Поезія розуму і серця у творах "Слобожанських муз"

Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України

Відділ освіти Чугуївської районної державної адміністрації

Районний методичний кабінет

 

 

 

 

Відділення: філологія і мистецтвознавство

Секція: українська мова та  література

 

 

 

Поезія розуму і серця у творах «Слобожанських муз»

 

 

 

 

 

 

 

Роботу виконала:Перепелиця Марія Вікторівна,

учениця 8-Б класу Есхарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

 

 

 

 

 

 

 

 

Науковий керівник: Фурсова Любов Олексіївна, учитель української мови та літератури, учитель вищої категорії Есхарівської ЗОШ І-ІІІ ступенів Чугуївської районної ради Харківської області

 

 

 

 

 

 

Чугуїв- 2018

 

Зміст

 Вступ

Розділ І  Поезія розуму і серця у творах Наталі Матюх

1.1 На  шальках Вічних Терезів: щастя і смутку, надії й зневіри, любові й розчарування.

1.2 Граційність поетичного малюнка, впевненість перебігу емоційного стану, пристрасність, щирість, розкутість.

1.3 Образ сім’ї, родини як надійного тилу.Поезія кохання.

Розділ ІІ «Без віршів кожна мить мені болить»( Оксана Мардус)

2.1 «Біла осінь»- час митців, любові та краси.

2.2 «Іду в поезію, як на прощу…»

2.3 «Шукайте істину й державу в слові…»

Розділ ІІІ  «Якої ж сили дивної слова!» ( Ольга Тараненко)

3.1 Глибинна емоційність, біль і сум за вчорашнім, тривожне очікування завтрашнього.

3.2 Жінка як хранителька життя ( « НА білих кахлях».)

3.3«Мій заміс життя із хліба, сліз і забуття»

 Висновки

Список використаної  літератури

 

Актуальність теми. Дослідження сучасної поезії рідної Слобожанщини ще  зі шкільної парти відкривають  нам усі барви лірики, навчають любити рідну землю в усіх її проявах , а особливо, якщо це поезія жіноча, яка сприймається розумом і серцем, формує духовний світ читача по- жіночому-чуттєво, переймаючись турботою про сьогодення і майбуття.

Перу сучасних українських поетів Харківщини  належать твори, що нині не втрачають актуальності та стають своєрідними гімнами. Щодень ми боремося за своє життя та майбутнє, а оминути стрімкі пороги допомагає влучне слово, яке додасть сил, підтримає чи, буває, покаже напрямок. Адже твір, який читають, має теперішнє, твір, який перечитують – майбутнє.

Мета і завдання. Метою дослідження є аналіз специфіки творів поеток Слобожанщини:Наталі Матюх, Оксани Мардус та Ольги Тараненко, особливостей їх поетичної мови та впливу на сучасного читача засобами словесної образності.

Література без традицій - храм без фундаменту; без пошанування рідної спадщини - приреченість на меншовартість.

Мета запропонованого матеріалу - сприяти вивченню творчості харківських письменників, які кожен, у міру своїх сил і таланту, збагачують українську культуру.Харківські письменники варті того, щоб ми знали про них і пишалися їхніми здобутками. Бо це - історія розвитку культури рідного краю. Тож нехай цей доробок стане ще однією цеглинкою для збудування храму нашого духовного відродження, допоможе  розширити знання про життя і творчість поетес-землячок,  показаже, як вони лірично сприймають  життя, і як можна на прикладах їх творів  виховувати почуття гордості за рідний край, багатий такими талановитими людьми.

Об’єктом дослідження є поетичні твори Оксани Мардус, Наталі Матюх та Ольги Тараненко , опубліковані окремими збірками та в періодиці.

Предметом дослідження є система художнього світобачення у творах «Слобожанських муз»

Наукова новизна одержаних результатів полягає у тому, що:

–було здійснено всебічний комплексний аналіз творчості трьох різних жінок Слобожанщини, яких об’єднує головне:Поезія. Жіноча Поезія.Поезія розуму і серця.

– визначено, що використання прийому метафоризації та персоніфікації у творах Оксани Мардус, Наталі Матюх та Ольги Тараненко- стрижнева лінія творчості. 

-доведено, що спосіб світобачення та світосприйняття дійсності у творах поеток  реалізується через осмислення її крізь призму розуму і серця жінки у такий спосіб, що змушує читача думати, робити певні узагальнення, сприймати серцем картини зображуваного у поезіях .

Теоретичне та практичне значення роботи полягає в тому, що для кожної людини найкращим є те місце, де вона народилася, зросла, відкрила для себе світ краси та мистецтва. Для мене таке місце – моя рідна Харківщина. А найулюбленіша сторінка історії та сучасності – література рідного краю.

Історія літературної Харківщини багата на славні імена. І в наш час продовжується розвиток літератури, творчо працює спілка письменників, вписуючи нові імена до Харківського літературного Олімпу. Наші сучасники, земляки, майбутні классики-це Віктор Бойко, Ірина Мироненко, Анатолій Перерва, Віктор Лагода, Наталія Матюх, Віктор Тимченко, Володимир Верховень, Оксана Мардус, Ольга Тараненко, Степан Сапеляк, Микола Побелян та ін..., на прикладах творів яких можна виховувати сучасне покоління молоді.

 Поезія –це  океан барв та відчуттів, що сплітаються у шаленому ритмі та дарують емоції, формують світогляд та вчать любові. Кожне слово – зброя, яку необхідно правильно використовувати, адже воно дарує зцілення або смерть.

