« Більше працював,

ніж жив…»

Штрихи до життя та творчості Бориса Грінченка

Борис Грінченко жив і працював у XIX столітті, але його діяльність і творча спадщина як ніколи актуальні сьогодні. Хто ж він за переконаннями, покликанням, професією, чому його ім'я вимовлялося багатьма поколіннями людей і вимовляється нині з щирою повагою і глибокою пошаною?

Борис Дмитрович Грінченко народився 9 грудня 1863 року на хуторі Вільховий Яр (Харківщина) в дрібнопомісній дворянській родині. Батько (відставний штабс-капітан) пишався родинними зв'язками з Григорієм Квіткою-Основ'яненком, знайомством із Петром Гулаком-Артемовським, але водночас був людиною обмеженою і де­спотичною. Маючи малі статки, він  культивував у сім'ї великопанські звички й зневажав простолюд,  його «мужицьке наріччя» — українську мову.

                               
У батьковому домі була велика бібліотека, і здібний хлопчик, який у віці п'яти років навчився читати і писати, виховувався на кращих зразках світової художньої літератури. Світогляд й естетичні смаки Бориса формувалися під впливом творів В.Скотта, Дж. Байрона, А. де Віньї, Е. Еркмана-Шатріана, В. Гюго, М. Гоголя, О. Пушкіна, М. Некрасова, О. Кольцова. Вирішальним для долі Бориса Грінченка як письменника стало знайомство з творами Тараса Шевченка, які він прочитав ще учнем Харківської реальної гімназії й під впливом яких почав писати українською мовою.
Глибоко співчуваючи знедоленому простому люду, критично ставлячись до тогочасного суспільного ладу, Б. Грінченко підтримує зв'язок з гуртком революційних народників, читає і розповсюджує заборонену літературу (женевські видання позацензурних статей Михайла Драгоманова, популярні брошури Сергія Подолинського «Про багатство та бідність», «Про Правду» — самі назви яких вже розкривають їх зміст). У 1879 році юнака заарештовують (не без до­помоги батька, наляканого вільнодумством сина) і допитують у в'яз­ниці. Ця обставина мала сумні наслідки — виключення з гімназії, заборона продовжувати навчання, постійний жандармський нагляд, набута у тюрмі хвороба легень ( взимку в камері робили сильний протяг, що і стало в майбутньому причиною сухот письменника).
Вийшовши з в'язниці, Б. Грінченко займається самоосвітою, успішно вивчає німецьку та французьку мови. Майбутній письмен­ник остаточно утверджується на позиціях інтелігента-народника, просвітителя. Він наполегливо шукає практичної реалізації своєї всебічно продуманої культурно-освітньої програми.
Важливе місце у цій програмі надавалося книжкам для народу, зокре­ма для дітей. У Харкові письменник видає три книжки для народного читання — художні «Бідний вовк», «Два товариші» і науково-популярну брошуру «Про грім та блискавку». Грінченко мріяв скласти таку популярну бібліотеку для простих людей, яка б допомогла здобу­ти хоча б елементарну освіту. Він складає іспити на народного вчите­ля і розпочинає педагогічну діяльність на селі. Рік 1881-й — літературний дебют Бориса Грінченка: у львівському жур­налі «Світ» Іван Франко друкує перші вірші молодого поета. Серед них — хрестоматійний заклик «До праці» — кредо поета і громадянина:

Праця єдина з неволі нас вирве:
Нумо до праці, брати!
Годі лякатись. За діло святеє
Сміливо будем іти!

Працюючи вчителем більше десяти років (1981 — 1893), глибоко вивчаючи історію педагогіки, Грінченко пише низку статей про школу і для школи, надзвичайно потрібних у той час: «На беспросветном пути. Об украинской школе», «Народні вчителі і ук­раїнська школа» та ін. Він є також автором «Української граматики до науки читання й писання» зі статтею для вчителів і прописами, першої книжки для читання в школі «Рідне слово», яку він написав разом із дружиною М. М. Грінченко (літературний псевдонім — Марія Загірня). Ці підручники неодноразово перевидавалися і до сьогодні не втратили своєї цінності, як і педагогічні погляди Грінчен­ка — палкого прихильника освіти, поборника викладання рідною мовою.
Утверджується Б. Грінченко і як письменник. Він публікує по­етичні збірки — «Пісні Василя Чайченка», «Під сільською стріхою», «Під хмарним небом», пише десятки оповідань — «Екза­мен», «Без хліба», «Сама, зовсім сама», «Сестриця Галя», «Дядько Тимоха», «Ксеня», «Хата», «Каторжна», «Серед чужих людей» та ін., дві повісті з життя інтелігенції — «Сонячний промінь» і «На розпутті», працює над драмами.
Свої думки суспільно-культурного діяча, громадянина, патріота країни Грінченко викладає у публіцистично-критичних статтях — «Галицькі вірші», «Листи з України Наддніпрянської». Перейняті уболіванням за долю України, її культуру й зокрема літературу, статті Грінченка викликали бурхливі дискусії. Так, відповіддю на «Листи...» Б. Грінченка був цикл «Листів на Наддніпрянську Ук­раїну» М. Драгоманова, який на той час перебував за кордоном. Роз­думи Бориса Грінченка і Михайла Драгоманова, що випливали хоча і з різних конкретних пропозицій, але зі спільності їх уболівань за долю України, української літератури, прагнення піднести її до рівня високо розвинених європейських літератур, мали позитивний вплив на розвиток української літератури.
Подвижницька діяльність Бориса Грінченка дала підставу Іва­нові Франкові у статті «Нарис літературного життя в 1892 році» вітати Грінченка, який «засипає мало не всі наші видання своїми, не раз многоцінними писаннями: повістями, віршами, статтями кри­тичними й популярно-науковими, працює без «віддиху», а також відзначити, що Грінченко у своїх писаннях «проявляє, побіч знання мови української, також гарячу любов до України, щирий демокра­тизм, бистре око на хиби української суспільності» .
У 1893 році Борис Грінченко переїздить до Чернігова і, працюю­чи тут на різних посадах у земстві, повністю присвячує себе куль­турно-освітній роботі. Разом з дружиною Марією Загірньою він успішно реалізує свою освітню, педагогічну програму — видає власним коштом в умовах найжорстокішої цензури книжки для народу (45 назв). Про те, якою була ця цензура, свідчать такі факти: Грінченко надсилає до цензурного комітету два рукописи: «Байки Леоніда Глібова» і збірку «Народні прислів'я та приказ­ки». Цензор на книжці «Байки Леоніда Глібова» пише, що дозволу на друк не дає, оскільки подібна книжка є в російській літературі — «Басни Крылова»; на збірці ж «Народні прислів'я і приказки» пише, що друкувати забо­роняється, оскільки в російській літературі подібної книжки немає, а це вивищує українську літературу

