки на творчість О.С.Пушкіна

2.1. "Великий Дант." Данте і Пушкін

2.2. Пушкінський сонет: Пушкін і Петрарка

3. Висновки

4. Список літератури

Вступ

Здається, що все було вже сказано і написано про творчій і життєвий шлях видатного російського поета О.С.Пушкіна. Але все одно ще залишається багато таємниць як в його творчості, так і в особистому житті. Наприклад, ще до кінця незрозумілі всі джерела його натхнення. В цій роботі ми будемо намагатись розкрити ті аспекти його творчості, які пов'язані так чи інакше з італійською культурою та з Італією загалом. Незважаючи на те, що Пушкін ніколи не відвідував Італію, інтерес до неї та її культури відчутний в його творчості та притаманний всім її періодам. Він цікавився не лише італійською літературою, а всією культурою, а також тими суспільно-політичними процесами, які відбувались в середині держави. Хоча Пушкін в своїй творчості звертався до всіх періодів розвитку італійської культури, в його творах є згадки про багатьох великих італійців, таких як Ліциній, Мікеланджело, Рафаель, Пелліко, Россіні та інші, ми все-таки вважаємо, що найбільший вплив на Пушкіна мали доба Відродження та великі італійські гуманісти того часу – Данте та Петрарка.

В ході цієї роботи ми використовували такі дослідження — монографію Франческо де Санктіса «История итальянской литературы» [23], статті зі збірників „Пушкин и Италия” [6,12], „Русская литература и зарубежное искусство” [3], „Данте Алигьери. Божественная Комедия” [13], „Историко-филологические исследования” та бібліографічний покажчик „Литература о жизни и творчестве А.С.Пушкина”, науковий керівник - професор        В.I.Грішних [11], а також наукові праці визначних пушкіністів: Д.Д.Благого [5], М.П.Алексєєва [1,2,3], В.В.Виноградова [8,9], Ю.М.Лотмана [14,15,16], I.А.Пільщікова [20], Вл.С.Соловйова [24], Б.В.Томашевського [25], С.А.Фомiчова [28,29] та інш. Також ми опрацьовували оригінали творів О.С.Пушкіна [21], Данте та Петрарки.

Тема „Пушкін і Італія” не нова в літературознавстві. Однак досі немає спеціального дослідження, яке б глибоко та різнобічно висвітлювало цю тему.

Актуальність дослідження впливу італійської культури на творчість О.С.Пушкіна пов'язана з низкою моментів. По-перше, питання про вплив різних культур є дуже актуальною темою з огляду на прагнення до об’єднання народів та культур в єдине ціле в сучасному світі. По-друге, розкриття питання впливу італійської культури на творчість Пушкіна набуває великої значущості та привертає інтерес багатьох дослідників Пушкіна.

Мета – простежити основні напрямки і форми впливу Данте та Петрарки на творчість О.С.Пушкіна.

Завдання:

виявити особливості впливу Данте на творчість Пушкіна;

виявити вплив сонетів Петрарки на Пушкіна;

Об'єкт – поезія О.С.Пушкіна.

Предмет – ремінісценції творів Данте і Петрарки в творчості О.С.Пушкіна.

Розділ I

Італійські мотиви в творчості О.С.Пушкіна

Пушкін любив Італію. Кількість і звучність епітетів, які були виголошені на її адресу, значно перевищує те, що промовлялось в хвалу іншим країнам: "прекрасная", "златая", "святая", "счастливая", "волшебный край, волшебный край, / Страна высоких вдохновений" ("Кто знает край, где небо блещет / Неизъяснимой синевой...", (1828). Його Венеція теж "златая", його Рим - "поэтический", його Генуя - "лукавая". В маленькій і надзвичайно місткій замітці "О "Ромео и Джюльете "Шекспира" (1829) - ще одно проявлення захоплення Італією: "В ней [трагедии "Ромео и Джульетта"] отразилась Италия, современная поэту, с ее климатом, страстями, праздниками, негой, сонетами, с ее роскошным языком, исполненным блеска" [12].

Пушкін прагнув побачити "адриатические волны", почути "волшебный глас" - "язык Петрарки и любви" (Глава перша "Евгения Онегина"), і він звертався з проханням до шефа жандармів О.Х.Бенкендорфа дозволити йому поїхати у Францію чи Італію (лист від 7 січня 1830 р.), однак, ані Італію, ані інші країни йому так і не довелось побачити. І, тим не менш "волшебный глас" завжди лунав в його душі [12].

Знайомство Пушкіна з творами італійської літератури на початковому етапі проходило через російські та французькі переклади, італійський музичний театр, ліцейські курси історії, естетики i словесності. В домашній бiблioтецi Пушкіних були представлені Арiосто, Т.Тассо, Данте. В кoлi сім’ї Пушкін мав змогу отримати поряд з французькою мовою начатки iталiйської, якою володiли        С.Л. та В.Л. Пушкіни. Останній не лише перекладав з iталiйської, а й писав вiршi цією мовою [10].

Довгий час велися суперечки, чи був знайомий Пушкіну "язык Италии златой". Зважаючи на все - був, і прекрасні слова кохання, які він адресував дружині італійською, - краще тому підтвердження (листи від 2 вересня 1833 р. і біля 27 червня 1834 р.). Загальновідомо, що Пушкін читав класиків зарубіжної літератури, зокрема італійської, у французьких перекладах, що не заважало йому сповна оцінити поетичні красоти оригіналу. Ми погоджуємось з доречним припущенням Верховського Ю., що Пушкін читав італійською, керуючись своїми знаннями в двох суміжних з італійською мовах – латиною і французькою – і суто практично засвоював літературну, а може й – розмовну мову.

 Глибокий інтерес Пушкіна до Італії зародився, без сумніву, не без впливу піонера російської італоманії Батюшкова і під впливом байроновської поезії, про що свідчить сам Пушкін [10].

Юнацька поема Пушкiна «Монах» (1813), свідчить про його знайомство з iталiйським живописом (пiснь III, ст. 12). У поезії «Городок (К***)» (1815) Вольтер, улюблений в той час автор Пушкiна, названий «внуком» великих італійських поетiв Тассо та Арiосто, тобто продовжувачем їхніх поетичних традицій. В 1800—1810-i юний Пушкiн знайомився з поемою Тассо «Визвольний Ієрусалім». На зламі XVIII-XIXст. в Росії актуалізується поема Арiосто «Несамовитий Роланд». У російський критиці 1810-1820-х років «Несамовитий Роланд» являв собою зразок поеми романтичного складу. Поема «Руслан и Людмила» (соч. 1817-1820, вид. 1820, 2-е вид. 1828) була сприйнята тогочасною пушкiнською критикою як наслiдування Арiосто. Лiтературне оточення Пушкiна 2-ї половини 1810 року формує його iнтерес i повагу до творчостi Данте. Дантовські твори Пушкіна групуються на початку 30-х років, мабуть, саме в ці роки творчої зрілості Пушкін особливо часто звертався до Данте. Під час свого перебування на Кавказі в 1829 році Пушкін возив з собою томік Данте; цим роком датується його незавершений відривок «Зорю бьют, из рук моих ветхий Данте выпадает».

