Позакласний захід "Літературна композиція "Рядки, обпалені війною"

Про матеріал

Позакласний захід для учнів 8-11 класів.Виховувати у старшокласників повагу до історичного минулого свого народу, нетерпимість до будь-яких проявів тиранії, розуміння цінності людського життя та пошани до людей – очевидців подій Другої світової.

Перегляд файлу

Костиря С.Г., учитель зарубіжної літератури

Червонокам’янського НВО

«загальноосвітня школа І – ІІІ ступенів-

дитячий дошкільний заклад –

позашкільний центр»

Олександрійської районної ради

Кіровоградської області

 

 

                                     Літературна композиція

          Мета:  виховувати у старшокласників повагу до історичного минулого свого народу, нетерпимість до будь-яких проявів тиранії, розуміння цінності людського життя та пошани до людей – очевидців подій Другої світової.                                    

 

 

                                                  Запалали вогні за долиною синього неба,

                                                  Самольоти гудуть, бо на захід фронти і фронти.

                                                   Україно моя, мені в світі нічого не треба,

                                                  Тільки б голос твій чути і ніжність твою берегти….

                                                                                                       А. Малишко

Вчитель української  мови та літератури.

Жорстоким випробуванням для нашого ( та й не тільки) народу стала Друга світова війна, найтяжча з усіх воєн, які знає історія людства. Йшлося про життя чи смерть народів колишнього Радянського Союзу. І вони одностайно, не змовляючись, не рахуючись…Люди різних національностей стали на захист рідної землі.

Активну участь у цій боротьбі взяли й поети, прозаїки, драматурги, художники, композитори, артисти. Понад сто українських прозаїків і поетів перебували в діючій армії, партизанських загонах, чинили опір ворогу в антифашистському підпіллі. Вони боролися з фашизмом не тільки зброєю, а й силою свого таланту, силою слова, яке згуртовувало людей, підносило бойовий дух бійців, зміцнювало єдність і дружбу народів, вселяло впевненість у перемозі.

Дехто, хто за віком не міг брати участі у військових діях, саме в цей непростий для всіх час почав писати.

На фоні мелодії «Ріо-Ріта»

Читець 1.

Мій перший вірш написаний в окопі,

На тій сипкій од вибухів стіні,

Коли згубило зорі в гороскопі

Моє дитинство, вбите на війні.

 

Лилась пожежі вулканічна лава,

Стояли в сивих кратерах сади.

І захлиналась наша переправа

Шаленим шквалом полум’я й води.

 

Був білий світ не білий вже, а чорний.

Вогненна ніч присвічувала дню.

І той окопчик –

                        Як підводний човен

У морі диму, жаху і вогню.

 

Це вже було ні зайчиком, ні вовком –

Кривавий світ, обвуглена зоря!

А я писала мало не осколком

Великі букви, щойно з букваря.

 

Мені б ще гратись в піжмурки і в класи,

В казки літать на крилах палітур.

А я писала вірші про фугаси,

А я вже смерть побачила впритул.

 

О перший біль тих не дитячих вражень,

Який він слід на серці залиша!

Як невимовне віршами не скажеш,

Чи не німою зробиться душа?!

Душа в словах – як море в перескопі,

І спомин той – як відсвіт на чолі…

Мій перший вірш написаний в окопі.

Він друкувався просто на землі.

Ведуча І.

Так писала Л.Костенко, але, напевне, її вустами промовляли десятки інших поетів, які почали свій творчий шлях у цей буремний період.

А російська поетеса Юлія Друніна народилася в 1924 році, а в 1989  вийшла  в світ збірочка, де була надрукована її  автобіографія. Шістьдесят одна сторінка  - і майже все життя, доля, обпалені  війною. Ця війна простягнулася  для Ю. Друніної  на все життя,  стала мірилом всіх  людських цінностей.

