Позакласний захід "Вічний дарунок - хустина квітчаста"

                            Методична розробка

                   позакласного  виховного заходу

 

      Вічний дарунок –

   хустина квітчаста                

         Мета. Виховання в учнів любові та пошани до українських обрядів та звичаїв;

знайомство з українським фольклором через вивчення та показ українських традицій і звичаїв у формі театралізованого дійства.

        На сцені читці. Під  мелодію української пісні читають вірш Софії Грици «До фольклору».

         Дівчина. Добрий день, шановні гості!

         1-й юнак. Добрий день, дорогі друзі!

         Дівчина. А день сьогодні добрий тому, що людським теплом і добротою зігріваються серця.    

                         Хай живе, хай живе надія!

                         Хай земля, хай земля радіє!

                         Хай печаль серця оминає ,

                        І добро всіх людей єднає! 

 

        1 юнак. Гостей дорогих ми вітаємо щиро,

                      Стрічаємо з хлібом, любов’ю і миром.

 

         Дівчина.   Що є для українця найсвятіше? Вітчизна, мати рідна, «Кобзар», мов «Біблія», дух козацький, народжений в борні історії.

         1-й юнак. Серед тих цінностей – свята святиня пісня,

                          Як в жилах, кров живлюща й життєдайна.

                          Фольклор одвічний – це й слово, й мелодія, й танець.

         2-й юнак. Народна мудрість і глибинна пам’ять,

                          Що поверта людей до батьківського дому,

                          До неповторної стихії юності й забав дитячих,

                          До рідної природи, чесності й любові.

         Дівчина.  Либонь, нема людини в українськім краї,

                          Котра б сприйняла пісню й думу байдуже,

                          Коли троїста музика заграє,    

                          Коли під звуки скрипки, бубна і цимбалів

                          Душа співає в радості й печалі.

         1-й юнак. Кобзар рече козацьку думу

                          Про митарста втечі із неволі,

                          А колядки й веснянки, гагілки,

                          Петрівчані, обжинкові,

                          А дума, казка, пісня історична,

                         Легенда, приказка, прислів’я.

        2-й юнак. В них все:козацька й гайдамацька слава,

                         Чумацький шлях, що на землі й на небі,

                         І гостре слово від огуди й злочинства.

        Дівчина.  То наш фольклор безмежний і безсмертний,

                         І лагідний, і грізний, і співучий,

                         Як сам народ,

                         Що вклав у нього душу.

        Юнак.      І міць свого єства,

                         Від бога йому даний.

                         Україна – золота й чарівна сторона,

                         Земля рясно уквітчана, зеленню закосичена.

                         Край. У якому почалося наше щасливе життя.

        Дівчина. Тут жили наші батьки, діди і прадіди, тут корінь українського народу, який сягає у глибину століть. А знати свій народ – це знати мамину пісню, що вчила добра і ласки, пам’ятати батьківську хату, знати бабусину розмальовану скриню, з трепетом брати в руки речі, які в ній є, і берегти їх як реліквію.

            Ось сьогодні перед нами хустини, звичайні українські хустини, а скільки таємничості в них!

 

       Читці ідуть зі сцени, звучить мелодія української пісні . На сцену виходить дівчина в українському вбранні, в руках яскрава велика українська хустка. На фоні мелодії читає вірш В.Крищенка.

        Дівчина. Хустина, хустина, чи біла, чи синя,

                        Мені ти миліша усяких обнов,

                        Хустина, хустина, як ласка родинна,            

                        Як вірності пісня про щиру любов.

                        Гріє серце образ той єдиний,

                        Що рідніший од усіх людей,

                        Вийшла мати у новій хустині,

                        Вийшла зустрічати своїх дітей.

       Вступає мелодія запису пісні «Ой на горі калина», гурт дівчат виконує танець з українськими хустками. Після закінчення танцю дівчата роблять із хусток ворітця і виходить ведуча.

        Ведуча (з хусточкою в руках).

                       Дай же, дівчино, хустину,

                       Може я в бою загину,

                        Закриють очі темної ночі…

          Так говорив козак коханій дівчині, від’їжджаючи у похід, і помандрувала світом разом із козацькою піснею і славою українська хустка, і носив її козак завше коло серця, і була вона йому оберегом не лише від ворожої кулі, тяжкого полону чи зради, а й від забуття неньки-України.

          Подивуймося ж і  нині в наш розбурханий, розбратаний національними чварами й економічними незгодами час – незнищеній, живучій любові нашого народу до простого та водночас незбагненного дива – української хустки.

          І таки везуть іще ваші сини-солдати  після служби в армії своїм матерям, коханим, молодим дружинам хустки-дарунки.

                        Барвисті, як сад навесні,

                        Мерехтливі, як світання над річкою…

           Оспівані в народних піснях та іграх, описані в казках та оповіданнях.