Перебування в Кишиневі та Одесі під час південного вислання 1821-1824р. надає Пушкіну можливість спілкуватись з носіями живої розмовної італійської мови. Там же вiн дiзнається про Неаполiтанську (1820) та П’ємонтську (1821) революцiї, рух карбонарiїв. В Одесi Пушкiн вiдвiдує iталiйську оперу, де звучить популярна в той час музика Дж. Россiнi. Для цього перiоду ознайомлення Пушкiна з живою iталiйською мовою та культурою особливо знаменнi дружба з I.С.Рiзнiчем, сербом за нацiональнiстю, iталiйцем за народженням, високоосвiченою людиною, i закоханiсть в його дружину Амалiю, а такoж приязнi стосунки з М.Д.Бутурлiним, який прибув в Одесу з Флоренцiї. Особливостi пушкiнської орфографiї iталiйських вкраплень (цитати, окремi вислови та iнше) в його текстах цих рокiв i пiзнiше показують, що поет сприймав живу iталiйську мову в її венецiйському дiалектному варiантi, а використання низки iталiйських фразеологізмiв та їх тлумачення в художнiх творах, статтях i листах вказують на те, що Пушкiн тонко вiдчував особливостi їх семантики. Свідченням того, що Пушкiн цiкавився вивченням iталiйської мови є наявнiсть у нього iталiйсько-французського словника.

Як зазначалось раніше, з італійською літературою Пушкін знайомився, переважно, у французьких перекладах, однак був в ній сповна начитаний. Деякі письменники лише згадуються, наприклад, Боккаччо (в статті "О новейших блюстителях нравственности" (1830). З поеми Іпполіто Піндемонте "Путешествия" Пушкін бере первісний епіграф до своєї поеми "Кавказский пленник". Один з своїх найбільш "програмних" віршів він називає "Из Пиндемонти" (1836), з чисто цензурних міркувань, приховуючи під ім'ям італійського поета, який нічого подібного не писав, власне авторство.

З листа Е.М.Хитрово від другої половини жовтня - листопада 1831 року випливає, що він був знайомий з романом Мандзоні "Обрученные". Відгук Пушкіна про роман зберегли нам спогади А.П.Керн: "Я ничего прелестнее не читал" (А.П.Керн наводить слова Пушкіна французькою). Ці слова підтверджуються свідченнями С.А.Соболевського [12].

З ім'ям Франческо Альгаротті пов'язано одне з найвідоміших висловів Пушкіна - "В Европу прорубить окно". Він сам повідомляє про це в примітках до поеми "Медный всадник" і наводить французькою цитату з книги Альгаротті "Поездки по России" (1739), до речі, однієї з найкращих його книг в прозі. В російському перекладі ця цитата звучить так: "Петербург - окно, через которое Россия смотрит в Европу" [12].

Італія для Пушкіна - ще й край, "где пел Тассо величавый; / Где и теперь во мгле ночной / Адриатической волной / Повторены его октавы" ("Кто знает край..."). В нотатках на полях 2-ї частини "Опытов в стихах и прозе" К.Н.Батюшкова (не раніше 1830 р.) Пушкін, критикуючи елегію Батюшкова "Умирающий Tacс" і докоряючи поету у в'ялості головного героя, заперечує, що Tacco, навпаки, "дышал любовью и всеми страстями". А втім, "нежный Tacс" присутній у творчості Пушкіна не лише сам по собі. Він неодноразово представлений героїнею поеми «Визвольний Ієрусалім» Армідою (чи, у множені, Армідами). Арміда була для нього символом жіночої спокусливості: звідси так багаторазово виникаючий в поезії Пушкіна образ [12].

В бібліотеці Пушкіна були в наявності також інші книги на італійській мові і французькі переклади італійських письменників, а також твори про Італію, які не вплинули безпосередньо на творчість поета, але привернули його увагу і, ймовірно, входили в коло читання.

Вельми нечисленні відгуки італійської історії. У вірші "Движение" (1825) згаданий "Упрямый Галилей". В поемі "Полтава" (1828-1829) дається яскрава, хоча й жартівлива характеристика кардинала Монтальто, який вступив на папський престол під ім'ям Сикста V. До 1834-1835 років належить написаний французькою план нездійсненого драматичного твору чи поеми (Пушкін не знав, якого жанру він буде) "Папесса Иоанна" - про середньовічну авантюристку, обманним шляхом обраною папою в 855 р., про що з досить малою вірогідністю повідомлялось в хроніках XIII століття [12].

В 1835-1836 рр. Пушкін збирав матеріали для дослідження "История Петра". Одним з джерел, яке він використовував і на яке багато разів посилався в своїх підготовчих текстах, - книга Антоніо Катіфоро "Жизнь Петра Великого", російський переклад якої вийшов в Петербурзі в 1772 році. З посиланням на Катіфоро Пушкін повідомляє деякі цікаві факти біографії Петра I та історії Росії того часу.

З італійською темою природно пов'язана тема Древнього Риму. Лейтмотив раннього вірша Пушкіна "Лицинию" (1815) - "Свободой Рим возрос, а рабством погублен". До 1821 року, коли Пушкін знаходиться в південному висланні, належить дуже важливий для поета вірш "К Овидию". "Златой Италии роскошный гражданин", висланий на околицю Римської імперії, відчув той же біль вигнання, що й його російський побратим, який розділив його долю через багато віків. Тими ж почуттями просякнута розповідь старого цигана в поемі "Цыганы" (1824). Про книгу Овідія "Скорбные элегии" Пушкін пише в статті "Фракийские элегии. Стихотворения Виктора Теплякова, 1836". В 1825 році в Михайлівському Пушкін читає першу книгу "Анналов" Тацита, причому, як видно з його "Замечаний", поета особливо цікавить природа тиранії. В 1828 році, беручи за основу книгу Тацита, Пушкін почав писати повість про Петронію, над якою продовжив працювати згодом в 1835 році і яка залишилась незавершеною. Видавці дали їй назву "Повесть из римской жизни" [12].

Хотілося б зазначити , що саме Італія дала три пушкінських шедевра - окрім трагедії "Моцарт и Сальери" (1830), ще і поему "Анджело" (1833), а також повість "Египетские ночи" (1835). Ці три твори, без сумніву, об'єднує один спільний мотив - в центрі кожного з них стоїть неординарна і часом зловісна особистість, яка наділена даром направляти долі інших людей [12].

Багатогранність Пушкіна цілком відбилась на його сприйнятті Італії - воно могло бути легковажним, могло бути глибоким і постійним - достатньо згадати про його ставлення до Данте; могло бути поверховим, яке свідчило не більше чим про знання якогось автора і сюжету; але були моменти, коли поява тієї чи іншої книги, зараз забутої, знаходила в душі Пушкіна відгук непідробно серйозний і загострено особистий. Так трапилось, зокрема, з книгою Сильвио Пелліко "Об обязанностях человека". Рецензія на її російський переклад, зроблений Н.Хрустальовим і виданий в 1835 році, відображає настрої, які володіли поетом в останній період його життя. Пушкін порівнює трактат Пелліко з Євангелієм, настільки великим був його вплив на поета. Сильвіо Пелліко "в высшей степени принадлежит к избранным, которых Ангел Господний приветствовал именем человеков благоволения", а его творение - "книга, вся исполненная сердечной теплоты, прелести неизъяснимой, гармонического красноречия..." [12].

Розділ II

Вплив італійських поетів доби Відродження на творчість О.С.Пушкіна

2.1.  Данте і Пушкін

"Великий Дант" - називає Пушкін великого італійця. Звичайно, центральне місце в пушкінських роздумах про Данте, займає "Божественна комедія". В варіантах білової редакції статті "О ничтожестве литературы русской" (1834) збереглися такі слова: "тройственная поэма, в которой все знания, все поверия, все страсти средних веков были воплощены и преданы, так сказать осязанию в живописных терцетах Dante". Пушкін вітає "мастерский перевод трех песен из “Ада”" ("Сочинения и переводы в стихах Павла Катенина", 1833). У різні роки життя він і сам брався перекладати  "Божественну комедію". В 1824 році, не задоволений щойно опублікованим перекладом A.C.Норова з "Раю", він робить віршований начерк, який планує включити в текст поеми "Цыганы". В 1833 році та ж фраза, але виголошена карбованою прозою, зустрічається в "Пиковой даме": "Горек чужой хлеб, говорит Данте, и тяжелы ступени чужого крыльца, а кому знать горечь зависимости, как не бедной воспитаннице знатной старухи?". Про невипадковість звернення Пушкіна саме до цього мотиву на різних етапах його життя можливо лише здогадуватися [12].