Звучить вірш «Я родом не из детства…»

Читець 2  

Юлия Друнина

Я родом не из детства — из войны...

Я родом не из детства — из войны.

И потому, наверное, дороже,

Чем ты, ценю я радость тишины

И каждый новый день, что мною прожит.

 

Я родом не из детства — из войны.

Раз, пробираясь партизанской тропкой,

Я поняла навек, что мы должны

Быть добрыми к любой травинке робкой.

 

Я родом не из детства — из войны.

И, может, потому незащищённей:

Сердца фронтовиков обожжены,

А у тебя — шершавые ладони.

 

Я родом не из детства — из войны.

Прости меня — в том нет моей вины...

Ведучий ІІ.

Ще Іван Франко писав про нерозривний зв'язок поета і народу:

…Поет сучасний –

Він тим сучасний, що нещасний,

Поет – значить: вродився хворим,

Болить чужим і людським горем…

Ведуча ІІІ.

Боліло людське горе Олесю Гончару, Г. Тютюннику, М.Стельмаху, М. Бажану, О.Телізі, П.Вороньку, Д.Білоусу, Ю.Збанацькому, О.Довженку, П.Тичині…та багатьом іншим українським та російським письменникам . Про біль, страждання, горе та випробування писали К. Симонов, О.Сурков, Ю. Друніна, Б.Окуджава… Дехто з них сам брав участь у боях (Симонов, Ю.Друніна, О. Сурков, Б. Окуджава), а іншим війна боліла уже й давно після її закінчення. Вісімнадцятирічним Булат Окуджава  пішов на фронт, і в пам'яті його війна збереглася назавжди. Особливо багато віршів про війну у раннього Окуджави. Подібно до своїх найближчих попередників, поетів –фронтовиків  - Гудзенко, Друніна, Орлова і інших, молодий Окуджава сприймає війну, перш за все, як трагічне випробування людської душі. Поет скаже: «Ми всі війни очманілі діти: і генерал, і рядовий», але свої вірші і пісні про війну він присвячує, перш за все, її рядовим учасникам, непомітним і негероїчним зовні, але що зберегли  доброту, милосердя, любов. Поет цінує в їх серцях "приховану теплоту патріотизму". Це скромні джазисти, сержант Петров, хлопчики і дівчатка, що "подорослішали до пори", до них промовляє  поет своє  прохання -призив: "До побачення, хлопчики! Хлопчики. Постарайтеся повернутися назад!"

Звучить  вірш Б.Окуджава «До свиданья, мальчики!»

Читець 3  

Булат Окуджава  «До свидания, пальчики»

Ах, война, что ж ты сделала, подлая:

стали тихими наши дворы,

наши мальчики головы подняли -

повзрослели они до поры,

на пороге едва помаячили

и ушли, за солдатом - солдат...

До свидания, мальчики!

                                Мальчики,

постарайтесь вернуться назад.

Нет, не прячьтесь вы, будьте высокими,

не жалейте ни пуль, ни гранат

и себя не щадите,

                       и все-таки

постарайтесь вернуться назад

Ах, война, что ж ты, подлая, сделала:

вместо свадеб - разлуки и дым,

наши девочки платьица белые

раздарили сестренкам своим.

Сапоги - ну куда от них денешься?

Да зеленые крылья погон...

Вы наплюйте на сплетников, девочки.

Мы сведем с ними счеты потом.

Пусть болтают, что верить вам не во что,

что идете войной наугад...

До свидания, девочки!

                                  Девочки,

постарайтесь вернуться назад.

Ведуча І.

У перший день буремного 1941 року зявився на світ і наш з вами поет – земляк О.Тараненко. Не дивлячись на те, що О.А. Тараненко  пережив війну дитиною, спогади про неї, відлуння її пронизує десятки його віршів.

Читець 4  

 О. Тараненко «22 червня»

Тисне дата на нерви,

Розтривожує сни.

Двадцять другого червня –

День початку війни.

