Повторення вивченого у 9 класі

Двадцять шосте травня. Класна робота

Презентацію підготувала:вчитель української мови та літератури. ХЛ № 150 Биканова Інна Володимирівна. Харків - 2025

Назви письменника.

Назви твір за цитатою. Через тебе мій миленький. Через твої очіНе тре було приходити До мене щоночіНе тре було приходити. Брати за рученькуІ все говорить до мене "Ти ж моя миленька"

Не плач, коню, надо мною,Не бий землі під собою. Біжи, коню, дорогою. Степовою, широкою,Щоб татари не впіймали,Сіделечка не здіймали,Сіделечка золотого. З тебе, коня вороного.

І наслав Ягве на землю страшенну бурю. Поки буря вирувала, вітер поніс усі слова, котрі люди звикли одне одному говорити. Невдовзі буря вщухла, і люди знову стали до роботи. Вони ще не знали, яка біда їх спіткала. Покрівельники пішли до ковалів сказати, щоб ті швидше кували листи для покрівлі. А ковалі не розуміють ані слова.

Кар таких було десять, при чому кожна наступна — тяжча, дошкульніша, ніж попередня. Кари були такі:1) вода в річках та озерах замінилася на кров, а риби погинули;2) усю країну наповнили жаби у величезній кількості. Вони залазили в будинки та постелі, у посуд зі стравами;3) з пороху землі утворилася комашня, що заїдала людей та худобу;4) величезна кількість мух наповнила навколишнє середовище;5) напав мор на коней, верблюдів, ослів, волів та овець в усьому Єгипті, окрім місцевості, де жили ізраїльтяни;6) гнійні болячки й чиряки покрили тіло фараона та всіх єгиптян;7) густий град знищив поля й убив багато людей і тварин;8) сарана довершила знищення того, що залишилося після граду;9) настала густа темрява на всій землі Єгипетській, крім тієї частини, де перебували ізраїльтяни;10) повмирали первородні: від первородного сина фараона аж до невільників і тварин.

Що є свобода? Добро в ній якеє?Кажуть, неначе воно золотеє?Ні ж бо, не злотне: зрівнявши все злото,Проти свободи воно лиш болото. О, якби в дурні мені не пошитись,Щоб без свободи не міг я лишитись. Слава навіки буде з тобою,Вольності отче, Богдане-герою!

Нептун іздавна був дряпічка,Почув (…) голосок;Шатнувся зараз із запічка,Півкопи для його кусок!..І миттю осідлавши рака,Схвативсь на його, мов бурлака,І вирнув з моря, як карась. Загомонів на вітрів грізно:"Чого ви гудете так грізно-До моря, знаєте, вам зась!"

В о з н ы й. Чи се — теє-то як його — нова пісня, пане виборний?В ы б о р н ы й. Та се, добродію (кланяется), не пісня, а нісенітниця. Я співаю іногді, що в голову лізе, — вибачайте, будьте ласкаві, я не добачив вас. В о з н ы й. Нічого, нічого. Відкіль се так? Чи з гостей ідете — теє-то як його?.. В и б о р н ы й. Я іду із дому. Випроводжав гостя: до мене заїжджав засідатель наш, пан Щипавка; так. уже, знаєте, не без того, — випили по одній, по другій, по третій, холодцем та ковбасою закусили, та вишнівки з кварту укутали, та й, як то кажуть, і підкріпилися.

А щоб який парубок та посмiв би її зайняти? Ну-ну, не знаю! Вона й не лаятиметься, i нi слова й не скаже, а тiльки подивиться на нього так пильно, та буцiм i жалiбно, i сердитенько, — хто. її зна, як-то вона там загляне, — так хоч би який був, то зараз шапку з голови схопе, поклонивсь звичайненько, i нi пари з уст не мовить, i вiдiйде дальш. О, там вже на все село була i красива, i розумна, i багата, звичайна, та ще ж к тому тиха, i смирна, i усякому покiрна.

 Добре, синку! Їй-богу, добре! Та коли на те пішло, то і я з вами їду! Їй-же богу, їду. Якого дідька я отут ждатиму? Щоб перевестися на гречкосія, висиджуватись дома, доглядати овець чи свиней та з жінкою бабитись? Та хай воно все западеться: я — козак, не хочу! Що з того, що нема війни? Я й так подамся з вами на Запорожжя — хоч погуляю. Їй-богу, їду! — І старий (…) потрошку розпалювався, розпалювався, нарешті й зовсім розсердився, устав з-за столу і, взявши руки в боки, тупнув ногою. — Завтра ж і рушаємо! Нащо гаятись! Якого ворога ми можемо тут висидіти? Нащо нам оця хата? Нащо нам усе це? На чортового батька нам оці горшки? — По цих словах почав він бити горшки та шпурляти пляшками.

Дивлюся: так буцім сова. Летить лугами, берегами, та нетрями,Та глибокими ярами,Та широкими степами,Та байраками. А я за нею, та за нею,Лечу й прощаюся з землею:"Прощай, світе, прощай, земле,Неприязний краю,Мої муки, мої лютіВ хмарі заховаю. А ти, моя Україно,Безталанна вдово,Я до тебе літатиму. З хмари на розмову.

Доборолась Україна. До самого краю. Гірше ляха свої дітиЇї розпинають. Замість пива праведную. Кров із ребер точать. Просвітити, кажуть, хочуть. Материні очіСовременними огнями.

А жіночки лихо дзвонять,Матері глузують,Що москалі вертаються. Та в неї ночують:"В тебе дочка чорнобрива,Та ще й не єдина,А муштрує у запічкумосковського сина. Чорнобривого придбала... Мабуть, сама вчила..."Бодай же вас, цокотухи,Та злидні побили,Як ту матір, що вам на сміх. Сина породила.

Поєднались. Молодиця. Рада та весела;Ніби з паном повінчалась,Закупила села!І у хаті, і на дворі,І коло скотини —Увечері, і вдосвіта;А коло дитини —Так і пада, ніби мати,В будень і в неділю. Головоньку йому змиєЙ сорочечку білу. Що день божий, надіває;Грається співає,Робить возики; а в свято —То й з рук не спускає.

Тілько ж Петру, Шрамовому синові, здалось найкраще у пекарні, хоч там не було ні шабель, ні сагайдаків, а тілько самі квітки да запашнії зілля за образами й поза сволоком, а на столі лежав ясний да високий хліб. Так Леся ж усе скрашала собою так, що вже справді годилось би сказати: "У хаті в неї, як у віночку; хліб випечений, як сонце; сама сидить, як квіточка". І розговоривсь із нею Петро, як брат із сестрою. А сама Череваниха була пані ввічлива: знала, як до кого з речами обернутись. Так моєму козакові луччої компанії було й не треба: тут би він і засів на весь вечір, дивлячись на чорні дівоцькі брови да на щиті рукава

Люди дивуються, що я весела: надійсь, горя-біди не знала. А я зроду така вдалася. Уродись, кажуть, та і вдайся... Було, мене й б'ють (бодай не згадувать!) — не здержу серця, заплачу; а роздумаюсь трохи — і сміюся. Бува лихо, що плаче, а бува, що й скаче, — то так і моє лишенько. Якби мені за кожною бідою моєю плакати, досі б і очі я виплакала. Батька-матері не зазнаю: сиротою зросла я, при чужині, у людях. Хоч не було діла важкого, — так забували про мене, чи я не голодна, не холодна, чи жива я...