20 вересня о 18:00Вебінар: Numicon (Нумікон): проста математика для всіх

Практичне заняття "Історія рідного краю на тлі історії України 1920-1930-х років"

Про матеріал
Розробка містить краєзнавчий матеріал, за допомогою різних видів джерел та форм роботи учні можуть дослідити історію рідного краю (Золотоніщини).
Перегляд файлу

Історія рідного краю на тлі історії України 1920-1930-х років

 

Учні мають навчитися:

  • визначати основні тенденції соціально-економічного розвитку Золотоніщини;
  • виявляти суперечливі процеси модернізації суспільно-політичного життя;
  • висловлювати аргументовані судження щодо становища інтелігенції в умовах комуністичного тоталітаризму на основі краєзнавчого матеріалу;
  • використовувати набуті знання для порівняльного аналізу краєзнавчого матеріалу з історією України.

 

Тип уроку. Урок формування та вдосконалення предметних умінь.

 

ПЕРЕБІГ УРОКУ

 

І. Підготовчий етап

 

1. Перевірка готовності класу до уроку

 

2. Активізація пізнавальної діяльності учнів

Забудеш рідний край – твоє

всохне коріння.

Павло Тичина

Бесіда за запитаннями

  • Як ви розумієте цей вислів?
  • Що ви вкладаєте в поняття «рідний край»?
  • Для чого вивчати історію рідного краю?
  • Спробуйте територіально окреслити наш рідний край.

 

ІІ. Основний етап

1. Оголошення теми, визначення навчальних цілей уроку; мотивація пізнавальної діяльності учнів.

 

Метод «Сторітеллінг»

Я б хотіла вам розповісти невеличку історію про дівчинку, яка народилася і проживала в місті Золотоноша. Дівчинка росла у чудовій родині, ходила до дитсадочка, потім успішно закінчила школу, вступила до університету. Навчалася на історичному факультеті, але більше цікавилась звичаями та традиціями українського народу. Все думала, що ще встигне дізнатись про своє коріння, свою родину... Лише, коли почала працювати в школі, зрозуміла, наскільки важливою є ця інформація. Але було вже пізно. Бабусі та дідусі рано померли, будинки були продані, фотографії та документи невідомо де. А якби хотілося переглянути світлини, побачити та відчути, як жили твої рідні люди, що вони відчували, які радісні події і негаразди пережили, що спіткало їх на життєвому шляху !.. Це дуже важливо, адже дійсно коріння всихає, тому що ти вже не можеш передати інформацію про свій рід майбутнім поколінням.

Ви, мабуть, впізнали ту дівчинку. Так, нею була я. Сьогодні я працюю над цією проблемою. Спілкуюсь з далекими родичами, шукаю інформацію в інтернеті. І під час заняття спробую поділитись з вами результатами своїх досліджень.

 

2. Опрацювання нового навчального матеріалу. Формування та вдосконалення вмінь і навичок

 

План

  1. Соціально- економічний розвиток Золотоніщини в 1920-1930-х роках.
  2. Особливості суспільно-політичного, культурного та повсякденного життя краю.
  3. Життєві долі представників інтелігенції рідного краю.

 

1.Соціально-економічний розвиток Золотоніщини

 

Робота з історичними джерелами

 

Історичне джерело №1

З «Історії міст і сіл УРСР (1968-1973)»

Радість перших успіхів у відбудові народного господарства затьмарилася величезним горем — смертю В. І. Леніна. На траурних мітингах і зборах, присвячених пам’яті вождя, що відбувалися на підприємствах і установах, трудящі Золотоноші заявили про своє непохитне рішення йти ленінським шляхом. На численні прохання трудящих міська Рада назвала одну з найкращих вулиць Золотоноші іменем В. І. Леніна.