…Щемна тиша світанку

Найчорнішого дня.

А на здиблених танках

Ще холодна броня.

Ще у сні мене мати

Пригорта на зорі.

Біля воєнкомату –

Спориші у дворі.

На порозі сільради

Нагідки зацвіли…

Та убивці – снаряди

Вже загнали в стволи.

Соловей серед вишень

Ще любов прославля.

Раптом зойкнула тиша

І розверзлась земля.

Задиміли воронки,

Почорнів білий світ.

І пішли похоронки,

Наче сльози сиріт.

Бо судилось солдатам

Йти крізь пекло роки.

Хто забуде цю дату –

Не подайте руки.

Дорогою ціною

Захистили свій дім.

Убієних війною

У  цей день помянім.

Збережемо цю тишу

Над тривогою днів,

Щоб від сонця і вишень

Червень лиш червонів.

Все мине і розпука

Відійде вдалину…

Хай не випаде внукам

Навіть грать у війну.

Ведучий VІ.

Поезія А. Малишка часів  війни надихала людей на подвиги. Вона стала нев’янучим літописом героїзму нашого народу в один із найтяжчих періодів його історії.

Читець 5.

А. Малишко «Україно моя!» (уривок)

Не плачте, мамо, не треба, вже не вернути сина.

Он він лежить під тином,с кроня злегка в крові.

І меркне зимовий вечір, утіха твоя єдина,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

 

Чого ти журишся, батьку, що хату спалили кляті?

Брата забили в пута, сивіє, бач, голова.

Пожитки твої хороші, радості небагаті –

Усе димить в попелищі і тліє не дотліва.

 

Іржали коні в артілі, ворота скрипіли новії,

Забрали овець і коней – кривавий слід по траві…

І меркне зимовий вечір в далекій сивій завії,

А з лісу ідуть повстанці, закурені в дим, живі.

 

Он ту яблуневу гілку, де снігу замети білі,

Ти сам щепив із сусідом – цвіти, мій веселий дім!

  •     Ми знаємо, знаєм, знаєм! – кричать пеньки обгорілі

Із хати, з комори, з клуні в сльозах і в горі твоїм.

 

Повішених вітер гойдає. Гармата бє опівночі.

І тліє все в попелищі:і радість, і труд, і піт.

Дивляться зорі з неба, немов замучених очі,

Немов розстріляних очі біля кленових воріт.

 

Не плачте, мамо, не треба, і ви не журіться, тату.

Друзі ідуть зі сходу, сурма не грає – бє!

Катів поведуть на страту, на нашу святу розплату,

І в них не вистачить крові за грізне горе твоє!

 

Ведуча І.

Не тільки пройшли війну, власним прикладом надихали інших, але й своїм словом вели за собою О.Довженко, М.Стельмах (перша збірка віршів якого вийшла 1941 року), О.Гончар.

«Слово багнетом сія» і у В. Сосюри.

Читець 6.

В.Сосюра «Ми переможемо»

Ми переможемо! Про це

Шумить зима снігами,

І віють радістю в лице

Протяглі вітру гами.

 

Ми переможемо! Вночі

Про це нам світять зорі,

Промінням ката кленучи,

В безмежному просторі.

 

Про це і сонце світить нам

З ясного небозводу,

Бо перемога тільки там,

Де правда і свобода.

 

Ведуча ІІ.

В.Сосюра «Листи»

Його убило…А листи

Йому все йдуть…Дружина пише…

Що тільки ним горить і дише…

А він – у царстві темноти.