 Однак, незважаючи на цензурні зашморги, у видавництві Грінченка (засноване 1894 р. в Чернігові, відновлене на початку XX ст. у Києві) побачили світ понад 50 книжок для народного читання тира­жем близько 200 тисяч примірників. Серед них вірші       Т. Шевченка, оповідан­ня М. Коцюбинського, приказки Є. Гре­бінки, байки Л. Глібова, оповідання      Ю. Федьковича, поетична збірка «Кобза» поета-засланця Павла Грабовського та ін.
Велике значення для підвищення загальноосвітнього і культур­ного рівня народу мали такі науково-популярні нариси як «Чума», «Серед крижаного моря», «Як вигадано машиною їздити», «Велика пустиня Сахара», «Фінляндія» та ін. Як пізніше згадував Павло Ти­чина, він з великим інтересом прочитав нарис «Під землею. Про шахти», а Максим Рильський свого часу читав виданого Б. Грінченком «Робінзона Крузо»      Д. Дефо. Іван Франко підкреслював, що такі популярні видання несли народові не лише знання, а й «те ро­зуміння, що українською мовою можна писати про всякі справи, що вона здатна й до книжки, й до науки» . 1896 року на прохання І. Франка Грінченко пише нарис «Яка тепер народна школа на Вкраїні».
Плідно працював Борис Грінченко на терені фольклористики й етнографії — тритомне видання «Этнографических материалов, собранных в Черниговской и соседних с ней губерниях», збірник «Из уст народа. Малороссийские рассказы, сказки й пр.», широкий бібліографічний покажчик «Литература украинского фольклора 1777 — 1900», десятки призначених для народного читання книжок фольклорної тематики — «Живі струни», «Книга казок віршем», «Два морози», «Думки кобзарські», «Колоски», «Веселий опо­відач ».
Б.Грінченко брав активну участь у роботі нелегальної «Чернігівської громади», програма якої мала на меті протидіяти самодержавству. На прохання громади письменник пише брошуру «Нарід у неволі», у якій звертається із закликом до європейської гро­мадськості не підтримувати колонізаторську політику самодержав­ної Росії щодо України, виголошує доповідь «Нова сім'я. Було, є, і буде», у якій обґрунтовує суспільний ідеал — ввести український народ «рівноправним товариством у вселюдське товариство».

 Щира дружба зв'язувала Грінченка з Михайлом Коцюбинським, Володимиром Самійленком, які жили тоді у Чернігові; листувався він із Іваном Франком, Михайлом Павликом, Павлом Грабовським, збірку якого — «Кобза» — видає 1898 р. у Чернігові. У цей час виходять друком поетична збірка Грінченка «Пісні та думи», збірки оповідань «Хатка в балці», «Оповідання», драми «Ясні зорі», «Сте­повий гість», «Серед бурі» та інші твори. На чернігівський період припадає також подвижницька діяльність Бориса Грінченка як упорядника колекції музею ук­раїнської старовини В. Тарновського, у якій були особисті речі, рукописи й малюнки Тараса Шевченка, шабля Богдана Хмель­ницького та інші цінні реліквії. Вони склали основу першого національного українського музею («Каталог музея украинских древностей В. Тарновского». Составитель Б. Д. Гринченко).

Громадянська позиція Грінченка щодо захисту національної культури, пропаганда ідей національного відродження й просвіти, соціальної рівності, його широка, демократично спрямована видав­нича діяльність, зміст художніх творів та літературно-критичних статей викликали різкий супротив і переслідування властей і Грінченко змушений був залишити роботу в земстві.

Деякий час він займається лише літературною роботою. Пише дві повісті — дилогію «Серед темної ночі» і «Під тихими вербами», оповідання «Покупка», «Палії», «Як я вмер», низку поетичних творів. На переконання Грінченка, література відбиває реальну дійсність, а письменник є будителем духовності народу. Шляхом впливу на найширші верстви населення українське письменство має дбати про піднесення самосвідомості народу. Метою такого підне­сення культурноосвітнього рівня є національне самоусвідомлення та соціально-економічне звільнення, що збереже український народ як націю.
У 1902 р. Грінченки переїжджають до Києва. Власне літературна праця письменника більш ніж на два роки переривається напруженою роботою над словником української мови. Громадянським і творчим подвигом можна назвати цю роботу письменника. Адже скласти словник української мови мріяли такі знані діячі ук­раїнської культури як Пантелеймон Куліш, Іван Нечуй-Левицький та ін. Завдяки гідним подиву працелюбності, наполегливості Грінченка роботу з укладання словника було здійснено. З мате­ріалів, які були в розпорядженні журналу «Киевская старина», та зі своїх власних Грінченко уклав чотиритомний «Словарь української мови», який, як і його мовознавчі студії «Огляд української лекси­кографії», «Три питання нашого правопису» та інші, не втратили своєї наукової цінності й сьогодні. Діставши згоду редакції «Киевской старины», Грінченко не лише упорядковує вже зібрані матеріали, а додає тисячі нових слів, коментує їх за найавторитетнішими ви­даннями. Завершена 1904 року праця здобула високу оцінку вітчиз­няних і зарубіжних фахівців, а 1906 р. Російська Академія Наук відзначила «Словник...» другою премією ім. М. Костомарова.