У роки передвоєнних п’ятирічок у місті розгорнулося будівництво нових і реконструкція наявних підприємств. Процес перетворення Золотоноші в індустріально-аграрне місто можна бачити на прикладі ремонтно-механічного заводу. Чавуноливарна майстерня непмана Двоскіна, де працювало всього 19 робітників, після націоналізації у 1929 році перетворена на завод. 1931 року тут виросли виробничі корпуси, встановлено потужні двигуни, переустатковано машинний цех. Уже тоді на заводі працювало 160 робітників, а через три роки — 400. За 2 роки у 2,5 раза зросла кількість продукції і 1934 року вона обчислювалась у 1,6 млн. крб. Відбудована цегельня «Вулкан» виробляла 3 млн. штук цегли на рік. На тому ж подвір’ї 1932 року пущено в експлуатацію новий цегельний завод, продукція якого становила 12 млн. штук цегли щорічно. Споруджена 1925 року електростанція потужністю 200 квт, після реконструкції 1932 року виробляла електроенергії в десять разів більше.

У 1930—1932 рр. в Золотоноші збудовано ряд нових підприємств: м’ятний, маслоробний, крохмале-патоковий заводи, швейну фабрику, чинбарню. Значного розвитку набула місцева промисловість. Кустарі об’єдналися у промислово-кооперативні артілі «Червоний харчовик», «Перемога» тощо. Наприкінці 30-х рр. почалось об’єднання дрібних промислових підприємств у пром- та харчокомбінати. Для підготовки кваліфікованих кадрів для промисловості та будівництва 1930 року відкрито кустарно-промислову керамічну школу.

Соціалістичний лад породив небачене до того виробниче піднесення. Д. Михайлик, Л. Федорченко, Д. Коваленко та багато інших виробничників ремонтно-механічного заводу виступили застрільниками соціалістичного змагання міста і району. Названі трудівники регулярно виконували норми на 140—200 проц. 1939 року на цьому заводі розгорнувся рух багатоверстатників. 39 робітників почали працювати на кількох верстатах одночасно.

У жовтні 1933 року, з початком залізничного руху на лінії Золотоноша — Миронівка, місто стало залізничним вузлом.

Партійна організація, районна та міська Ради багато уваги приділяли колективізації сільського господарства.

Ще 1922 року золотонісці організували першу артіль. У ній об’єдналися 7 учительських родин, що почали господарювати на 135 десятинах землі. У другій половині 20-х років на околицях міста виникли Струнківська, Заграблянська, Затроїцька та Миколаївська земгромади. 1927 року Струнківська земгромада перетворена в ТСОЗ. Навесні 1928 року створено колгосп «Надія». Його головою обрано П. М. Матюшу. Питанню дальшого розвитку кооперації був присвячений і шостий районний з’їзд Рад. Селяни-бідняки та середняки, які брали у ньому участь, підтримали курс на колективізацію.

З 1929 року земгромади Золотоноші об’єдналися в колгоспи. Велику роль у зміцненні і розвитку сільськогосподарських артілей у передвоєнні роки відіграла Золотоніська МТС (створена 1930 року). Напередодні війни в Золотоноші було 5 колгоспів, які господарювали на 4590 га землі. Сільському господарству значну допомогу подавали підприємства та організації міста. Так, ливарно-механічний завод проводив ремонт сільськогосподарського реманенту.

Розвиток промисловості та сільського господарства Золотоноші викликали дальший ріст населення міста. 1930 року в ньому проживало 13 979, 1939 — 18 351 чоловік. У 30-х рр. тут розгорнулося велике житлове будівництво. 1935 року споруджено 50, через рік — 100, а ще через рік — 200 будинків. За цей час виріс новий район міста. 1940 року відкрито майстерню пошиття одягу.

 

Історичне джерело №2

Катастрофічне становище в економіці змусило більшовиків переглянути свою господарську політику. Було запроваджено нову економічну політику – неп. Завдяки непу промисловість відродилася, декілька підприємств було передано в оренду (зокрема чавуноливарну майстерню, млин і махорю в м. Золотоноша). У 1925 р. промисловість краю виробила продукції на з млн. крб.

   Реалізація більшовицької програми індустріалізації зачепила й наш край. Зокрема, в першій пол.1930 р.р. у м. Золотоноша стали до ладу ремонтно-механічний, м’ятний, маслоробний, крохмале–патоковий, конопляний заводи, швейна фабрика, чинбарня та ін. На 1934 р. обсяг промислової продукції зріс до 8 млн. крб.