Особливо співзвучний Пушкіну скорбний жаль "Пекло": "единый план “Ада” есть уже плод высокого гения" ("Возражение на статьи Кюхельбекера в "Мнемозине"", 1825-1826). В 1830 році Пушкін пише вірш "В начале жизни школу помню я..." - терцинами, як Данте. До 1832 р. належать ще два вірша, які написані терцинами і складають єдине ціле, - "И дале мы пошли - и страх обнял меня..." і "Тогда я демонов увидел черный рой..." - майстерна стилізація "під Данте". В.Г.Бєлінський відзначив в 1844 році, що їх "можно счесть за отрывочные переводы из "Божественной комедии", и они дают о ней лучшее и вернейшее понятие, чем все доселе сделанные по-русски переводы в стихах и прозе" [12].

Перекликання з дантовськими віршами знаходяться і в елегії "Погасло дневное светило", в поемі "Кавказский пленник", в поезії "Зачем безвременную скуку..." і в чорновому нарису 1821 року, колорит і реалії якого нагадують "Ад":

А вслед за ним столь длинная спешила

 чреда людей, что верилось с трудом

Ужели смерть столь многих истребила.

Признав иных, я вслед затем в одном

Узнал того, кто от великой доли

отрёкся в малодушии своём. (III),.

Південний період в творчості Пушкіна починався не лише під знаком Байрона, а й в співзвучності з інфернальними мотивами "Божественної комедії", мотивами вигнання, каяття, переоцінки свого морального, духовного досвіду, хоч в більшості вибраних випадків марно шукати в пушкінських текстах очевидні ремінісценції з дантовської поеми. Художньому мисленню Пушкіна була властива "націоналізація" запозиченого образу, при котрій чуже висловлення не лише втрачало характер цитати, а й набувало нові змістові якості, своєрідну інтонацію, неповторні емоційні відтінки. І слова Франчески, якими починається її розповідь про трагічне кохання до Паоло, відбиваються в вірші "Зачем безвременную скуку..." лише тоненьким психологічним малюнком, який виникає в результаті глибоко особистого переосмислювання болісного спогаду дантовської героїні:

И так уж близок день страданья!
Один, в тиши пустых полей,
Ты будешь звать воспоминанья
Потерянных тобою дней!
Тогда изгнаньем и могилой,
Несчастный, будешь ты готов
Купить хоть слово девы милой,
Хоть легкий шум ее шагов (11-1, 144), [21].

В Одесі Пушкін придбав два старовинних тома французького перекладу "Божественної комедії" Бальтазара Гранж’є і другий том збірки творів Данте, виданий в 1823 році в Італії. Профіль поета Пушкін малює на одній з сторінок свого рукопису поряд з зображенням Робесп’єра, Марата і Мірабо. Ця незвичайна іконотека, в якій середньовічний поет опиняється поряд з діячами Великої французької революції, датована Абрамом Ефросом початком 1824 року, але мимоволі нагадує, за асоціацією, Робесп’єра з жертвою якобінського терору Андре Шеньє, а слідом за нею і іншу - Шеньє з Данте, про пушкінську елегію "Андрей Шенье", яка написана роком пізніше:

Меж тем, как изумленный мир

На урну Байрона взирает,

И хору европейских лир

Близ Данте тень его внимает,

Зовет меня другая тень,

Давно без песен, без рыданий

С кровавой плахи в дни страданий

Сошедшая в могильну сень... (11-1, 397), [21].

Елегія, як відзначав Б.В.Томашевський, відтворює ліричний образ Шеньє і являє собою складну алегорію, в яку Пушкін вклав автобіографічний зміст, зобразивши своє ув'язнення в Михайлівському [25]. Але автобіографічний характер цих віршів значно ширший, бо вони звучать як відгук на вірші четвертої пісні "Пекла" про приєднання Данте до обраного кола античних поетів. Байрон, який здобув славу за життя, зображається удостоєним тієї високої честі, яка була виказана раніше суворому тосканцю, а Шеньє, чия поезія вперше була зібрана і надрукована лише через двадцять п'ять років після його страти, порівняний з британським бардом як незаслужено забутий, забутий долею. Цей мотив слави і пам'яті нащадків не лише зближує пушкінську долю опального поета з участю Шеньє, але й роз'єднує з благодатним таланом Байрона і Данте. Через декілька років тінь великого флорентійця буде інакше хвилювати авторську честолюбність Пушкіна, але тепер вона навіює справді елегійні настрої.

В Одесі навіть любовні захоплення створювали Пушкіну флорентійську ауру. К.К.Воронцова, в яку він був закоханий, знала Флоренцію за нещодавньою весільною подорожжю. Місто Данте було батьківщиною Амалії Різніч. Пізніше поет присвятить її пам'яті елегію "Под небом голубым своей страны родной...", і образ дантовської Франчески осяє печальний образ пушкінської героїні.

Складні хвилювання поета зорієнтували його на дантовський сюжет, і майбутня доля Тетяни виявилась нібито визначеною трагічною історією Паоло і Франчески. Певно, тому Пушкін допускав загибель Тетяни [30], але вона і тут "удрала штуку", її образ став розвиватися, підкорюючись внутрішній логіці. Схожість Тетяни з Франческою стала, безумовно, більш тонкою і менш помітною На неї вперше звернув увагу перекладач Пушкіна західно-германський дослідник Р.Кайль [26]. Він вказав на змістову аналогію п'ятнадцятої строфи третьої глави роману з віршами п'ятої пісні "Пекла". Справді, строки нагадують дантовське співчуття до жертви ніжної пристрасті:

Татьяна, милая Татьяна!
С тобой теперь я слезы лью (VI, 57), [21].
........... <<Франческа, жалобе твоей

я со слезами внемлю, сострадая. (118),.

Але цим не вичерпуються паралелі між героїнею Пушкіна і Франческою. Був обраний епіграф:

Она была девушка, она была влюблена [21]

Ця строка французького поета XVIII століття Луї Мальфілатра залишилась в остаточному тексті роману, хоча природа потягу Ларіної до Онегіна набагато складніша і вигадливіша за просту дівочу закоханість. Так, "Пора пришла, она влюбилась" (VI,54), але далі вірші, нібито відсилають нас до знятого епіграфу коханню Паоло і Франчески, яким книга про Ланчелота розкрила "тайный зов страстей":

Воображаясь героиней
Своих возлюбленных творцов,
Кларисой, Юлией, Дельфиной,
Татьяна в тишине лесов
Одна с опасной книгой бродит,
Она в ней ищет и находит
Свой тайный жар, свои мечты (VI, 55), [21].

Можливо, відверте перегукування віршів з першим епіграфом, яке задає нібито вичерпну характеристику глибокому почуттю Тетяни, і змусило Пушкіна прибрати дантовські вірші з третьої глави. Автор хотів повернутися до них в наступній главі (див.: VI,591), в якій знову виникає тема "опасной книги", коли Ленський читає Ользі "нравоучительный роман":

А между тем две, три страницы
(Пустые бредни, небылицы,
Опасные для сердца дев)
Он пропускает, покраснев (VI, 84), [21].