                        Маю хустку вишивану на чотири кінці.

                        Кого люблю поцілую
                        Стану на колінця…

           Хустка є основним улюбленим головним убором української жінки.           

           Д.Білоус  «Хустина»

                         Подаруй мені, мамо, хустину

                         Із червоним, як мак, бережком.

                         Запишаюся в ній, як дитина,

                         Як калина під білим сніжком.

                   Та хустина мені нагадає,

                   Як і ти молодою була.

                   І від років вона не линяє,

                   Тільки юність твою узяла.

                         Посивіло волосся в матусі,

                         І у зморшках вже стало чоло,

                         А от хустка лишилася й досі,

                         І на ній все цвіте, що було.

                   Квіточки про любов пам’ятають,

                   Як купив ту хустину татусь,

                   І як маму любив, вони знають…

                   Та заплакана мама чомусь.

                         Не цурайтесь хустинок, дівчата,

                         Що ж ви носите тільки шапки?

                         На хустки Україна багата,

                         І цвітуть ще на них бережки.

       

              Учениця. Це хустка моєї прабабусі. Їй   90  років. Вона свято береже пам’ять про матір, про бабусю і прабабусю.                         

        Ведуча.   У козаків був добрий звичай – коли вирушали в похід, кожна дівчина дарувала нареченому вишивану хустку – символ вірності і любові. Якщо козак гинув у бою, то тією хустиною прикривали козакові обличчя, якщо козака хоронили з військовими почестями,- тіло його вкривали  червоною китайкою, а вишиту хустку клали на сідло коневі.

            (Виходять два юнака-козака, читають вірш Т.Г.Шевченка «Хустина»).

            1-й юнак. Ой хустино, хустиночко

                             Мережана, шита

                             Тільки й слави козацької –

                             Сіделечко вкрити.

            2-й юнак. Ведуть коня вороного,

                             Розбиті копита.

                             А на ньому сіделечко

                             Хустиною вкрито.

 

        Учениця читає вірш    Т.Г.Шевченка  „ У неділю не гуляла”.          

                             У неділю не гуляла

                             Та на шовки заробляла,

                             Та хустину вишивала,

                             Вишиваючи, співала.

                             «Хустиночко мережана,

                             Вишиваная,

                             Вигаптую, подарую,

                             А він мене поцілує,

                             Хустино моя

                             Мальованая.

                             Здивуються вранці люди,

                             Що в сироти хустка буде

                             Мережаная,

                             Мальованая.

                             А я косу розплітаю,

                             З дружиною похожаю,

                             Доленько моя,

                             Матінко моя».

                             Отак вона вишивала,

                            У віконце поглядала,

                            Чи не ревуть круторогі,

                            Чи не йде чумак з дороги.

                Іде чумак з-за лиману                             «Благослови, отамане,

                З чужим добром, безталанний,              Коло села стати,

                Чужі воли поганяє,                                  Та понесем товариша

                Поганяючи співає:                                   В село причащати».

                «Доле моя, доле,                                      Сповідали, причащали

                Чом ти не такая,                                       Й ворожки  питали – 

                Як інша, чужая?                                       Не помогло… з незціленним

                Чи я п’ю, гуляю,                                       В дорогу рушали.

                Чи сили не маю,                                        Чи то праця задавила

                Чи до тебе доріженьки                             Молодую силу,

                У степу не знаю?                                      Чи то нудьга невсипуща

                Чи до тебе  свої дари –                             Його з ніг звалила.

                Я не посилаю?                                           Чи то люди поробили

                Є у мене дари –                                         Йому, молодому,

                Очі мої карі.                                              Що привезли його з Дону

                Молодую мою силу                                  На возі додому.

                Багаті купили,                                           Благав Бога, щоб дівчину…

                Може, й дівчину без мене                        Хоч село побачить.

                З іншим заручили…                                 Не доблагав…Поховали,

                Навчи ж мене, моя доле,                          Ніхто й не заплаче!

                Гуляти навчи».                                       

                                                                                    Поставили громадою

                Та й заплакав, сіромаха,                           Хрест над сиротою

                Степом ідучи.                                            Й розійшлися…Як билина,

                Ой застогнав сивий пугач                        Як лист за водою,

                В степу на могилі,                                     Пішов козак з сього світа,

                Зажурились чумаченьки,                          Все забрав з собою.

                Тяжко зажурились.                                    А де ж тая мальована,

                                                      Шитая хустина,

                                                      А де ж тая веселая

                                                      Дівчина-дитина?1

 

                                                      На новому хресті хустку

                                                      Вітер розвіває,

                                                      А дівчина у черниці

                                                      Косу розплітає.

 

           (Звучить музика. Входить гурт юнаків в українських костюмах. Звучить українська народна пісня «Їхав козак на війноньку». В кінці пісні виходять дівчата в темних хустках на плечах, вручають хлопцям маленькі хустки і проводжають їх у похід. Виконують останній куплет пісні і одягають темні хустинки на голови. Виходять).