   Досить драматично проходив на території краю процес колективізації сільського господарства. Перші паростки колективної праці з’явилися ще в період непу, це були комуни ТСОЗи, різні сільськогосподарські артілі, кредитно – збутові товариства тощо. Так, у Гельмязові в 1922 р. було створено комуну “Іскра“, у 1924р. - “Зірка“, у Чапаєвці – спочатку ТСОЗ (1924 р.) , а потім артіль “Промінь“ (1925 р.)

   Наприкінці 1920-х – на початку 1930-х років колективізація набрала планомірного, суцільного, а відтак, і насильницького характеру. На її піковій хвилі в краї виникло близько 70 колгоспів. Їхні назви віддзеркалювали більшовицьку еру української історії, наприклад: “Червоний брід“ (Гельмязів), “Червоний Париж“ (Кропивна), “Червоний шлях“ (Синьооківка) , “Червона зірка“ (Крупське), “Червоний поділ“ (Подільське), “Червоний партизан “ (Маліївка) , “Червоний прапор“ (Щербинівка), “Червоний орач“ (Драбівці), “Червона діброва“ (Дібрівка); увічнювали імена вождів – імені Леніна, Ілліча, Сталіна, Косіора, Ворошилова, Молотова тощо. На 1 жовтня 1933 р. було колективізовано 84 % селянських господарств в і 94 % землі.

   Насильницька колективізація супроводжувалася “розселюванням“ селян, у результаті сотні зразкових господарів краю втрачали свою землю і майно та виселялися за межі району.

   Одним із страшних наслідків насильницької колективізації стала трагедія голоду 1932 – 1933 р. р. Особливо постраждала від цієї біди степова Гельмязівщина , тут, за далеко не новими даними станом на березень 1933 р., голодувало 2523 дорослих і 2010 дітей, опухло від голоду 576 осіб, померло близько 300. Загалом же за ті два голодні роки в Гельмязові голодною смертю загинув кожен 8- й, у Кривоносівці – 6-й, у Калениках – 5-й , у Піщаному – 4-й , а в Плешканях і Підставках – 3-й.

   Лише наприкінці 1934 р. було подолано кризу колективізованого сільського господарства, і колгоспи почали поступово спинатися на ноги. Значну роль у налагодженні сільгоспвиробництва відіграли Золотоніська та Гельмязівська МТС. Окремі господарства домоглися помітних виробничих успіхів. Далеко за межами краю линула слава про здобутки колгоспників артілі ім. Чапаєва (с. Чапаєвка), це господарство стало дипломантом Всесоюзної сільгоспвиставки. Вагомих успіхів досягли і піщанські та гельмязівські колгоспники. Наш край став осередком зародження руху доярок – три тисячниць, серед його зачинательок – О.К. Слива (с. Дмитрівка), М. І. Камша (с. Гельмязів), О.Н. Заїка (с. Чапаєвка).

   Трактористи Гельмязівської МТС вибороли першість у Всесоюзному змаганні механізаторів. Їхнього директора І.П. Авраменка було обрано депутатом Верховної Ради СРСР 1-го скликання і нагороджено Великою Золотою медаллю виставкому, а трактористів Івана та Василя Кив (с. Плешкані) відзначено орденами Леніна.

 

Завдання

  1. Порівняйте ці історичні джерела. Чим вони відрізняються? З чим це пов’язано?
  2. Зробіть висновок про розвиток промисловості у м. Золотоноша у 1920-1930-х роках.
  3. Як проходив процес колективізації на Золотоніщині?

 

2. Особливості суспільно-політичного, культурного та повсякденного життя краю

У зв’язку із змінами, які мали місце в адміністративно-територіальному поділі України, Золотоноша і повіт 30 липня 1920 року увійшли до новоутвореної Кременчуцької губернії, а через 2 роки — до Полтавської губернії. 1923 року утворено Золотоніський район у складі Золотоніського округу (з 1925 року — Черкаського, 1927 —Шевченківського). З 1932 року Золотоніський район підпорядковано спершу Київській, а з 1937 року — Полтавській області.