Вступ

Пое́зія (грец. Ποίησις — «творчість» від ποιέω — «роблю», «творю») — художньо-образна словесна творчість, в якій мова використовується з естетичною чи евокативною (знаково-символічною) метою.

	Ніхто не може бути добрим поетом… без душевного вогню і без деякого натхнення, свого роду божевілля.
	— Демокріт

•                   Мусить поет приховати негарне й ганебне

Не виводить на сцену й не вчити його.

 — Есхіл

	Поезія філософічніша і серйозні­ша від історії: поезія говорить більше про загальне, істо­рія — про окреме.
	— Аристотель

 

	Поезії, й тільки поезії, має належати в мистецтві мовлення першість. Це — споконвічна мова богів. Поет, за словами Платона, засідаючи на триніжку муз, охоплений натхненням, виливає з себе все, , немов струмінь джерела; він не обдумує й не зважує своїх слів,  і вони течуть із нього в нескінченному різноманітті барв, суперечливі за своєю суттю й не плавно і рівно, а поривами. Сам він із голови до ніг поетичний, і, як стверджують учені, поезія — це і є перша філософія.
	— Мішель де Монтень

Класична пластика, і контур строгий, 
І логіки залізна течія — 
Оце твоя, поезіє, дорога.
Леконт Деліль, Жозе Ередія, 
Парнаських зір незахідне́ сузір'я 
Зведуть тебе на справжнє верхогір'я. (Микола Зеров)

Поезія — свобода серця… (Іван Світличний)

Я вірю в риму, / У силу слова незбориму, /В талан-натхнення, в Божий дар. (Іван Світличний)

Не густо між Боянами героїв. (Іван Світличний)

Поети стріляють римами, чекісти — із револьверів! / У серце стріляють. Серце — мішень для куль і для рим. (Іван Світличний)

Поети! Не пишайтеся вінцем лавровим. Ваш вінець — терновий. (Іван Світличний)

У поетичному тексті головна роль зазвичай відводиться формі висловлювання. Поезія є мовним мистецтвом, яке передбачає максимальне використання мовних засобів, а також творення нових поетичних образів, тобто нових семантичних зв'язків між мовними одиницями шляхом метафоризації чи метонімізації тексту.
 

Термін поезія позначає насамперед мистецтво слова (включаючи й фольклор), виповнене енергією «аристократизму духу.

Подеколи цим поняттям означають віршовані твори певного автора, нації чи епохи.

Вживається воно і в переносному значенні як чарівність, привабливість. Так можна вести мову про «поезію певного моменту», про «поетичну натуру», «поетичний фільм», маючи на увазі, що явище чи предмет, названий поетичним, виходить за рамки буденності й чинить певний вплив, що нагадує вплив поетичного тексту.

На думку літературознавця Юрія Коваліва, поезія зазвичай спирається на ірраціональність світосприйняття, відрізняючись таким чином від логічних структур, потребує певної недомовленості (пор. Герметизм (поезія)). Проте надмір недомовленості, на думку Едгара По (Філософія творчості), може завдати поезії шкоди.. Поетична мова схильна до мальовничості, колористики, наближаючись у цьому до малярства. Найближчим мистецтвом до поезії вважається музика.

Поезія проявляє свою мистецьку автономію, витворюючи «другу реальність», пов'язану з довколишнім світом багатьма асоціативними каналами. Тому спроби одностороннього узалежнення її від зовнішньої дійсності, перетворення на засіб маніпулювання позаестетичних систем (політики, ідеології, релігії тощо) призводять до дискредитації сутності цього мистецтва. Оперта, як правило, на ірраціональні принципи світобачення, поезія відмінна від логічних структур. Сучасна означає актуальна. Не просто така, яка написана в той самий період, коли ми її читаємо, а така, яку потрібно читати зараз.

Поезія– корисна штука. Поети вміють робити матеріал з того, що помічають у житті, вміють робити з цього матеріалу «цукерку», вміють вмістити її в гарну обгортку.. А ще  хороші поезії дають нам орієнтири, вказують напрямки розвитку, виявляють здатність співпереживати, відчувати ,перейматися,   і з цього робити висновки. Зрозуміло, що поезія, аби справлятись з такими завданнями, мусить бути багатою змістом і виражена у своєрідній формі, а це вимагає від митця натхнення і творчості, постійного пошуку .

Музи – у грецькій міфології спочатку богині співу, пізніше богині поезії, мистецтв, наук; сестри Аполлона. Вони сповнюють митців натхненням, але тих, хто насмілюється змагатися з ними, суворо карають. Кожна з дев’яти муз (Кліо, Евтерпа, Талія, Мельпомена, Терпсіхора, Ерато, Полігімнія, Уранія і Калліопа) сприяє розвитку певного виду мистецтва або науки. Місце їх перебування – гори Парнас і Гелікон. Музи зображуються як юні, красиві жінки з натхненними обличчями, що тримають в руках атрибути свого мистецтва. 

У переносному значенні муза – натхнення, творчість.

Розділ І  Поезія розуму і серця у творах Наталі Матюх

Три різні жінки, три різні долі, але є те потаємне, ніжне, невимовне, що об’єднує їх. Поезія. Жіноча поезія. Поезія розуму і серця,  материнського  слова і жіночої любові.

Є на Харківщині три Слобожанські Музи: Наталя Матюх , Оксана Мардус, Ольга Тараненко.

Знайомство з ними можна розпочати словами Ліни Костенко, жінки, поета, громадянської совісті України:

Поезія – це справді неповторність,

Це ніби ніжний дотик до душі.

