Постать Володимира Науменка

Міністерство охорони здоров’я України

Новгород-Сіверське медичне училище

Постать Володимира Науменка в українській історії

                                                                   Виконав: Олійник Віктор Григорович,

спеціаліст вищої категорії, викладач-методист

ЗМІСТ

              АНОТАЦІЯ …………………………………………………. 3

              ВСТУП ………………………………………………………. 4-5

      РОЗДІЛ І. Володи́мир Па́влович Нау́менко - український педагог, філолог, громадський діяч, журналіст.

           1.1  Походження і родина ………………………………… 6

           1.2  Український національний рух ………………………. 6-7

3.   Журналістика ………………………………………….. 7-9 

          1.4  Педагогічна діяльність ………………………………… 9-13

   1.5  В.П. Науменко і Т. Г. Шевченко ……………………….. 14

             РОЗДІЛ ІІ. Політична діяльність.

           2.1 В. П. Науменко і Центральна Рада …………………….. 15-16

                 2.2 Загибель і посмертна реабілітація ……………………… 16-17

         ВИСНОВКИ ………………………………………………….. 18-19

     СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ …………………. 20

      ДОДАТКИ ……………………………………………………… 21

Анотація

 У Законі України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» відмічається, що комуністичний тоталітарний режим 1917-1991 років в Україні визнається злочинним і таким, що здійснював політику державного терору, яка характеризувалася численними порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт, смертей, депортацій, катувань, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору, переслідувань з етнічних, національних, релігійних, політичних, класових, соціальних та інших мотивів, заподіянням моральних і фізичних страждань під час застосування психіатричних заходів у політичних цілях, порушенням свободи совісті, думки, вираження поглядів, свободи преси та відсутністю політичного плюралізму, та у зв’язку з цим засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина.

Володи́мир Па́влович Нау́менко— український педагог, філолог, громадський діяч, журналіст.Заарештований 7 липня 1919 року Надзвичайною Комісією, протягом 24 годин засуджений та розстріляний за так звану «контрреволюційну діяльність». Реабілітований 13 грудня 1991 року. На його честь одна з вулиць Новгорода-Сіверського (колишня Ворошилова) перейменована на вулицю В. П. Науменка.

Вступ

Володи́мир Па́влович Нау́менко - український педагог, філолог, громадський діяч, журналіст.

   У кінці ХІХ – на початку ХХ століття, упродовж щонайменше 40 років, Володимир Науменко був один з найактивніших і найпомітніших діячів України. Коло його інтересів дуже широке: педагогічна і наукова діяльність, редакторсько-видавнича робота, громадсько-політичне життя. До нього була уважною царська влада. Йому присвоєний ранг дійсного статського радника, нагороджений орденами Святого Володимира, Святої Анни, Святого Станіслава, срібними медалями Олександра ІІІ і Олександра Невського та званням Заслуженого вчителя. Водночас жандармерія переслідувала його за «політичну неблагонадійність», «українофільську пропаганду». Його було запрошено заступником голови Центральної ради і міністром освіти в уряді гетьмана Скоропадського. Серед учнів-гімназистів Володимира Павловича – український поет і вчений Максим Рильський, великий майстер російської прози Костянтин Паустовський. Він був сподвижником Миколи Лисенка, Михайла Старицького, Олени Пчілки і її видатної доні Лесі Українки, багатьох інших письменників, митців, діячів освіти, мовознавців, істориків, літературознавців, педагогів. Чому ж ще й сьогодні мало хто знає про таку яскраву особистість, про його багатогранну діяльність і його заслуги перед Україною. У радянські часи на ім’я Науменка була накладена заборона – воно не значилося ні в шкільних, ні у вузівських підручниках і посібниках. Все це зумовлює актуальність теми науково-дослідницької роботи.

Мета  роботи полягає в тому, щоб

• на основі документальних матеріалів, обмеженого кола матеріалів, опублікованих у періодичній пресі, дослідити життєвий, творчий шлях нашого земляка В. П. Науменка;
• показати  його різноманітну наукову, педагогічну, видавничу, громадсько-політичну діяльність;
• прагнути до повернення історичної правди.

Для досягнення окресленої теми необхідно вирішити наступні завдання:

• проаналізувати історіографію та джерельну базу дослідження;
• дати характеристику життєвого шляху В. П. Науменка;
• показати його педагогічну, наукову, громадсько-політичну, видавничу діяльність;
• провести опитування мешканців вулиці В. П. Науменка.

Об’єкт дослідження: постать Володимира Павловича Науменка в українській історії.

Хронологічні рамки роботи охоплюють: друга половина ХІХ – початок ХХ століття.