 

І йдуть, і йдуть, і йдуть листи…

Холодне срібло з висоти

З – за хмари лине на могилу…

А в ній – козацьке тіло біле,на ній, під місяцем – цвіти…

І йдуть, і йдуть, і йдуть листи…

Шумить – хвилюється трава,

Мов загляда у смертне ложе…

А в небі зорі, як слова

Листів, що він читать не може…

 

Не б’ється серце молоде…

Але надходить ось година,

І на могилу ту кладе

Листи печальні Україна…

 

Квітки стають з обох боків,

Мов вартові, як жито спіле…

І в сяйві місячних огнів

Боєць виходить із могили…

 

На нім шолом. Він як усі,

Кого веде зоря крилата,

І за плечима його в росі

Сіяє дуло автомата…

 

Рука конверти розрива,

Рука, що виринула з ночі…

І пють знайомії слова

Сумні козацькі карі очі…

 

І небо наче ожива…

Зірки в рядки стають ясні,

І голубі, і соколині…

Рука бійця у вишині

То пише відповідь дружині…

 

А десь далеко, край села,

Стоїть зажурена хатина

І жде його, як мати сина,

Притулок щастя і тепла.

 

В сльозах не спить його дружина,

А син заснув уже давно.

І світять зорі України

В його заплакане вікно.

Ведучий ІІ

Костянтин Симонов писав про Велику Вітчизняну війну не по обов'язку, а по глибокій внутрішній потребі і з юних років до кінця днів своїх продовжував думати і писати про людські долі, пов'язані з війною і військовою службою.             

У роки Великої Вітчизняної війни працював кореспондентом газети «Червона зірка», постійно знаходячись в  діючій армії. У «Автобіографії» Симонов  зізнавався: «Майже весь матеріал -- для книг, написаних під час війни, і для більшості післявоєнних -- мені дала робота кореспондентом на фронті». У 1942 вступив у ВКП(б). У тому ж році йому було присвоєно звання старшого батальйонного комісара, в 1943 - звання підполковника, а після війни - полковника.

У лютому 1942 р., коли під ударами радянських військ гітлерівці відступали  від Москви, «Правда» опублікувала вірш К. Симонова «Чекай мене». Він швидко завоював серця читачів. Солдати вирізали його з газет, переписували, сидячи в окопах, вивчали напам'ять і посилали в листах дружинам і нареченим. Його знаходили в нагрудних, кишенях поранених і убитих бійців.

Читець 7. Звучить вірш К. Симонов «Жди меня».

Жди меня, и я вернусь.

Только очень жди,

Жди, когда наводят грусть

Желтые дожди,

Жди, когда снега метут,

Жди, когда жара,

Жди, когда других не ждут,

Позабыв вчера.

Жди, когда из дальних мест

Писем не придет,

Жди, когда уж надоест

Всем, кто вместе ждет.

 

Жди меня, и я вернусь,

Не желай добра

Всем, кто знает наизусть,

Что забыть пора.

Пусть поверят сын и мать

В то, что нет меня,

Пусть друзья устанут ждать,

Сядут у огня,

Выпьют горькое вино

На помин души...

Жди. И с ними заодно

Выпить не спеши.

 

Жди меня, и я вернусь,

Всем смертям назло.

Кто не ждал меня, тот пусть

Скажет: - Повезло.

Не понять, не ждавшим им,

Как среди огня

Ожиданием своим

Ты спасла меня.

Как я выжил, будем знать

Только мы с тобой,-

Просто ты умела ждать,

Как никто другой.

Ведуча ІІІ.

А безсмертна поезія В.Сосюри «Любіть Україну» стала не тільки постійним текстом антифашистських листівок, а й вічним заповітом митця.

В. Сосюра «Любіть Україну»

Любіть Україну, як сонце, любіть,

Як вітер, і трави, і води,

В годину щасливу і в радості мить,

Любіть у годину негоди!..

 

Любіть Україну у сні й наяву,

Вишневу свою Україну,

Красу її, вічно живу і нову,

І мову її соловїну.

 

Між братніх народів, мов садом рясним,

Сіяє вона над віками…

Любіть Україну всім серцем своїм

І всіми своїми ділами!..