Наталя Матюх народилася в селі Пальчики Бахмацького району на Чернігівщині. Закінчила факультет журналістики Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка. Працювала в газетах та журналах, викладала на кафедрі журналістики Харківського національного університету імені В. Н. Каразіна.

 Писати вірші почала в п’ять років. Перша публікація відбулася в десятирічному віці .Авторка близько 30 книг (публіцистика, лірика, вірші для дітей). Твори перекладалися російською, білоруською, молдовською, польською мовами. Деякі покладені на музику.

Останні за виходом поетичні збірки «Літо в лютому» (2000 р.) та «Терези» (2007 р.) удостоєні, відповідно, міжнародної літературно-мистецької премії імені Григорія Сковороди та всеукраїнської літературно-мистецької і краєзнавчої премії імені Петра Василенка.

Автор двох поетичних збірок: “Я вмію так любить” (1979), “Лист” (1985).

“Літо в лютому” (2000) – нова збірка поетеси.

1.               Це ж треба такому – у лютому літо.

Хай навіть приснилось, але мов живе! –

Ця книжечка лугу, де квітів – як літер,

де хмарка, як тиха підказка , пливе.

Де золотом в сріблі – в росі медуниця,

де все шелестить, гомонить і сія,

де є тільки літо… Все інше – дрібниця,

не більш , ніж сльоза на щоці в плаксія.

Цей холод зневіри, це вічне навчання

терпінню, покорі, утечі від лих –

на щастя, вони хоч не сняться ночами

і серцю дають відійти від відлиг…

О велич Природи! Не дай же змаліти

ні вчинкам, ні віршам – не кидай їх ниць!..

за вікнами – літо, у лютому –літо –

не снігом в заметах, а цвітом суниць…

2.               Осінь. Світанок. Неділя.

Двір повен айстр – і не тільки:

є в мене мама Надія,

є в мене донька Надійка.

Лагідне сонячне ймення

світиться в нашому домі

для сивокосої нені

й злоточубої доні.

Лічить годинник століття…

Спить моя крихта кирпата. –

Тільки б надійно стелився

ряст під її ноженята!..

Будень – а ніби неділя.

Світ повен див. І не тільки:

є в мене мама Надія,

є в мене донька Надійка.

3. Скрипковому майстру

А.Гребньовому

А Ваші скрипки дихають, як люди:

одна –мов жінка, інша – мов дитя.

Ось ця ревнива, а он та Вас любить

без нарікань, без сліз, без каяття.

Лише мені так тоскно, мов хто скривдив,

бо думаю: ну а мені б хоча

торкнутися до замкненої скрипки,

ще теплої від Вашого плеча!..

Поетеса Наталя Матюх, чию творчість справедливо можна вважати явищем у сучасній українській літературі.

Їй властива граційність поетичного малюнка, впевненість перебігу емоційного стану, її лірична героїня викликає симпатію своїми щирими зізнаннями.Стоячи на міцному надійному ѓрунті, Наталка Матюх при умові подальшого щоденного свідомого літературного вдосконалення, при умові активної роботи ума і серця здатна написати нові цікаві поезії,

створюючи «умом і серцем» цілу низку поетичних книжок, серед яких особливої уваги заслуговує — «Терези» (Х.: Майдан, 2007). Збірка вибраного «Терези» об'єднала кращі твори авторки. Як на шальках Вічних Терезів, визначає в них доля вагу пережитого: щастя і смутку, надії й зневіри, любові й розчарування. Її творчості притаманні пристрасність, експансивність, щирість, розкутість.

Останнім часом ще ніхто із ліриків настільки пристрасно й уміло не піднімав забутих у вирі соціально-політичних перипетій (і з цієї ж причини, схоже, «немодних») тем родини та материнства. Трагедія сім’ї (вважай, трагедія Батьківщини) у віршах Н. Матюх починається із очевидного — втрати (фізичної, моральної) рідних та близьких людей. І тут дуже важливо вистояти перед випробуванням долі. Так, наприклад, як родина, що прощається з годувальником-теслею («Останній знімок»), як згорьована жінка, що везе на переселення з чорнобильської зони маленьку донечку і таке ж крихітне кошеня («Ці двоє дітей, що нарівні бездомні й беззахисні…»), як сільська бабуся в лабіринті міської підземки («Загубилась дівчинка в метро…»), як, власне, сама авторка, котрій спочатку просто не вистачає мами в «бетонній тюрмі» мегаполісу («У Харкові дощ. А над Сеймом нема?..», «В селі моя мама жоржини викопує…», «Коли змовкає полуденна скрипка…», «Мамо, вихопи мене з вогню…»), а потім жорстока смерть взагалі залишає її сиротою («Мамо-матусенько, сива іконо…», «Сьогодні мама снилася мені…», «Із вузликом білим в маленькій красивій руці…», «Перечитаю мамині листи…»). Непоправна втрата перестає бути особистою, вона перетворюється на                вселенське               горе:
«Мамо-матусенько, сива іконо,

як же без тебе 

стемніло навколо!..

Все, що цвіло, мерехтіло, палало,

сірість нудну веселково долало,

раптом в жалобу 

спливло кольорами,

ніби й собі залишилось

без мами…»

За книгою Н. Матюх у 2008 році Харківською ОТРК було підготовлено фільм-монолог «Сьогодні мама снилася мені…», яким дебютував на екрані багатосерійний телероман «Мати». Стрічка з успіхом демонструвалася на ТК «Культура» і стала лауреатом телевізійних фестивалів «Дніпро CINEMA».