Але і в четвертій главі від епіграфа довелося відмовитись. В одному з її варіантів необхідність обійтися без нього була продиктована вже тим, що перша строфа починалась з вірша "В начале жизни мною правил..." (VI, 591), який звучав як явна ремінісценція з "Божественної комедії": "Земне життя пройшовши наполовину" ("Пекло", 1,1). Виходило занадто багато "дантовського". Пушкін переписав першу строфу, і все ж епіграф зняв, бо глузливо-іронічний тон розповіді про читання "нравоучительного романа" репродуціював вірші епіграфа у фривольному регістрі. В такій тональності для четвертої глави особливої біди не вийшло, але вона поширювалась і на попередню, яка присвячена Тетяні. І цей "ефект", звичайно ж, Пушкіна не влаштовував. У восьмій главі роману, в якій Євгеній знемагає від нерозділеного кохання до Тетяни і намагається читанням притамувати страждання, знову зустрічаються відголоски дантовських віршів:

"Духовное зрение", протиставляється звичайному, очам - "слепцам". "Духовное зрение" - висловлювання істинно дантовське, нібито закріплене свідомістю читачів за "Vita nova", "Божественною комедією" і іншими творами поета. Це висловлювання Пушкін використовує під час опису закоханого Онегіна:

И что ж? Глаза его читали,
Но мысли были далеко. [21].

В восьмій главі є сцена, яка нагадує ще один епізод "Чистилища". Коли Вергілій залишає Данте перед муром вогню перед дверима земного раю, той переживає глибоке хвилювання і розгубленість:

Я глянул влево, - с той мольбой во взоре

С какой ребёнок ищет мать свою

И к ней бежит в испуге или в горе.

Но мой Вергилий в этот миг нежданный

Исчез Вергилий, мой отец и вождь,

Вергилий, мне для избавленья данный;.(XXX, 43-44, 48-51),

Від самотності і печалі сльози котяться по обличчю Данте, і раптом він чує, як вперше за межами земного світу хтось покликав його на ім'я:

«Дант, оттого что отошёл Вергилий,

Не плачь, не плачь ещё, не этот меч

Тебе для плача жребии судили", XXX, 55-57),

Це Беатріче кличе поета, і в її відчуженому після довгої розлуки оклику чується болісна емоція, яка звучить і в голосі Тетяни [7], коли вона, ніби стороння, "без удивления, без гнева" починає свою сповідь Євгенію:

......... Я должна
Вам объясниться откровенно,
Онегин (VI, 186), [21].

Внутрішня напруженість Тетяни викликана стражданнями Євгенія:

Его больной, угасший взор,
Молящий вид, немой укор,
Ей внятно все (VI, 186), [21].

Кохання змінює Онегіна, стає початком його духовного воскресіння. Беатріче допомагає поету перебороти хибні погляди і гріховність, виводить його з тіснин духовної кризи і, нарешті, залучає до світової гармонії. Вона окрилює душу поета, і в тридцятій пісні "Раю" Данте називає Беатріче Музою своєї земної поезії:

С тех пор, как я впервые увидал

Её лицо здесь на земле, всечасно

За ней я в песнях следом поспевал; (III, 28-30), [21].

Цікаво, що і в "Евгении Онегине" пушкінська розповідь про "ветреную подругу" поета нібито самовільно переходить в розмову про героїню роману:

Как часто ласковая Муза

Мне услаждала путь немой

В глуши Молдавии печальной

Она смиренные шатры

Племен бродящих посещала...

Вдруг изменилось все кругом:
И вот она в саду моем
Явилась барышней уездной,
С печальной думою в очах,
С французской книжкою в руках (VI, 166), [21].

Тетяна, як і Беатріче в "Божественній комедії", змальована музою поета, а Євгеній Онегін - "спутником странным" самого Автора. Ніби Вергілій в дантовській поемі, Автор вів свого героя від "душевной пустоты" до духовного прозріння, і його мандрівки з Онегіним закінчились в ту "хвилину", коли герою відкрились раніше невідомі переживання:

Она ушла. Стоит Евгений,
Как будто громом поражен.
В какую бурю ощущений
Теперь он сердцем погружен!
И здесь героя моего,
Читатель, мы теперь оставим,
Надолго... Навсегда. За ним
Довольно мы путем одним
Бродили по свету (VI, 189), [21].

Висловлення "Мой бестолковый ученик" (VI, 184), "Мой беспонятный ученик" (VI, 633), якими Пушкін характеризує Онегіна, коли той "силой магнетизма Стихов российских механизма. Едва в то время не постиг" (VI, 184), незважаючи на явну іронію, розширюють зв'язки образу автора з образом Вергілія, Вчителя і наставника свого супутника.

Інша особливість Пушкіна-автора зближує його з Данте. Автор в "Онегине" належить одразу двом світам: світу героїв, який створений свідомістю поета, і світу сущого, який стається дійсністю. Він вільно переміщується через межу обох світів і цією привілегією нагадує автора "Божественної комедії".

Данте приносить в загробний світ все, чим жила сучасна йому Європа; він приходить туди з болем і гнівом громадянина Флоренції, яка його вигнала. Він персонаж царства вічності і разом з тим поет Данте Аліґ’єрі, зі всіма особливостями його біографії.

На початку двадцять шостої пісні "Пекла" він вигукує:

Гордись, Фьоренца, долей величавой

Ты над землёй и моремь бьёшь крылом,

И самый Ад твоей наполнен славой! (1-3).

Ідеал поета - перетворена, долучена ним до сонму ангелів, блаженна Беатріче. Вона уособлює божу красу трансцендентного світу. Але повноту життя і духовну довершеність людської особистості втілено не в цьому абстрактному образі, а в подорожньому, який подолав межу між світами заради спасіння людей. Пушкінський ідеал - Тетяна. І все ж незаперечно, що саме образ автора стає тією мірою різноманітності і глибини відносин з дійсністю, яка визначає достойність усіх героїв роману, а серед них і "милого идеала" поета. З образом автора, його вмінням цінити кожну хвилину і бути вдячним за уроки, які підносить життя людському духу, пов’язаний натяк на розв'язання протиріч і зустрічне прямування людей один до одного.

Отже, сюжетні ситуації роману героїв і роману автора, які співвідносяться з "Божественною комедією", породжують низки рольових дуетів, що постійно перебудовуються, які вступають в діалог з дантовським світом: Онегін і Тетяна - Паоло і Франческа, Пушкін і Тетяна - Данте і Франческа, Пушкін і Тетяна - Данте і Беатріче, Пушкін і Онегін - Вергілій і Данте. Суть співвіднесеності "Евгения Онегина" з поемою виявляється не в механічному співвідношенні одного образа іншому, а в мимовільних, пульсуючих асоціаціях творчої свідомості Пушкіна, у вільному зв`язку дантовських ідей, які породжують нові художні цінності [15].

В "Евгении Онегине" видіння містичного характеру, виключенням є сон Тетяни, відсутні, визионерство зовсім не властиве Пушкіну; і все-таки його зауваження про "смутный сон", передувавший змісту роману, з огляду на очевидні контакти пушкінського твору з "Божественної комедії", цитації з поеми і алюзій, які відсилають до неї, ведуть ще до однієї аналогії між "Онегиным" і дантовським твором.

Пушкінський роман, як і "Божественна комедія", був спрямований в минуле и одночасно починав нову епоху в вітчізняній літературі.