У час першої російської революції громадянський обов'язок покликав письменника відгукнутися на події гострим нарисом «9 січня», взяти участь в організації Української радикальної партії, редагувати щоденну українську газету «Громадська думка» (згодом «Рада»), журнал «Нова громада», очолити Всеукраїнську учительську спілку, стати одним із засновників, а згодом головою товариства «Просвіта». Неймовірно напружена праця разом із тяжким особистим горем, що спіткало письменника (майже одночасна смерть єдиної доньки, онука й матері Грінченка), загострили набуту у в'язниці хворобу легень — ту­беркульоз. На позичені гроші Грінченко у вересні 1909 р. їде лікуватися до Італії, де тяжко переживає розлуку з Україною, звістку про закриття «Просвіти», утиски демократії.
Помер письменник 6 травня 1910 ро­ку в м. Оспедалетті. Тіло його перевезено до Києва й поховано на Байковому кладо­вищі. Похорон Бориса Грінченка перетво­рився на багатотисячну демонстрацію протесту проти самодержавства, услав­ленням «робітника без одпочину» (І. Франко) на благо України. Труну з тілом Бориса Грінченка несли на руках від Володимирського собору до Байко­вого кладовища. У збірці віршів Мак­сима Рильського «На білих островах» є вірш «Після похорону», навіяний цією подією, з промовистими рядками:

Дзвеніли дзвони і гули
Як ми труну твою несли,
Дзвеніли і гули...

Щирий жаль з приводу тяжкої втрати висловив і відомий поет Олександр Олесь у вірші                         «Б. Грінченкові», додавши, що біль від втрати перемагають сподівання безсмертності діянь письменника і громадянина, продовжених іншими, наступними поколіннями .
Борис Грінченко увійшов в історію, культуру, літературу Ук­раїни як оборонець її надбань, інтересів, європейської перспективи розвитку. У нього і літературний псевдонім був промовистий, символіч­ний — «Вартовий» — той, хто стоїть на сторожі, оберігає, охороняє.
Левчик, Н. Великий трудівник на ниві національної культури// Грінченко, Б. Д. Вибрані твори [Текст]: в 2-х т. / Б. Д. Грінченко. - К.: Інтелект-Арт, 2008. - (Класики української літератури).
 

Словник української мови

Словник української мови за редакцією Б. Д. Грінченка являє собою цінну лексикографічну пам'ятку. Цей двомовний – українсько-російський – словник має до 68 тисяч реєстрових слів і є першим в українській лексикографії великим зібранням лексичних фондів української мови.
Словник було високо поціновано громадськістю, а редактора й упорядника відзначено в 1906 році другою премією імені М. І. Костомарова, присвоєною Російською імператорською академією наук.

.

Праці з педагогіки

У творчій спадщині Бориса Грінченка особливе місце займає проблема загальнокультурної та професійної підготовки вчителя. Цілісний образ учителя національної школи, що постає з усієї наукової й літературної спадщини вченого й письменника, органічно доповнюється його власною педагогічною діяльністю.
Як педагог-практик, Б. Грінченко створив власну педагогічну систему, котра базувалась на ідеях демократизму, гуманізму, народності.
Він бачив недосконалість системи освіти в самодержавній Росії. Його педагогічні праці та десятки статей на педагогічні теми порушували найважливіші проблеми: злиденне матеріальне становище школи і вчителя, пристрасне обстоювання засад народної педагогіки, вимога навчання рідною мовою, роздуми про особистість народного вчителя, його освітній ценз.

Гринченко Б.Д. На безпросветном пути. Об украинской школе / Б. Гринченко // Маловідомі

першоджерела української педагогіки. – К.: Наук. світ. – С.81-91

Грінченко Б.Д. Народні вчителі і українська школа [Текст] / Б. Д. Грінченко. – К., 1906. – 263 с.

Грінченко Б.Д. Рідне слово. Українська читанка [Текст] / Б. Д. Грінченко. – К., 1917. – 115 с.

Грінченко Б.Д. Українська граматика [Текст] / Б. Д. Грінченко. – К., 1917. – 95 с.

Грінченко Б.Д. Яка тепер народня школа на Вкраїні [Текст] / Б. Д. Грінченко // Житє і слово. – Кн. 4

Драматургія

На громадській роботі (1899)
Нахмарило (1895-1899) Чернігів
Степовий гість (1897) Чернігів
Серед бурі (1897) Чернігів
Ясні зорі (1894) Чернігів

Проза

ПОВІСТІ

Брат на брата (1907) Святошин під Києвом.
Під тихими вербами (1901) Чернігів.
Серед темної ночі (1900) Чернігів
Сонячний промінь (1890) с. Олексіївка

