Повідомлення "Виховання конкурентноспроможної особистості"

Головна мета 12-річного середнього загальної освіти на загальнонаціональному рівні:

підготовка конкурентоспроможної особистості, готовою ефективно брати участь у соціальному, економічному і політичному житті.

Проблема формування конкурентоспроможної особистості є актуальною, так як часто випускники шкіл виявляються непідготовленими до дорослого життя поза школою. Вперше в історії людства покоління ідей і покоління речей змінюються у часі швидше ніж покоління людей.              

Колись освіта виходила з потреб держави. Сьогодні акценти розставлені інакше – маємо зробити людину такою, щоб вона могла вирішувати державні завдання за своїм покликанням, бути високоморальною, духовно-розвиненою, мобільною в своєму розвитку.               
Конкурентоспроможність учня – це вміння постійно навчатися, орієнтуватися в світі інформації ефективно її використовувати, прагнення до саморозвитку. А такий підхід може використовуватися в загальноосвітніх навчальних закладах за умови, коли учень відчуває себе суб’єктом діяльності. Основне кожному чітко з’ясувати і усвідомити це поняття для себе.             

Конкурентоспроможність формується так як і будь-яке інше вміння. 
Динамічні зміни, які відбуваються в світі визначили основні напрямки розвитку освіти, що спрямовані на реалізацію дитиноцентриської розвивальної парадигми. Нова парадигма має забезпечувати формування в учнів готовності й здатності активно творити нові реалії життя, гідно репрезентувати свою націю, безперервно оновлювати власний досвід, проектувати подальший освітній та життєвий шлях.             

Перехід школи до дванадцятирічної освіти об’єктивно вимагає переведення освітнього процесу на технологічний рівень: вибір індивідуального процесу на технологічний рівень.             

Школа покликана виконувати життєво важливу функцію – функцію стимуляції, допомоги і підтримки при входженні молодого покоління у світ життєвого досвіду.             

Гостра суперечність між новою системою вимог і можливостей особистості породжує необхідність формування у молодого покоління життєдіяльності. 

Завдання  життєздатної особистості–бути компетентною, конкурентноспроможною особистістю, сформувати свої смисложиттєві установки.
формування компетентностей в галузі сучасного виробництва (здатність одержувати техніко-технологічні знання, знання з природничих наук, економіки; соціальні та підприємницькі навички, а також загальнокультурні цінності) значною мірою впливає на розвиток конкурентноспроможної особистості.

В першу чергу вчителю потрібно добре знати зміст програми, щоб структурувати її відповідно до тих компетенцій, тобто знань, способів діяльності, які є особистісно значущими для дитини. Конструювання ситуацій вибору, наближення різних варіантів побудови навчально-виховного процесу до конкретної дитини значною мірою визначає професійну культуру вчителя, характер його щоденної діяльності.             

1. Конкурентоспроможність - соціально орієнтована система здібностей, властивостей і якостей особистості, характеризує її потенційні можливості у досягненні успіху

2. Як сутнісних ознак конкурентоспроможності нами виділено: інтелектуальний потенціал, самоактуалізація, адекватна самооцінка, самонавчання, комунікабельність, інтернальність, здатність приймати відповідальні рішення, цінністно-орієнтированна адекватність, готовність до професійного самовизначення

3. Для розвитку конкурентоспроможності особистості необхідна зміна традиційної системи освіти на індивідуально-орієнтовану, оскільки о.о. навчання націлене, передусім, розкрити розвиток особистості кожної дитини, його самобутньої індивідуальності. «Хороший» учень зараз тлумачать як ініціативний, творчий діяч, здатний приймати самостійні та відповідальні рішення, робити вибір на правах партнера працювати з іншими дітьми і з учителем.

У середовищі сучасних дослідженнь не представлені теоретичні становища цілісного процесу формування конкурентоспроможності школяра. У цьому є важливим формалізація поняття конкурентоспроможності особистості учня й розробка концептуальної моделі процесу його формування за умов додаткової освіти; обгрунтування принципів організації цього процесу спираючись на інтеграцію зразнопредметним змістом основного шкільної освіти; системи його психолого-педагогічної підтримки, вимог до педагогічному простору взаємодії основного та будівництво додаткового освіти; розробка діагностичних коштів, рівнів і критеріїв розвитку конкурентоспроможності.

Щоб сформувати конкурентоспроможності важливим є оволодіння учням социально-ориентированними технологіями, пов'язаними з соціокультурною орієнтацією, постановкою цілей, плануванням, діловим спілкуванням, прийняттям відповідальних рішень на створених соціально-економічних умовах. Саме з цих параметрів, як показали сучасні соціологічні дослідження, випускники не поступаються закордонним одноліткам.

Ключове значення на формування конкурентоспроможності особистості має психолого-педагогічна підтримка учнів. Її розробка передбачає вирішення низки принципових проблем: обгрунтування цільових орієнтирів; виявлення її інформаційних, структурних, функціональних і процесуальних особливостей; розробка соціокультурих критеріїв конкурентоспроможної особистості, системи профорієнтаційного супроводження.

У минулому, попри негативне сприйняття сам термін «конкурентоспроможність», як несумісного з способом життя радянської людини, дослідники неодноразово зверталися до якостей особистості, котрі були складовими конкурентоспроможності та характеризували її з різних сторін. У роботах вивчалися:

• здатність швидко адаптуватися до постійно змінюваних умов (В.М.Зуєв, СВ.Кульневич,П.М. Новиков та ін.);
• соціалізація, рефлексія (B.C.Агеев,А.А.Бодалев, Т.Г.Болдина, Т. М. Давиденко,Ю.Н.Кулюткин,П.П. Савченка, І.Н. Семенов,СЮ. Степанов, Є.В. Якімова та інх.);
• мотивація (В.Г.Асєєв, Л.И.Божович,О.С.Гребенюк, О.К.Маркова та ін.),
• активність, толерантність, мобільність, наполегливість, цілеспрямованість, воля, співробітництво як чинники конкурентоспроможної взаємодії (О.Л. Доценка, А.А.Кроник, О.Н. Леонтьєв, О.П.Памфилова,Л.А. Петровська, Л. Н.Собчик ідр.)
• синергізм – колективна дія для досягнення спільних цілей (В.І. Аршинов, В. Г.Буданов, Ю.І. Левін, Т.Г.Райкова, Д.І.Трубецков, та інших.);
• самооцінка, самореалізація, самоорганізація (К.А.Абульханова-Славская, В.І.Андрєєв, Л.Г.Брилева О.Ю.Єфремов, В.П.Лаврентьєв, Л.А.Коростилева, В.О.Мартинюк, В.І.Муляр, Ю.М. Орлов, М.И.Рожков та ін.)
• професійне самовизначення (В.А. Бодров, Є.І. Головаха, В.П.Зінченка, В.Г.Каташов, Е.А. Климов, Ю.П.Поваренков, М.С.Пряжников і др.);
• спроможність до ефективного прийняття рішень (А.В.Карпов, B.C.Юкаев та ін.)
•  інтелектуальність (М.А. Холодна, Г.К.Паринова та інших.),
• творчість (креативність) (В.И.Андреев, Є.В.Бондаревская,Л.Г.Вяткин, С.І., Гессен та ін.)
• націленість навчання і можливість інтенсивно працювати (О.Н. Новиков ідр.).