Образ сім’ї, родини як найнадійнішого тилу особливо яскраво виписаний у вірші «Ще двір дрімав»…, де за гіркою іронією долі старий з медаллю «За взяття Берліна» ціпком облізлим риється в смітнику:

«Такий із роду

бравий та хоробрий,

а бач, зламався в прірви на краю:

була дочка, та з’їв її Чорнобиль,

була жона, та десь уже в раю…»

Над ветераном глузує («Усе старцюєш, діду? Чи сам помреш, чи, може, помогти?») скоробагатько-сусід, схожий на свого ж бульдога, якому першим витирає і «скривлену в зневазі» заслинену пащу. А от якби рідні старого були живі, навряд чи жебрав би він по звалищах, кинутий на глум молодим покидькам, для яких немає нічого святого на світі!..

Ствердженням того — зворушливі ніжні рядки, присвячені вже іншому фронтовику — батькові самої героїні («Пам’яті батька», «Дві казки для батька», «Першу розквітлу троянду на цвинтар несу…»).

І у свою чергу світлим оптимізмом, вірою в майбутнє дихають рядки, присвячені власному материнству: «Осінь. Світанок. Неділя», «Надійці», «Донечко, вже випав перший сніг…», «Відхилю віконницю зелену…», «Уві сні я ламала для доньки бузок…», «Стаю на коліна не перед іконою…», який має символічну кінцівку:

«Доню, не плач, 
хай минають нелади
серце твоє, добротою тепле..
Я не дозволю жодному нелюду
вкрасти колись 
материнство в тебе!
Доню, не плач!..»

Було вже згадано про класичну персоніфікацію образу матері до образу рідної землі. Але є в «Терезах» (вочевидь, назва книжки передає прагнення авторки до життєвої гармонії, рівноваги) і вірші, де Батьківщина (як у вузькому, так і в широкому значенні цього слова) проступає наживо — без жодних, хай навіть найупізнаваніших метафор. Це сповнений хвилюючої ностальгії вірш про українські мальви на одному з бульварів румунської столиці («До мальви»),» Жоржини»,  це «Катерина Білокур знову розмовляє з квітами», це «Слово про рідну мову», «Співанка Десні», «Чернігову» та інші.

ЖОРЖИНИ

В селі моя мати жоржини викопує,

Оті, що до вікон сміялись колись.

Вечірній наш двір в фіолетовім кольорі,

Неначе допіру закінчений лист.

Спинилася осінь на ганку високому,

Кленовим пером пише сповідь нову…

А вишні роздягнені плачуть від сорому

Слізьми голосними на тиху траву.

Коріння заплуталось в нені між пальцями

(Жоржинам забаглося ласки, тепла)…

Ледь зойкає стежка з-під жовтого панцира,

Вже місячна повінь згори потекла.

Фарбуються тіні у колір ожиновий.

П’янким чебрецем пахне промінь зорі.

І мати моя, ніби сива жоржина,

Цвіте біля стежки в осіннім дворі!

Цікаво, що навіть любовна лірика Наталі Матюх, з огляду на яку в одній зі своїх рецензій критик Ігор Михайлин сказав: «…за рівнем інтимного самовираження, за рівнем його поетичної культури, сміливістю й відвертістю, неприхованістю таємниць я не бачу рівних цій поетесі у нашій поезії», на відміну від звичного, «легкого» підходу, формується за значно глибшим, сказати б, філософсько-психологічним принципом. Її вірші про кохання дають змогу навіть… вивчати історію України (часи нападу половців, татаро-монгольського нашестя, керування жорсткої та принципової княгині Ольги), замислитися над складнощами воєнного ремесла, людською невдячністю, скороминучістю чуттів і самого життя:

«Палять листя сухе.
До балконів здіймається дим,
щось вчинивши лихе, 
з чимось жовтим, 
червоним, рудим.
Всі кватирки домів
зачинились на щільність кута,
бо в осінніх димів
особливо гірка гіркота.
Палять листя .
Бліднуть лиця 
в рум’яних садів —
то данину бере
із багатих селянських садиб
не жорстокий Кончак 
і не жадібний хижий Батий,
а тонка, мов свіча,
жінка, вбрана у плащ золотий.
Палять листя тонке,
як метелик у літній траві,
як сніжинка в піке,
як фіранки, де сплять вартові
після служби, щоб вже
з першим променем сонця вони
мали світлий сюжет
для спочинку — не морок війни…
Палять листя сухе,
що давало нам тінь і озон,
та якому за те
«красна дяка» 
в прощальний сезон.
Палять листя терпке,
як французьке вино,
як бажання, яке,
наче дим, перегіркло давно…
Палять листя сумне,
як єдина у світі душа,
що забула мене,
що не кличе, не жде, не втіша,
що лишила колись
лиш надію, настільки хистку,
як мандруючий блиск
павутинки на жовтім листку…
Палять листя…» 

•                 Одна із пісень“Потаємне” на слова Н.Матюх у виконанні квартету   “Любава”зворушливо веде оповідь про справжні людські почуття:

А які уночі ми шепочемо милим слова,

коли сон при траві, але обертом йде голова,

коли б’ются шибки і вривається Зоряний Дух,

обернувшись на сміх, на ридання, на подих, на слух?…

                                    - Моє сонечко, моє житечко,

                                      моє небонько, моє літечко,

                                      моя веснонько, моя зимонько,

                                      моя радосте і сльозинонько,

                                      моя ніжносте, моя совісте

                                      і гіркотонько, і медовосте!…

А з прим’ялої м’яти малі божества трав’яні

нескінченним потоком течуть по тобі і мені.