ОПОВІДАННЯ

Байда (1890) с. Олексіївка на Харківщині
Батько та дочка (1893) c. Олексіївка.
Без хліба (1884) с. Нижня Сироватка на Харківщині
Болотна квітка (1901) Чернігів.
Грицько (1890) с. Олексіївка.
Дзвоник (1897) м. Чернігів.
Двоє рідних (1906)
9 січня (1906)
Дрібнички :
Верби (1886) м. Тераспіль.
Вітер (1886) м. Херсон.
Ліс (1903)
Степ горів (1903)
На замку Св. Янгола (1907) Рим.
З заздрощів (1907) Святошин під Києвом.
Дядько Тимоха (1885) х. Кути на Харківщині.
Екзамен (1884) с. Олексіївка на Харківщині.
Зустріч (1888) с. Олексіївка на Катеринославщині.
Історія одного протесту (1905) м. Київ.
Кавуни (1891) с. Олексіївка.
Каторжна (1888) с. Олексіївка на Катеринославщині.
Князь Ігор (1885)
На розпутті (1891) с. Олексіївка на Катеринославщині.
Ксеня (1885) х. Кути на Харківщині.
Непокірний (1886) м. Тирасполь.
Олеся (1890) с. Олексіївка.
Палії (1900) м. Чернігів.
Пан Коцький (1904) м. Київ.
Панько (1893) с. Олексіївка.
Підпал (1893) м. Харків.
Покупка (1900) м. Чернігів.
Сама, зовсім сама (1885) с. Нижня Сироватка.
Сам собі пан (1902) м. Чернігів.
Сестриця Галя (1885) с. Нижня Сироватка.
Украла (1891) с. Олексіївка.
Хата (1886) с. Олександрія на Херсонщині.
Хатка в балці (1895)м. Чернігів.
Як я вмер (1901)м. Чернігів.

Поезії

БАЛАДИ ТА ПОЕМИ

Смерть отаманова (1888)
Матільда Аграманте (1897)
Лесь, преславний гайдамака (1900)
Перша жінка (Народна легенда)(1906)

КНИГА КАЗОК ВІРШЕМ

Два морози (З народного поля)
Дівчина Леся (1886)
Дума про Княгиню-кобзаря (З народного поля) 1890.
Дурень думкою багатіє (З народного поля) 1892. IV. 18 (ЗО)
Крук, велика птиця (З народного поля) (1891. III 8 (20))
Кузьмина (1890. III. 23)
Маруся та князенко (Покинута в лісі дівчина) 1889
Могутній комар (1890)
Риб'ячі танці (1982. V. 7 (19))
Сірко (1890. ІІІ.2(ІІ))
Сирітка (1892)
Скарб (1890.ІХ. 24)
Смілива дівчина
Снігурка (1886)
Сопілка
Три бажання (1890)
Чия робота важча? (1889. ХІ. 7 (19))

ВІРШІ

Болить душа твоя? (1894)
Боязникам (1899)
Блискучії зорі, небесні світила... (1892)
Бурлака (1882)
Весілля (1883)
Весна (1881)
Весняні сонети (1888)
Вечір (1883)
Вона співа... (1887)
Всемогутній єси, боже (1909)
Гармонія (1893)
Годі! (1885)
Горе вам! (1886)
Гроза (1889)
Де воно?
Доки? (1881)
До народу (1884)
До праці (1881)
Дон Кіхот (1903)
До тих, що застануться (1904)
Друзям (1889)
Дуб (1883)
Дух і тіло (1889)
Душа горить (1886)
Живуща вода (1904)
Загадка (1893)
Зазира в вікно до мене (1909)
Закоханий (1887)
Заспіви (1903)
З весняних дум (1894)
Згадка (1885)
Зернятка (1898-1903)
Зима (1889)
Зорі (1888)
І знов (1885)
І молилася я, й сподівалася я (1881)
Коханій (1883)
Людський вік (1905)
Марусі Вітровій (1897)
Маніфест (1905)
Матері (1880)
Мати (1885)
Моє щастя (1886)
Могила (1882)
Молоді сльози (1885)
На волю! (1908)
Надія (1895)
На добраніч! (1891)
Наша доля (1881)
На полі (1882)
  На селі:
  Дві троянди
  Жайворонок
  Ластівка
  Нахиляє дуб високий...
  Пастушки
  Петрусь
  Пташці
  Ранок
  У степу
  Серед поля
На чужині (1884)
Не гордуй ти життям молодим (1884)
Некрасові й Шевченкову (1881)
Неначе (1880)
Ні поля, ні гаї (1909)
Нудьга (1885)
Ой під лісом, по тих луках... (1885)
О дайте сліз! (1885)
Патріот (1892)
Перед сонцем (1892)
Перші проліски (1893)
Південь на степу (1885)
Під вербами (1885)
Пісня (1885)
По весні (1884)
По весні розцвітаються квіти...
Подивись! (1885)
Прийде! (1892)
Природо-мати! (1894)
Присвячую М.Г. (18.ХІІ. 1885) Херсон
Приходить час (1903)
Ранок (1882)
Рибалка (1883)
Російським лібералам (1897)
Своїм братам (1884)
Скоро може побачу я степ той широкий (1885)
Смутні картини (1883)
Співцеві (1905)
Тепер (1885)
Тільки одна не пишалась... (1885)
Ти кажеш: заспівай... (1891)
Троянда (1890)
Удові (1882)
У кого плачуть очі (1894)
Українець (1892)
У лісі (1885)
  У недузі:
  Людина я...
  На небі проміння ліліє і сяє
  Налякайсь, що й досі хмари...
  Плачучи крутиться вітер круг хат...
  Учителям
  Хай ліпше вб'є громом...
  Я кохаю ті хмари похмурі...
У темряві (1883)
У театрі (1894)
Хвиля за хвилею плеще й зникає (1895)
Хлібороб (1884)
Хлопцеві (1883)
Чи сніг там, чи дощ ото сіє (1894)
 

Шевченкова могила (1891)
Шматок хліба (1882)
Щоденні турботи:
Монолог
Пісня
У життя на бенкетах бучних
Я зрікся мрій
Я сам собі у городі гучному
Я мучився довго (1886)
Я – раб (1899)

Всеукраїнська премія (Просвіта)

Положення про Всеукраїнську премію ім. Бориса Грінченка

Всеукраїнська премія ім. Бориса Грінченка (далі премія) встановлюється Всеукраїнським товариством „Просвіта” ім. Тараса Шевченка з метою відзначення кращих просвітян, які внесли і вносять значний внесок у розбудову Незалежної України, в утвердження державної української мови, розвиток національної культури, відродження історичної пам'яті, формування національної свідомості та піднесення духовності і добробуту українського народу, за просвітницьку і подвижницьку діяльність в ім‘я розвитку України.

Вручення премій відбудеться в урочистій обстановці, в грудні місяці під час вшанування пам ' яті відомого письменника, громадського і педагогічного діяча, публіциста, фольклориста і мовознавця, засновника і першого голови „Просвіти” в Києві – Бориса Грінченка.

 Лауреатові премії вручається Диплом і грошова винагорода. Її розмір, як і кількість відзначених, щороку встановлюватиметься Головною Радою ВУТ „Просвіта” ім. Т. Шевченка окремо.

Кандидатури на здобуття премії висуваються обласними об'єднаннями „Просвіта”.

Подання на ім'я Голови журі, протоколи зборів, скріплені печаткою об'єднання та інші матеріали про просвітницьку діяльність висунутих на здобуття премії, надсилають щороку до 15 листопада за адресою 01001 м . Київ, Хрещатик 10 б. Секретаріат ВУТ „Просвіта” ім. Т. Шевченка, журі з присудження премій ім. Б. Грінченка. Повідомлення про присудження премій публікується в пресі, оголошується по радіо і телебаченню. 

ВСЕУКРАЇНСЬКА ПРЕМІЯ (Просвіта)

ЛАУРЕАТИ

Пастух Богдан Васильович (2003)

Олександр Данилович Пономарів (2004)

Погрібний Анатолій Григорович (2004)

Іри́на Дми́трівна Фаріон (2008)

Олександр Андрійович Шокало(2010)

Володимир Андрійович Василенко(2010)

Олеся Григорівна Ковальчук (2010 )

Міжнародна премія

Міжрегіональна спілка письменників та Конгресу літераторів України представили нову літературну премію імені Бориса Грінченка, видатного діяча української культури, літератора і автора словника української мови.
Нова премія повинна сприяти розвитку літературного процесу в Україні, популяризуючи імена письменників, чия творчість є найбільш вагомою, визначає сучасну українську літературу.

Лауреати

Ю. Кириченко (2008)

Ю. Поляков (2009)

А. Аксюта (2010)

Медаль імені Бориса Грінченка (Фонд «Благовіст»)

Луганським обласним благодійним фондом підтримки регіональних ініціатив «Благовіст» засновані і щорічно вручаються нагороди за особливі заслуги перед Луганщиною. Вищою нагородою фонду є орден «Благовіст» 1 і 2 ступеня. Почесними нагородами фонду – «Знак Благовісту» і чотири медалі імені наших великих земляків – Володимира Даля, Бориса Грінченка, Юрія Єненка і Михайла Матусовського.
Медаль імені Бориса Грінченка вручається науковцям, громадським діячам за особистий внесок у розвиток науки, багаторічну плідну наукову і громадську діяльність.
Медаль імені Бориса Грінченка вручається за особистий внесок у розвиток науки, багаторічну плідну наукову і громадську діяльність – науковцям, громадським діячам.

Музей Бориса Грінченка в селі Олексіївка

З прадавніх часів несе землею свої тихі води до Лугані річечка з нехитрою назвою Біла. З мосту, що перетинає її на трасі Луганськ-Алчевськ, відкривається краєвид зеленої долини із старими вербами. На лівому березі над річкою здіймаються скелясті кручі. Правий берег річки від самої води неквапливо підіймається вгору і аж біля обрію переходить у широкий степ з типовим представництвом донбасівської степової флори і фауни. А перед річкою, над квітучим вишневим буйством де-не-де виступають дахи добротних селянських будинків. Це і є Олексіївка. Увагу на в’їзді в село привертає стела з написом: „Меморіальний музей Б.Д.Грінченка”.
                До музею веде короткий степовий шлях. На подвір’ї Олексіївської школи – стара будівля, перед якою височить пам’ятник талановитому педагогу, видатному письменнику і публіцисту, критику і мовознавцю, видавцю та громадському діячу – Борису Дмитровичу Грінченку. 

                                                                                                                                    1. Школа в Олексіївці

    2. Стилізована класна кімната часів Б. Грінченка                                     3. Випускники школи             

Борис Дмитрович Грінченко та Христина Данилівна Алчевська - світочі на просвітянській ниві Луганщини.

У 1878 році купили собі дачу в Олексіївці подружжя Алчевських. Олексій Кирилович - багатий банкір, підприємець, засновник металургійного заводу. На його честь названо місто Алчевськ. Його дружина, Христина Данилівна Алчевська, була відомою просвітителькою, педагогом, віце-президентом Міжнародної ліги освіти. Вона відразу починає просвітницьку роботу серед місцевих селян: читає книжки, розповідає про історичні події. На той час школи в селі не було, і у неї виникає думка про відкриття школи для дітей сільської бідноти. З великими труднощами, долаючи перешкоди чиновників і жандармів, Христині Данилівні вдалося відкрити народну школу на власні кошти. Це сталося в 1879 році. Ось як вона згадує про цю подію у книзі „Полувековой юбилей”: «Мне кажется, что в жизни моей я никогда не присутствовала на таком торжестве, как сегодня. Хотела заснуть и не могу - перед глазами все та же картина: священник в светлой рясе с крестом в руках, за ним толпа детей, веселых, нарядных, как на светлый праздник. Народ собрался со всех окрестных деревень, и не один народ, а все соседи и близкие, и дальние, все они знали, какою ценою я купила это торжество».                                                     Майже 60 років свого життя Алчевська віддала розповсюдженню освіти серед народу. Вона користувалася великим авторитетом серед учителів і учнів. Христина Данилівна була і гарною матір’ю, дбала про освіту і виховання своїх дітей .Старший син Дмитро став кандидатом біологічних наук, Григорій -композитором, Ганна – художницею і педагогом, Микола-педагогом і театральним критиком, Іван - відомим оперним співаком, „королем тенорів”, Христина –українською поетесою, педагогом і художницею Все своє життя Христина Данилівна підтримувала тісний зв’язок з олексіївцями, листувалася з ними , надсилала книги. І , коли в Харкові відзначався 50-ти літній ювілей її педагогічної діяльності, серед гостей були і її колишні учні: Петро Чорний, Яків Безгинський, Олексій Кравченко . У листі до своєї подруги, Варвари Костроміної, Алчевська пише: «Деньги собрали вскладчину. И на эти пятаки и копейки, по приезду в Харьков, парубки спросили самый дорогой магазин, купили самую дорогую папку, на которой золотыми буквами написали: „Христині Данилівні Алчевській від селян села Олексіївки”. У цьому привітанні були такі слова: „Вельмишановна добродійко, Христино Данилівно! Дякуємо, шануємо і вельми вітаємо Вас за Ваше щире піклування про нас, - бідних і темних селян. Дякуючи Вашим заходам і піклуванню в нашому глухому закутку в хмарні і грізні часи, як 1879 рік, засвітився і у нас ліхтар народної освіти.
Ми, учні того ліхтаря, котрий сяє і сяятиме дітям і онукам нашим, щиро і щиро вітаємо Вас з урочистим ювілеєм вашої просвітянської роботи.”

На жаль, цей музей проіснував недовго – партійні керівники примусили закрити його. І тільки у 1988 році за ініціативою групи інтелігенції Луганщини –Микити Чернявського, Юрія Єненка, Богдана Пастуха –до 125-ої річниці від дня народження Бориса Грінченка, 25 листопада урочисто відкрито музейну кімнату та пам’ятник. Автор пам’ятника – луганський скульптор Іван Михайлович Чумак.
Ось як згадує про цю подію тодішній директор школи Павлова Ольга Іванівна: „25 листопада донасзавітали учасники перших на Луганщині днів слов’янської культури – представники Луганської спілки письменників М.Чернявський, Г. Довнар, М.Ночовний, Т.Дейнегіна, Р.Лук’янчук, представники з Росії, Білорусії, Болгарії, Прибалтики, Середньої Азії. Серед них були голова Львівської спілки письменників Роман Мар’янович Лубківський, Білоруський письменник Лев Караїчев, болгарський письменник Іван Карадачкі. Вони прибули з метою відкриття стежини людської пам’яті до історичного місця в нашому селі, повернення із забуття людини, що є славою і гордістю нашого села.
Того дня на шкільному подвір’ї було людно. Тут були жителі нашого села, учні нашої і сусідніх шкіл, представники районних і обласних організацій, а також ті, хто доклав зусилля до створення музейної кімнати і пам’ятника Грінченку: ветерани-педагоги, ветерани війни і праці, сільські каменярі В.І.Горбань, О.І.Курмаз, П.А.Сергієнко, скульптор І.М.Чумак, архітектор Житомирський.
Право відкрити пам’ятник було доручено письменнику Микиті Чернявському та голові Перевальського райвиконкому Миколі Лукашику.
Того ж дня було відкрито і музейну кімнату. Цю місію виконали Богдан Васильович Пастух – один з ініціаторів увічнення пам’яті Грінченка на Луганщині та Василь Іванович Моргунов –голова птахорадгоспу „Лиман”, який надав дійову допомогу в перетворенні ідеї в життя.”
Першу екскурсію провели учні школи Олександр Межуєв, Марина Сіваченко, Олена Толстенко.
А вже 2 грудня тільки-но створений музей прийняв першу численну делегацію – учасників триденної науково-практичної конференції, присвяченої 125-ій річниці від дня народження Б.Д. Грінченка, яка проходила в Луганському педагогічному інституті. До складу делегації входили викладачі університетів, інститутів, а також науковців з академії наук України Очолював делегацію голова Грінченківських ювілейних свят письменник Валерій Шевчук. Викладачі та студенти приїхали вклонитися першому пам’ятнику Борису Грінченку, відвідати перший музей, а також відкрити меморіальну дошку на будинку школи, де працював письменник.
Того дня музей поповнився новими експонатами. Анатолій Погрібний подарував повість Грінченка „Під тихими вербами” 1929 року видання, свою монограму „Б.Д.Грінченко. Нарис життя і творчості”, нарис про Олеся Гончара; Валерій Шевчук –двотомник драматичних творів Грінченка із своєї книгозбірні та свій роман „Три листки за вікном”; до музею були передані тези доповідей з підписами її учасників, вітальні телеграми від членів президії спілки письменників України. Молодий поет Чернілевський створив тоді невеликого вірша:

Дух воскресає, як народ живий,
З вогню труда подвижного й святого,
Стоїть Грінченко – вічний вартовий
Біля криниці слова золотого.

У 1992 році музею присвоєно звання „народний”. А вже у 2000 році експонати переносяться з шкільної кімнати і розміщуються в будівлі школи, в якій працював Грінченко з 1887 по 1893 рік. Тут у 2003 році , з нагоди 140-ї річниці від дня народження Б.Д.Грінченка, проведений капітальний ремонт і створена нова експозиція за проектом Н.О.Монастирської – голови Луганської обласної спілки художників України. У цьому ж році музей стає відділом Перевальського районного історичного музею.
У 2007 році музей відкрив нову експозицію - класну кімнату кінця ХІХ століття за спільним мистецько-культурологічним проектом „Б.Д.Грінченко – просвітитель українського народу” (авторський колектив: начальник відділу культури і туризму Перевальської РДА І.М.Колганова, художник – проектант, член НСХУ Н.О.Монастирська, завідуюча відділом
меморіального музею Б.Д.Грінченка Н.В.Павленко).
Так повернувся із забуття Грінченко – славний син України. І ось уже 20 років зустрічає й проводжає учнів Олексіївської школи. Не одне покоління виросло під його пильним поглядом. Борис Дмитрович і понині не зраджує одному із своїх псевдонімів – Вартовий, він і після смерті стоїть на варті рідного слова.