Помітні зрушення відбувалися й у духовній сфері, політика в ній радянської влади дістала назву “культурної революції“. Ліквідовувалася неписемність, розбудовувалася нова система освіти, відкривалися нові навчальні заклади. Відбувався перехід до обов’язкової семирічної освіти, у Гельмязові, Золотоноші, Піщаному, Домантові, Коробівці, Чапаєвці та інших селах працювали середні школи. У Золотоноші функціонували педагогічний та агрономічний технікуми, медична школа та школа механізації сільського господарства.

   Інформацію до жителів краю доносили дві районні газети: “Вісті“, а з 1930 р. - “Червоний Жовтень“ (Золотоноша) та “Колективіст Гельмязівщини“ (с. Гельмязів). Зростала мережа культурно-освітніх установ. У Золотоноші та Гельмязові працювали районні будинки культури, у селах та на окремих підприємствах – будинки колективіста та клуби. Практично в кожному селі діяли бібліотеки та хати – читальні.

   Наші краяни залишили помітний слід у науці. Уродженець м. Золотоноша О.М. Бах став засновником наукової школи біохімії, його було обрано дійсним членом Академії наук СРСР, а в 1941 р. за унікальні заслуги в науковій діяльності удостоєно звання лауреата Державної премії СРСР. Важливий внесок у розвиток мовознавства зробив відомий індолог, академік О.П. Баранников.

   Незважаючи на непрості суспільні умови, розвивалася література і мистецтво. На цей час припадає розквіт таланту відомого письменника Ю. Гедзя (Савицького). Автором талановитих поезій став відомий просвітник М.О. Злобинець (Домонтович). У 1920 -х рр. змушена була податися в еміграцію (США) молода поетеса Н.А. Лівицька-Холодна (с.Гельмязів). В еміграції жив і творив видатний державний діяч УНР, поет і публіцист С.П. Шелухін (с. Деньги). З’явилися й перші поетичні збірки М.І.Терещенка (с. Щербинівка). Вагомий творчий доробок залишив талановитий майстер пензля І.М. Шульга (с.Кропивна). На 1930-ті р.р. припадає початковий період творчої біографії відомого художника І.І. Черінька (с.Деньги).

   На Золотоніщині та Гельмязові дедалі більшого поширення набували фізкультура і спорт. Правофланговим сільської фізкультури по праву вважається спорт колектив с. Чапаєвка. У цьому селі 7 червня 1936 р. було відкрито перший в Україні типовий сільський стадіон. Восени того ж року чапаєвські фізкультурники вибороли перше місце на всеукраїнській спартакіаді, яка проводилася на Чапаєвському стадіоні. Футбольна збірна Чапаєвки ставала неодноразовим переможцем республіканських турнірів серед сільських колективів.

   Дальшого розвитку набула система охорони здоров’я . Так, Золотоніську районну лікарню на 130 ліжок у 1939 р. обслуговували 112 медпрацівників. Заслуженим авторитетом користувалися головний лікар Золотоніської райлікарні, член наукової ради при Наркоматі охорони здоров’я УРСР С.Л. Малиновський, ветеран охорони здоров’я Я.С. Альтшулер та гельмязівська лікарка Ю.Є. Дубиніна. У 1936 р. була започаткована санітарна служба.

   Тридцяті роки, особливо їхня друга половина, характеризуються розгулом сталінських репресій, і сотні наших краян стали їх жертвами. Вістря терору було спрямовано насамперед проти інтелігенції: учителів, лікарів, культпрацівників, творчих людей. У катівнях ГУТАБу загинули Ю. Ґедзь , М. Домантович. Лише в Антипівці жертвами незаконних репресій стали 40 осіб, у Гельмязові – 29, у Піщаному – 13.

 

Спогади про Голодомор

Сукач Галина Григорівна, 1924 р. н.

(записала від своєї тітки студентка ДДУ Наталя Сукач, гр. ЛН-94-2)

Я народилася в с. Синьооківка, Гребінківський район Полтавської області(тепер Черкаська обл., Золотоніський р-н). Тепер живу в с. Лукашівка (Черкаської обл., Золотоніський р-н).

Мої батьки – Сукач Григорій Іванович 1894 р. н. і Сукач Олена Павлівна 1905р. н.(дівоче прізвище Синьоок).