Пушкін писав "Онегина" на протязі восьми років, третя глава роману була почата в Одесі, а закінчена в Михайлівському. Тут в грудні 1824 року ним була розпочата робота над "Борисом Годуновым".

П'єса Пушкіна, як і "Божественна комедія", була відступом від канонів мистецтва, які вже склалися, проривом до дійсності, не просіяної через решето естетичних норм. Розмірковуючи про "смелость изобретения, смелость создания, где план обширный объемлется творческою мыслию" (XI, 60), поет згадував про Мольєра, Шекспіра, Гете, Мільтона, Данте... Він погоджувався з Кюхельбекером, який стверджував, що після Данте "всякую поэзию свободную, народную стали называть романтическою" (див.: XI, 37). І "Борис Годунов", на думку Пушкіна, належав істинно романтичному напрямку, який передбачав, як писав він, "отсутствие всяких правил, но не всякого искусства" (XI, 39). В листі А.А.Бестужеву Пушкін повідомляв: "Я написал трагедию и ею очень доволен; но страшно в свет выдать - робкий вкус наш не стерпит истинного романтизма" (XIII, 244-245). Звільняючи вітчизняну драматургію від старомодних правил мистецтва, Пушкін, мабуть, мав на увазі не лише художній досвід "отца нашего Шекспира", а й автора "Божественної комедії", суперечки про яку не припинялися і в самій Італії аж до XIX століття. “"Божественная Комедия" написана не по правилам. Она не похожа ни на какую другую? Отлично! - вигукував її захисник Гаспаро Гоцці. - Пусть педанты размышляют о том, какая это поэма... Это поэма Данте” [21].

В Михайлівському Пушкін напише і поезію "Пророк", яка викликає різноманітні асоціації з пам'ятками світової літератури. Джерелом поезії звичайно вважали Книгу пророка Ісаї: "Тогда прилетел ко мне один из серафимов, и в руке у него горящий уголь, который он взял клещами с жертвенника и коснулся уст моих, и сказал: вот, это коснулось уст твоих, и беззаконие твое удалено от тебя, и грех твой очищен". На думку сучасного дослідника С.А.Фомічова, ще більше точок зіткнення у пушкінського вірша з описом легендарної події, яка трапилась, згідно Корану, на четвертому році життя Магомета, коли йому явився архангел Гавриїл і, вийняв серце у Магомета, очистив його від скверни і наповнив вірою, знанням і пророцьким світлом [28]. А нещодавно відомий пушкініст В.С.Непомнящий співвідніс поезію з Новим завітом, з дев'ятою главою "Деяний святых апостолов", з текстом: "Когда же он шел и приближался к Дамаску, внезапно осиял его свет с неба. Он упад на землю и услышал голос, говорящий ему "Брат Савл! Господь Иисус, явившийся тебе на пути, которым ты шел, послал меня, чтобы ты прозрел и исполнился Святого Духа. И тотчас как бы чешуя отпала от глаз его, и вдруг он прозрел; и, встав, крестился..." (17-18) [17].

Асоціація з дантовськими віршами під час читання "Пророка" викликана, перш за все, строкою пушкінського вірша: "Как труп в пустыне я лежал". Вона нагадує останній вірш п’ятої пісні "Пекла":

И я упал, как падает мертвец.[21].

Пізніше відголосок цього вірша прозвучить в "Полтаве":

И дева падает на ложе,
Как хладный падает мертвец.[21]

Потім, вже як цитата, зустрінеться в "Гробовщике", точніше, в варіантах цієї повісті. Адріан Прохоров, наляканий клієнтами, які прийшли з того світу, впав как падает мертвое тело (1,VIII,625). Можливо, що першопоштовхом для пушкінських асоціацій з текстами Біблії чи епізодом з Корана була одинадцята пісня "Раю". Якщо ж ні наші, ні інші припущення не вгадують справжніх "джерел" пушкінського "Пророка", то і в цьому випадку вони все ж правомірні, бо необхідне врахування усіх текстів, "сліди" яких можливо прочитати в вірші поета. Лише на цьому шляху можливо відповісти на питання про активний "культурный фонд" Пушкіна і виявити, "как некий "культурный" субстрат (сигнал, импульс) пресуществляется в результаты гениального творчества" [4,27].

В наступні роки творча свідомість Пушкіна часом відкрито апелює до Данте. В 1828 році поет пише вірш "Кто знает край, где небо блещет...", в первісному варіанті якого були строки про "мрачного" і "сурового" Данте.            В 1829 - "Зорю бьют... из рук моих Ветхий Данте выпадает...", в 1830 - "Суровый Дант не презирал сонета...".

В тридцяті роки поєднання пушкінської думки з художнім світом Данте стає складнішим; часом вони пов'язані з моментами змагання, а не ототожнення одного поетичного генія з іншим. Стосовно цього варті уваги слова Cальєрі: "Мне смешно, когда фигляр презренный Пародией бесчестит Алигьери". Це посилання на Данте перегукується з зізнанням пушкінського героя: "Поверил я алгеброй гармонию". Адже не хто інший, як автор „Божественної комедії” числом приборкував своє чарівне натхнення. Така несподівана, але зрозуміла паралель Сальєрі-Данте набуває особливого змісту у зв'язку з алюзією на іншу: Моцарт-Пушкін.

Образ Моцарта - уособлення творчої волі, яка обертається легкістю, спонтанністю, ірраціональністю творчого акту. Музика Моцарта подібна божій грі, яка свідчить про виключну свободу художньої свідомості, невідому навіть таким обраним синам гармонії, як Cальєрі чи Данте, про якого Франческо де Санктіс якось сказав, що поет занадто серйозно ставиться до зображеного світу, щоб спіймати його лише інстинктом митця [23]. І Пушкін не лише вловив тип моцартіанського генія [7], - він ніби і сам пройнявся характером, засобами моцартовської творчості. В трагедії про Моцарта Пушкін ніби демонстрував механізм його творчої волі; тим самим, незважаючи на безумовне визнання поетом дару Cальєрі, розкривалась пушкінська прихильність до іншої творчої свідомості. Можливо, в цьому ледь розпізнаваному порівнянні Пушкін - Данте знаходиться один з ключів до так званих "Подражаниям Данту".

"Те ошибутся, - писал Шевырев, - которые подумают, что эти подражания Данту - вольные из него переводы. Совсем нет: содержание обеих пиес принадлежит самому Пушкину" [4]. Разом з тим він, як і Белінський, вважав, що обидва вірші створені цілковито в стилі Данте. Пізніше дещо іншої думки притримувався відомий критик Н.Н.Страхов. Одну з поезій він сприймав за пародію на "Божествену комедію ". "Грубо-чувственные образы и краски Данте, - утверждал Страхов, - схвачены вполне и пересмеяны, так же, как пересмеяна и наивная торжественность речи" [4]. Навряд пересміяні... В обох віршах Пушкін дійсно виступав суперником Данте, але в чому? Шевирев влучно сказав про Пушкіна: "Чего он не знал, то отгадывал творческою мыслию" [4].

Відбиток дантовської величі лежить і на іншому "наслідувані" Пушкіна - "В начале жизни школу помню я ...", вірш займає важливе місце в духовній еволюції Пушкіна. Як нам здається, з одного боку, воно пов'язано, перш за все, з "Пророком", з іншого - з поезією "Странник". Якщо розташувати пушкінські вірші у послідовності, яка порушує хронологію їх створення, але відповідає етапам духовного життя поета [17], - "В начале жизни школу помню я ..." (еллінське світовідчуття), "Пророк" (духовна криза і переворот), "Странник" (горний світ духовної досконалості), - то кожний з цих творів буде відповідати одній з частин дантовської трихотомії. Не дивно, що всі три пушкінських вірші пов'язані з "Божественною комедією".