           Ведуча (з темною хусткою в руках). Чорну хустку одягають, як дань скорботи перед померлими. Пов’язують вінки та хрести, як дань перед  Богом. У поминальні дні вішають хустки на хрестах, роздають родичам (складає хустку). Але не будемо говорити багато про сумне, адже життя завжди перемагає.

           З давніх-давен є звичай на Україні. При народженні дитини молода мама  дарувала свекрусі та рідній матері тернові хустки (це хустки, при виготовленні яких тканину витримували певний час у відварі тернових кісточок), а вони, в свою чергу, дарували новонародженій дівчинці хусточки.

           (Сценка «Мама з дитям». Під звуки колискової виходить молода «мама» з дитям у супроводі «свекрухи» та «матері» з хустками).

            Мама. Ой люлі-люлі, прилинули гулі,

                        Сіли на колисці

                        В маленькій хустинці.

                        Стали думать і гадать,

                        Чим дитину пеленать,

                        Чи хустиною, чи шарфом,

                        Чи косинкою, чи платком.

         Мати та свекруха.

                        Пеленаємо в три хустини,

                        Щоб дрімалося дитині.

                        В одну хустку – сонливую,

                        В другу хустку – дрімливую,

                        А третю – щасливую.

       (Дарують дитині хустки, під музику виходять).

        Ведуча. Особливу роль відігравала хустка у весільному обряді.     Уривок із п’єси  Г.Квітки-Основ’яненка «Сватання на Гончарівці».

        Ведуча.  Молоду на весіллі замолодичували, покриваючи хусткою. На весіллях молодого й молоду, як виводять із-за столу, тримають не за руку, а за хустку, бо голою рукою не можна брати, щоб молоді не були все життя «голі».

         Кожну дружку в суботу молода перев’язувала хустками, а боярів у молодого перев’язували за руку носовичками.

         Гостей, батьки молодих у неділю, перев’язували хустками і рушником в знак вдячностості, що прийшли відзначити щасливу мить молодого подружжя.

        (Звучить мелодія української народної пісні  «Горіла сосна». Дівчата в українському вбранні співають пісню, виводять наречену у вінку, покривають її білою хусткою, потім заходять парубки з нареченим, перев’язані стрічками та рушниками. Всі кланяються, наречена дарує молодому весільну хустку).

         Наречена. Два рушники – старостам,

                           Третій – молодому.

                           Іще йому подарую

                           Хусточку шовкову.

                           Подивлюсь на молодого –

                           Йому посміхнуся

                           Та з Василем молоденьким

                           На вік заручуся.

                           Вишитою хусткою

                           Я тебе дарую.

                           І при чесних людях кажу,

                           Що люблю тебе я.

 

          Свашки співають:  Я ж тебе, сестрице, покриваю,

                           Щастям. здоров’ям наділяю,

                           Щоб була здорова, як вода,

                           Щоб була багата, як земля,

                           Щоб була весела, як весна,

                           Щоб була щаслива у Бога.

                              (Покривають молоду)

                           Ой не штука та й зліпити

                           З тіста паляницю,

                           Але штука то зробити

                           З дівки молодицю.

                           Червоненький бурячок,

                           Зелененька гичка,

                           Вчора була дівчинонька,

                           Нині молодичка.

                           Вчора була дівчинонька,

                           Косоньку чесала,

                           А нині вже молодичка

                           Хустку зав’язала.

 

                           Зробили ми діло,

                           Аж нам чоло впріло,

                           З коржа – паляницю,

                           З дівки – молодицю.

 

         (Боярин зв’язує молодим руки хусткою і всі під пісню «Горіла сосна» виходять).

         Ведуча. Хусточка потрібна в житті для всього: це і носовичок, це і вузлик, щоб принести їжу в поле, це і серветка, і скатертина. Йдучи до церкви, обов’язково треба жінці пов’язати голову хусткою. Свічечку у Божому храмі  теж тримають в руках через хустинку, хустинка на спеченому хлібі, на дитячій колисці, вузлик з вечерею для хрещених батьків на Різдво.

         Хустки в Україні були білого кольору. Барвисті хустки, що тепер стали модними, запозичені від південних слов’ян: болгарів та сербів.

         Українська хустка – це справжній мистецький витвір. Колись хустки в Україні вишивали шовком, сріблом, золотом. Якщо нитками, то найбільше вживали червоні, сині, зелені, жовті та рожеві кольори. Трапляється і чорний колір. Синій окремо не вживали, а в поєднанні з червоним. Вишиті візерунки, як колись, так і тепер розміщувались на чотирьох кутах та посередині хустки.