Село наше називалося Синьооківка, а півсела мало таке прізвище – Синьоок. Була церква, але комсомольці не пускали до неї молодь. Нас було п’ятеро дітей, точніше кажучи чотири бо наймолодший брат, Микола Григорович (мій батько – Н. Сукач) народився вже після війни. До того як нас розкуркурили, ми були середняками, якщо можна так сказати. Ми мали одного коня, одну корову, двоє телят, порося, п’ять-шість овець, землю, взяту у поміщика в оренду. Все це ми мали до колективізації. Чоботи були тільки у батька (на всіх). Ходили у онучах. Після розкуркулення ми дуже голодували, мати варила борщ з кропиви та лободи, їли все, що росло.

Голова колгоспу бува з іншого села, жив добре. Був з тих, кого направляли на підйом сільського господарства. Прізвище – Парщик. Під час голоду дуже страждала худоба. Щоб хоч чимось нагодувати худобу, люди знімали солому з дахів і годували тією соломою. Але худоба падала з ніг, люди змушені були підв’язувати її до стелі бо не трималась на ногах.

Люди пухли з голоду. У нас дуже хворів батько, бо у колгоспі працював, як проклятий, а їсти було нічого. Він пух з голоду. По селах ходили продзагони (так ми їх називали) й забирали все, що можна і що не можна: забирали зерно, залишаючи тільки трохи на те, щоб діти з голоду не повмирали, теплі речі, мотивуючи це тим, що це піде голодуючим з Поволжя. З батьком був навіть такий випадок. Коли він йшов з роботи, то по дорозі з нього зняли кожух й сказали. Що це піде голодуючим Поволжя. Брали також з всього, що тільки можна було. А голова колгоспу, дуже лиха людина, вимагав здавати у колгосп це зерно, ганяв на роботу, а за роботу нічого не платив. За трудодні лише “палички ставив. Одні хотіли йти в колгосп, інші – ні. Що було доброго в колгоспі? А те, що там хоч у полі можна було поїсти кулешу, який варили косарям та іншим робітникам жінки. Серед них була й наша мати. І взагалі, було так: що виросте на городі, те й твоє. За колоски, які збирали люди, об’їждчики били людей нагаями. Орали кіньми. Коровами. Хто старший – допомагав батькам. Я теж орала разом з батьками. Все йшло у податок. Було в селі близько 300 дворів. По-різному жили люди: хто виживав, хто мер. Багато людей вимерло. Мерли як мухи. Люди билися за шматок хліба. У місті було багато “карманників”. Діти були без нагляду. Старші пасли худобу, якщо було що пасти. Казали, що у сусідніх селах були випадки людоїдства. Сама я не бачила.

Луговська (Ковальчук) Наталiя Iванiвна, 1915 р. н.

(записав 28. 10. 2000 р. студент НаУКМА Гергун А. В., гр. ФГСН-1)

 Я народилася 8 вересня 1915 р. у с. Чорнобай Черкаської областi, пiд час голоду жила там же. Освiта – робiтничий факультет Глухiвського сільгоспiнституту Сумської обл. Колгосп починав створюватися i голови ще не було. Заяви поздавали Iвану Iскрi – головi сiльради. Була МТС – 2 трактори. У 1932- 1933 рр. був неврожай, посiяли пшеницю, квасолю – все вимерзло. Я була пiдлiтком. В колгоспi робила 2 тижнi. Родина була велика – 10 дiтей. В колгосп змусили здати все: коняку, корову, теличок, сiялку, косилку. Голод пiдкрадався непомiтно, бо забирали три рази збiжжя:спочатку зерно, потiм картоплю, буряки, капусту, моркву, жири тощо. На початку 1933 р. родину вигнали з села: батько – Iван Iларiонович був репресований. Переїхали у мiсто Камишин ( Росiя). Дуже бiдували, але вижили всi. Їли лузгу ( висiвки), хлiб з лободою, корiнцi вiд капусти. В Росiї допомагали вижити старшi брати, що будували Турксиб. В Чорнобаї на початку сiчня 1933 року мене зловили по дорозі додому, посадили разом з iншими заарештованими на поїзд i вiдправили на заслання в Сибiр ( без суду). Таких як я, в поїздi було дуже багато. У вагонi люди тiльки стояли. Їхали довго. На однiй із зупинок пустили до вiтру. Коли робили перекличку, мене пiзнав батькiв знайомий i сказав : “Втікай!”. Я впала прямо на снiг i лежала, доки поїзд не поїхав.