І увесь білий світ, і уся незбагненна земля

над обличчям твоїм лиш одне говорить дозволя:

                                     - Моє серденько, моя спрагонько,

                                       моя доленько, моя правдонько.

                                      Моя спеконько, моя зіронька,

                                      моє озеро, моя прірвонько,

                                      чистий квіте мій, росна рутонько.

                                      Вічний суде мій і спокутонько!..      

Ти мене заклени, щоб довіку було, як тепер,

щоб, спіткнувшись об час, янгол наш не замовк і не вмер,

щоб до скону обом на єдину молитись зорю,

щоб щоночі ти чув, як нетлінно тобі говорю:

                                   - Світлий князю мій, господине мій,

                                      і найперший мій, і єдиний мій!

                                      Моя стежечко, моє поленько,

                                      моя силонько і опоронько,

                                      моя звабонько невпросимая,

                                      моя свічечко негасимая,

                                      моя свячена вербна гілочко,

                                      моє дихання, моє тілечко!…

Любити, не сумувати і думати про суть бутя-такий життєствердний мотив звучить у творах Наталії Матюх.

Розділ ІІ «Без віршів кожна мить мені болить» (Оксана Мардус)

Жіночу поезію розуму і серця можна простежити у творах ще  однієї із «Слобожанських муз»-Мардус Оксани Григорівни, яка  народилася 24 травня 1971р. в с. Нова Водолага, що на Харківщині. Закінчила Харківський Державний університет 1994 р. Нині працює вчителем української мови та літератури в Сосонівській середній школі. Молода поетеса – учасниця багатьох обласних та республіканських семінарів творчої молоді. Поетичні твори публікувалися в численній періодиці, молодіжних часописах, журналах “Прапор”, “Слобожанщина”, альманасі “Вітрила – 89”, колективній збірці “Отчий дім”. Член спілки письменників України з 1997р.

 “Я Чураївною була…” – перша збірка Оксани Мардус.

1.               Я Чураївною була…

А проти ночі

проступала

зелена неділя –

по хаті тупала, ступала

пахучим зіллям

Я Чураївною була,

але з питвом

цілющим!

Спрокволу ранок рунь спивав

до вохряної гущі…

2.Йде реставрація життя –

вже відбудовано дзвіницю,

ще буде місце,

де вклониться

душі, піднесеній з сміття.

3.Коливання.

Коливається ритмічно серце

і без ліку коливань отих.

Коливається у ритмі дня озерце.

Я у ньому – лиш бентежний штрих.

Коливається планета наша,

Ніби яблуко на гілці Вічності.

І задумаєшся, коливанням ставши,

коливатиметься світ цей чи обірветься?

«Біла осінь» - четверта збірка поезій молодої і талановитої письменниці Оксани Мардус. Самобутня та унікальна поетеса ще раз підтверджує свою високу творчу спроможність. Кожен знайде до неї свою стежку, і хай ця стежка стане справжнім відкриттям у царині сучасної молодої української поезії. «Біла осінь» - це час митців, любові та краси, це час, коли навіть душа вибілюється до небаченої білизни:

Метнулася в небо душа безкрила: їй легко, їй вільно – ніхто не спиняв. Десь інша – втомилась, землею ходила, бо наліталася навмання.

Так Оксана Мардус  декларує свою життєву позицію

Чи то волею якогось …марева, котре  з Гончарного дзбану метаморфно перетікає неабияким хистом до всесвітнього недосяжно-ефірного колообігу, чи могутністю інших обставин, але село Нова Водолага, багатюще на 
самобутні талановиті скарби, познайомило мене з молодою
соковитою гілкою крислатого дерева сучасної поезії України –Оксаною Мардус.

Невід’ємною складовою надзвичайності цієї особистості
є цнотливість у відтворенні історичних подій, помножена на притаманні саме
Оксані Мардус художні  спектри  з усіма відомими поетичними тропами, на 
своєрідність жіночого життя у людському вирі.
Варто було відчути збуджену тонкими почуттями любові поетику творів 
О. Мардус, яка зображує  навколишнє життя через, здавалося б, зовсім не
поетичні побутові картини: он „у горні зріють глеки” 
і „парує …гарячий дощ у дзбанку”; придивитися до прадавньої 
праці баби Насті, що „місить пироги”, доторкнутися  бодай поглядом 
вогню, котрий „очищають глиняні боги” …  В який час усе це відбувається?
Можливо, у „шовковий”. Але не виключено, що таке дійство поетка 
вгледіла зараз, у цю хвилину таємничої вічності. Читаймо її запрошення до …дивовижної  пані – історії невеличкого слобожанського села, до своїх творів: А на Гончарні липня три вершка, пралісу буйство, ставу верболіття Заходьте босими у глиняне століття, нехай хода вам буде неважка. Заходьмо, тільки не захлинаймось від захоплень, коли почуєте у грі гончарного органа/ акорди, глиною пропахлі .Вдивлялася чи прислухалася поетеса у „сюїту, … вміло ліплену, туго сплетену”? Вона малювала серцем! Малювала, як її вмілі предки, „диригенти гончарного кола” білохатої Водолаги…
Чому вона така? – А в неї ж …„вміщається півсвіту, а ще півсвіту вміщують її”!

„Іду в поезію, як на прощу/, помолюся кожному слову, поплачу/, і зрозумію:
вона – найдорожче/, без чого віру у віру трачу”, – Майстриня 
з довір’ям  сповідується читачеві, завершуючи висновком:”Без віршів кожна 
мить мені болить”. Для неї не писати вірші –„це як жити без любові й снів”.   У лісі стихлого дощу/, де краплі стиглі не від сонця,
   нестримне серце відпущу/ – хай бігає в одній сорочці.
   Воно збентеженим дитям /стриба, на себе горне листя…
   І я відчую, як життя/ не може/ встояти/ на місці.