Наукова новизна одержаних результатів визначається тим, що  здійснено комплексне дослідження життя і спадщини Володимира Науменка; до наукового обігу залучено нові джерела «усної історії» (проведене опитування мешканців, що проживають на вулиці, яка носить ім’я В. Науменка), переосмислено роль особистості В. Науменка в контексті історії та повсякденності.

Джерела. Джерела для написання даної роботи можна поділити на декілька груп.

Перша група становить джерела Новгород-Сіверського музею-заповідника «Слово о полку Ігоревім», та фонди краєзнавчого відділу музею.

Друга група – періодичні видання, зокрема газети «Сільські вісті», «Сіверський край».

      Третя група – усне  опитування мешканців вулиці В. Науменка.

Четверта група – Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки».

П’ята група – матеріали дослідників  про життя та діяльність В. П. Науменка.

Розділ І

Володи́мир Па́влович Нау́менко - український педагог, філолог, громадський діяч, журналіст.

1.1    В. П. Науменконародився 19 липня 1852 року в Новгороді-Сіверському, де батько — Павло Осипович Науменко працював директором гімназії.Про свій родовід Науменко писав так:«Родовід свій я знаю слабо: відомо мені тільки, що дід мій, котрого я ніколи не бачив, як казали, був надзвичайно здібною людиною і тонким політиком, що служив у лубенському повітовому суді, протягом тривалого часу займаючи посаду секретаря».

Дитинство провів у Новгороді-Сіверському і Білій Церкві, а з 1861 і до смерті жив у Києві. 1868 року закінчив Другу київську гімназію. Важливим для формування світогляду Науменка було знайомство з батьковим другом, українським енциклопедистом Михайлом Максимовичем. У 1869 році Володимир Науменко був зарахований до слов'яно-російського відділення історико-філологічного факультету Київського університету, який він закінчив 1873 року. Зразу після університету Науменко працював у підготовчому класі рідної Другої київської гімназії.

18 жовтня 1874 року Володимир Науменко одружився з Вірою Миколаївною Шульгіною. Вони щасливо прожили 45 років, викохавши двох синів — Сергія та Павла.

1.2     Життя В. П. Науменка було тісно пов'язане з українським національним рухом. Уже в студентські роки Володимир Науменко не стояв осторонь громадського життя, яке набувало національного розвою. Із середини ХІХ ст. в різних містах України почали виникати нелегальні гуртки і товариства, члени яких були сповнені прагнення поширювати освіту серед народу. До складу цих об’єднань, що стали називатися Громадами, входили представники національно налаштованої інтелігенції, студенти, учні гімназій. Зміст діяльності Громад охоплював розвиток просвітницьких і педагогічних ідей, наукових підходів до вивчення дитини, шкільної справи, створення підручників та навчальних посібників, науково-публіцистичні дослідження просвітницького характеру з різних галузей знань, видавничу справу, укладання словника української мови.

Як зазначала С. Ф. Русова, усі громадівці, і старші, і молодші єдналися в одному безмежно палкому почутті до свого рідного народу й докладали всіх зусиль для виявлення його духовності, його власної вдачі з-поміж усіх інших слов’янських народів, що давало йому право користуватися своєю мовою, жити за своїми звичаями. З науковою метою громадівці збирали по селах ті скарби народної творчості, які потрібні були для дослідницької праці старших; це об’єднувало Київ з далекими українськими місцевостями, утверджувало атмосферу демократично-національного настрою, що сприяло зміцненню національної свідомості.

Володимир Науменко як активний діяч (з 1872 р.) був у гущі громадівського життя. У 1873 р. він увійшов до складу щойно відкритого в Києві Південно-Західного відділу Російського географічного товариства. Це було фактично самостійне наукове товариство, провідну роль у якому відігравала Київська громада. Мета його — вивчення історії, етнографії, географії, економіки і статистики України. За роки свого існування (1873 –1876 рр.) Товариство видало 2 томи наукових записок (1875–1876 рр.), збірку чумацьких пісень І. Я. Рудченка (1874 р.), історичні пісні, підготовлені В. Б. Антоновичем і М. П. Драгомановим (1874–1875 рр.), українські перекази та оповідання, впорядковані М. П. Драгомановим (1876 р.), 3 томи творів М. О. Максимовича (1876 р.), провело ІІІ Археологічний з’їзд у Києві. 

На початку 1870-х він став членом київської «Старої громади», з 1875 року — її скарбником, з 1876 року увійшов до складу так званої групи дванадцяти — тих членів «Старої громади», які після видання Емського указу прийняли рішення перенести свою діяльність за кордон. Науменко редагував матеріали перед їхнім відправленням за кордон до Михайла Драгоманова. У 1906–1910 роках Науменко був активним членом київської «Просвіти».

1.3     У 1893 р. Володимир Павлович Науменко став головним редактором «Киевской старины» (1882–1906 рр.). І відтоді розпочався новий період в історії цього громадівського часопису — так званий «період Науменка», що позначився суттєвими змінами в загальному напрямі та змісті публікацій. Якщо у 80-ті роки він мав суто науковий, аполітичний характер, то з другої половини 90-х років набув рис українофільського органу, на сторінках якого розгорнулася боротьба за українське слово та вільний розвиток національної літератури. Саме за часів редакторства Володимира Павловича Науменка на сторінках «Киевской старины» однією з провідних стала педагогічно-просвітницька тема. Регулярно друкувалися матеріали про становище вчительства, національні школи, про необхідність навчання дітей рідною мовою, про створення підручників також рідною мовою.

Із середини 90-х років Володимир Павлович Науменко неодноразово звертався до найвищих імперських інстанцій з вимогою дозволити друкувати українські твори мовою оригіналу. Саме в цей час з’явився документ, що ввійшов в історію під назвою «Пам’ятна записка», — як підсумок його багаторічної діяльності. В цьому документі йшлося про необхідність піднесення загальнокультурного рівня українського народу. Володимир Павлович Науменко сміливо переконував офіційну владу в тому, що схильність до самовираження через культурний розвиток не має нічого спільного з політичними тенденціями, вказував на упереджене ставлення до українських книжок, поезії, пісень і сценічних вистав. 

«Пам’ятну записку» можна розглядати як програмний документ Київської громади про відродження української нації через розвиток рідної мови. Першим кроком на цьому шляху мало стати скасування так званого Емського указу, підписаного Олександром ІІ 18 травня 1876 р., про заборону українського письменства. Адже жодні послаблення, яких добивалися обхідними шляхами громадівці, суттєвих змін не приносили. Тож треба було боротися. Для початку, в 1897 р. Володимир Павлович Науменко дістав дозвіл на вміщення в журналі «Киевская старина» публікацій українською мовою. Щоправда, стосувалося це тільки художніх творів «з життя народу». І головний уміло використовував це послаблення. 

У 1893–1906 роках Науменко працював на посаді головного редактора, а з 1902 року — ще й видавця щомісячного історико-етнографічного та літературного журналу «Кіевская старина» (Київська минувшина). Автор 115 журнальних публікацій.За часів Науменка «Киевская старина» з суто науково-популярного видання поступово перетворюється на орган українофільства, на сторінках якого розгортається боротьба за вільний розвиток української літератури.

У журналі публікувалися статті, в яких відстоювалося право українського народу на власну мову, а наприкінці 1890-х років журнал став учасником дискусії про самостійність української мови та літератури й про їхнє місце серед інших слов'янських мов.

Саме в результаті активних зусиль Науменка 1898 року журнал отримав дозвіл на публікацію художніх творів українською мовою та створення української друкарні; а ще через два роки було відкрито книгарню «Київської старовини».

Журналістська діяльність Науменка була пов'язана і з іншими періодичними виданнями: він співпрацював з газетою «Труд», брав участь у створенні газети «Киевские отклики», у 1905–1906 роках спільно з І. Лучицьким заснував газету «Свобода та право» — орган київського комітету партії кадетів. Наприкінці 1906 року він отримав свідоцтво на право видання в Києві журналу «Україна», який мав стати наступником «Київської старовини», однак видання було припинено вже наприкінці 1907 року.

1.4    З 1873 р., одразу по закінченні університету, Володимир Павлович Науменко розпочав педагогічну діяльність. Наказом попечителя учбового округу від 31 липня 1873 р. його призначили вчителем 2-ї Київської гімназії, де він і пропрацював 30 років — до 31 липня 1903 р., одночасно давав уроки російської словесності у Фундуклеївській жіночій гімназії, в кадетському корпусі та Колегії Павла Галагана. 

Учительська професія дісталася Володимирові Павловичу Науменку в спадок. Учителював його дід по матері. Батько, Павло Осипович Науменко, очолював гімназію в Новгороді-Сіверському, був людиною високоосвіченою, шанованою. Саме йому завдячував Володимир Павлович своїм захопленням педагогікою та «відчуттям в душі української стихії». Авторитет і славу талановитого педагога він завоював рано завдяки блискучому різнобічному обдаруванню та надзвичайній працездатності. Його колишній учень Гнат Житецький писав : «Можна сміливо сказати, що в Києві не було більш відомого в найширших колах, популярнішого в найбільш благородному розумінні педагога і громадського діяча, ніж Науменко». 

Коли відбулося певне послаблення політичного тиску у зв’язку з підготовкою до прийняття конституції (кінець 1880— початок 1881 р.), у Києві було створено комісію для складання записки про необхідність запровадження української мови в початковій школі. До складу комісії увійшов і Володимир Павлович Науменко. Ця записка мала бути подана урядові. Комісія розробила план документа, а текст написав Володимир Павлович. Але вбивство царя Олександра ІІ в березні 1881 р. перекреслило всі сподівання на розвиток освіти й навчання дітей рідною мовою. 

У 80-ті роки Володимир Павлович Науменко на прохання студентського гуртка «в обстановці повної таємності» читав курс української граматики, а також працював над створенням підручника з української мови. Наприкінці 1886 р. він подав до Петербурзького цензурного комітету першу частину підручника — «Руководство для изучения украинского языка в русских школах». У результаті тривалого листування з Головним управлінням у справах друку цей підручник побачив світ у 1888 р. під назвою «Обзор фонетических особенностей малорусской речи». 

Незважаючи на те, що Володимир Павлович Науменко зажив слави «неблагонадійного» через свою «українофільську діяльність», що ним цікавилась охранка, не спускала з нього очей цензура, його педагогічний хист дістав належне визнання. Його високо поціновували не лише учні, колеги й товариші. За 30 років педагогічної праці Володимир Павлович Науменко був відзначений чи не всіма можливими для вчителя нагородами : орденами Св. Володимира, Св. Анни, Св. Станіслава; медалями Олександра ІІІ та Олександра Невського. Мав також звання Заслуженого вчителя й титули — спочатку колезького, а потім і дійсного статського радника.

Проте офіційні ознаки службового благополуччя не були визначальними для захопленого своєю справою фахівця, який умів досягати унікального ефекту, «формуючи з кожної дитини неповторну особистість», «зробити школу великою сім’єю», в якій учителі та вихователі — лише «старші друзі своїх вихованців». 4 жовтня 1888 р. йому як найкращому викладачеві доручили виголосити промову «О задачах преподавания отечественной словесности» на урочистому акті в 2-ій Київській гімназії. Цей виступ за багатством ідей, оригінальністю пропонованих напрямів у викладанні вітчизняної літератури навіть з погляду дня сьогоднішнього можна назвати програмним. 

«Какими знаниями вообще должно дорожить? — Запитував доповідач.— Какие знания составляют тот умственный капитал, который может быть назван поддерживающим наше разумное существование на жизненном пути?..». І сам же відповідав: «Наука, доставляющая нам тоже целый ряд новых знаний, должна, руководясь опытом природы, сразу избавить наш ум от лишнего балласта и следовательно — давать нам только те знания, которые будут служить к осмысленному уразумению сложных явлений… Вот почему мы не можем согласиться с тем приёмом изложения науки, который часто встречается в учебных руководствах вообще и в руководствах по отечественной литературе в частности».

У цій же промові Володимир Павлович Науменко сформулював власну оригінальну концепцію викладання предмета, що пробуджує в юній душі найкращі почуття, — рідної літератури. Насамперед він ставить конкретну вимогу перед учителем про необхідність узгодження між фактами, що їх повідомляє література та історичними подіями: «Насколько факты истории проверяются, дополняются и освещаются фактами литературными, настолько последние опираются на первых, как следствие опирается на причины». Таким чином, викладання історії доцільно проводити на крок попереду викладання літератури. 

Твердження, що виховання високої моральності — то обов’язок викладачів дисциплін гуманітарного циклу, прозвучало майже викликом: свою думку педагог висловлював у стінах старої класичної гімназії, де його колеги звикли бути лекторами, і аж ніяк не вихователями. «Известно, — зазначав Володимир Павлович Науменко, — что самый сухой, безжизненный предмет при талантливом изложении его, при колоритном освещении фактов, при внесении в него оживляющего огня, может сделаться и интересным, и воспитывающим нашу душу. И наоборот — самые живые в существе своём факты, при душевном холоде, сопровождающим изложение их, могут пройти без следа, едва скользнув по поверхности слушателей». 

Ведучи мову про естетичну функцію літератури, Володимир Павлович Науменко залишався далеким від сентиментального замилування — в цьому чітка позиція педагога, що вдавався до будь-якого засобу будити почуття прекрасного в душах, «развивать эстетически творческие наклонности». Він рішуче й недвозначно виступав проти схоластики старої школи, проти канонічної риторики, що змушувала учнів зазубрювати готову «рецептуру речи» за єдиним зразком. Таке навчання давало результати «від протилежного»: засвоївши форми, навіть стилістичні фігури, діти водночас блокували розвиток власного творчого мислення, створення індивідуального стилю мовлення, що він, як методист, прямо називав «гріхом на душі словесника». «При этом припомним опять, что дар слова вообще есть внешний выразитель внутреннего мира человека, и следовательно — наиболее совершенная форма речи в значительной мере находится в зависимости от правильного, гармоничного развития как умственных, так и душевных сил его»— ще раз підкреслював Володимир Павлович Науменко. 

Доля дала учителеві словесності могутній, незрівнянний інструмент для вдосконалення розуму й почуття своїх вихованців — рідну літературу. Вміло його використовувати, не лише даючи юним душам глибокі знання, а й розвиваючи моральність — то обов’язок учителя перед Богом і людьми. Це твердження було педагогічним кредо Володимира Павловича Науменка протягом усього його життя. 

Володимир Павлович увійшов в історію української педагогіки не лише як блискучий вчитель-практик, але й як досвідчений методист-новатор і теоретик. Майже щороку від різних земських управ йому надходили запрошення очолити літні вчительські курси. Він систематично проводив методичні заняття з педагогами недільних шкіл Київського товариства грамотності, головою якого він був у 1897–1907р.р. Протягом багатьох років його запрошували перевіряти знання вихованців київських дитячих притулків. Ці своєрідні іспити В. Науменко перетворював на зразкові уроки не тільки для учнів, а в першу чергу для вчителів і вихователів.

Володимир Науменко постійно висловлював своє переконання, що найефективнішим шкільне навчання може бути лише тоді, коли воно ведеться рідною мовою дитини. Найбільш нормальне навчання можливе за тих умов, коли воно відбуватиметься рідною мовою… Рідна мова дітей не повинна бути занедбаною, діти не мають права ставитися зневажливо до мови батька і матері.

Саме тому він виступав за скасування Емського указу 1876 року про заборону використання української мови в школах. 1905 року Володимир Науменко відкрив власну приватну гімназію, яка вважалася однією з найкращих у місті.

Володимир Павлович Науменко був педагогом найвищого рангу. Він добре знав про становище народної освіти в усій Україні, а також про злиденне життя сільських учителів. І за кожної нагоди намагався допомогти народній школі. Щоліта на запрошення земських управ у різних куточках України проводив заняття на вчительських курсах. Підходив до цієї справи дуже серйозно, намагаючись передусім збагатити академічними знаннями вчительство, для якого не було інших джерел професійної інформації, крім цих літніх занять зі столичним професором; пробудити в інтелігенції з глибинки національну свідомість. «…Уперше почули ми, — писали слухачі курсів з Чернігівщини в 1896 р., — прилюдне визнання потреби праці для народу на рідному ґрунті. Ви показали нам, що працівнику для освіти народної не можна робити добро народові інакше, як тільки знаючи душу народну, його мову, як тільки самому прийнявши в себе ту душу, ставши часткою того ж народу». 

Однією з провідних ознак Науменка-педагога було те, що він ніколи сліпо не підпадав під чужий авторитет, завжди мав обґрунтовану власну думку. Таку думку виробляв і у своїх учнів, завдяки чому з них виростали справжні особистості. «Нужен ли при преподавании всякого предмета какой бы то ни был метод, или можно обойтись без него? Решение этого вопроса важно потому, что многие учёные, очень видные на педагогическом поприще, отрицают необходимость метода, — таким сміливим закликом до дискусії починав він лекцію з методики викладання російської мови для вчителів народних шкіл, у ході якої обстоював необхідність методу лише як головного положення. — …Всё же мелочи в разработке этой основы зависят от субъективных (личных) особенностей как учителя, так и отдельных учеников». 

В Інституті рукописів ім. В. І. Вернадського зберігаються тексти лекцій за різні роки, які Володимир Павлович Науменко читав учителям народних шкіл. Ці тексти є передусім великою цінністю як історичні документи, водночас вони надзвичайно цікаві для вчителів-методистів, адже й сьогодні відіграють роль практичних посібників.

Як справжній методист-новатор, Володимир Павлович Науменко проводив зі своїми слухачами практичні заняття. Навчав їх давати уроки з мови та інших предметів, робити аналіз уроку. А головне — кожного дня особисто проводив уроки з різних дисциплін, після чого разом зі слухачами аналізував їх. 

Провідною на заняттях була тема рідної мови. У цьому плані думки педагога були особливо сміливим, навіть революційними. Своєрідним девізом звучав заповіт учительству : «Родная же речь детей не должна быть в загоне, в презрении: дети не имеют права относиться с пренебрежением к языку отца и матери». 

Проблемі рідної мови в розвитку української нації Володимир Павлович Науменко присвятив цілу низку публікацій: «Книжная речь у малороссов и русинов», «Ревнители русского языка в Галиции», «Подведём итоги! (Ответ на статьи в “Киевлянине”)», «Вопрос о литературном языке в Галиции» (1899 р.), «Решён ли профессором Т. Д. Флоринским вопрос о книжной малорусской речи?» (1900 р.), «Вопрос о преподавании на украинском языке» (1917 р.). 