 

Для нас вона в світі єдина, одна

В просторів солодкому чарі…

Вона у зірках і у вербах вона,

І в кожному серця ударі…

 

У квітці, в пташині, в електровогнях,

У пісні у кожній, у думі,

В дитячій усмішці, в дівочих очах

І в стягів багряному шумі…

 

Як та купина, що горить – не згора,

Живе у стежках, у дібровах,

У зойках гудків, і у хвилях Дніпра,

І в хмарах отих пурпурових.

 

В грому канонад, що розвіяли впрах

Чужинців в зелених мундирах,

В багнетах, що в тьмі пробивали нам шлях

До весен і світлих, і щирих…

 

Юначе! Хай буде для неї твій сміх,

І сльози, і все до загину…

Не можна любити народів других,

Коли ти не любиш Вкраїну!

 

Дівчино! Як небо її голубе,

Люби її кожну хвилину.

Коханий любить не захоче тебе,

Коли ти не любиш Вкраїну…

 

Любіть у коханні, в труді, у бою,

Як пісню, що лине зорею…

Всім серцем любіть Україну свою,-

І вічні ми будемо з нею!

Ведучий VІ.

Продовжує тему незламності народу у своєму протистоянні є поезія П.Тичини «Я утверждаюсь"

Читець 8.

Я єсть народ, якого правди сила

Ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила!-

А сила знову розцвіла.

 

Щоб жить – ні в кого права не питаюсь.

Щоб жить – я всі кайдани розірву.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

 

Тевтоніє! Мене ти пожирала,

Як вішала моїх дочок, синів

І як залізо, хліб та вугіль крала…

О, як твій дух осатанів!

 

Ти думала – тобою весь з’їдаюсь?-

Та, подавившись, падаєш в траву…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

 

Я єсть народ, якого правди сила

Ніким звойована ще небула.

Яка біда мене, яка чума косила!-

А сила знову розцвіла…

 

На українських нивах, на російських,

На білоруських – я прошу, молю! –

Вбивайте ворогів, злодюг злодійських,

Вбивайте без жалю!

 

Нехай ще в ранах я – я не стидаюсь,

Гляджу їх, мов пшеницю ярову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

 

Із ран – нове життя заколоситься,

Що з нього світ весь буде подивлять,

Яка земля!яке зерно!росиця!-

Ну як же не сіять?

 

І я сіяю, крильми розгортаюсь,

Своїх орлів скликаю, кличу, зву…

Я стверджуюсь, я утверджуюсь,

Бо я живу.

Ще буде: неба чистої блакиті,

Добробут в нас підніметься, як ртуть,

Заблискотять косарки в житі,

Заводи загудуть…

 

І я життям багатим розсвітаюсь,

Пущу над сонцем хмарку, як брову…

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

 

Я єсть народ, якого Правди сила

Ніким звойована ще не була.

Яка біда мене, яка чума косила!-

А сила знову розцвіла.

 

Фашистська гидь, тремти! Я розвертаюсь!

Тобі ж кладу я дошку гробову.

Я стверджуюсь, я утверждаюсь,

Бо я живу.

 

Ведуча І.

Про вічність памяті про тих, хто вже ніколи не повернеться до рідних, близьких говорять цілі роти обелісків, як в однойменному вірші Л.Костенко.

«Тут обелісків ціла рота» Л.Костенко

Тут обелісків ціла рота.

Стрижі над кручею стрижуть.

Високі цвинтарні ворота

Високу тишу стережуть.

 

Звання, і прізвища, і дати.

Печалі бронзове лиття.

Лежать наморені солдати,

А не проживши й півжиття!

Хтось, може, винен перед ними.

Хтось, може, щось колись забув.

Хтось, може, зорями сумними

У снах юнацьких не побув.

Хтось, може, має яку звістку,

Які несказані слова…

Тут на одному обеліску

Є навіть пошта польова.

 

Ведучий ІІ.