Поетеса Оксана Мардус, передусім, – зваблива красуня, їй потрібно, 
щоб навіть найвибагливіші мрії здійнювалися, наділяючи щастям і її 
опоетизовану жінку: („Я хочу небо з бездонного глека”). Здається
недоречним чиєсь зауваження про використання займенника першого лиця:
тут ідеться про загальний образ жінки. Але скільки світлої печалі відносно 
невловимості того ж таки ефемерного жіночого щастя раптом випромінює з 
вірша „А їй хотілося тепла”, незважаючи на потужний дієслівний ряд кінця 
рядків, можливо, для підкреслення психологічності й використаний:
А їй хотілося тепла/, тій жінці, що тепла не мала.
 В ній дика річка шумувала/, густа незайманість жила.
 Між зваб черницею була/, з пустелі днів Його чекала
 Їй так хотілося тепла/, тій жінці, що тепла не мала.
 Джерельце билось в два крила/, печаль зимова розтавала,
 весна дощами засівала/, а жінці вроду віддала.
 А їй хотілося тепла…
Звичайно, кожний читач зробить відносно поезій Оксани Мардус свої відкриття.
Але жоден не залишиться байдужим до  творчості  її, до бажання передати 
чудовою рідною  мовою прекрасні миті поетичного натхнення- краси і любові до самого життя!

* * *

…цей рік почнеться вкотре з немовлят…
як пісня до струни – так я за Вами
…але палітра часу віддаля…
і ми у снах торкаємось словами:

…ці пестощі, де звук голубить звук…
де голосу тремтіння безсоромне
…де я не знаю схлипу ваших рук…
де тільки знаки оклику і коми

…і тануть сни засніжені як ми…
вітання ніжні пролісками тішать
…вдихніть мене у холоді зими…
приборкайте мої нестримні вірші

…цей рік почнеться вкотре з немовлят…
Лелеки білі носять сніг на крилах
…О любий! Дайте хоч у сні крилят…
мені без Вас цей світ пройти несила.

«Шукайте істину й державу в слові, я ставлю наголос на українській мові!» - це творчий девіз письменниці Оксани Мардус, яка вже багато років очолює літоб’єднання «Первоцвіт» у Нововодолазькому ліцеї

Класик та корифей української літератури Юрій Мушкетик сказав, що якби наші політики прислухалися до порад та настанов жінок-майстрів пера, життя б набирало зовсім інших обертів. Все ж ці музи чи не найкраще розуміють, де шукати істину…

 

 

Розділ ІІІ «Мій заміс життя із хліба, сліз і забуття»( Ольга Тараненко)

 

«Слобожанська муза» Ольга Тараненко – харківська поетеса, за освітою – вчитель української мови та літератури, керівник гуртка юних поетів при малій академії наук..        

  Дергачівщина здавна славилась талановитими людьми. Сьогодні ми торкнемось чарівної поезії розуму і серця  О. Тараненко, нашої землячки.        

 Рідний край. Золота чарівна сторона. Скільки прекрасних чарівних слів присвятила наша землячка рідним Дергачам.

                                      Тут здавна люди сонце несли,

                                      щоб ставало тепліше на світі.

                                      … Посходились верби сухі,

                                      як посли

                                      від давнини у літо.

                                      Лопань

                                      такою старенькою стала,

                                      зігнулася,

                                      наче у боці коле,

                                      бо хто не ішов –

                                      усіх привітала,

                                      й пили з неї люди аж он відколи!

                                      Горби –

                                      величаві дороговкази

                                     на всі на чотири сторони світу,

                                      щоб знала малеча дорогу да казки,

                                      щоб знала,  звідки сонечко світить.

      Народилася 28 січня 1957 року в Дергачах. Дитиною була розумною, рано навчилася самостійно читати і писати.         Перші римовані рядки з’явилися випадково десь у 5 – 7 років, а от осмислення явища “поезія” прийшло пізніше, коли познайомилася з поетом Віктором Петровичем Тимченком. Це було в кінці 6-го класу. А з 7-го почала бігати до Тимченка на його літературну студію. У 1987 році вийшла перша поетична збірка “Вересень”. Друга – “Простий сюжет” – у 1992 році. У цьому ж році була прийнята і до Спілки письменників України.

От цим багатством і нині живе.

Лірика Ольги Тараненко відзначається глибинною емоційністю, болем і сумом за вчорашнє, тривожним очікуванням завтрашнього.

Із збірки поезій “Простий сюжет”.

Із деревом родилось божество,

у дереві воно росло й пропало.

Зідрали кору – божества єство

звичайною віконницею стало.

Але вже дух

(якщо він справжній дух!)

не западе “з нічого і в нікуди”,

а перетвориться ув око й слух –

він був , він зараз є, він завжди буде.

Й тепер мене дивує відкриттям

раз по раз раннє відкриття віконниць –

весь білий світ стає моїм життям.

От і молюся вікнам, як іконам.

Навчили ненавидіти й любити.

                                                Навчили сміятись траві і сонцю.

                                                Навчили бачить, де старі, а де діти,

                                                розуміти мову казаха й естонця.

                                                Всьго потроху: системно й програмно,

                                                щоб розбирались і в кістках мавп’ячих,

                                                і папери писали дуже грамотно.

                                                Одне не навчили :

                                                Не плакати від не навчених.

1.               Глобуси пасуться, наче кури,

на асфальті сірім і печальнім.