За цей час у музеї побували біля ста тисяч відвідувачів. Це учні, студенти, викладачі, науковці, письменники, художники, громадські діячі, гості з Канади, США, Англії, Росії, Грузії, Польщі, Йорданії, Молдови, Данії.

Вони залишили у книзі відгуків записи про свої враження: „Відвідали цей чудовий музей, який є осередком української культури у цьому мальовничому Луганському краї...” - професор Доценко , доктор географічних наук м. Київ; „Коли слухаєш екскурсію, переймаєшся глибинним духом національної гідності, яку тут засівав і утверджував Борис Грінченко.” – Василь Лизанчук, професор Львівського національного університету імені Івана Франка; „Велике спасибі за любов до України і до Грінченка. Вражений високим професіоналізмом і експозицією музею, яка зроблена краще, ніж в багатьох столичних музеях”. – Олексій Доля, заступник директора музею народної архітектури та побуту України, член колегії міністерства культури.
Дружні тривалі стосунки поєднують працівників музею з дослідниками творчості Бориса Грінченка професором Погрібним А.Г., лауреатом премії імені Б.Д.Грінченка Пастухом Б.В., доцентом кафедри української літератури Луганського НУ імені Т.Г.Шевченка Неживим О.І.,
Вони часто відвідують музей, надають науково-методичну допомогу, даруючи свої книги, а також матеріал про Грінченка. Так, Богдан Васильович Пастух, подарував музею 10 рідкісних книг з творами Б.Д.Грінченка, а також свої наукові дослідження про письменника.
На базі музею проводяться різноманітні заходи – конкурси юних літераторів, семінари, свята,виставки робіт народних майстрів , зустрічі з поетами та письменниками.

На Шевченківському полі
На смерть готові й на ножі,
Цвіли провісниками долі
Вітчизни праведні мужі.
Що власну кров несли на тризну
І відкривали людям зір
На рідний корінь, на дідизну
Валуєвим на перекір.
Вони згоряли , підійнявши
Серця знаменами в борні,
Щоб мова пращурів назавше
Сталилась в сущому вогні.

З ім’ям Бориса Грінченка пов’язане остаточне сформування української національної педагогіки. З десяти років педагогічної роботи, шість років Грінченко присвятив нашій школі. На відміну від попередніх шкіл, де він учителював, Олексіївська школа була у гарному стані і добре оснащена: тут була багата бібліотека, наочні посібники, різні мапи, опудала птахів і тварин, гарний гербарій; на стінах висіли картини з природознавства та портрети українських і російських письменників. Був також патефон та камера Обскура.Школа, звичайно, була російськомовною, але Грінченко навчав учнів і рідною мовою. Як пригадує Марія Миколаївна : „ Хоч і не вкраїнською була школа в Олексіївні, та все ж , вивчишися, школярі знали, що вони українці, знали історію і географію України, знали про всіх видатних письменників і про їх писання, і свої знання уміли висловити путящою українською мовою”.

Українських підручників не було. І тоді Борис Дмитрович від руки друкованими літерами пише „Буквар”, „ Українську граматку до науки читання і писання”, „Рідне слово”. У методичних рекомендаціях „ До вчителів”, які поміщені у букварі, Грінченко пише:” Склав я цю граматку ще року 1888 , бувши на селі учителем ...й учив по їй читання й писання свою дитину і чужих дітей, бажаючи, щоб рідною мовою озивалася до їх наука”.

За викладання у школі українською мовою на Грінченка знову посипалися доноси. Для перевірки приїхав інспектор. Він поспілкувався з учнями, побував на уроках у Бориса Дмитровича – йому все сподобалося. Подякувавши вчителю за гарну роботу, інспектор попрощався та й поїхав. Він навіть не здогадувався, що між учителем і учнями була домовленість: якою мовою до вас звертаються, такою і відповідайте, а українські книжки для читання брали вдома у Грінченка. У музеї представлені: каталог книгозбірні Грінченка з анотаціями , написаними рукою Марії Миколаївни, книги з шкільної бібліотеки, свідоцтво про закінчення Олксіївської школи у 1891 році. Розвивав Борис Дмитрович і творчі здібності своїх учнів. Разом з ними він випускав рукописний альманах „ Думка”, в якому діти вміщали свої літературні спроби, а молодь залучив до участі у драматичному гуртку.

Христина Данилівна згадує: „ Он был человеком обаятельным, деревенский люд горячо полюбил его, дети бежали в школу, как на праздник». А колишній учень Грінченка Петро Коновалов писав: „ Навчив нас, як любити людей і свою рідну країну, котру ми до нього не знали, що вона є у нас, Навчав не лізти в пани , а жити просто і чесно... Не учив би він нас, не лежав би в моїй хаті „Кобзар” на столі.”
Українській педагогіці Грінченко присвятив праці : „ Яка тепер народна школа на Вкраїні” 1896р., «На беспросветном пути. Об украинской школе» 1907 р. Своє кредо просвітителя Грінченко висловив у статті „ Народнопросвітні книжки”.