Вшанування жертв Голодомору

 

Коли пiднялася, то побачила , що навколо снiг i степ. Йшла, куди бачила, поки вистачало сил. Далi знепритомнiла. Прийшла до тями, коли почула ламаною росiйською мовою: “Смотри! Ожила!”. Це були калмики, якi вже три тижнi мене вiдходжували мене. Там прожила два роки. Робила в колгоспi облiковцем, бо була грамотною. Коли змiнився голова сiльради, вiн мене викликав i сказав, щоб їхала на Україну по паспорт. У 1935 р. повернулася у Чорнобай i попала на прийом до доброї людини ( імені не знаю). Cказав менi, рвучi довiдку, яка свiдчила про те, що я дочка куркуля: “Я дам тобi справжнiй паспорт. Не кажи нiкому, чия ти дочка”. Лише у 1936 роцi вперше пiсля розлуки побачила родину в Камишинi. Батька реабiлiтували лише у 1993 роцi. Я згодна, щоб її свiдчення були опублiкованi”.

 

Вчитель. Я поспілкувалася зі своїми родичами і теж дізналася деякі цікаві факти про Голодомор та колективізацію на Черкащині.

Мій прадідусь по батьковій лінії Цупило Савелій Архипович у 1933 році був головою сільської ради у с. Безбордьки на Драбівщині. Коли розпочався голод, він не міг дивитися на страждання людей і тихцем давав із сільської комори зерно. Та однієї ночі прийшли якісь невідомі люди і забрали Савелія Архиповича. До цього часу ніхто не знає, що з ним сталося. Кажуть, що його відправили до Сибіру. Його дружина Цупило Ганна Яремівна відправилась на його пошуки, а дітей в той час забрали до дитячого будинку м. Золотоноші. Вона повернулася, забрала дітей і потім вже проживала в місті.

 

Моя прабабуся по маминій лінії Здоровець Євдокія Микитівна теж зі своєю сім’єю (чоловік і п’ятеро дітей) проживала в с. Безбородьки. На той час вони мали неабиякі статки: десять десятин землі, 4 волів, 2 корови, свині. Та під час колективізації все втратили. У 1932-1933 роках Євдокія Микитівна внаслідок Голодомору залишилась сама, чоловік та діти померли. Потім вона знову вийшла заміж, пішла на 5 чужих дітей, а згодом вже народилася й моя бабуся.

 

Потрібно згадати тих людей, які, незважаючи на тоталітарний режим, робили все для того, щоб врятувати життя своїх односельчан.

Винник Ларіон у роки Голодомору у Мойсинцях (тепер – село Придніпровське) Чорнобаївського району був головою колгоспу «Нове життя». Та бачив смерть для своїх односельчан, якщо не допомогти їм тихцем від «мудрої» Компартії і її наглядачів-енкаведистів. Щоб допомогти людям вижити, видавав з колгоспної комори відходи зерна разом з лушпайками і сміттям, з яких у селі пекли оладки. Як тільки вдавалося – нишком видавав і пшеницю з житом. Зокрема, врятував від загибелі родину з промовистим прізвищем Біда, виписавши для неї два пуди зерна.

У тих же Мойсинцях на Чорнобаївщині жив лікар Значківський (ім’я, по-батькові на жаль не відомі). Він не тільки лікував людей, а й рятував їх від голоду. Про це розповіла старенька Параска Гам’янін, чию родину поміж іншими сім’ями Мойсинців урятувала ця благородна людина.

Гучне прізвище Гайдамака мала Марія з Топилівки Чигиринського району. Жінка з козацько-гайдамацького роду врятувала Ганну і Марію Чупис та їхню сліпу матір – всі вони вже пухли з голоду. Про це вже в наш час розповіла вдячна Ганна Миколаївна Чупис.