А школяр зламав стрілу Амура

серед року. Посеред навчального!

Ох і буде!..

Викличуть батьків,

проведуть педраду термінову :

в кого отакий ? в сім’ї якій?

Бо зламать – зламав,

чи зробить нову?

І школяр похнюплено сопе,

крутить пальцем кучеря на лобі.

Хоч збирався на велосипед

промінять стрілу

або на глобус.

 

1.               Ходжу землею,

Вірю у зорю.

Не знаю досі, що з них головніше?

Світліша небо ранками з-за вишень.

Дивлюсь. Росту – і тим життя творю.

Невтомлена пручається душа –

з кострища попіл, як на оці більма.

З холодних і чужих рвучись обіймів,

вона цей світ останнью лиша.

 

 

«Книжка-світ, книжка-дім, книжка – обійстя. Заходиш/народжуєшся – «Сотворення світу» – ти по-сковородинівськи вільний, незалежний, невпійманий. Потрапляєш у чотири стіни – «Спотворення світу» – «І живе стало, мов мертве, / таке скалічене, покривлене…» І нікуди не дітись від хижих звірів, хаосів, криків, катастроф, хакерів, істерик, лайків, бомб,– у світі, і найболючіш – у самому собі! Та поміж численних руйнівних звуків раптом чуєш тихий ґелґіт і шарудіння десь угорі. Виходиш у другі двері – і ти в саду, де грушка, де дощ, де гриби, де сосни й вітер-диригент. Підводиш очі – а на даху твого дому не супутникова антена, а… лелече гніздо. І малеча пороззявляла роти в небо – скоро прилетить мама. І Бог угорі. Ось чим серце заспокоїться. І стає просто й тихо. І народжується відповідь: «Любов, слово і добре ставлення до людей – цим і тримаємось». Так говорить Ольга Тараненко.

Книга «Перейми» Ольги Тараненко – незвичне явище. Ти бачиш автора, більше того, знаєш його, а в той же час щорозділу дивуєшся – скільки людей в одному поеті. Старих, утомлених, енергійних, юних, сучасних. І ще – думаєш, скільки болю й світла може вмістити душа. Кожному наливають у його чашу залежно від об’єму. Тут – чаші не видно дна. Й налито по вінця.

Здивовано й ніяково розглядаєш портрет вісімдесятирічної бабці – де плоть? де час? Знімаєш окуляри –

і погляньте в самісіньке серце,

щоб стало ясно –

про цей світ

ви знаєте

уже все!

А коли все витерпіла, усе винесла і всьому пробачила, нескладно сказати: не вливайте в мене ліків, не бігайте, не мучте, дайте спокійно померти. І там, на вищому суді, де, глуха й німа, не смієш чекати нічого ліпшого, ніж скам’яніти за гріхи, раптом чуєш:

Якої ж сили дивної слова!

«Йди й не гріши».

І я іду.

ЖИВА.

 

Книга-життя. Книга-прощення – аби ж не прощання! Книга – буття душі людської від створення світу до існування – народження і смерті – окремої людини як однієї крапки у всесвіті, як жаринки в Божих руках.

Вірші в книзі подано не в хронологічному порядку, автор вибудовує структуру. І виходить розповідь. Ця книжка – ціла історія. До речі, що як наголосити останній склад у назві – «Перейми»? Надія, що хтось почує і перейме вміння, науку, істини, любов…

Книга-втіха і книга-вдячність. Книга.

          Для Ольги Тараненко властиво прагнути простоти вислову. Справжня простота вимагає  високої майстерності. Хто ті майстри, стежки яких відшукує в часі та просторі пильне око поетеси? Філософічність вона відшукує там, де  ще світяться в слобожанському вирії для спраглих та невтомних сліди Григорія Савича,  свіжі, незатерті слова підказують їй Василь Мисик та Іван Вирган. В її інтонації вчувається стихія народного слова.

Усе те не наше,

що нас покидає,

і добре,

коли ані болю, ні жалю.

Прийшло й відійшло,

як зерно без врожаю.

Усе те не наше,

що нас покидає.

          Роздуми про рукотворне і нерукотворне, про первинне та естетизоване. У чому суть поетичного втілення земної краси? Перехід природного явища в явище одухотворене словом, звуком, кольором, – що це таке? Преображення?  Здобуток це чи втрата?  Ця тема хвилює поетесу і до неї вона нерідко звертається у своїх віршах:

          ***

Намалюю квіточку і хату.

Люди скажуть:

ти диви, як схоже!

Аж здригнусь –

десь поряд правда ходить,

хтось цю правду буде собі знати.

Аж заплачу з розпачу,

з безсилля –

і в сльозах є істина пророча!

На землі поетів тих – засилля,

чи багато правди в їх рядочках?

Заспокоюсь наче.

Все ж нормально.

Всі ж до істини дістатись хочем…

Біля хати посмутніла мальва.

На малюнку –

радісно регоче.

          Ольга Тараненко з тих, кого мінливість світу не лякає, а вабить. Чого в цій мінливості більше: непередбачуваності чи омани? Хто і що обіцяє смертній істоті? І на що взагалі може сподіватися той, у кого є єдина однозначність, єдина незмінність – кінець?  Один із її віршів має назву “Отакий happyend”

Вабить дороге і вишукане,

а стягуєшся (дай Боже) на хліб.

Проникаєш душею в безмір світів,

а міряєш одну й ту ж дорогу:

робота – дім – робота.

Пестиш КРАСУ – розкриваєшся мрії

і застібаєш усього себе на ґудзики,

щоб ніхто про те не здогадався…

 

Який короткий вік у людини!