Як фольклорист та етнограф Б. Грінченко посідає помітне місце в історії української культури – і як дослідник, і як збирач та видавець.
В Олексіївці він знаходить багатий лексичний, етнографічний та фольклористичний матеріал, який не лише збирав і досліджував, а й вчив місцевих мешканців, як зберегти національний скарб українського народу.
Пізніше Борис Дмитрович використав цей матеріал у тритомнику „Этнографические материалы, собранные в Черниговской и соседних с ней губерниях»( 1895 – 1899 гг. ), „Пісні та думи” ( 1895 ), „ Українські народні казки, вибрані для дітей.” ( 1907 р.).
Після того , як Грінченко поїхав з Олексіївки, він не полишав зв’язків з олексіївцями: писав листи, надсилав книги. До свого хрещеного сина Василя Позднякова він звертається з такими словами: „ Любий мій сину, хрещений Василю „ , а його матері,
кумі Марії пише: „ А «Этнографические материалы» - се вже Вам, кумо Марусе Йосипівно, бо я там позапечатував ті пісні, що од Вас. От , наприклад, № 154 та ін. Ви з Петром Коновалом поговоріть про записування пісень та всього іншого. Я йому про се писав. Добре, що грають у вас драми і комедії. Я, здається, прислав вам книжечку „ Народные спектакли».
Пам’ятали у селі і Марію Миколаївну. Вона навчила дітей ходити в школу охайними, чистими. Дівчаток вчила шити і вишивати. Вона пригадує: « Матері спершу були гнівалися на нас і за сорочки, і за спідниці і попередники, бо вимагалося, щоб усе прали, казали, що « дурні витії витіваємо « , а потім сами були задоволені і казали, що воно таки добре.» Алчевська надіслала з Харкова тканину і нитки, щоб дівчатка пошили собі і хлопцям сорочки. І на випуск усі школярі були у вишитих сорочках.
Христина Данилівна , як попечителька школи, надсилала з Харкова дітям на свята подарунки: дівчаткам цукерки, намисто, стрічки, хлопчикам розкладні ножі, паперові іграшки.

Борис Дмитрович просив у листі, щоб вона прислала краще дешевших цукерок, але більше.
Батьки дуже поважали своїх вчителів. Запрошували до себе в гості . І самі приходили до Бориса Дмитровича за книжками, за порадою, допомогою і просто за теплим словом.
Марія Миколаївна пригадує: „ Приходили до нас і колядувати, і засівати, і щедрувати; а що вчителі тепер доступні, негорді, то приходили не тільки школярі, а й дорослі. Увечері на Різдво й на Меланки двір наш розлягався від співів , бо колядувати й щедрувати не йдуть у хату , а співають під вікном.”
Борис Дмитрович залишив глибокий слід у серцях олексіївців. Під впливом Грінченка найменша дочка Алчевських Христя почала писати свої поетичні твори українською мовою. Вона полюбила наш край, часто приїздила в Олексіївку. В одному листі до Ольги Кобилянської вона пише про наше село:
Мені здається, все те снилось: висока скеля і степи,
І гай, і пишная діброва, і знов дитячі вільні сни...
А в них так щиро і сердечно лунав громади рідний спів,
І заливався соловейко в повітрі легкому степів.
І знов сіяли в небі зорі над домом тим , де жив колись
Плугатар ниви молодої, де тихі бесіди велись...
І знов душі моєї крила зненацька білі одросли,
І з криком щастя полетіла я на далекії степи...
„Степи, де він жив, синіють і досі, як синіли раніше, але в них народилось нове вкраїнське життя, викликане Грінченком в діточих розумних голівках його учеників... Діти повиростали й добре пам’ятають та часто згадують свого учителя. Опинившись поміж людьми того краю, я відчула живу радість, побачивши, що добре насіння грінченківського вчення дало гарні наслідки...”

Христина Олексіївна Алчевська

Музей Б. Грінченка в Києві

У квітні 2010 р. в самому центрі Київа відкрився музей одного з найвідоміших українських просвітителів Бориса Грінченка. Ініціатором проекту виступив Київський університет, який носить ім’я публіциста і творця першого українського словника.
В старовинній будівлі на Воровського 26, Б. Грінченко колись читав свої лекції, проводив літературно-мистецьки вечори. Там же відбувся єдиний вечір, присвячений 25-річчю літературної діяльності автора.
Мета музею − допомогти учнівській і студентській молоді поглибити знання про громадське та суспільно-політичне життя України другої пол. ХІХ – поч. ХХ ст., літературний процес та культурно-мистецьке середовище, в якому жив і працював Борис Дмитрович Грінченко. Представлені грінченкознавчі матеріали стануть у пригоді також і вчителям, викладачам, науковцям – дослідникам його творчості.
У музеї експонуються автентичні речі та автографічні тексти Бориса Грінченка, його дружини Марії Загірньої – української письменниці й перекладачки, їхньої доньки Насті, дитячої письменниці. Широко представлено листування родини Грінченків. Чимало експонатів – це матеріали з архіву Миколи Плевако – одного з перших біографів Б. Д. Грінченка, що були подаровані музею відомим грінченкознавцем, професором В. В. Яременком.
На стендах розміщені копії особистих та історичних документів, оригінали яких зберігаються в архівах Києва, Харкова та Львова. Відвідувачі можуть оглянути раритетні поштові листівки з портретами Б. Д. Грінченка; рідкісні світлини; надруковані у кінці ХІХ – на поч. ХХ ст. фото натурні листівки з краєвидами Харкова, Херсона та Києва, що передають тогочасний міський колорит; табличку з дверей квартири №6 на вул.Гоголівській, 8 – саме тут упродовж 1902 – 1905 рр. учений працював над славнозвісним «Словарем української мови».
Музей експонує унікальні видання Грінченкових творів, серед яких є прижиттєві, та книги, аналоги яких знаходилися в книгозбірні письменника, деякі з них («Словарь української мови», «Українська граматка», «Рідне слово» та ін.) – із дарчими написами автора, а також «Вибрані твори» в 10-ти томах (20-30 рр. ХХ ст., видавництва «Вік» і «Книгоспілка»). У фондах музею – повний комплект журналу «Нова громада» (1906 р.), редактором якого був Б. Д. Грінченко, книги з україніки й української та світової класики ХІХ – ХХ ст.

Грінченкознавці

Розділ «Грінченкознавці» містить біографічні дані науковців, що досліджували біографі ю , літературну творчість видатного українського письменника, словникаря, нашого земляка Б. Д. Грінченка , а також наукові публікації з проблем грінченкознавства.