З 1897 р. Науменко-педагог — голова Київського товариства грамотності, просвітницька діяльність якого під його керівництвом розподіляється бібліотечною, шкільною й редакційною комісіями. Сам він працює у шкільній комісії, на яку покладено теоретичне і практичне вирішення всіх питань, пов’язаних зі шкільною справою: відкриття нових народних училищ і заснування при них класів для занять з дорослими, розгляд прохань від різних осіб та установ про матеріальну допомогу, відповідні поради, ознайомлення з життям і діяльністю провінційних шкіл згідно з наданими звітами. Володимир Павлович Науменко завжди знаходив час для методичних занять з викладачами недільних шкіл. Його запрошували перевіряти знання вихованців дитячих притулків. Усі такі зустрічі щоразу перетворювалися на відкриті уроки, які збагачували вихователів новими знаннями та вміннями. 

Володимир Павлович Науменко був глибоко переконаний, що педагог має право працювати за власною програмою: «Считаю, что необходимо всё программное дело предоставить творческой инициативе педагогического персонала данной школы в зависимости от местных условий». Свої мрії про власні програми, «авторську школу» він реалізує значно пізніше, заснувавши в 1905 р. приватну гімназію. Цей навчальний заклад він очолюватиме протягом 9-ти років. Саме тоді найповніше розкрилися педагогічний хист та організаторські здібності Володимира Павловича Науменко. Гімназія працювала за інноваційним принципом. Тут додатково вивчали англійську мову, було збільшено кількість годин на фізичне виховання учнів, поглиблено вивчення природничих наук. 

1.5       Окремою сторінкою в житті і творчості Володимира Павловича Науменка як патріота й громадського діяча можна назвати Шевченкіану. Очолюючи журнал «Киевская старина», він першим порушив питання про необхідність наукового видання творів поета й висунув особливі вимоги: критична вивіреність текстів з виданнями різного часу; забезпечення кожного твору повним бібліографічним матеріалом, історико-літературним коментарем. Мине немало десятиліть, і український науковець-шевченкознавець напише: «Ці вимоги стали основоположними для шевченкознавців». 

Крім того, існує ще один незвичайний зв'язок між іменами Тараса Шевченка та Володимира Науменка — Володимир Павлович був останнім власником земельного наділу з могилою поета. У світовій історії це явище є унікальним: створення національного заповідника, літературно-меморіального комплексу на місці поховання національного генія. Ідею подала Київська Громада. І не обмежилася лише ідеєю, а й здійснила практичне втілення її в життя. Опікувалися громадівці святинею від моменту перезахоронення поета в Каневі й до останніх днів існування свого Товариства. Земельна ділянка Канівської міської управи передавалася з рук у руки протягом кількох поколінь. З 1902 до 1918 рр. її власником був Володимир Павлович Науменко. Щоліта він з сім’єю проводив канікули на Михайловій горі в селі Прохорівка поблизу Канева. Там зустрічався з В. С. Гнилосировим, — канівським учителем, громадівцем, який безпосередньо на місці опікувався впорядкуванням могили. Збереглося багато документів, за якими простежується шлях заснування музею, спорудження пам’ятника і сходів, проведення свят на честь батька Тараса. «Могила генія потребувала постійного відкритого суспільного догляду за нею, тому невипадково напередодні Шевченківських ювілеїв — 50-ліття з дня смерті поета та 100-ліття з дня народження — в Києві виникає думка про створення офіційно затвердженого Товариства для догляду та охорони могили Шевченка… На чолі товариства стоїть Науменко». 

Розділ ІІ

Політична діяльність В. П. Науменка

2.1      4  березня 1917 року у Києві була сформована Українська Центральна рада, В. П. Науменка було обрано заступником її голови та покладено на нього обов'язки голови до повернення із заслання М. С. Грушевського, що був заочно обраний головою Центральної Ради. Проте, з поверненням Грушевського, Науменко здав повноваження та відмовився увійти до складу Центральної Ради, оскільки, за власними заявами, політика, а тим більше революційна діяльність, його ніколи не приваблювали.Патріота-просвітника мало цікавили політичні справи, тим більше — революційні. Він був проти насильства. «З сучасною політикою українців, — писав учений у період революційних подій, — які почали будувати Україну методом захватним од усіх — мені не по дорозі, через що я не приймаю участі ні в яких ділах, крім просвітних… Я кохаюсь у своєму рідному краю, хотів би ставити діло так, щоб кожну українську справу можна було показувати людям, не позичаючи очей у сірка, а люди ведуть діло так, що сором глянути на постановку його, втішаючись тільки тим, що на швидку руку щось зробили». 