 Розуміння поняття «конкурентоспроможна особистість»

   Функціонування нинішнього суспільства вимагає особистостей, як кажуть, із певною «начинкою», тобто таких, які здатні адаптуватися до надзвичайно складних умов життєдіяльності, ринкової економіки, боротьби за вищий (кращий) статус у суспільстві, систематично оволодівати новими знаннями, навичками і вміннями, долати перешкоди, досягаючи поставленої мети, при цьому не зашкоджуючи своєму психічному здоров´ю й зберігаючи психічну стійкість. Безперечно, йдеться про конкурентоспроможну особистість.
   Що ж таке конкурентоспроможність? Відповідно до словника радянських часів, під конкуренцією розуміли антагоністичну боротьбу між приватними виробниками за вигідніші умови виробництва і збуту товарів, за одержання якнайвищого прибутку. Крім економічної, існує і біологічна конкуренція - стосунки активного змагання між особами одного чи різних видів за засоби існування й умови розмноження. За І.І. Шмальгаузеном, конкуренція - одна з форм боротьби за існування.             
   Фахівці США вважають, що конкурентоспроможність складається з двох частин:
   - підтримка життєвих стандартів, які постійно підвищуються; 
   - збереження позицій лідера у світовій економіці. 
   Президентська комісія США із конкурентоспроможності в промисловості запропонувала таке визначення цього поняття: це здатність робити товари і послуги, які реалізуються на міжнародних ринках, за одночасної підтримки чи підвищення життєвих стандартів, рівних або вищих, ніж у конкурентів. Тобто це здатність передбачати, оновлюватися й використовувати всі можливості для розвитку.             
   Поряд із конкурентоспроможністю товарів і послуг можна говорити і про конкурентоспроможну економіку, науку, культуру і про конкурентоспроможну особистість.             
   Конкурентоспроможна особистість - це така особистість, яка здатна швидко й безболісно адаптуватися до постійних змін суспільних умов, науково-технічного прогресу й нових видів діяльності та форм спілкування за умови збереження позитивного внутрішнього психоенергетичного потенціалу й гармонії.
   Сфера діяльності конкурентоспроможної особистості. З урахуванням вищевикладеного, докладніше розглянемо основні напрями аналізу конкурентоспроможності особистості. У змістовому аспекті можна виокремити як мінімум три сфери розвитку конкурентоспроможної особистості: сферу діяльності, сферу спілкування і сферу особистості та її самосвідомості.             
   Стосовно першої з них - сфери діяльності, то тут наявний спектр аналітичних питань, що стосуються діяльності, з якими стикається особистість, оскільки їхня суб´єктивна значущість для неї аж ніяк не однозначна. Звідси, зокрема, виникає необхідність розгляду професійних установок, інтересів, спрямованості особистості тощо. При цьому важливим аналітичним завданням є з´ясувати їхню зумовленість.             
   Специфіка психологічних проблем сучасного періоду визначається необхідністю освоєння нового соціально-економічного і професійного досвіду. З одного боку, це пов´язано з переходом до ринкової економіки, оскільки нові професії не мають ще коренів у професійній культурі нашого суспільства, з іншого - відбувається хворобливий процес ламання стереотипів традиційних форм професіоналізації, яка також потерпає від змін у сучасних умовах.
   Доведено, що тривалий час конкурентоспроможною може бути лише людина, яка займається улюбленою справою, що дає їй задоволення, попри великі часові й енергетичні затрати.             
   - У конкурентоспроможній країні, на думку Грейсон і О´Делл, її громадянам необхідно мати:             
   - високий середній рівень функціональної грамотності; 
   - певні основи знань з математики, статистики, наукової методології; 
   - здатність спостерігати процеси, аналізувати їх, інтерпретувати результати і діяти;             
   - знання про світ (йдеться про знання з історії, географії, економіки, мовної підготовки);
   - уміння працювати в колективі; здатність до відповідальності; 
   - здатність постійно вчитися і пристосовуватися до змін. 
   Зрозуміло, з допомогою психологічного аналізу можна виокремити набагато більшу кількість власне психологічних характеристик, необхідних для успішного входження в «ринок професій», аніж ті, що їх виклали згадані автори. Потрібно зазначити, що структура професійної діяльності загалом є універсальною і складається з трьох компонентів:             
   - постановка професійних цілей і завдань; 
   - вибір засобів і способів розв´язання завдань; 
   - аналіз й оцінка діяльності. 
   Центральним, базовим утворенням професійної діяльності, що зумовлює і процес, і результат діяльності, є система дій фахівця.

Виокремлюють дві принципово відмінні одна від одної системи:

а) система утиску і примусу;

б) система сприяння, створення умов для ефективної спільної діяльності. Звичайно, систему дій, як і всю структуру професійної діяльності, визначає особистість фахівця і насамперед його особистісна спрямованість та професійна компетентність.