Війна – це біль і горе мільйонів. Вона захлинається в крові невинних, вимагає все нових і нових жертв. Це страхіття, яке нагадує про себе і після закінчення.

Читець 9.

Л.Костенко «Пастораль 20 століття»

Як їх зносили з поля!

Набрякли в крові рядна.

Троє їх, пастушків. Павло, Сашко і Степан.

Розбирали гранату. І ніяка в житті Аріадна

Вже не виведе з горя отих матерів.

 

                                        А степам

Будуть груди пекти ті залишені в полі гранати,

Те покиддя війни на грузьких слідах череди.

Отакі вони хлопці, кирпаті сільські аргонавти,

Голуб’ята, анциболи, хоч не роди!

 

Їх рвонуло навідліг. І бризнуло кровю в багаття.

І несли їх діди, яким не хотілося жить.

Під горою стояла вагітна, як поле, мати.

І кричала та мати:

  •     Хоч лички його покажіть!

Личка вже не було. Кісточками, омитими кровю,

осміхалася шия з худеньких дитячих ключиць.

Гарні діти були. Козацького доброго крою.

Коли зносили їх, навіть сонце упало ниць.

 

Вечір був. І цвіли під вікнами мальви.

Попід руки держала отих матерів рідня.

А одна розродилась, і стало ушосте – мати.

А один був живий. Він умер наступного дня.  

 

Ведуча ІІІ.

І немає в світі більшого свята, ніж свято миру, радості, весни. Про це писав і В.Симоненко у своїх «Салютах миру» та  О.Сурков у вірші «Утро победы»

Читець 10.

Сурков. Утро победы

Где трава от росы и от крови сырая,

Где зрачки пулеметов свирепо глядят,

В полный рост, над окопом переднего края,

Поднялся победитель-солдат.

 

Сердце билось о ребра прерывисто, часто.

Тишина... Тишина... Не во сне - наяву.

И сказал пехотинец: - Отмаялись! Баста!-

И приметил подснежник во рву.

 

И в душе, тосковавшей по свету и ласке,

Ожил радости прежней певучий поток.

И нагнулся солдат и к простреленной каске

Осторожно приладил цветок.

 

Снова ожили в памяти были живые -

Подмосковье в снегах и в огне Сталинград.

За четыре немыслимых года впервые,

Как ребенок, заплакал солдат.

 

Так стоял пехотинец, смеясь и рыдая,

Сапогом попирая колючий плетень.

За плечами пылала заря молодая,

Предвещая солнечный день.

Читець 11.

В дні травневі, мріями багаті,

Коли щастя хлюпає з пісень,

Ми щороку зустрічаєм свято –

Перемоги радісної день.

 

І встають у пам’яті дороги,

Ті, що довелося нам пройти,

Щоб багряний прапор Перемоги

Над рейхстагом гордо піднести.

 

І живуть у пам’яті народу

Його вірні дочки і сини,

Ті, що не вернулися з походів

Грізної, великої війни.

 

Їх серцям – віками пломеніти

На червоних наших прапорах,

Їх думкам – перемагать і жити

В наших творчих думах і ділах.

 

Їх життя, їх помисли високі,

Котрим не судилось розцвісти,

Закликають мир ясний і спокій,

Як зіницю ока берегти.

 

І тому, коли надходить свято,-

Кожен рік у травні, навесні, -

Наші грізні бойові гармати

Салютують миру – не війні!

 

Пісня «Журавлі»

 

Вчитель зарубіжної літератури.

 Живе людська пам’ять,не старіє вона з роками,не тьмяніє. Вона стукає в наші серця дзвоном, обелісками в полі. І поки існує наш рід, існуватиме й пам’ять, бо без неї немає майбутнього. А майбутнє наше в наших дітях і щоб ніколи вони не чули зловісної музики війни, не жахались божевільного цвіту пожарищ                     

docx
Додано
22 липня 2018
Переглядів
343
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку