Позакласний виховний захід "Моральні принципи Г.С. Сковороди - основні засади у житті кожного"

Моральні принципи Г. С. Сковороди - основні засади у житті кожного

                                                            «Не искал ни жилища, ни пищи

В ссоре с кривдой и с миром не в мире,

                                                                          Самый косноязычный и нищий

                                                            Изо всех государей Псалтыри.»

Арсеній Тарковський

Мета:

 Ознайомити здобувачів освіти з життєвим шляхом Григорія Савича Сковороди, його літературною спадщиною, розкрити філософські погляди в контексті сьогодення.

Прищеплювати патріотичні почуття молоді, сприяти розвитку інтересу до навчання, самоосвіти як одного з етапів на шляху служіння своїй державі.

Виховувати любов та повагу до рідної землі, свого народу.

Оформлення:

На мультимедійному екрані портрет Г. С. Сковороди.

На виставковій стіні розміщені книги Г. С. Сковороди та критичні матеріали про видатного письменника.

Технічні засоби: мультимедійний екран, проектор для мультимедіа, ноутбук, стереоколонки, флеш-накопичувач з відеоматеріалами.

Викладач: 

Доброго дня, шановні поціновувачі творчості нашого земляка, відомого педагога, філософа, громадського діяча - Григорія Сковороди. Його ім’ям називають бібліотеки, наукові заклади, вулиці, населені пункти, його філософську спадщину вивчають представники різних галузей науки багатьох країн світу. Духовний світ його творів безмежний. На своєму шляху він пройшов тисячі верст Україною та Європою і увійшов у вічність. Попри це, скромність його легендарна, а популярність ще за життя не знала меж.

Його можна по праву називати безсеребреником; не було в нього майна: що було на ньому, то лиш було його. Очевидці його описували як дідуся вище середнього зросту, в сірому байковому сюртуці, в українській овечій шапці, з палицею в руці. За мовою - справжній малоросіянин, здавався стомленим і задумливим... Не стяжав він ні золота, ані срібла, - але народ не за те приймав його під свої покрівлі. Мешканці слобід та хуторів, де він зупинявся, любили його, як рідного. Він віддав їм усе: це були не скарби, а добрі поради, умовляння, настанови, дружні докори... Втішався філософ тим, що праця його мандрівного життя не була безплідною.

Бібліотекар: 

Шановні присутні, звичайно ж, усім вам відомі основні віхи життєвого і творчого шляху Григорія Савича Сковороди. Пропонуємо вам, друзі, деякі біографічні дані митця з метою системного підходу до розуміння особливостей формування життєвої філософії великого педагога. Майбутній Учитель народився 3 грудня 1722 року у сотенному містечку Чорнухи Лубенського полку, що на Полтавщині, у родині малоземельного козака Сави Сковороди і його дружини Пелагеї, котрі мали міщанський достаток середньої заможності та чесністю, правдивістю, гостинністю, побожністю, лагідністю між сусідами визначались у своєму колі.

За спогадами мислителя, у дитинстві малий Гриць дуже любив сидіти під вербою, спостерігати за навколишнім світом і грати на, подарованій старим кобзарем, сопілці. За звичаєм того часу він закінчив початкову чотирирічну дяківську школу в рідному селі. У дяка-скрипаля Гриць був на привілейованому становищі, бо хлопець вражав своєю допитливістю, до того ж у нього виявився незвичайної краси голос. Дяк навчив Гриця основам нотної грамоти і поставив першим співаком на кліросі; давав читати книжки і підготував до вступу в академію.

За бажанням майбутнього поета, батько віддав його на навчання до училища, що тоді славилось науками, у Київ. Григорій швидко перевершив своїх ровесників успіхами й похвалами. Не покинув Григорій Савич і занять музикою. Хист Г. Сковороди до музики і напрочуд приємний голос стали причиною вибору його до двору в імператорську співочу капелу.

Перегляд відеоматеріалу з циклу «Великі Українці - Григорій Сковорода» (2008 р. Режисер: Олексій Лябах. Автори сценарію: Іларіон Павлюк, Олексій Бобровников, Ведучий: Остап Ступка)

Учитель:

Не зважаючи на те, що він не мав вищої освіти (хоча були неоднократні спроби отримати вищу освіту у кращих університетах різних країн Європи (Будапешт, Відень, Братислава та Галле)), поет досконало володів такими мовами, як латинь, єврейська, грецька, польська, німецька, італійська та французька. Окрім того, він прекрасно грав на флейті та органі, був неординарною особистістю, взяти хоча б факт вчителювання у Харкові. Замість оцінок Григорій Савич писав «туповат», «туп», «весьма туп», «сущая бестолковщина». Або: «понят», «весьма понят», «наверное, понят», «возможно, не понят». Розумників оцінював званнями: «остр», «весьма остр», «зверок вострой», тобто той, що знання хапає на льоту.

Викладач: 

Ще зі школи образ Г. Сковороди асоціюється з образом бродячого чоловіка, який ходив по селах, проповідуючи свою філософію і живучи по мужицьких хатах. Але це далеко не так. Він дійсно любив ходити пішки та влітку жив у лісах-полях, а взимку по хатах та монастирях. Але при цьому він був надзвичайним аскетом, який полюбляв вишукані та дорогі речі. Так, наприклад, його друзі з елітних кіл щедро обдаровували Григорія Савича – висилали йому окуляри (а їх непросто було дістати в ті часи), найдорожчі музичні інструменти, виконані на замовлення за кордоном (бо на дешевих він не любив грати), сир пармезан (привозили виключно для нього з Європи). В його торбинці завжди були елітні трубки з тютюном та пляшечка скобельського вина.

Бібліотекар:

«Намандрувавшись» до ностальгії, через два з половиною роки Григорій повернувся у затінок рідних верб. Поетові йшов тоді 31-й рік. Це вже була людина зі сталими переконаннями і великим запасом знань, хоч і без найменших засобів до життя. Батьки давно перебрались на цвинтар, так і не дочекавшись свого вченого сина, а єдиний брат виїхав кудись у пошуках кращої долі, і сліди його назавжди загубилися.

Повернувшись із чужих країв, єдине багатство, яке він приніс додому,- знання, що змусили говорити про нього, як про одного з найерудованіших людей не тільки України, але й усієї Російської імперії, як про нового Сократа, як про українського Ломоносова.

І він сміливо вирушив у плавання хвилями житейського моря. Попрощався з дорогими батьківськими могилами, взяв до рук ціпок і сміливо та бадьоро пішов із рідного села в широкий світ, несучи певність, що всюди знайде шматок хліба у людей, воду дасть йому земля без плати, а все інше зайве...

Незабаром звільнилось місце вчителя поезії у Переяславі, куди Григорій Савич і відбув на запрошення тамтешнього єпископа. Був старанним, чесним і неординарним учителем: писав байки, викладав стародавні мови, глибоко цікавився математикою, географією, економікою, навчав тих етичних норм, яких завжди дотримувався сам. Отже, учив, як жив, а жив, як навчав - найкраща риса педагога.

Оскільки підручника з етики не було, Григорій Савич написав його сам. Це був його перший філософський твір, основою якого є думка, що ледарство - найбільша людська вада. Також написав для слухачів курс поетики «Роздуми про поезію і порадник до майстерності оної».

Студенти любили свого вчителя, але той незабаром мусив залишити колегіум, бо працювати стало нестерпно від цькування й доносів: можновладці хотіли позбутися людини, яка привселюдно заявила: «Весь світ спить, пора прокидатися!»

Сковорода-Учитель мав більш ґрунтовні й широкі знання в науках, ніж вони тоді були в провінційних училищах. Навіть навчальний посібник Г. Сковороди видався єпископові дивним і невідповідним до минулого старовинного звичаю. Єпископ наказав викладати за тодішнім звичайним зразком навчання. Григорій Савич, впевнений у своєму знанні й точності цієї справи, не погодився змінити й відкласти написані ним правила для поезії, котрі були простіші й зрозуміліші для учнів. Єпископ вимагав від нього письмової відповіді на суді через консисторію, та цього повеління Григорій Савич теж не виконав. Підсудний Сковорода відповів, що він покладається на суд усіх знавців. При тім у поясненні додав латинське прислів'я: «Alia res sceptrum, alia plectrum», тобто: одна справа пастирський жезл, а інша - пастуша сопілка.

Єпископ, обернувши своє незнання у його непослух і гордість та високомірність, дав таке власноручне розпорядження: «Хай не живе в моєму домі той, хто творить гординю». Тому Г. Сковорода був вигнаний із Переяславського училища. Це було перше випробування твердості його духа.

Нестатки Григорія Сковороди утруднювались до крайнощів, проте його невибагливість підтримувала в ньому сильний дух. Він перейшов жити із училища до свого приятеля, котрий знав ціну його достоїнств, та не знав розмірів його нужди. Григорій Савич не смів прохати про допомогу, а приятель не здогадався запитати його про потреби. Так зносив він нужду скромно, мовчазно, терпляче, покірливо, не маючи тоді нічого, лише дві старі сорочки, один каптан, одні черевики, одні чорні гарусні панчохи. Нужда насіяла в його серці насіння терплячості, прикрасившись плодами якого, він став мудрим і щасливим.

Неподалік жив заможній дворянин Степан Томара, який шукав учителя для свого сина. Кандидатуру Г. Сковороди з гарними рекомендаціями було запропоновано знайомими.

Учителя запрошено у село Ковраї, де йому доручили маленького панича для догляду й науки. Але навчати вередливого й нерозумного хлопця для Г. Сковороди було страшенною мукою, терпіти яку було понад силу поета.

Викладач: 

Так Григорій Савич залишився без місця, без поживи, без одягу, та не без надії.

Віднині убогий, нужденний приїхав він до свого приятеля, одного переяславського сотника, людини добродушної й гостинної. Тут несподівано трапилася йому нагода їхати в Москву, а звідти у Троїце-Сергієву лавру, де був тоді правлячим намісником багатовчений Кирило, що згодом став єпископом Чернігівським. Він, побачивши Г. Сковороду, котрого знав уже з чуток, і знайшовши в ньому людину незвичайного обдарування й вченості, намагався вмовити його залишитися в лаврі на користь училища, та любов філософа до отчого краю кликала мандрівника на Батьківщину. Так Григорій Савич знову повернувся до Переяслава, залишивши по собі в лаврі ім'я вченого і дружбу єпископа Кирила.

Не встиг приїхати Г. Сковорода до Переяслава, як розумний Томара доручив своїм знайомим вмовити його стати знову вчителем сина. Філософ не погоджувався, знаючи забобони колишнього господаря, а ще більше його домашніх. Приятель його, упроханий Томарою, обманом привіз сплячого Григорія вночі в Ковраї.

Старий Томара вже був не той гербовий вельможа, а ласкавий дворянин, котрий цінував людей за їх внутрішню гідність. Він приязно приголубив Сковороду, просив бути другом його сина й спрямовувати хлопця в науках. Любов і щира привітність більш за все завжди впливали на Григорія. Він залишився у Томари з сердечним бажанням бути корисним, але без підписання договору, без умов. Так і прожив 6 років  Г. С. Сковорода у селі Ковраї. Це були чи не найкращі роки у житті філософа.

Далі доля завела поета у Харків. Там Григорій Савич працює викладачем (спочатку поетики, а згодом етики) у Харківському колегіумі. На Слобожанщині він привернув до себе увагу не тільки вченістю, а й простим, скромним життям: одягався пристойно, але і просто, споживав звичайну їжу, спав не більше чотирьох годин, завжди бадьорий, рухливий, всім задоволений, прихильний до убогих.

Тут у 1785 р. Сковорода закінчує збірку «Сад божественних пісень», над якою працював довгих 32 роки. До збірки увійшли 30 пісень: переклади віршів, переспіви переважно римських поетів. Інколи свої твори та листи Сковорода підписував подвійним іменем Григорій вар Сава Сковорода, Даниїл Майнгард.

Бібліотекар:

І з 1769 року Сковорода почав вести мандрівне життя, не спокушаючись різноманітними посадами й чинами, щоразу відхиляючи пропозиції і світських, і церковних осіб. «Ні в якому разі! Хіба ви хочете, щоб я збільшив число фарисеїв?» - відповів великий просвітитель бєлгородському єпископові на прохання стати ченцем. Ченці Києво-Печерської лаври, у свою чергу, вмовляли: «Доволі блукати по світу! Час причалити до гавані: нам відомі твої таланти, свята Лавра прийме тебе, як мати своє чадо, ти будеш стовпом церкви і окрасою обителі». На це Григорій Савич саркастично сказав: «Ох, преподобнії! Я стовпотворіння умножати собою не хочу, доволі і вас, стовпів неотесаних, у храмі Божому! Світ мене не впіймає».

І таки не впіймав! Не вдалося ні царям, ні панам, ні ченцям за почесті й кар'єру купити розум, честь та волю Сковороди. Щастя письменник вбачав не в маєтках і славі, а в житті за совістю; шляхом до щастя вважав самопізнання. Навіть Катерині II Сковорода не побоявся виповісти, що йому його сопілка і вівця дорожчі царського вінця, коли цариця спитала «Чому ти такий чорний?» Дотепна відповідь містила глибокий смисл, що вказував на суть його життя:

- О! вельможна мати, хіба ж ти де бачила, щоб сковорода була біла, коли на ній печуть та жарять, і вона все у вогні.

Сковорода не вірив у можливість служіння людям поза Батьківщиною. На цьому принципі зростав його полум'яний патріотизм. Письменник був і сам патріот, і прищеплював народу священне почуття любові до Батьківщини. У кожному селі, яке він залишав, з'являлися послідовники його філософії.

«Мандрівним університетом», «бродячою академією» називали Григорія Сковороду. Від села до села йшов він у старій свиті з торбою за плечима і ціпком-журавлем у руках. І скрізь його зустрічали радо. У полі, на сільських майданах, на велелюдних ярмарках, на пасіках він охоче ставав до розмови з людьми і передавав їм простими словами свої знання, говорив про правду і розум.

Шлях Г. С. Сковороди в філософію був довгим. З прожитих 72-х років він віддав філософській роботі останні 25 років свого життя. Тільки в 70-80-х роках XVIII ст. почав створювати свої філософські діалоги, трактати, притчі і, мандруючи Україною, став проповідувати своє філософське вчення.

Учитель:

Шановні поціновувачі літературної спадщини, філософських поглядів Григорія Савича! От ми з вами й відновили свої знання основних етапів життєвого і творчого шляху поета. А зараз пропоную присутнім прикрасити Дерево пізнання Добра та Зла. На ньому вже є листочки-сердечка, а з вашою допомогою їх стане ще більше. Я буду розповідати про філософські погляди Г. С. Сковороди, а ви в цей час почнете занотовувати те, що для вас буде цікаве й корисне з почутого на отриманих кольорових листочках-сердечках. Наприкінці роботи ви причепите свої листочки до Дерева пізнання Добра та Зла.

Філософська спадщина: вчення про дві натури і три світи у

творчості Сковороди

Самовизначення особистості, прилучення її до моральних цінностей та ідеалів, через які людина перевершує саму себе і світ, неможливе без звернення до вітчизняної духовної спадщини, культури народу, особливостей його сприйняття.

Своїми роздумами та своїм життям український філософ розкриває драму людської культури, яка проявляється зокрема в сприйнятті світу як об'єкта, світу як покладеного за людиною, чужого і навіть ворожого її духовним устремлінням.

Чи був Григорій Савич філософом та як розумів філософію? Філософія, як визначав Сковорода, головна мета людського життя, бо голова справ людських є дух його - думки, серце; філософія прагне дати життя нашому духу, лицарство - серцю, ясність - думкам, як голові всього. Біблія також вчила, як облагородити людське серце. Тут у нього немов зливається філософія та релігія, але остання у нього не мала в своїй основі святого письма. Він називав свою філософію християнською, але в ній було мало чисто християнсько-релігійного. Сковорода, релігійний мудрець, був одночасно і філософом, бо за мету свого життя вважав лише відшукання істини.

Але що ж мислитель ставив у центрі усього світового життя мікрокосму і макрокосму? Не бога, не світ, а чоловіка. Для Сковороди джерелом розв'язання усього таємничого у житті, одночасно космічного і божественного, є чоловік, тому що усі запитання і таємниці цього світу скупчені в людині. Світ і бог не поза людиною, а власне у ній самій; людина знаходить у собі Бога: пізнавши себе самого до самісінького кінця, кожна людина, незалежно од її віри і навіть без християнської віри може знайти в собі начало вічності, тобто Бога. Сам філософ своєму другу Ковалинському казав, що особисто він вірить і знає: все, що існує у великому світові, існує і в малому.

Тож, в основі пізнання лежить самопізнання. Справжній чоловік і Бог, учив Сковорода, є те ж саме.

Щастя на золоті та обжерливості побудувати неможливо, треба робити його самому, в улюбленій праці за покликанням, а тому, за словами великого філософа, не варто шукати щастя за морем, просити його у людей... Златом можна купити село, річ вартісну, але неважливу, а щастя - це нагальна необхідність, що не завжди і не скрізь дарується. Щастя ні від небес, ні від землі не залежить.

Другим вічним началом в природі виступає пануюча натура - Бог. Уся матерія перейнята Ним. Він єдиний, Він усюди і ніде, не має ні початку, ні кінця, наш світ і усі світи, коли вони без числа - це лише тінь вічного. Вона іноді зникає, не стоїть постійно на одному місці і перетворюється в різні форми, але ніколи не одходить од свого живого дерева життя.

Практична філософія Григорія Сковороди, його етика – це його проповідь щастя. Ця частина світогляду філософа органічно пов'язана з тією теоретичною філософією, яка міцніше зв'язана з життям. Довівши, що верховне начало у світі є вічність, мислитель дійшов висновку, що всі повинні своє щастя будувати на ньому, як на універсальному фундаменті, бо усе останнє, на чому звичайно його воліють будувати (багатство, чини, здоров'я), - не міцне, не стале і не універсальне для всіх - і тоді щастя досягне кожен. Тут автор наводить думку Епікура, що блаженна та натура, котра зробила потрібне не трудним, а трудне не потрібним. Щастя в нас самих, а не поза нами. Добравшись до себе, пізнавши самого себе, ми знайдемо свій душевний спокій.

Отже, в сократівський заклик «пізнай самого себе» Сковорода вкладає власне судження про пізнання речей і явищ, про осягнення людиною своєї внутрішньої природи, по-своєму розкриває його як джерело щастя. «Пізнати себе» - значить знайти в собі природну схильність до тієї чи іншої праці, яка становить мету і смисл життя, є потрібною і корисною для індивіда й суспільства.

У своєму світобаченні Григорій Савич підносить поміркованість, обмеження пристрастей, бажань, вказує на необхідність пізнання тієї волі, яка відповідає покликові розумної натури. За ним добра воля якнайтісніше пов'язана з доброчинністю, благом.

Вивчення праць Григорія Сковороди дає розуміння того, що в центрі його світогляду перебуває людина, її духовний світ, її щастя. Багато наук вивчає природу і приносить користь людям для задоволення їх тілесних потреб, але не тілесне, не матеріальне є головним у світі і в людині. Тому науки про матеріальний світ навчають головного - як бути щасливим. Хто хоче бути щасливим, той насамперед повинен пізнати самого себе, тобто внутрішню сутність, свою духовність, або своє серце. Людина, яка не пізнала себе, не може обрати відповідно до своєї природи сферу діяльності, отже, не може бути щасливою. Власну ж природу людина не обирає, вона - від Бога. Отже, у кожного з нас своя природа, яку не можна змінити, її можна лише пізнати і обрати такий життєвий шлях, який співзвучний її серцю, тобто внутрішньому духовному світу. Ці думки стали основою вчення Григорія Сковороди про «сродну працю», вони актуальні і в наш час.

Спостерігаючи за тенденціями сучасного суспільства, митець бачить, що багато людей зайняті не тим, до чого природжені. Благородне походження дає деяким лицемірам право займати високі посади, хоча вони і не здатні до цієї діяльності, і, займаючи ці посади, лише приносять шкоду суспільству. Розмірковуючи про несправедливість, філософ зазначає, що, не можна не сміятись тоді, коли вовк грає на сопілку, ведмідь танцює, а лошак носить поноску. Всяка не шкідлива дивакуватість смішить. А коли вже став вовк пастухом, ведмідь монахом, а лошак радником, це не шутка, а біда. О, коли б ми зрозуміли, наскільки це шкодить суспільству.

Також у своїх працях Г. Скворода викриває дармоїдів, які отримали юридичне, формальне право панувати над народом і живуть за рахунок своїх кріпосних, за рахунок обману та лицемірства; при цьому, в першу чергу, він вказує на дворянство та духовенство. Григорій Савич не бачит різниці між цими дармоїдами: всі вони трутні. У байці «Бджола та Шершень» автор виводить образ Трутня, який уособлює людей, що живуть грабіжем чужого і народжені на те, щоб їсти, пити та інше. А Бджола є герб мудрої людини, що трудиться в спорідненім ділі.

Філософія «серця», вчення про «сродну» працю, безумовно, мали дещо утопічний характер в час поневолення українського козацтва, приниження гідності людини, яка перебувала у повній залежності від пана. Годі й думати про те, що проста людина вільно обирала рід професійних занять, який би приносив їй радість, задоволення і натхнення. Кріпацтво і «сродна» праця несумісні. Сковорода розумів, що у суспільстві панують пригноблення людини, несправедливість, що рушійною силою людських вчинків є матеріальний інтерес, гонитва за наживою. Цінять не того, хто живе за правдою і совістю, а того, хто обдурює, займається шахрайством, як кажуть, «вміє жити».

Таким чином, ці ідеї Григорія Сковороди розкривають гуманізм його поглядів, їх непересічний характер, їх життєву силу і значення для сучасності.

(Учні та студенти прикрашають Дерево пізнання Добра та Зла).

Викладач:

Шановні присутні, от і добігає кінця наша зустріч, котра була присвячена філософії, працям Григорія Сковороди. Цей великий українець мав значний вплив на своїх сучасників і на подальший розвиток нашого суспільства.

Навіть попри те, що його твори мало друкувалися, вони ширилися через переписування. Сковороді не треба було шукати читачів, - вони його шукали. У нього знаходились такі гарячі прихильники, що навіть через газети закликали до себе охочих читати твори українського філософа…

А наостанок свою поезію подарує усім нам Софія Пшенична.

Учениця читає свій вірш, присвячений Г. С. Сковороді.

Навчи мене жити, філософе мудрий,

В цьому світі, де війни усюди,

Де істина захована проста

Серед обману і фальшивого буття.

«Крізь любов і віру пізнає людина себе…»

Та чому ж у поневіряння пірнаю лише?

«Ліки найкращі – це радість, кураж…»

Невпинно згасає існування час.

Тільки праця людей об`єднає до купи.

Користь, особисте щастя тоді у всіх буде.