         Великі і малі, прості і ситцеві,  золотисті, шовкові, шерстяні, пухові, квітчасті і однотонні, з орнаментами і різними візерунками, різних форматів і назв: шалі, шарфи, косинки – це прекрасні подарунки бабусям, мамам, нареченим та подругам.

         (Юнак з дівчиною виконують пісню «Синий платочек» (юнак у військовій формі, дівчина із синьою хустиною).

         Ведуча. З давніх-давен хустка була своєрідною візитною карткою її власника. З роду в рід передавались хустки, як реліквії на пам’ять нащадкам. Це пам’ять роду, свідчення того, що всі ми з одного коріння і міцно вростаємо ним у свою рідну землю.

 

                   Пісня                                   

                                                      Мамина хустка

                                     Я іду до тебе, мамо, по квітучому саду,

                                     Я несу до тебе, мамо, радість і журбу.

                                     Затріпоче пелюстками хустка вдалині,

                                     Тільки рідна моя мама вибачить мені.

                                            П-в. Мамину хустку в білих пелюстках

                                                    Ніжно до серця свого притулю,

                                                    Мамину хустку в білих пелюстках

                                                    Я зберігаю в далекім краю.

                                     Я іду до тебе, мамо, по квітучому саду,

                                     Я твій біль від серця, мамо, тихо відведу.

                                     Посідаємо на ганку душу виливать,

                                     Тільки вечір тополиний про все буде знать.

 

                                     Я іду до тебе, мамо, по квітучому саду,

                                     І вже іншої стежинки більше не знайду.

                                     Проведеш мене в дорогу, де тернистий шлях.

                                     Буде снитися щоночі хустка в пелюстках.

                                               

           В холодну та жарку пору, в роботі, у свято вірною супутницею та берегинею для української жінки була, є і завжди буде хустинка.  

          Турецька, білокрайка,  китайка, шотландка – і назви різні, і в різних областях 

                                                                                                                                                                                                                                                                         України жінки та дівчата пов’язують хустку по-різному: фатою, чалмою, під шию, під потилицю, шляпкою, короною, роблять ріжки, вузлик або прикріплюють квітку.

                       (На останніх словах ведучої на сцену виходять дівчата, у кожної по-різному вив’язані на голові хустки).

           1-а дівчина. Птиця вгору злітала,

                                Два крила опускала.

           2-а дівчина. А я їх опускала,

                                Когось накривала.

           3-я дівчина. Яка родина, така й дитина.

                                Яка тканина, така й хустина.

           4-а дівчина. Красивій дівці чудово в хустинці.

           5-а дівчина. Я не панна – я господиня,

                                 У мене хусток повна скриня.

            6-а дівчина. Яка хустина, така й господиня.

            7 –а дівчина. Як поїхав мій миленький на базар, до рідні,

                                 Купив мені хустиночку – ось вона на мені,

                                 Щоб я його голубом звала,

                                 Щоб я йому правду казала…

                                 Я й не буду голубом звати,

                                 Я й не буду правди казати.

            8-а дівчина. Дай мені, мамо, хустину на щастя.

                                 Хай буде на згадку вона,

                                 Щоб не була поміж нами далека

                                 Навіть чужа сторона.              

            Дівчата виконують українську пісню «Ой за гаєм, гаєм»).

           Ведуча. Безліч поетичних і знайомих картин і образів спливають у кожного з нас при цьому теплому, мов дотик рідної долоні, слові – хустка.

           Хочеться, щоб вона була сьогодні не просто модною деталлю на деякий час, а й предметом благоговіння перед одним із національних символів, оберегом.

          Хай на наших хустках живуть і буяють квіти, цвіте радість і надія, щаслива материнська сльоза та усміх нареченої.

                                        На ній і гроно, і пелюстка,

                                        І небо, й  райдуга на ній.

                                        Мов берегиня вроди, хустка

                                        Здавен у нашай стороні.

 

                                        То нареченим на щастя.       

                                        То на добро матерям.

                                        Вічний дарунок – хустина квітчаста,

                                        Знана стежкам і вітрам.

 

         Звучить пісня  Зої Красуляк «Мамина хустка».

                                  Все минає з часом і роками,

                                  Змінюється мода і пісні,

                                  А в матусі хустка з тороками

                                  Схована у скрині десь на дні.

                                                 П-ів. Біла пелюстка, червона пелюстка –

                                                          В’ється мереживо без кінця.

                                                          Мамина хустка, мамина хустка,

                                                          Як вона доні моїй до лиця!

                                  Сплетені віночком ніжні квіти

                                  Квітнуть, наче долі оберіг,

                                  А бабусі теплий літній вітер

                                  Спомини приносить на поріг.

 

                                  Ніжні, добрі і ласкаві руки

                                  Білу хустку, мов вінок зав’ють,

                                  Дивиться бабуся на онуку –

                                  Пригадає молодість свою.