Про "Странника" писали як про вільний переклад одного з фрагментів книги Джона Бен'яна "Странствие паломника". Але є в цьому вірші сигнали, які відсилають і до поеми Данте. Зокрема, безприсудкові звороти, які є характерними для "Божественної комедії":

И я: "Куда ж бежать? какой мне выбрать путь?"

Тогда: "Не видишь ли, скажи чего-нибудь" –

Сказал мне юноша, даль указуя перстом (III-I, 393), [21].

Початок "Странника" нагадує перші терцини "Пекла": пушкінський герой, як і Данте, блукає, він "тяжким бременем подавлен и согбен" (III-I, 391). "Долина дикая" асоціюється з преддверием Ада, "диким логом". Тут, в цьому дикому лозі, Данте благає Вергілія:

Яви мне путь, о коем ты поведал,

Дай врат петровых мне увидеть свет

И тех, кто душу вечной муке предал>>. ("Ад", 1,133-134).

В "Страннике" аналогічний мотив містить майже ті ж структурні елементи: "верный путь", "тесные врата спасенья" і, зрештою, "свет". У межах сюжету, основу якого складає цей мотив, ніякого відхилення від Бен'яна у Пушкіна немає. Поштовхом повороту від англійського автора до Данте послужило, мабуть, глибоко особисте переживання Пушкіним викладеної в "Страннике" духовної ситуації. Недарма розповідь в вірші ведеться в формі схвильованої сповіді, а не від третьої, як у Бен'яна, особи. І драматичні почуття пушкінського мандрівника показуються не інспірованими зовні, а виявляються внутрішньо вистражданим процесом. Мандрівник - "духовний трудівник" і в цьому значенні більш за все схожий з автором і героєм "Божественної комедії".

Дантовська поема з самого початку двадцятих років аж до останніх років життя Пушкіна постійно знаходилась в полі його активної творчої уваги. Імпульси, які випромінює Данте, розкриваються в роздумах поета з приводу історії світової літератури, естетики, а головне, в найважливіших творах поета: "Цыганы", "Евгений Онегин", "Пророк", "Полтава", "Гробовщик", "Моцарт и Сальери", "Медный всадник", "Странник"... Цитати, очевидні і приховані запозичення, алюзії, образні аналогії, використання усталених структур поетичних мотивів і вільний розвиток дантовських ідей - далеко не повний перелік пушкінських контактів з "Божественною комедією". Часом дантовська поема виявляється культурним фоном; на цьому фоні різкіше і глибше проявлялись суверенні риси поетичного генія Пушкіна.

Автор "Евгения Онегина", як і творець "Божественної комедії", закінчив цілу епоху в розвитку вітчизняної культурі і поклав початок нової, обумовивши її подальше становлення. Вперше в російській літературі Пушкін звів докупи конкретно-історичне з вічним, національне з спільно людським, розв'язав задачу, яку поставив перед європейською художньою думкою італійський поет. Ніби слідом за Данте, який володів здібністю підкорювати єдиному ритму інтимні переживання і суперечку з Флоренцією, релігійний досвід і політичні чвари, так що зовнішні явища ставали символами світовідчуття поета, Пушкін виявляв гармонію і порядок всесвіту, залучаючи історичне життя в орбіту свого духа.

2.2. Пушкінський сонет: Пушкін і Петрарка

Елегія, балада, ода, ідилія, мадригал... Як багато різновидів віршованих творів знає світова поезія! Але все ж таки найбільш довершеною формою вважається сонет. I це закономірно: кількість строк, яка легко сприймається і швидко запам’ятовується і до того ж ідеально скомпонована зсередини. На початку стоять два чотиривірша, (катрена), які розкривають тему сонета, а потім наступні два тривірша (які називаються терцетами), в яких міститься висновок твору. Така форма ліричної поезії створює гармонічно урівноважене ціле, діалектично напружене та ідейно загострене.

Не випадково сонет виникнув на зламі від середньовіччя до Відродження: перша епоха надавала велике значення ідеї, друга – формі художнього творіння. У витоків стояли італійські лірики Данте Аліґ’єрі та Франческо Петрарка. Їх сонети – це споглядання божества, поклоніння жіночій красі та духовній довершеності. Почуття Данте до його Беатріче – це висока пристрасть, яка причащає закоханого до нетлінних цінностей буття.

Продовжив традиції останнього поета середньовіччя Франческо Петрарка, який закріпив сонет в якості провідної форми поезії епохи Відродження, надав відчуття гармонії, зрозумілої як єдність і боротьба протилежностей.

Петрарка розширив тематичну ємкість сонетів: цю форму він обирає і для передачі любовних почуттів, і для естетичних декларацій, і для викриття соціальних вад свого часу. Таким чином, саме ця популярна форма краще за все змогла відбити відмову від аскетизму середньовіччя і гуманістичні тенденції людини Відродження. Узаконена витончена краса сонета реабілітувала радощі реального життя, насолоду, красу світу, довершеність людської сутності. Ось як уявляв історію сонета О.С.Пушкін:

Суровый Дант не презирал сонета;
В нём жар любви Петрарка изливал;
Игру его любил творец Макбета...[21]

Основним ареалом своєї творчості Петрарка вважав вчені, полемічні та поетичні твори латинською мовою, однак славу великого поета йому принесла «Книга песен» («Canzoniere», 1330—1374, друк. вид 1470) — збірник віршів італійською мовою, що складається з 367 творів різних жанрів, серед яких найчисленніші (317) сонети, і названий автором в остаточній редакції, що лягла в основу критичного видання: «Отрывки сочинений простонародных». Зб. розділено на 4 частини, з котрих 1-я «На жизнь мадонны Лауры», 2-я «На смерть мадонны Лауры» и 4-я «Триумфы» відображують почуття кохання Петрарки до заміжньої жінки, яку поет зустрів в 1327 і якій продовжував присвячувати любовні вірші після її смерті (1348). Зпираючись на традицію поетів «нового сладостного стиля» виявляти будь які форми особистого досвіду через опис кохання до жінки, Петрарка першим в європейській поезії показав ліричного героя, зануреного в безперервний напружений самоаналіз героя, що прагне через вирази любовного суму розкрити таємницю вічно мінливого образу власної неповторної особистості. Також він вніс конкретні риси в зображення коханої, довів до класичної довершеності форму сонета та виробив витончені засоби віршованої ліричної риторики італійською мовою [18].

Художні відкриття Петрарки в області любовної поезії величезним чином вплинули на розвиток європейської лірики Нового часу. В XVI столітті в Італії виникає рух петраркізму, що розповсюджується в усіх країнах. В Росії перші вірші про Петрарку і переклади його віршів з'явились в 1760-і; на зламі XVIII—XIX століть його творчість сприймається в сентиментально-романтичному ключі, а біографія стає прикладом «вздыхательного» платонічного кохання [18].

Відомості про Петрарку і оцінки його творчості Пушкін отримував з різноманітних літературних і інших джерел, в тому числі з ліцейського курсу словесності, а також в особистому спілкуванні з однолітками та літераторами старшого покоління. Пушкінське сприйняття Петрарки визначалось двома протилежними поглядами його старших сучасників і друзів — К.М.Батюшкова і П. А. Катеніна. Спираючись на судження П.-Л. Женгене. в його «Литературной истории Италии» (1811—1824) і особисті враження, Батюшков вбачав в Петрарці одного з найвеличніших поетів Нового часу, реформатора італійської літературної мови. Катенін орієнтувався на критичні висловлювання швейцарського історика Ж.-Ш.-Л. де Сісмонді, котрий в своїй книзі «О литературе Южной Европы» оцінив творчість Петрарки як приклад хибної афектації і пишномовності. Від Батюшкова Пушкін успадкував поважне визнання заслуг Петрарки по реформуванню італійської літературної мови, від Сісмонді та Катеніна — іронічно-відсторонене ставлення до його особистості і творчості.

"Величавого" Петрарку Пушкін багаторазово згадує і цитує - в статтях, листах, віршах, "Евгении Онегине", повісті "Метель", іноді жартівливо, іноді з повним пієтетом, як, наприклад, в статті "Об альманахе "Северная лира"" (1827). Розбираючи статтю С.Е.Раїча "Петрарка и Ломоносов", Пушкін зауважує, що "сии два великие мужа имеют между собою сходство. Оба основали словесность своего отечества, оба думали основать свою славу важнейшими занятиями, но вопреки им самим более известны как народные стихотворцы. Отделенные друг от друга временем, обстоятельствами жизни, политическим положением отечества, они сходствуют твердостию, неутомимостью духа, стремлением к просвещению, наконец, уважением, которое умели приобрести от своих соотечественников" [12].

Всі цитати Пушкіна з віршів Петрарки запозичені ним або з книги Сісмонді, або зі статей Батюшкова, про що свідчать не лише їх вибір, а й особливості помилкового написання. Скоріш за все, знайомство Пушкіна з надбанням Петрарки обмежилося окремими віршами і фрагментами, знайденими в критичних і історико-літературних працях. У нас немає даних, які б засвідчували, що поет намагався самостійно штудіювати Петрарку в оригіналі (як це робили, наприклад, Батюшков і Катенін). Навпаки, всі цитати з Петрарки, які зустрічаються в творах Пушкіна, могли бути йому відомі за статтями Батюшкова і за книгою Сісмонді.

Вірші Петрарки винесені в епіграф до 6-ї глави «Евгения Онегина»: Там, где дни пасмурны и кратки, // Родится народ, которому умирать не больно.

 Всі цитати з сонетів Петрарки у Пушкіна приводяться в контексті ситуацій удаваного або напівудаваного любовного почуття, яке подається у витонченому, продуманому віршованому описі і тому викликає сумніви в щирості. В цьому виразився скептичний погляд Пушкіна на жанр сонета, який з ліцейських років він вважав поетичною формою, і його думка не змінилась з роками, незважаючи на знайомство з сонетами романтиків (А.А.Дельвіга, А.Міцкевича, Ш.-О.Сент-Бьова і У.Вордсворта) і особисті досліди в цьому жанрі.

Своє ставлення до лірики Петрарки, в якій знайшли своє відображення головні поетичні моменти його біографії, Пушкін висловлює з початку 1820-х в жартівливих згадках платонічного почуття поета до коханої, яке для себе вважає неприйнятним. В поезії «Приятелю» («Не притворяйся, милый друг...») (1821) поет запевняв свого адресата (Н.С.Алексеєва), маючи на увазі його кохану (М.Е.Ейхфельдт): «Она прелестная Лаура, Да я в Петрарки не гожусь». Закоханість, яка надихала Пушкіна під час написання «Бахчисарайского фонтана», була ним згодом розтлумачена як недоречний «петраркизм», про що він 25 серпня 1823 писав Л.С.Пушкіну: «...я прочел ему (В.И.Туманскому — А.Д.) отрывки из „Бахчисарайского фонтана” (новой моей поэмы), сказав, что я не желал бы ее напечатать, потому что многие места относятся к одной женщине, в которую я был очень долго и очень глупо влюблен, и что роль Петрарки мне не по нутру» (Акад. XIII, 67). Думку про несумісність бурних особистих хвилювань з продуманою поетичною творчістю Пушкін розвиває в першій главі «Евгения Онегина», яка створюється в той же час (9 травня - 22 жовтня 1823), де в строфах 58—59 творчість за прикладом Петрарки описана як засіб, який використовується з розрахунком, не лише рятує від любовного недуга, а й сприяє здобуванню слави, що є неприйнятним для ліричного героя пушкінського роману. Строка «Язык Петрарки и любви» (гл.I, 49. 14) виникає в результаті переробки вар.: «Язык изнеженной любви» і «Слова изнеженной любви» (Акад. VI, 250), які можна розглядати як непряму пушкінську характеристику творчої манери італійського поета. В біловому рукописі третьої глави (8 лютого — 2 жовтня 1824) строфа 23, де розповідається про показну прихильність підкреслено невблаганних кокеток, мала примітку, в якій цитувався сонет ХС (И лицо, мнилось мне, краскою сострадания покрылось, воистину или же притворно, не ведаю). В «Метели» (1830) поведінка героїні, що поєднує справжнє почуття з майстерним кокетством, характеризується неточною і не повністю цитуємо ( Ежели сие не любовь, то что же?…) першою строкою сонету CXXXII.

Згадки Петрарки і цитати з його віршів за іншими приводами у Пушкіна відносно нечисленні і не виходять за рамки загальних оцінок. З Петраркою він порівнював К.М.Батюшкова («‹Причинами, замедлившими ход нашей словесности...›», 1824 — Акад. XI, 21) як реформатора літературної мови, діячів, які вплинули рішучим чином на розвиток вітчизняної літератури і просвіти. Петрарка названий серед інших великих італійських поетів в листі Пушкіна до А.А.Бестужева кінця травня — початку червня 1825 (Акад. XIII, 177) в спростування твердження про те, що в літературі за «веком творения и полноты следует век посредственности, удивления и отчета» (Бестужев-Марлинский А. А. Взгляд на русскую словесность в течение 1824 и начале         1825 годов // Соч.: В 2 т. М., 1958. Т. 2. С. 547). Два вірша з канцони I к Джакомо Колонне вписані епіграфом до шостої глави «Евгения Онегина» (1826); їх вибір міг бути зумовлений тим, що Сісмонді ставив цю канцону вище всіх інших віршів Петрарки. «Величавый» Петрарка згадувався в початкових варіантах вірша «Кто знает край, где небо блещет...» (1828) (Акад. III, 646), але індивідуальної оцінки поета цей епітет в собі не містив, бо в подальших варіантах він же супроводжує ім’я Т. Тассо. В поезії «Сонет» (1830) панорама цього жанру, яка розгортається, мала на меті показати його великі і різноманітні можливості, закономірно містила строку: «В нем жар любви Петрарка изливал» [19].

Деякі сучасники Пушкіна проводили паралелі між ним і Петраркою. В.В.Ізмайлов писав йому 29 вересня 1826: «Пушкин достоин триумфов Петрарки и Тасса, но москвитяне не римляне, и Кремль не Капитолий» (Акад. XIII, 297). Е.Ф.Розен повідомив О.І.Подолинському 24 листопада 1830, що Пушкін «пишет вроде Петрарки: „Ты моя Мадонна! чистейшей прелести чистейший образец!”» (ЛН. Т. 58. С. 100; мається на увазі пушкінський сонет «Мадонна»).

Висновки

Проаналізувавши проведену нами роботу, можна зробити наступні висновки.

По-перше, Пушкін був добре обізнаний в італійській літературі, про це свідчать велика кількість згадок та посилання на великих італійців, таких як Овідій, Данте Аліґ’єрі, Петрарка, Боккаччо, Рафаель, Макіавеллі, Галілео, Альф'єрі.

Хоча інтерес до Данте був завжди постійним і глибоким, все ж таки в різні періоди своєї творчості Пушкін звертався до різних частин “Божественної комедії”.Наприклад, в Одесі Пушкін створює елегію "Андрей Шенье", в якій міститься протиставлення до Данте. Через два роки після знайомства в Одесі з Амалією Різніч, Пушкін напише елегію "Под небом голубым своей страны родной..." на її честь, де образ героїні буде нагадувати печальний образ Франчески з п’ятої глави "Пекла".  В той же час Пушкін почне третю главу "Евгения Онегина" , в якій схожість образу Тетяни з образом Франчески безумовна. А для четвертої глави роману Пушкін вже збирався використати для епіграфу перший рядок з першої пісні "Пекла". Але після Одеси п’ята пісня "Пекла" вже менше хвилює поета, в восьмій главі "Евгения Онегина" зустрічаються відголоски дантовських віршів, але вже з "Чистилища", образ Тетяни вже асоціюється з образом Беатріче, а образ Онєгіна стає "спутником странным" самого Автора. Сам Пушкін виступає, так само, як і Данте, учасником подій роману і творцем цього вигаданого світу, тобто знаходиться на межі вигаданого і буття. Пушкін писав "Евгения Онегина" на протязі восьми років під впливом різних частин дантовської поеми. Незважаючи на близькість персонажів "Евгения Онегина" до персонажів “Божественної комедії”, їх не можна порівнювати механічно, скоріше всі співпадіння є вільною інтерпретацією Пушкіна дантовських ідей. В Михайлівському пишеться твір "Пророк", в якому також зустрічаються відголоски останнього вірша п’ятої пісні "Пекла", пізніше вони з'являться в "Полтаве", потім вже як цитата в "Гробовщике". Наприкінці 20-х років Пушкін ніби відкрито апелює до Данте в своїй творчості, а іноді, ніби нарочито, приховує джерело своєї творчості. В тридцяті роки поєднання пушкінської думки з художнім світом Данте стає складнішим, це вже не ототожнення одного генія з іншим. Це проявилось в трагедії „Моцарт и Сальери”, де можливо проявити паралелі між Данте та Cальєрі, а також Моцартом та Пушкіним. Хоча про „Странника” й писали як про вільний переклад з Джона Бен'яна, початок твору дуже нагадує початок поеми Данте. Можна з впевненістю сказати, що Пушкін, як і Данте, завершив цілу епоху вітчизняної літератури і розпочав нову, обумовивши подальше її становлення.

“Величавого” Петрарку Пушкін багаторазово згадує і цитує — в статях, листах, віршах, “Евгение Онегине”, повісті “Метель”.

Відомості про Ф.Петрарку Пушкін отримував з ліцейського курсу, у спілкуванні з однолітками, та літераторами старшого покоління. Це спровокувало двояке сприйняття Петрарки Пушкіним. Так своє жартівливе ставлення до творчості Петрарки Пушкін висловлює на початку 20-х років в поезії «Приятелю». Пушкін використовує цитати з Петрарки, доведено, що всі вони стали відомі йому через статті Батюшкова і  книги Сісмонді, але згадки Петрарки нечисленні.

Таким чином, творчість Данте і Петрарки привнесла неповторний колорит в творчість О.С.Пушкіна.

Список літератури

1. Алексеев М.П. Пушкин: Сравнительно-исторические исследования. - Л.: Наука, 1972. – 478 с.
2. Алексеев М.П. Тассо в России конца XVIII в.: (Материалы к истории восприятия) // Русская культура XVIII века и западноевропейские литературы. - Л., 1980. - 382с.
3. Алексеев М.П. «Напев Торкватовых октав»: (Об одной итальянской теме в русской поэзии первой половины ХIХ века) // Русская литература и зарубежное искусство: Сб. исслед. и материалов. - Л., 1986. - 437с.
4. Асоян А.А. Судьба «Божественной комедии» Данте в России. - М.: Книга, 1990. – 216 с.
5. Благой Д.Д. Данте в сознании и творчестве Пушкина. // Историко-филологические исследования: Сб. статей. М., 1967. - 286с.
6. Букалов А. Пушкинская Италия. Записки журналиста. СПб. - М.: Алетейя, 2004. – 320 с.
7. Бэлза И.Ф. Исторические судьбы романтизма и музыка: Очерки. - М.,        1985. – 200 с.
8. Виноградов В.В. Стиль Пушкина. - М.-Л.: Гослитиздат, 1941. – 620 с.
9. Виноградов В.В. Язык Пушкина. - М.- Л.: Academia, 1935. – 445 с.
10. Голенищев-Кутузов И.Н. Творчество Данте и мировая культура. М.: Наука, 1971. - 310с.
11. Грешных В.И. Литература о жизни и творчестве А. С. Пушкина. Библиогр. указ., 1980—1996. - Калининград: Янтарный Сказ, 1999. – 372 с.
12. Данченко В.И. Вступительная статья // Пушкин и Италия: Сб.статей. - М.: Рудомино, 1999. - 470с.
13. Киреевский И.В. Критика и эстетика. - М.: Искусство, 1979. – 439 с.
14. Лотман Ю.М. В школе поэтического слова. Пушкин. Лермонтов. Гоголь. - М.: Просвещение, 1988. – 352 с.
15. Лотман Ю.М. Роман в стихах Пушкина "Евгений Онегин". Спецкурс: Вводные лекции в изучение текста. - Тарту, 1975. – 109 с.
16. Лотман Ю.М. Человек и общество XVIII - начало XIX века // Из истории русской культуры, IV (XVIII-начало XIX века). - М., 2000.
17. Непомнящий В.С. Дар: Заметки о духовной биографии Пушкина // НМ - 1989. - №6. - С.241-260
18. Петрарка Фр.: Библиогр. указ. рус. пер. и критической лит. на рус. яз. // Сост. В.Т.Данченко. – М.: Книга, 1986. – 240 с.
19. Полуяхтова И.К. Эпиграф к шестой главе «Евгения Онегина»: (Из истории русского Петрарки) // Проблема традиций и взаимовлияния в литературах стран Западной Европы и Америки XIX—XX вв. - Горький, 1987.
20. Пильщиков И.А. Пушкин и Тассо: (несколько замечаний) // Страницы истории русской литературы: Сб. ст.: К 70-летию проф. В.И.Коровина. - М., 2002. - 180с.
21. Пушкин А.С. Сочинения: В 3 т. - М.: Художественная литература, 1985. - 411с.
22. Реизов Б.Г. Итальянская литература XVIII века. - Л.: Издательство Ленинградского университета, 1966. - 201с.
23.  Санктис Франческо де. История итальянской литературы: В 2 т. – т:1 - М.: Иностранная литература,1963. – 536 с.
24. Соловьев Вл.С. Лекции по истории, философии // Вопросы философии. - 1989. - №6. - 311с.
25. Томашевский Б.В. Пушкин и Франция. - Л.: Сов. писатель, 1960. – 500 с.
26. Тиме Г.А., Данилевский Р.Ю. Новый перевод "Евгения Онегина" на немецкий язык // Временник Пушкинской комиссии. 1980. - Л.: Академия Наук, 1983. - 215с.
27. Топоров В.Н. О скрытых литературных связях Пушкина // Пушкинские чтения в Тарту: Тезисы докладов научной конференции 13-14 ноября      1987 г. - Таллинн, 1987. - 105с.
28. Фомичев С.А. Поэзия Пушкина: Творческая эволюция. - Л.: Наука, 1986. – 304 с.
29. Фомичев С.А. Пародийный план поэмы «Домик в Коломне» // Болд. чтения, [1979]. 1980.
30. Цявловская Т.Г. "Храни меня, мой талисман..." // Прометей. 1974. Т. 10.