Етапи розвитку конкурентоспроможної особистості

   Психологічною основою освітніх проектів і програм розвитку конкурентоспроможної особистості є принцип саморозвитку, що інтегрує систему фундаментальних принципів розвитку особистості.             
   Найважливішою умовою, яка дозволяє людині стати суб´єктом саморозвитку, є досягнення якогось певного рівня особистісної й професійної самосвідомості.
   Зараз інтенсивно досліджують моделі розвитку конкурентоспроможної особистості. Наприклад, технологічна модель розвитку конкурентоздатної особистості, яку розробила Л.М. Мізіна, охоплює стадії розвитку конкурентоспроможності; процеси, що відбуваються на кожній стадії; комплекс методів впливу.             
   Л.М. Мітіна виокремлює чотири стадії оптимізації поведінки:
   - підготовка; 
   - усвідомлення; 
   - переоцінка; 
   - дія. 
   Модель поєднує основні процеси розвитку особистості: мотиваційні (І стадія), когнітивні (II стадія), афективні (III стадія), поведінкові (IV стадія).
   Стадія підготовки. На стадії підготовки людям дають цікаву і потрібну (мотивуючу) інформацію про конкурентоспроможність, умови, фактори і результати її розвитку. Далі проводять психологічну діагностику особливостей їх особистісного розвитку: спрямованості, (особистісної та професійної), компетентності, гнучкості (емоційної, поведінкової, інтелектуальної), самосвідомості, а також бар´єрів і перешкод, які заважають успішному (усвідомленому й самостійному) самовизначенню.             
   Щоби відбулося активне включення людини в процес оптимізації власної особистості й поведінки, необхідно зацікавити, запалити її.             
   Водночас одним із найважливіших та ефективних способів створення мотивації й активізації групи для розв´язання багатьох завдань і досягнення позитивних ефектів у самосвідомості є дискусія. Для цього, як правило, застосовують спеціально розроблені ігри, які становлять собою процедуру вироблення загальногрупового рішення.             
   Стадія усвідомлення. На II стадії основним процесом зміни є, головним чином, пізнавальний - усвідомлення. Для самосвідомості при переході з нижчого рівня на вищий характерна зміна рефлексивних процесів.             
   За своєю сутністю рефлексія - завжди розрив, роздвоєння і вихід за межі кожного безпосереднього, «автоматично» поточного процесу або стану (С.Рубінштейн).
   Рівень усвідомлення власних способів спілкування, діяльності, особистісних особливостей істотно підвищується завдяки спостереженню, протиставленню, інтерпретації поглядів, позицій, способів і прийомів сприйняття й поведінки, які обговорюються у малих групах. Завдяки збільшенню інформації, люди починають усвідомлювати й оцінювати альтернативи небажаній поведінці й ріст власних професійних та особистісних можливостей.
   Вищий рівень рефлексії пов´язаний із необхідністю фіксації зупинки, яка трапилась, і самого зупиненого процесу в деякому іншому «матеріалі». Саме фіксація здійснює роздвоєння, поляризацію процесу у своєму та іншому його вираженні. Зупинка і фіксація в сукупності становлять ті умови, що є в основі усвідомлення (або - об´єктивації, кажучи словами Д.М. Узнадзе).
   На цій стадії надзвичайно корисні вправи, орієнтовані на саморозкриття. Така, наприклад, процедура «Предмет розповідає про господаря» та інші.
   Стадія переоцінки. Стадію III супроводжує збільшення використання не лише пізнавальних, а й афективних та оцінних процесів зміни. В учнів з´являється тенденція до усвідомлення впливу власної небажаної поведінки на безпосереднє соціальне оточення (педагогів, родину, друзів) і переоцінка власної особистості. На цій стадії в процесі тренінгів людина все більше відчуває власну незалежність і здатність змінити своє життя в чомусь важливому, принциповому.             
   Докладно викладати всі процедурні моменти психологічного тренінгу в цьому підручнику не вважаємо за доцільне. Проте для кожної групи готують свою програму, змістовні й формальні аспекти якої залежать від цілої низки чинників: ситуації в країні, конкретних подій, які відбулися останнім часом у певному місті й у певній педагогічній установі, особистісних особливостей учасників групи, їхнього соціального статусу, рівня загальної культури, віку тощо. Наповнення програми конкретними психотехніками і вправами змінюється з урахуванням перелічених чинників, а також особливостей групової динаміки в певній групі.             
   Водночас, зрозуміло, тренінг має досить стійку узагальнену структуру, яка охоплює обов´язкові смислові блоки і процедурні моменти.
   На самому початку роботи ведучий інформує учасників тренінгу про те, що вони можуть одержати в результаті навчання. Після цього встановлюються основні принципи роботи в групі.             
   Стадія дії. Ті, хто успішно здійснює стадію переоцінки, переходить на IV стадію - дія (закріплення в поведінці й підтримка). Найефективніше IV стадія проходить у тому разі, коли в людини є змога апробації нових способів поведінки у своїй практичній діяльності до закінчення семінарів. Тоді людина може обговорити свої труднощі, проблеми, «рецидиви» поведінки й одержати відкрите і довірливе співчуття, розуміння, допомогу, заохочення за здійснення змін у поведінці.             
   Протистояння (толерантність) стимулам, які провокують небажану поведінку, і заохочення самого себе за здатність до позитивних змін у поведінці - основний результат цієї стадії. На цій стадії закріплюються нові форми підвищення в процесі програвання реальних ситуацій, режисури і постановки вистав, але найефективнішим методом роботи на цій стадії є ділові ігри.
   Ділові ігри - ефективний і широко розповсюджений метод розв´язання виробничих, навчальних і дослідницьких завдань. Головним принципом ділових ігор є імітаційне моделювання як об´єкта, так і структури професійної діяльності, «під яку» побудовано ділову гру, тобто, власне, задано предметний і соціальний контекст гри, що дозволяє назвати її контекстним навчанням. Саме останній методичний принцип дає змогу перейти від аналітичного оволодіння декларативним знанням до активної побудови синтетичних індивідуальних і групових концепцій, які охоплюють різнопланові знання, уточнити в заданому контексті розуміння предмета.             
   Під час розробки ділових ігор системне уявлення об´єкта і змісту професійної діяльності переводять у конструкцію гри, яка може бути «твердою» чи «вільною». Конструкція гри є «твердою», якщо в ній зафіксовано й чітко запропоновано учасникам гри ролі, допустимі способи дій, засоби, ресурси, порядок гри, а також формалізований логічний процес переходу від прийнятих учасниками рішень до оцінки наслідків цих рішень. «Вільна» конструкція гри дозволяє використовувати досвід і творчий потенціал учасників у розв´язанні нестандартних проблем.             
   Ділова гра як активний метод навчання має синтетичний характер і містить великий набір процедур, причому деякі з них (аналіз конкретних ситуацій і рольових ігор) можуть вироблятися й окремо, поза діловою грою, і є за суттю справи її спрощеними формами.

Психологічні основи розвитку інтегральних характеристик конкурентоспроможної особистості

   Розвиток конкурентоспроможної особистості - це розвиток рефлексивної особистості з позитивним психоенергетичним потенціалом, здатної організовувати, планувати свою діяльність і поведінку в динамічних ситуаціях, особистості, яка володіє новим стилем мислення, нетрадиційними підходами до розв´язання проблем, адекватним реагуванням у нестандартних ситуаціях.
   Перехід особистісної і професійної самосвідомості на вищий рівень, що є обов´язковою умовою розвитку, не вичерпує всіх складових такого розвитку. Психологічним фундаментом розвитку особистості майбутнього або професіонала в будь-якій галузі людської діяльності є такі базові характеристики, як особистісна спрямованість, компетентність, гнучкість.             
   Вони є формою вияву творчого потенціалу людини і формою вияву спрямованості її думок, ставлення до різних соціальних цінностей (моральних, громадянських, художніх), її ставлення до себе й до інших людей. Високий рівень розвитку інтегральних характеристик особистості сприяє позитивному іміджеві людини, що впливає на стосунки з людьми і на ефективність спільної роботи. Саме на розвиток інтегральних характеристик конкурентоспроможної особистості спрямовано спеціально розроблену психологічну технологію Л.М. Мітіної. Ця технологія припускає трансформацію мотиваційної, інтелектуальної, афективної і, врешті, поведінкової структур особистості, унаслідок чого зовнішня детермінація життєдіяльності змінюється на внутрішню.
   Л.М. Мітіна виокремлює чотири стадії оптимізації особистості та її поведінки: підготовка, усвідомлення, переоцінка, дія. Основні процеси розвитку особистості: мотиваційні (І стадія), когнітивні (II стадія), афективні (III стадія), поведінкові (IV стадія); комплекс методів впливу.             
   З´ясувавши функціональне призначення кожної зі сфер розвитку конкурентоспроможної особистості (сфери діяльності, спілкування, особистісних особливостей), їх представили у вигляді єдиної функціональної структури, яка дає цілісне уявлення про закономірності, істотні зв´язки й залежності одних елементів від інших. Багатоаспектна (багатокомпонентна) діяльність, зумовлена розвитком особистісних якостей, пов´язується у вузли різноманітними взаєминами, взаємодіями з іншими людьми.             
   Ці вузли, їхня ієрархія творять, на нашу думку, інтегральні характеристики особистості, детермінують її професійний розвиток, самі ж, фактично, є об´єктом розвитку.             
   У загальнопсихологічних теоріях особистості спрямованість постає як якість, що визначає її психологічний склад. У різних концепціях цю характеристику розкривають по-різному: «динамічна тенденція» (С.Л. Рубінштейн), «смислотворчий мотив» (О. М. Леонтьєв), «основна життєва спрямованість» (Б.М. Ананьєв), «динамічна організація «сутнісних сил» людини» (А.С. Прангішвілі) тощо.             
   Спрямованість містить два взаємозалежні аспекти: предметний смисл (смисловий аспект), який позначає певний предмет спрямованості; напруження (власне динамічна тенденція), яке визначає джерело спрямованості (С.Л. Рубінштейн).
   З. Фройд розглядав динамічні тенденції як несвідомі потяги, спрямованість яких є механізмом, споконвічно закладеним в організмі людини. С.Л. Рубінштейн, критикуючи З. Фройда, зазначав, що всяка динамічна тенденція, виражаючи спрямованість, завжди утримує в собі більш-менш усвідомлений зв´язок індивіда з чимось, що є поза ним. При цьому він допускав можливість зміни акцентів динамічної та смислової грані спрямованості.             
   О.М. Леонтьєв, розвиваючи ідеї С.Л. Рубінштейна, ядром особистості називав систему стійких, ієрархізованих мотивів як основних збудників діяльності. Одні мотиви, спонукуючи до діяльності, надають їй особистісного смислу (смислотворчі) і певної спрямованості, інші відіграють роль спонукальних чинників. Розподіл функцій смислотворення і спонукання між мотивами однієї діяльності дає змогу зрозуміти головні відношення, які характеризують мотиваційну сферу особистості, тобто побачити ієрархію мотивів.             
   Л.І. Божович спрямованість особистості розуміла як систему стійко домінуючих мотивів, які визначають цілісну структуру особистості. У контексті цього підходу зріла особистість організовує свою поведінку в умовах дії декількох мотивів; обирає мету діяльності і за допомогою спеціально організованої мотиваційної сфери регулює свою поведінку таким чином, щоб було придушено небажані.             
   Компетентність конкурентоспроможної особистості може виявлятися у певній професійній діяльності, але її варто розглядати не лише в діяльнісному контексті, а й у комунікативному.             
   Отже, поняття «компетентність» охоплює знання, вміння, навички, а також способи і прийоми їхньої реалізації в діяльності, спілкуванні, розвитку (саморозвитку) особистості.             
   Це визначення дає змогу представити в структурі компетентності конкурентоспроможної особистості дві підструктури: а) діяльнісну (знання, вміння, навички і способи здійснення професійної діяльності); б) комунікативну (знання, вміння, навички і способи здійснення ділового спілкування).
   Психологічною умовою розвитку компетентності є усвідомлення особистістю необхідності підвищення своєї загальнолюдської та спеціальної культури і ретельної організації спілкування як основи розвитку конкурентоспроможної особистості.             
   Третьою інтегральною характеристикою конкурентоспроможної особистості є гнучкість, як розмаїтість та адекватність активності, що виявляється і у зовнішніх (рухових) формах, і у внутрішніх (психічних) (Л.М. Мітіна). Гнучкість - інтегральна характеристика особистості, що становить собою гармонічне поєднання трьох взаємозалежних і взаємозумовлюючих особистісних якостей: емоційної, поведінкової, інтелектуальної гнучкості.             
   Протилежні характеристики властиві ригідності, що охоплює також когнітивну, емоційну і поведінкову сфери особистості.             
   Ригідність у когнітивній сфері (інтелектуальна ригідність) відображає порушення здатності приймати чужу зовнішню оцінку, що призводить до труднощів усвідомлення власних психологічних проблем, актуального стану, мотивів і потреб.             
   Ригідність в емоційній сфері (емоційна ригідність) знижує можливість гнучкості емоційних реакцій і спричинює виявлення неадекватних фіксованих емоційних реакцій, які зумовлюють психологічні механізми формування синдрому «емоційного вигоряння».             
   Ригідність у поведінковій сфері (поведінкова ригідність) зумовлює функціонування досить обмеженої кількості стереотипів поведінки, неадекватне застосування наявного арсеналу поведінкових стратегій і відмову від розширення їхньої кількості за рахунок нових.             
   От чому проблема гнучкості, насамперед емоційної, є однією з найважливіших у розвитку конкурентоспроможної особистості. Її у психології представлено в межах різних теорій. Під емоційною гнучкістю розуміють оптимальне (гармонійне) поєднання емоційної експресивності й емоційної стійкості. Наприклад, у теорії стресу основний зміст результатів досліджень полягає в тому, що під час середнього рівня емоційного стресу досягнення людини в діяльності відносно високі, а в разі емоційного стресу низького і високого рівнів вони можуть бути гіршими за результати, отримані у звичайних умовах.
   Відомо, що провідним чинником емоційного стресу є емоції спілкування. Тому доцільно виділяти стрес у сфері комунікацій в окрему категорію емоційних реакцій, які позначають загальним поняттям фрустрація.
   Фрустрацію у психології розглядають як один із видів психічних станів, який виник унаслідок реальних або уявних труднощів, подолання котрих людина вважає неможливим, що виражається в характерних рисах переживань і поведінки. На думку низки авторів (B.C. Мерлін, М.І. Наєнко та ін.), фрустрація є деструктивним чинником, який знижує продуктивність діяльності.
   Водночас людина іноді переборює значні труднощі, не впадаючи у стан фрустрації. Упорядковану й організовану поведінку, адекватність реагування в складних ситуаціях розробляють здебільшого як проблему фрустраційної толерантності (емоційної стійкості). Під фрустраційною толерантністю розуміють здатність людини протистояти різним життєвим труднощам без втрати психологічної адаптації (М.Д. Левітов). В її основі - здатність адекватно оцінювати реальну ситуацію, з одного боку, і можливість передбачати вихід із ситуації - з іншого.             
   Однак емоційну стійкість можемо розглядати і як властивість психіки, завдяки якій людина здатна успішно здійснювати необхідну діяльність у складних емоційних умовах, в умовах, які спричинюють переживання негативних емоцій.
   Крім контролю над негативними емоціями, конкурентоспроможній особистості необхідно вміти створювати у себе оптимальний емоційний стан. Відомо, що при гарному настрої працездатність значно збільшується.
   Упевненість і особиста значущість, які виявляються в радості, роблять людину спроможною долати труднощі та насолоджуватися життям, впливають на пізнавальні процеси. Людина набуває здатності правильніше оцінювати світ. Це полегшує взаємодію і підсилює її чуйність. Повторювана радість сприяє стійкості до фрустрації та досягненню складних цілей. Радість додає впевненості й мужності, заспокоює, знімає напругу і надмірне порушення. З радістю пов´язаний гумор у його кращому вигляді. Однак якщо його спрямовано на адресу інших людей, він може бути пов´язаний із гнівом, презирством (як при глузуванні) й зумовлювати виникнення агресії чи депресії. Розуміння гумору є функцією і афекту, й інтелекту, і його набувають упродовж усього життя, тому що пов´язаний він із творчістю, інтуїцією, дотепністю нетривіальних варіантів розв´язання завдань.             
   Вільний вияв позитивних емоцій за допомогою прийомів вербальної та невербальної поведінки поліпшує взаємини, робить їх більш природними, експресивними.
   У психології експресія має два значення: у першому, вужчому, йдеться про вираження почуттів людини (про передавання її емоційних станів, переживань); у другому, ширшому, - про виразність поведінки (рис характеру, ставлення до людей, стилю життя тощо).             
   Ми говоритимемо про емоційну експресивність, коли виразність, закладена в рухах, жестах, ході, у міміці, у мові, її інтонаціях, дає змогу передати не лише особливості характеру людини, а й напрям її думок, її ставлення до різних соціальних цінностей (моральних, духовних, художніх), ставлення до людей і, звичайно, таких, що виражають її переживання.             
   Психологічною умовою розвитку емоційної гнучкості є усвідомлення людиною ролі й значення афективної сфери особистості в оптимізації діяльності, спілкування, свого психічного і фізичного здоров´я. Динаміка емоційної гнучкості визначається гармонізацією й ускладненням її афективних виявів: здатністю «оживляти» справжні емоції, викликати позитивні емоції, контролювати негативні, тобто виявляти гнучкість поведінки, нестандартність, творчість.
   Емоційна гнучкість дуже тісно пов´язана з гнучкістю поведінковою, під якою розуміють здатність людини відмовлятися від поведінки, яка не відповідає ситуації, і виробляти або приймати нові оригінальні підходи до розв´язання проблемної ситуації за незмінних принципів і моральних засад життєдіяльності.
   Поведінкова гнучкість - це оптимальне (гармонійне) поєднання індивідуальних ефективних (принципово значущих) патернів поведінки та різноманітних (оригінальних) способів рольової взаємодії.             
   Протилежні характеристики властиві ригідності поведінки, яка перешкоджає успішному освоєнню професійної діяльності і врешті негативно впливає на психічне здоров´я особистості. У зв´язку з цим виникає необхідність серйозно і глибоко вивчити питання, пов´язані з ригідністю поведінки як чинником деструктивної професіоналізації фахівця і пошуком шляхів її подолання й запобігання.             
   Процес освоєння професії може проходити, на думку А. Адлера, або конструктивним, або деструктивним шляхом.             
   Спектр новоутворень, які формуються в процесі професійної діяльності, досить широкий, однак усіх їх можна поділити на дві великі групи: а) стенічні зміни, які сприяють успішній адаптації діяча в соціумі, підвищенню ефективності його життєдіяльності; б) астенічні, які перешкоджають успішному функціонуванню особистості в навколишньому середовищі. Їх А. Адлер окреслював як конструктивний і деструктивний способи професіоналізації. Значна частина негативних новоутворень, які супроводжують деструктивну професіоналізацію, становить групу змін, що одержали в психології назву твердої рольової поведінки або професійної деформації особистості.
   Освоєння особистістю професії неминуче супроводжується зміною в її структурі, коли, з одного боку, відбувається посилення й інтенсивний розвиток якостей, що сприяють успішності в діяльності, а з іншого боку - зміна, придушення і навіть руйнування цими якостями структур, які не беруть участі в процесі професійного становлення.             
   Юнг вважав, що багатьом властиво ідентифікувати себе з посадою. Така ідентифікація приваблива з одного боку, оскільки «припускає легку компенсацію особистих вад» (В. Одайник). З іншого - коли індивід цілком ідентифікує себе з посадою, він порушує природний порядок розширення власної особистості, узурпує якості, які йому не належать. Це в аналітичній психології називають «психічною інфляцією». «Психічна інфляція» у професії призводить до протиріччя між збереженням індивідуальної самосвідомості, особистої відповідальності з пропонованими людині суспільними вимогами.
   Не менш небезпечна щодо негативних новоутворень особистості професія практичного психолога (Д.Г. Трунов). Г.С.Абрамова і Ю.О. Юдчиць розглядають два основні компоненти професійної деформації особистості в системі професій «людина-людина». Це синдром хронічної втоми і синдром емоційного вигоряння.             
   У розглянутій системі професій під професійною втомою розуміють специфічний вид утоми, зумовлений постійним емоційним контактом зі значною кількістю людей. У разі синдрому хронічної утоми людина страждає не просто від фізичного чи нервового виснаження, а від «хронічних стресів нервової системи» (О.В. Боллз).             
   У вітчизняній літературі трапляється близьке поняття «астенія перевтоми». Передбачається, що розвитку перевтоми й астенії передує більш-менш тривалий період вольового зусилля, розумового напруження, роботи в умовах втоми.
   Іншим, не менш важливим виявом професійної деформації є синдром емоційного згоряння (вигоряння). Уперше цей термін запропонував американський психолог X. Дж. Фрайденбергер у 1974 р. Т.В. Форманюк виокремлює як симптомокомплекс емоційного вигоряння такі вияви: почуття емоційного виснаження, нездужання, дегуманізацію, деперсоналізацію, тенденцію розвивати негативне ставлення до суб´єкта діяльності, негативне самосприйняття в професійному аспекті.             
   Ключовими ознаками емоційного вигоряння, за Т.В. Форманюк, є:
   - досягнення індивідуальної межі можливостей емоційного «Я» протистояти виснаженню, протидіяти згорянню, самозберігаючись;             
   - внутрішній психологічний досвід, включаючи почуття, установки, мотиви, очікування;             
   - негативний індивідуальний досвід, у якому сконцентровано проблеми, дистреси, дискомфорт, дисфункції та їхні негативні наслідки.             
   Емоційне вигоряння означає спустошення ще до того, як психічні ресурси людини-діяча природним чином поповняться.             
   У формуванні синдрому емоційного вигоряння значну роль відіграють різні фактори:
   - соціальний фактор; 
   - особистісний фактор. За Є. Махер, це такі особливості поведінки особистості, як авторитаризм, низький ступінь емпатії в поєднанні з фанатичною відданістю справі й реакцією на стрес, агресивність і апатія за неможливості досягнути у короткий термін бажаних результатів;             
   - фактор середовища, особливості професійних взаємовідносин. Колектив, а часто й адміністрація, може знижувати мотивацію діяльності своїм загальним негативним або байдужим ставленням до неї. Цьому ж сприяє низька матеріально-технічна оснащеність, відсутність можливості релаксації й емоційного розвантаження, повноцінного відпочинку, слабка економічна стимуляція (О.В. Абрамова, Ю.А. Юдчиць).             
   Д.Г. Трунов, психотерапевт, пропонує відмежовувати «синдром згоряння» від професійної деформації. Професійна деформація, на думку автора, є ставленням в основному до життя поза роботою.             
   Синдром згоряння в цьому плані репрезентовано як втрату контролюючої ролі «Я-професійного» і впровадження «Я-людського» у сферу професійної компетенції. Професійну деформацію, навпаки, репрезентує розширення панування «Я-професійного» у сферу «Я-людського».             
   У професійній деформації Д.Г. Трунов розглядає два компоненти: а) споконвічні схильності; б) власне професійні деформації.             
   Тут споконвічні схильності становлять певне тло, ґрунт, на який розгортає свою деформуючу діяльність професія.             
   Психологічною умовою розвитку поведінкової гнучкості є усвідомлення ролі й значення поведінкової сфери особистості в оптимізації діяльності, спілкування, свого психічного і фізичного здоров´я.             
   Найефективнішими засобами розвитку поведінкової гнучкості є: а) навчання методам і прийомам саморегуляції; б) організація соціально-рольових тренінгів, які спрямовані на формування в учнів гнучкої рольової поведінки.
   Інтелектуальна гнучкість. У вітчизняній і закордонній літературі поняття інтелектуальної гнучкості різні автори трактують неоднозначно. З одного боку, при описі інтелекту багато авторів використовують поняття гнучкість, з іншого боку, гнучкість розглядають як самостійну характеристику в дослідженнях, присвячених вивченню особистості, креативності мислення.
   Інтелектуальна гнучкість - інваріантна особистісна характеристика, структура якої - це оптимальне сполучення двох груп якостей: легкості, спритності, ініціативності, оригінальності при прийнятті рішень і автономність, незалежність у судженнях, критичність, толерантність до плюралізму поглядів.
   У главі 16 ми вже розкрили розуміння і зміст інтелекту. Тому зосередимося лише на деяких аспектах.             
   Багато авторів виокремлює мобільні (R. Feuerstein), динамічні (М.К. Акімова), процесуальні (М.О. Холодна) властивості інтелекту, яка є основною і близькою за значенням до гнучкості.             
   У психологічних дослідженнях багатьох закордонних авторів гнучкість людини визначають як властивість, протилежну ригідності. Закордонні дослідники ригідності виокремлюють таку її істотну рису, як нездатність до нової діяльності, стереотипність застосування сформованих операцій. В описах ригідності вони ґрунтуються на різних аспектах вияву цього психологічного феномена.
   Відмінною рисою закордонних досліджень гнучкості є використання двох термінів для її визначення: flexibility - власне гнучкість і variability - «варіабельність», багатобічність.             
   У частині праць гнучкість визначають як здатність відмовитися від наявного способу дії на користь іншого, більш ощадливого (К. Шайє), і як швидкий, легкий перехід від одного класу предметів і явищ до іншого (С. Рубеновиць, Дж. Гілфорд). До поняття гнучкість вводять також швидкість переходу від свідомості до роботи підсвідомості (В. Кеттелл, Фостер). Під гнучкістю розуміють здатність особистості адаптуватися до змін, що можуть відбутися зненацька (Л. Хаскелл). Таким чином, дослідники здебільшого вважають гнучкість феноменом, що залежить від особливостей ситуації, відмовляючись вивчати його психологічні механізми.             
   Основним критерієм гнучкості інтелектуальної діяльності є такі показники, як доцільне варіювання способів дій, а також зміна способів дії, які перестають бути ефективними. Ці результати свідчать, що гнучкість є таким психологічним феноменом, який, виявляючись в умовах проблемної ситуації, змушує суб´єкта, що має досвід володіння розумовими операціями, перебудувати їх.             
   Гнучкість - здатність особистості адаптуватися до змін, які можуть відбутися зненацька. Розуміючи під гнучкістю особистісну властивість, Хаскелл виокремлює також можливість зміни об´єкта, використовуючи його в новій ролі.
   Поняття гнучкості у вітчизняній психологічній літературі розглядають також у двох аспектах: як особистісну характеристику (інтелектуальна гнучкість) і як особливість розумової діяльності (гнучкість мислення).             
   Найповнішим є визначення, яке ввела у вітчизняну психологію Н.О. Менчинська: гнучкість мислення виявляється у доцільному варіюванні способів дій, у легкості перебудови вже наявних знань, у легкості переходу від однієї дії до іншої, подоланні інерції попередньої дії, у формуванні зворотних зв´язків, у свободі перебудови в створюваних відповідно образів, і висунутих гіпотез відповідно до умов завдання.             
   Результати досліджень Н.О. Менчинської дозволяють розглядати гнучкість не лише як уміння переходити від однієї дії до іншої діяльності, а й можливість багатопланового відображення умов завдання, що істотно розширює характеристику гнучкості. Н.А. Менчинська виокремила такі вияви гнучкості мислення:
   - підхід до завдання як до проблеми, доцільне варіювання способів дії;
   - легкість перебудови знань або навичок та їхніх систем відповідно до змінених умов;             
   - здатність до переключення, або легкість переходу від одного способу дії до іншого.             
   Підхід до психологічної сутності гнучкості мислення окреслено в дослідженнях, присвячених творчому мисленню, в яких гнучкість розглядають як його необхідний компонент, хоча й не вивчають спеціально.
   У дослідженнях Я.О. Пономарьова, Ю.М. Кулюткіна, Г.С. Сухобської виокремлено компоненти творчого мислення, які є показниками гнучкості мислення: а) уміння бачити проблему в звичних умовах; б) уміння відмовитися від неправильної гіпотези; в) уміння знайти нові зв´язки і відношення між об´єктами; г) уміння утворювати нові способи дії або творчо використовувати старі.             
   Індивідуальні особливості, пов´язані з характером прийняття рішень, виявляються як «гнучкість-інертність» розумових дій. Параметр «гнучкість-інертність» відображає зміну колишніх способів дії, заміну старих гіпотез і планів, якщо вони перестають відповідати умовам діяльності, які реально змінилися.
   Отже, аналіз літератури дав нам змогу розділити поняття «гнучкість мислення» та «інтелектуальна гнучкість».             
   Під гнучкістю мислення ми розуміємо процесуальну властивість інтелекту, яка забезпечує його операційну діяльність, що виявляється, з одного боку, в умінні перебудовувати, переоцінювати вже наявні способи дії, багатообразно підходити до можливості його зміни, з іншого боку - у сприятливому виборі певної стратегії розв´язання завдання.             
   Отож, ми вважаємо, що виявом інтелектуальної гнучкості є здатність швидко і легко переходити від одного класу явищ до іншого, а також спроможність відмовитись від скомпрометованої гіпотези, ідеї і знайти спосіб конструктивного розв´язання проблеми.             
   Інтелектуальна гнучкість, поєднуючись з емоційною і поведінковою гнучкістю, утворює особисто значущу констеляцію - інтегральну характеристику конкурентоспроможної особистості, що зумовлює розмаїтість і здатність до розумного ризику, а також адекватність та ефективність виявів особистості в діяльності й спілкуванні.             
   У концептуальній моделі розвитку конкурентоспроможної особистості (Л.М. Мітіна) розглянуто: як об´єкт розвитку - інтегральні характеристики особистості (спрямованість, компетентність, гнучкість); як фундаментальну умову - перехід на вищий рівень самосвідомості; як психологічний механізм - перетворення власної життєдіяльності на предмет практичного перетворення; як рушійні сили - суперечлива єдність Я-діючого, Я-відображеного і Я-творчого; як результат розвитку - творча самореалізація, досягнення неповторності особистості.

ПЕДАГОГІЧНА СУТНІСТЬ І СТРУКТУРА КОНКУРЕНТОСПРОМОЖНОСТІ ФАХІВЦЯ

Формування конкурентоспроможності майбутнього спеціаліста тісно пов’язано із педагогічними проблемами пошуку технологій, умов, механізмів цього процесу, який спрямований на розвиток особистісних якостей, реалізацію потенціалу і здібностей людини. Національна доктрина розвитку освіти України [1] наголошує на необхідності забезпечення підготовки кваліфікованих кадрів, конкурентоспроможних на ринку праці. Разом з тим у наукових дослідженнях ринок праці розглядається переважно як економічна категорія. 

З цього приводу досить слушною є думка академіка-секретаря НАПН України Н. Г. Ничкало про те, що ринок праці доцільно розглядати перед усім як педагогічну категорію. Динаміка змін на ринку праці впливає на розвиток системи освіти, на її модернізацію й, відповідно, на якість підготовки виробничого персоналу. Ринок праці як дефініція має бути «олюдненою», вона потребує розгляду її сутності в тісному зв’язку з людиною, розвитком її творчого потенціалу, її вихованням і навчанням, її трудовою діяльністю, неперервною освітою впродовж життя [9]. 

Останнім часом у вітчизняній педагогічній науці спостерігається тенденція до зростання кількості наукових праць у пошуках різноманітних підходів, механізмів, аспектів конкурентоспроможності у сфері освіти, в тому числі і випускників навчальних закладів на ринку праці. Але ці дослідження пов’язані, як правило, з окремими напрямами підготовки фахівців і присвячені питанням формування професійної компетентності (М. В. Вачевський, Л. М. Дибкова, Л. Г. Карпова, Г. О. Копил, В. А. Костенко, В. А. Петрук, Н. В. Уйсімбаєва та ін.), навчально-пізнавальної діяльності (Г. І. Костишина, С. М. Кустовський, О. М. Серняк та ін.), професійної підготовки (А. Г. Андрощук, Л. Влодарська-Зола, О. І. Куліш, О. М. Лапузіна, О. І. Москалюк, Е. Нероба, О. В. Шупта, Л. Б. Щербатюк та ін.), готовності до професійної діяльності (О. В. Бойко, О. П. Демченко, С. О. Доценко, Л. А. Гончаренко, В. В. Іванова, М. В. Карченкова, О. А. Макаренко, В. І. Пліско, Г. О. Савченко, Т. В. Шестакова та ін.), адаптації до професійної діяльності (Я. В. Абсалямова, С. О. Гура, Л. В. Зданевич, Т. А. Кухарчук, І. І. Облєс, С. М. Хатунцева, В. О. Цибулько, Н. П. Шапошнікова та ін.). 

Аналіз результатів наукових досліджень свідчить про те, що поняття професіоналізму вітчизняною педагогікою розроблено набагато детальніше, ніж поняття конкурентоспроможності. Крім того, у переважній кількості наукових досліджень не взято до уваги основну вимогу сучасності – задоволення потреб споживачів, як головного критерію якості освітньої діяльності.

Актуальність формування конкурентоспроможності фахівця полягає в тому, що ринок праці, який знаходиться у стані динамічного розвитку, і «ринок особистостей» висовують до спеціалістів високі вимоги. Все більшої ваги набувають такі якості як соціальна відповідальність, адекватне сприйняття і мобільне реагування на нові фактори, самостійність і оперативність у прийнятті рішень, готовність до демократичного спілкування, до соціально активних дій, здатність швидко адаптуватись до нових умов та інші якості, що визначають конкурентоспроможність особистості. 

У зв’язку з цим ще більш актуальною стає задача визначення її сутності конкурентоспроможності фахівця та її складових елементів, які мають становити базу педагогічного процесу формування згаданої якості у майбутнього фахівця – випускника вищого навчального закладу.

Метою даної статті є визначення педагогічної сутності конкурентоспроможності фахівця, її функціональної структури та основного змісту структурних елементів.

Загальновизнано, що основними теоретико-методологічними підходами до вивчення конкурентоспроможності фахівця виступають економічні дослідження про конкуренцію на ринку праці, а також теорії з питань конкурентоспроможності товарів і послуг. Існує декілька основних підходів до визначення сутності конкурентоспроможності фахівця. 

Один з найпоширеніших підходів ґрунтується на поняттях конкурентоспроможності товару або послуги. Конкурентоспроможність товару або послуги визначається як їх перевага у порівнянні з іншим товаром (аналогічним або замінником) при вирішенні покупцем його проблем [2]. Якщо такій підхід застосувати по відношенню до фахівця, то його конкурентоспроможність слід розглядати як відносну і узагальнену характеристику, що відображає певні вигідні відмінності від іншого фахівця-конкурента за ступенем задоволення потреб споживача (роботодавця) і за розміром витрат на їх задоволення. 

Достатньо поширеним є ототожнення трактування якості робочої сили з її конкурентоспроможністю. За цим підходом під конкурентоспроможністю робочої сили розуміють лише певну систему властивостей робочої сили – її якість. Наприклад, Д. П. Богиня визначає конкурентоспроможність як сукупність якісних і вартісних характеристик специфічного товару «робоча сила», що забезпечують задоволення конкретних потреб роботодавців, у тому числі державних підприємств, у працівниках певної кваліфікації (професії) [3]. 

Заслуговує на увагу підхід, що ґрунтується на положеннях теорії людського капіталу. При цьому конкурентоспроможність людського капіталу розглядається як сукупність кількісних та якісних характеристик працівника, які відповідають вимогам економічних суб’єктів та задовольняють їх потреби у певному кваліфікаційному рівні найманого персоналу. За таких умов конкурентоспроможність людського капіталу стає основним засобом боротьби на ринку праці, а саме отримання робочого місця, максимально можливої оплати праці та соціального захисту тощо [7]. 

Разом з тим, суто економічні підходи трактування конкурентоспроможності робочої сили не можуть безпосередньо використовуватися у педагогічній діяльності. 

А. І. Кузьмінський [6] наголошує, що головне завдання професійної школи полягає в тому, щоб забезпечити оптимальні соціально-економічні й психолого-педагогічні умови для належного інтелектуального розвитку громадян. Це має здійснюватися шляхом перебудови системи навчання, вибору таких типів, форм, засобів, методів і прийомів пізнавальної діяльності, які б забезпечували прилучення кожного учня, студента до самостійної навчальної діяльності. Звідси ефективність навчання на будь-якому рівні слід оцінювати за рівнем інтелектуального розвитку особистості. Одним з основних постулатів, на яких має ґрунтуватися освітня діяльність, як далі зазначає автор, – це забезпечення інтелектуального розвитку особистості, оволодіння нею ефективними методами самостійної пізнавальної діяльності, формування у молодих поколінь високих морально-духовних якостей на засадах загальнолюдських і національних цінностей.

Ґрунтуючись на цієї позиції, можна стверджувати, що конкурентоспроможність фахівця у будь якій сфері діяльності визначається якостями особистості, зокрема професійними й особистісними, якістю діяльності та її потенційними можливостями. 

Особливе місце серед основних ознак конкурентоспроможності фахівця займають також, на нашу думку, адаптаційні здібності і прагнення успіху. 

Як зазначають О. Г. Злобіна, В. О. Тихонович [5], О. А. Філь [10], важливою особистісною складовою, що визначає пріоритети поведінкової активності, є уявлення людей про успіх. Розуміючи під успіхом позитивний наслідок роботи, значні досягнення, удачу, талан, стає очевидним, що конкурентоспроможна особистість будуватиме власну поведінку, намагаючись перемогти у суперництві з іншими, досягнути поставленої мети, зайняти найбільш значиме місце у суспільстві. 

Щодо адаптаційних здібностей, то, як слушно зазначає М. Й. Варій, конкурентоспроможна особистість – це така особистість, яка здатна швидко й безболісно адаптуватися до постійних змін суспільних умов, науково-технічного прогресу й нових видів діяльності та форм спілкування за умови збереження позитивного внутрішнього психоенергетичного потенціалу й гармонії [4].

Отже, функціональна сутність поняття «конкурентоспроможна особистість» розкриває ті індивідуальні характеристики людини, від яких залежить успішність виконання певних видів діяльності, що забезпечують її переваги у порівнянні з іншими в професійному і життєвому плані.             
З огляду на викладене вище слід зазначити наступне. По-перше, конкурентоспроможність фахівця визначається через ступінь задоволення потреб споживача робочої сили і у порівнянні з іншими претендентами. По-друге, конкурентоспроможність фахівця виявляється у професійній діяльності і проектується на всі сфери життєдіяльності людини. По-третє, характер конкурентоспроможності варто визначати як адаптованість або індивідуалізм особистості. Нарешті, конкурентоспроможність слід визначати як багаторівневе особистісне утворення, яке інтегрує індивідуальні характеристики з показниками якості робочої сили. 

Педагогічна сутність конкурентоспроможності, на наш погляд, полягає в тому, щоб розглядати її як складну, багаторівневу інтегральну властивість, яка дозволяє особистості відповідно до її індивідуальних здібностей, інтересів і потреб брати участь і отримувати переваги в конкурентних відносинах в обраній для себе сфері професійної діяльності. Вважаємо, що визначення конкурентоспроможності як багаторівневого інтегрального особистісного утворення, що проектується на всі сфери життєдіяльності людини, яке є фактором активізації діяльності особистості, перш за все професійної, має бути важливим орієнтиром освітньої діяльності. 

Очевидно, що в контексті педагогічної сутності конкурентоспроможності фахівця її доцільно вивчати і, головне, формувати, на рівні особистісних якостей (мобільність, адаптивність, комунікативність, самостійність, пристосовність, цілеспрямованість, ціннісні орієнтації й установки, соціальна пам’ять, критичне мислення, здатність до самопізнання, саморозвитку, самоосвіти, соціальна рухомість); на рівні характеристик діяльності (рефлексивність, креативність, проективність, прогнозування, цілепокладання, гнучкість, пластичність); на рівні процесів перетворення власної особистості, діяльності, оточуючого середовища.

Поряд з теоретичним визначенням існує практична задача систематизації якостей конкурентоспроможності фахівця, оскільки це стосується соціокультурного і особистісного самовдосконалення людини. Науковці до структури конкурентоспроможності особистості включають професійні, психологічні і особистісні характеристики; якості пізнавальні, виробничі і соціальні; індивідуальні здібності; ціннісні орієнтації; професійні компетентність і кваліфікацію. 

Це дозволяє стверджувати, що конкурентоспроможність фахівця не можна зводити лише до професійного аспекту. Не менш важливими є позапрофесійні, соціально зумовлені аспекти компетентності особистості. Від того, яке враження здійснить майбутній фахівець на роботодавців і оточуючих, значною мірою залежатиме його соціальний і професійний успіх. Тому до структури конкурентоспроможності особистості майбутнього фахівця має входити як професійно значущі, так і соціально затребувані якості особистості.

Аналіз результатів наукових досліджень свідчить, що у даний час певною мірою сформувалось уявлення про пріоритетні якості, які визначають конкурентоспроможність фахівця, але відкритим залишається питання структурування і змісту основних складових цієї властивості особистості. 

Сутність конкурентоспроможності фахівця та її функціональну структуру пропонується визначати через особистісні і професійно-діяльнісні компоненти. На рисунку 1 наведено теоретичну модель, що відображає структуру конкурентоспроможності фахівця як особистості та його діяльність в умовах конкуренції з метою задоволення потреб споживачів, зокрема роботодавця.