Тільки-но пустить справжнє коріння,

тільки-но вгадає вітами небо –

як душа вужем виповзає з тіла:

вже душі до тебе… ніякого діла.

         У цю мить митець  забуває, що бувають межі у просторі та часі. Для поета світ безмежний, як безмежна його любов до цього світу.

          Ольга Тараненко дуже жіночна авторка. Жіноча тема – одна із наскрізних тем її творчості. Але вона не вписується в жодні поетичні обойми, пов’язані  спільністю гендерної тематики. Вона і тут стоятиме окремо. Бо  на сторінках її книг не знайдеш традиційних освідчень у коханні чи традиційного звеличення предмета свого захоплення: який він – цей предмет – найсміливіший, наймудріший і т.п і т.д. Її лірична героїня може бути іронічна, нещадна, але глибоко в душі  вона плекає щось високе і чисте, заради чого варто жити і страждати:

В одне не сходяться ні плоть, ні дух.

Не ворогують, та затято, мовчки

своє відстоюють до титли і до  точки,

тому й живу в пекельному чаду,

танцюю на розпеченій пательні

і мрію: райський сад, тони пастельні.

Бо  я за те, щоб правила   любов.

Любов, що поєднає дух і тіло.

Щоби тобою нице не вертіло,

до пристрастей сліпих щоб охолов.

Така любов, яка не кривдить  – живить!

Чи між людей така любов можлива?

          Мабуть, найщемливіші рядки поезії Ольги Тараненко присвячені темі материнства.  Це передусім роздуми про долю власної матері, долю жінок старшого покоління, які пройшли нелегкий життєвий шлях, багато страждали, але не розтратили намарно скарби душі:

          ***

У землі наші мами порпаються,

хустками запинаються недорогими,

і з кожним роком

все дужче згорболюються,

їм важче й важче стрічати зими.

Устигають дивитися за онуками,

посилки вимудровують нам щомісяця.

А ми все ганяємось за науками,

а ми у житті все шукаємо місця!

Материнство як сутність, материнство у своєму філософському вимірі:

***

Дитина плаче – молоко біжить.

Берези сік – на весни перший поклик.

І цяточками горнуться вужі

до білої кори дерев намоклих.

Дитина плаче – молоко біжить.

 « Мій заміс життя із хліба,

 сліз і забуття!»  - стверджує авторка, усвідомлюючи своє високе покликання справжньої майстрині слова.

Висновки

Творення поезії розуму і серця не припиняється. Слобожанщина  презентує світові нові імена, нові підходи та форми розкриття дійсності у поетичних творах. Залишається незмінним прагнення людини до прекрасного, одухотвореного, глибокого і вдумливого.

Класична пластика, і контур строгий, 
І логіки залізна течія — 
Оце твоя, поезіє, дорога…
(Микола Зеров)

 

 Поезії, й тільки поезії, має належати в мистецтві мовлення першість, бо це дійсно— споконвічна мова богів. Поет, за словами Платона, засідаючи на триніжку муз, охоплений натхненням, виливає з себе все, що прийде на його вуста, немов струмінь джерела…

Поезія- свобода серця!

Так і три «Слобожанські музи»-Наталя Матюх, Оксана Мардус та Ольга Тараненко створюють неповторний світ внутрішнього  чуття, виявляють здатність співпереживати, відчувати ,перейматися,   і з цього робити висновки.

У чому, власне, жіноче щастя? Це свято чи будень? Мудрі «Слобожанські музи» багато знають  , але не поспішають  нав’язувати своє бачення читачеві. У читача є вибір.  Це не лише мудро, а й педагогічно.. .

 Ось так множаться поетичні сюжети, прості і непрості…

 

Список використаної літератури

1. Зеров, Микола. Твори: В 2 т. — К.: Дніпро, 1990. — Т. 1.: Поезії. Переклади / Упоряд. Григорій Кочур, Дмитро Павличко. — 843 с.
2. Світличний І. Поезії // Світличний І. О. Світлична Н. О. З живучого племені Дон Кіхотів / Упоряд. Коцюбинська М., Неживий О..— К.: Грамота, 2008,— с. 138–207. ISBN 978-966-349-128-8
3. Хрестоматія з літератури рідного краю - Харків:Східно-регіональний центр гуманітарно-освітніх ініціатив, 2001.
4. Словник літературознавчих термінів.- К.:Рад. школа, 1971.
5. Храброва Н. Схеми аналізу поетичного та прозового тво-рів // Газ. Укр. мова та літ.- 1999.-№ 20.
6. Літературна Харківщина : Довідник.-Харків: Майдан.
7. Бандура О.М. Міжпредметні зв'язкив процесі вивчення української літератури.- К.:Рад.школа, 1984.
8. Тараненко О.С.Простий сюжет.-Харків :МП "Видавець", 1992.
9. Сапеляк С.Є. Страсті по любові:Поезії/автори вступних статей О.Борисенко, М.Ткачук;живопис В.Гонтарова.-Х.: Майдан,2000.
10. Микола Побелян. Сніги на двох: Лірика.-Париж-Львів-Цвікау.:Зерна,1999.
11. Верховень В.М. З полум'я і полину: Вірші.- Х.:ІІІ тисячоліт-тя,-1999.
12. Тимченко В.П. Над прірвою зневіри: Поезії.-Харків: Крок,2000.
13. Мардус О.Г. Я Чураївною була…: Поезії.-Х.:"Майдан",1998.
14. Матюх Н.Д. Літо в лютому:Вірші.-Харків: Східно-Українська академія бізнесу. 2000.