Після жовтневого перевороту розпочався новий етап в діяльності Володимира Павловича Науменка: він цілком присвятив себе справам освіти — відродженню української школи та розвиткові української мови. В 1917 р. побачила світ його наукова праця «Загальні принципи українського правопису». У статті «Націоналізація школи в Україні (1917 р.) він порушив проблему українізації початкової, середньої та вищої школи, пропонуючи чітку програму її впровадження в життя. В 1918 р. він видав посібник для середніх шкіл під назвою «Руководство для изучения украинского языка в русских школах». Разом зі своїми колегами підготував до друку «Простий російсько-український словник». Володимир Павлович Науменко входив до складу Правописної комісії Міністерства освіти УНР, яка розробляла «Найголовніші правила українського правопису».

Настав час коли поєдналися великі знання й досвід з організаторським талантом. В 1917 р. Володимира Павловича Науменка обрали головою товариства «Просвіта», а також призначили помічником першого українського попечителя Київського учбового округу при уряді Центральної Ради, а влітку того ж року — попечителем. В липні 1918 р. ввели до складу Міністерства народної освіти і мистецтва Української Народної Республіки, а восени запропонували пост міністра в гетьманському уряді. Після повторної пропозиції, порадившись з друзями-громадівцями, він погодився взятися за цю важку справу. Але судилося йому працювати на цьому посту лише місяць. Хоча, як свідчать документи, встиг зробити чимало: на призначенні В. І. Вернадського президентом щойно заснованої Академії наук стоїть підпис саме Володимира Павловича Науменка. 

Після падіння гетьманського уряду Володимир Павлович Науменко продовжував працювати на науковій ниві. В 1919 р. він був зарахований науковим співробітником першого історико-філологічного відділу Української академії наук. 

Ще в березні 1917 року Науменко надрукував у газеті «Киевская мысль» статтю «Націоналізація школи в Україні», в якій виклав свою програму українізації початкової, середньої та вищої школи.

У грудні 1917 року Науменко разом з іншими членами «Старої громади» став засновником Української федеративно-демократичної партії.

Улітку 1918 року міністр освіти Василенко пропонує гетьману Скоропадському запросити Науменка на роботу до Ради міністрів. 30 липня 1918 року Науменка було призначено членом Ради міністра народної освіти та мистецтва. У листопаді він прийняв пропозицію обійняти посаду міністра освіти. На цій посаді йому вдалося пропрацювати всього місяць, та за цей час він, зокрема, брав активну участь в формуванні керівництва новоствореної Всеукраїнської академії наук.Після встановлення влади Директорії УНР Науменко повернувся до науково-педагогічної роботи.

2.2      6 лютого 1919 року Київ був захоплений військами Червоної Армії. 7 липня Науменко був заарештований ЧК, допитаний слідчим В. Вітлицьким, засуджений та розстріляний вже наступного дня за звинуваченням у контрреволюційній діяльності. Про це ми довідались, опрацювавши копію справи №232 Служби безпеки України по звинуваченню В. П. Науменка в контрреволюційній діяльності.Довідавшись про арешт Науменка, 9 липня свій протест надіслали перший президент УАН академік В. І. Вернадський та секретар-академік А. Ю. Кримський, але вирок було вже виконано.

За радянського часу ім'я Науменка востаннє згадувалося у спогадах Софії Русової та Людмили Міщенко, які вийшли друком у 1929 році. Після того Науменко був викреслений з усіх радянських енциклопедій та підручників, його праці не перевидавалися, ім'я не згадувалося.

Втім, ще 1984 року будівлю, де містилась заснована ним гімназія, взято під охорону як пам'ятку історії. На охоронній дошці, встановленій тоді ж, є напис: «Колишня гімназія В. П. Науменка».Доля родини Володимира Науменка не з'ясована, припускають, що дружину і дітей також було репресовано.Володимир Науменко похований у загальній могилі на Лук'янівському цвинтарі Києва. Реабілітований посмертно 13 грудня 1991 року. На його честь одна з вулиць Новгорода-Сіверського відповідно до Закону України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки»  перейменована на вулицю В. П. Науменка.На жаль більшість мешканців Новгород-Сіверського до цього часу не знають про В. П. Науменка. Ми провели опитування мешканців 16 будинків колишньої вулиці Ворошилова, тепер В. П.Науменка. 92% опитаних не змогли дати позитивну відповідь на питання «Хто такий Науменко?». Тому наше завдання полягало і в тому, щоб ознайомити жителів вулиці з короткою історичною довідкою про життя і діяльність В. П. Науменка.

Отже, протягом багатьох років у радянськійУкраїні ім’я Володимира Науменка було невідомим широкому загалу. А його життєпис є своєрідним нарисом освітянського, культурного та національного руху в Україні на зламі ХІХ – ХХ ст.

ВИСНОВКИ

Квінтесенція всього Закону про декомунізацію - у його другій статті.

"Стаття 2". Засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів

1. Комуністичний тоталітарний режим 1917-1991 рр. в Україні визнається злочинним та таким, що проводив політику державного терору, яка характеризувалася численними порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт, смертей, депортацій, катувань,

використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору, переслідувань з етнічних, національних, релігійних, політичних, класових, соціальних та інших мотивів, заподіяння моральних та фізичних страждань під час використання психіатрії у політичних цілях, порушень свободи совісті, думки, вираження поглядів, свободи преси та відсутності політичного плюралізму та, у зв’язку з цим, засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина.

КОМУНІСТИЧНИЙ ТОТАЛІТАРНИЙ РЕЖИМ 1917-1991 РР. В УКРАЇНІ ВИЗНАЄТЬСЯ ЗЛОЧИННИМ

2. Націонал-соціалістичний (нацистський) тоталітарний режим визнається в Україні злочинним та таким, що проводив політику державного терору, яка характеризувалася численними порушеннями прав людини у формі індивідуальних та масових вбивств, страт, смертей, катувань, використання примусової праці та інших форм масового фізичного терору, переслідувань з расових, етнічних мотивів, порушень свободи совісті, думки, вираження поглядів, свободи преси та відсутності політичного плюралізму та, у зв’язку з цим, спираючись на встановлені Нюрнберзьким міжнародним військовим трибуналом 1945-1946 років факти, засуджується як несумісний з основоположними правами і свободами людини і громадянина.»

Законом забороняється пропаганда комуністичного та нацистського режимів та їх символіки. Така пропаганда визнається «наругою над пам’яттю мільйонів жертв комуністичного тоталітарного режиму, націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму».

На всій території України забороняється «виготовлення, поширення, а також публічне використання символіки комуністичного тоталітарного режиму, у тому числі сувенірної, публічне виконання гімнів СРСР, УРСР (УСРР), інших союзних радянських республік або їх фрагментів, символіки націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режиму».

Відповідно до Закону про декомунізацію у Новгороді-Сіверському перейменовано біля 40 вулиць, провулків та площ. Серед них і вулиця В. Науменка, колишня Ворошилова. Більшість мешканців вулиці не змогли дати відповідь на питання «Хто такий В. Науменко?». Нам вдалося ознайомити частину жителів вулиці з короткою історичною довідкою про життя і діяльність В. П. Науменка під час безпосередніх зустрічей. Ми також підготували буклет про життя та діяльність В. П. Науменка, який поширювали через поштові скриньки. Для цього залучили частину студентів  медичного училища.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарного режимів та заборону пропаганди їхньої символіки». « Голос України» №87 від 20. 05.2015 р.

Біленко В. Володимир Науменко. «Сільські вісті», №1, 2003 р.

Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради: Біографічний довідник. К., 1988 р.

ДжеджулаЮ., Панкова Є. Історичні портрети. Володимир Науменко. «Собор», 6 січня 1993 р.

Лисиця Б. Згадаймо українського інтелектуала. «Правий берег Десни», №4, 2012 р.

Панкова Є. В. «Володимир Науменко (1852-1919).» Український історичний журнал, №6, 1998 р.

Провозін П. В. Життя – за українську освіту, культуру. «Сіверський край», №35, 2015 р.

Скоропад І. В. Науково-просвітницька діяльність Володимира Павловича Науменка (1852-1919). – К.: Інститут педагогіки АПН України, 2005.

Українська педагогіка в персоналіях. Х-ХІ століття /За редакцією О. В. Сухомлинської /навчальний посібник для студентів вищих навчальних закладів, у двох книгах.- К.: «Либідь», 2005, кн. 1.

     ДОДАТОК 1

Запитання для мешканців вулиці В. Науменка: «Хто такий В. П. Науменко, чиє ім’я носить ваша вулиця?».

    ДОДАТОК 2.

Справа № 232 СБУ по звинуваченню В. П. Науменка в контрреволюційній діяльності. Протокол допиту від 8 липня 1919 року, проведений інспектором таємного відділу Всеукраїнської надзвичайної комісії.

«Фамилия, имя, отчество     Науменко Владимир Павлович

Возраст          67 лет

Место приписки                       гор. Киев, Караваевская,23, кв. 11

Семейное положение              жена Вера Николаевна, сыновья Сергей и Павел

Образование                             Киевский университет, исторический факультет

Профессия                                 педагог

Место службы и

занимаемая должность             Академия наук, сотрудник по предмету

литературы…

… Обвиняемый показал: мне, гр. Науменко, предъявлено обвинение в том, что занимал должность министра народного просвещения при гетмане. Виновным в указанном преступлении я себя не признаю…

Отношение к советской власти отрицательно, но лояльно».