До особистісних компонент конкурентоспроможності фахівця пропонується відносити аксіологічну, когнітивну, праксеологічну і рефлексивну компоненти.

Аксіологічна компонента визначає ціннісну спрямованість і умотивованість особистості, її діяльність і вчинки, вміщує внутрішні спонукальні сили особистості. Ця складова вміщує мотиви і цінності, пов’язані з майбутньою професією, забезпечує засвоєння знань і самовдосконалення в професійній сфері. Вона: 

відображає ціннісні орієнтації особистості, позитивну установку на різноманітні види соціально-значимої активності, потреби самоактуалізації, самоствердження, самовираження, саморозвитку; 

передбачає прагнення до морального самовдосконалення, з’ясування особистих перспектив, конкурентоспроможну поведінку, самовдосконалення відповідно до ідеальної моделі конкурентоспроможної особистості; 

охоплює мотивацію до професійного зростання, самоствердження, самореалізацію, організованість, готовність до оперативної зміни спрямованості професійної діяльності. 

Когнітивна компонента вміщує пізнавальні здібності особистості, що формують компетенції теоретичної і практичної спрямованості щодо сприйняття і переробки зовнішньої інформації, і утворює знання основних категорій, принципів і закономірностей діяльності, знання про сутність професії, знання і вміння самопізнання і самооцінки власного професійного потенціалу. Когнітивна компонента визначає ступінь розвитку здібностей до самоаналізу, самооцінки, рефлексії, характеризує готовність до самоосвіти, самовдосконалення, творчої активності. Структуру когнітивної компоненти складають знання, інтелектуальні вміння, які характеризують здібності розумової обробки інформації, якісне виконання певної діяльності на основі наявних знань або використання знань у змінних умовах. Теоретичний аспект когнітивної компоненти передбачає наявність знань і здібність їх здобувати, аналізувати, осмислювати, практичний полягає у «баченні» майбутнім спеціалістом реального використання своїх знань у власній практичній діяльності. 

Рис. 1. Теоретична модель конкурентоспроможності фахівця

Праксіологічна компонента відображає поведінкові компетенції особистості, що забезпечують її ефективну діяльність. Основну цієї компоненти складають вміння і навички пізнання інших людей, зокрема ідентифікації (подібність себе іншому) та емпатії (адекватне уявлення про емоційний стан іншого), а також такі якості особистості, як гнучкість, прагнення до постійного професійного зростання, креативність і творчість в діяльності, поновлення знань тощо. Соціальність праксіологічної компоненти виявляється у здатності особистості розв’язувати соціально значущі задачі, спільно виробляти рішення і брати участь в його реалізації, брати на себе відповідальність, ефективно взаємодіяти з оточуючими в системі міжособистісних стосунків, а також здатність до соціальної адаптації. 

До професійно-діяльнісних компонент конкурентоспроможності фахівця пропонується відносити професійну, діяльнісну і адаптаційну компоненти.

Професійна компонента охоплює компетенції фахівця, що визначають професіоналізм діяльності, який, у свою чергу, відбивається в ефективності і якості результатів, а також відображає професійний і соціальний статус фахівця, прагнення до особистісних і професійних досягнень. Професійна компонента виявляється в умовах стабільної діяльності, охоплює професійний бік конкурентоспроможності, але вона сама по собі може бути і не затребувана на ринку праці. Структура і зміст професійної компоненти визначається специфікою професійної діяльності і базується на інтересі до професії, професіоналізмі, професійної самодостатності, професійної мобільності, відображає позицію суб’єкта праці і вміщує в собі результат реалізації компетенцій і характеристик інших особистісних компонент. 

До професійних якостей особистості при цьому слід відносити професійну компетентність (знання, вміння, навички, компетенції) на рівні, необхідному для розв’язання професійних завдань, досвід роботи, знання з суміжних спеціальностей.

Діяльнісну компоненту конкурентоспроможного фахівця ми визначаємо як активну складову діяльності людини, як таку, що спрямована на предмет праці, на соціальне середовище і самого себе. У професійному співтоваристві його учасники займають однорідні соціальні позиції, мають певний професійний статус. Відповідно, ідентичність засвоєння цінностей забезпечується ідентичністю вимог, що окреслюється професійним статусом. Механізм цього процесу закладений у професійну роль, засвоєння якої дозволяє розуміти і засвоювати цінності професійної діяльності. 

Свого часу А. Маслоу вказував на нерозривний зв’язок особистості і професійної діяльності, зазначаючи, що в процесі професійної праці, що відбувається у певних соціально-економічних умовах, формуються не лише окремі функціональні системи і психічні процеси людини (професійне сприйняття, пам’ять, мислення і т.п.), але і його особистість, що призводить до утворення соціально-професійного типу особистості з визначеними ціннісними орієнтаціями, характером, особливостями міжгрупового і внутрігрупового спілкування і т.п. [8]. 

Під якістю діяльності слід розуміти здібність робити вибір і приймати відповідальне рішення, орієнтацію на ефективність і якість, творче відношення до справи, системне бачення проблеми, а головне – це відповідність вимогам роботодавця, робочого місця в умовах суперництва. 

Адаптація – це процес пристосування фахівця до нових професійних, соціальних і організаційно-економічних умов праці, який слід характеризувати, перш за все, як процес соціальної адаптації, спрямований на набуття людиною своєї цілісності шляхом інтеграції особистісної, соціальної і культурної сфер її життєдіяльності. 

Адаптаційна компонента, як елемент конкурентоспроможності фахівця, визначається процесами перебудови діяльності і поведінки особистості у відповідь на нові вимоги оточуючого середовища. Це безперервні процеси оволодіння професійними і особистісними якостями для зростання конкурентоспроможності в умовах, що постійно змінюються. Результатом таких процесів є формування самосвідомості і рольової поведінки, адекватних зв’язків з оточуючими, прийняття індивідом своєї соціальної ролі, а також узгодження самооцінки і прагнень особистості з його можливостями і з реальністю соціального середовища. Швидкість процесів адаптації і задоволення потреб і інтересів суб’єктів соціального середовища, зокрема роботодавців, у порівнянні з іншими, є показником рівня конкурентоспроможності фахівця.

Успішність адаптаційних й інших процесів значною мірою залежить від рефлексивної компоненти, яка об’єднує компетенції самопізнання і самоаналізу цінностей, інтересів, мотивів, ефективності діяльності і вчинків особистості та наступного формування коректувального впливу на інші складові. 

Основу рефлексивної компоненти складають механізм осмислення людиною власних мотивів, вчинків і отриманих результатів, здібності адекватної діагностики своїх дій і дій членів колективу, прогнозування власного особистісного і професійного росту. Сукупність вказаних характеристик особистості визначає і активізує внутрішні механізми, які коригують інші професійні і особистісні складові, завдяки чому мобілізуються резерви для розвитку конкурентоспроможності фахівця. 

Отже, конкурентоспроможність фахівця визначається ступенем задоволення потреб споживача робочої сили, виявляється у професійній діяльності, проектується на всі сфери життєдіяльності людини і є багаторівневим особистісним утворенням, яке інтегрує індивідуальні характеристики з показниками якості робочої сили. Педагогічна сутність конкурентоспроможності фахівця полягає у її визначенні як складної, багаторівневої інтегральної властивості, яка дозволяє особистості відповідно до її індивідуальних здібностей, інтересів і потреб мати переваги у конкурентних відносинах в обраній для себе сфері професійної діяльності. Функціональну структуру фахівця утворюють особистісні і професійно-діяльнісні компоненти, які у процесі свого динамічного розвитку і взаємодії забезпечують його найважливішу властивість – конкурентоспроможність. 

Теоретичне і практичне значення проведеного дослідження полягає у можливості використання отриманих результатів в процесі проектування і побудови педагогічних процесів формування конкурентоспроможності фахівця.