Яків Дробот у 1930-х роках працював головою колгоспу «Незаможник» у селі Великий Хутір на Драбівщині. Завдяки йому під час Голодомору у селі майже не було випадків голодної смерті. Голова колгоспу роздавав зерно тим, хто потребував, організував громадську кухню та випікання хліба для жителів села. Допомагав Дроботу у справі порятунку Великого Хутора і колгоспний бригадир Йосип Козоріз, який, маючи власних шестеро дітей, взяв до себе ще й одинадцятеро сиріт і врятував від голодної смерті усіх до єдиного! Щодня зранку Козоріз та інші Дробот бригадири обходили село та доповідали голові колгоспу, кому насамперед потрібна їжа. Цікавий випадок явної непокори владі: голова колгоспу Дробот не допустив обшуків у односельців — міцний фізично й духом козарлюга вигнав із села заїжджу так звану «буксирну бригаду».

Окрім того, Яків Дробот організував дитячі ясла для сиріт та тих, хто потребував допомоги. Дітей у ясла підбирали не лише із довколишніх сіл, але й на залізничних станціях: Пальмири, Золотоноші, Кононівки. Очевидці розповідають, що до Великого Хутора у пошуках порятунку приходили люди з сусідніх сіл. Вони також отримували допомогу

У 1937 році Дробота заарештували енкаведисти, але односельці виступили на його захист. Він повернувся     

у село і знову очолив колгосп. У 1943 році був розстріляний німецькими нацистами…

 

Олекса Кальченко з Шестеринців Лисянського району працював звичайним колгоспним сторожем, але робив велику справу. На відміну від інших об’їждчиків, дозволяв голодним односельцям та їхнім дітям збирати колоски на колгоспних полях. Пам’ять про нього збереглася завдяки свідченням Олени Матвіївни Півленко, яка пережила Голодомор.

Як і двоє інших героїв, про яких ми писали вище, Андрій Квітка був головою колгоспу – у чорнобаївській Богодухівці. Влітку 1933 року для порятунку односельців вирішив скосити декілька десятин пшениці. Рішення підтримали на зборах. Людям видали по 3 кілограми зерна. За доносом невідомого Андрія Івановича Квітку засудили до 15 років таборів за «врєдітєльство». Покарання відбував в Омську. З початком війни потрапив до числа тих, кому дали можливість «іскупіть віну кров’ю» – став солдатом і загинув у 1941 році, хоробро захищаючи Харків. 21 листопада 2008 року за порятунок односельців від голодної смерті указом Президента Віктора Ющенка Андрій Квітка посмертно нагороджений орденом «За мужність III ступеня».

Козоріз Й., с. Великий Хутір Драбівського району Черкаської області

У роки Голодомору працював бригадиром місцевого колгоспу. Врятував від голодної смерті одинадцять дітей. Попри те, що у його сім’ї росло шестеро власних дітей, узяв до себе ще одинадцять сиріт та виходив їх. Ділився чим міг і з іншими дітьми села.

Дяченко С. Страшный месяц Пухкутень // Огонек. – 1989. – № 27. – С. 25.

 

Запитання

  1. Визначте позитивні та негативні тенденції суспільно-політичного життя на території Золотоніщини.
  2. Якими були особливості повсякденного життя?
  3. Що вас найбільше вразило у спогадах?

 

4. Життєві долі представників інтелігенції рідного краю

Учні виступають з повідомленнями.

 

Савицький Олексій Васильович (літ. псевдонім Юхим Ґедзь, Олесь Ясний) народився 2 березня 1896 року в м. Золотоноші на Полтавщині (тепер Черкаської області) в сім'ї теслі. Закінчив земську школу, два курси Київського музичного інституту ім. М.В. Лисенка.
Працював земським писарем, після революції — службовцем у радянських установах, журналістом у редакціях газети "Комуніст" і журналу "Червоний перець".
До жодної з політичних партій не належав. Був членом літературної організації "Плуг".
Статті, нариси, оповідання, гуморески, фейлетони друкував у газетах "Комуніст", "Селянська правда", "Пролетар", "Культура і побут", журналах "Плуг", "Плужанин", "Сільськогосподарський пролетар", "Сільський театр", "Всесвіт", "Знання", "Нова громада", "Червоний перець" та ін.
Видав друком такі збірки оповідань і гуморесок; "Антон Троянденко", "Буває й таке" (1927), "Принципіально", "Троглодити", "Завзятий середняк" (1929), "Конкурс на гопак", "Ті ж і Мирон Гречка", "Столичний гість" (1930), "Перший іспит" (1931), "Тихою сапою" (1933) та низку п’єс.
Співробітник Харківського обласного управління НКВС молодший лейтенант Замков, розглянувши матеріали, за якими Савицький О.В. ніби "був учасником контрреволюційної терористичної організації, яка ставила за мету боротися з радянською владою", вирішив, що перебування його на волі може вплинути на хід слідства. Вчинили на квартирі трус і заарештували господаря 2 листопада 1936 року. До травня 1937 року слідство велося в Харкові, потім Савицького етапували до спецкорпусу київської тюрми. На першому ж допиті, який вів слідчий Лисицький, письменник визнав себе винним. В обвинувальному висновку йому інкримінували "активну участь в українській контрреволюційній націоналістичній фашистській організації, зв'язаній з контрреволюційною троцькістсько-зінов'євською терористичною організацією, що вчинила 1 грудня 1934 р. підле вбивство т. Кірова і готує чергові замахи на керівників ВКП(б) і Радянського уряду".
На закритому засіданні 14 липня 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Савицького-Гедзя О. В. до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією особистого майна.
Вирок виконано 15 липня 1937 року в м. Києві.
За протестом помічника Головного військового прокурора СРСР Військова колегія Верховного Суду СРСР на своєму засіданні 22 березня 1958 року розглянула матеріали справи і дійшла висновку: "Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 14 липня 1937 р. щодо Савицького-Гедзя (він же Ясний) Олексія Васильовича за наново виявленими обставинами скасувати і справу припинити через відсутність складу злочину".
Юхим Ґедзь реабілітований посмертно.

 

Злобинець (Домонтович) Михайло Олександрович

 

Народився в м. Золотоноша (тепер Черкаська область) 31.Х.1883 р. в родині військового лікаря . Його батько, Олександр Іванович Злобинець (1862 р. н)., закінчив медичний факультет Київського університету в 1880 р. і був направлений у Золотоношу, куди його приписали до Золотоніського УВП. Михайло Злобинець виявив себе як активний культурно-освітний громадський діяч, поет і бандурист. У 1916–1917 рр. він очолював повітову громаду. У 1917 р. М. Злобинець став засновником товариства “Просвіта” в Золотоноші. Після революції працював у системі народної освіти. Був фундатором газет “Вільне слово” та “Вісті Просвіти” (1917). Як поет Михайло Злобінцев друкувався під різними псевдонінами та криптонімами (Домонтович М., кобзар Домонтович, М.Д). в альманасі “Перша Ластівка” (1905), журналі “Рідний край” та інших виданнях.

Михайло Злобинець також цікавився етнографією, збирав і записував українські народні пісні й думи (“Дума про Богдана Хмельницького”), зокрема, від кобзарів Т.Пархоменка, М.Кравченка й І.Кучугура-Кучеренко. Він був організатором і керівником ансамблю бандуристів і майстром із виготовлення бандур. У галузі кобзарського мистецтва М. Злобінцев залишив помітний слід. На сцені він виступав під прізвищем М. Домонтович. У роки навчання в університеті М.Злобинець разом із товаришами-студентами створив невеличкий ансамбль бандуристів, який часто та з великим успіхом виступав у Києві в 1906–09 роках, зокрема на Шевченківських святах. З рецензії на один концерт, який був організований товариством “Боян”, знаємо, що в Києві в 1909 р. виступали в ансамблі 6 бандуристів, які грали й співали в супроводі своїх бандур. У цей час інтерес до гри на бандурі зростав, а матеріалів щодо техніки гри не було. Гнат Хоткевич, який раніше був запрошений викладати гру на бандурі в Лисенківській школі, 1905 року був змушений виїхати в еміграцію. Іван Кучеренко, якого взяли на посаду викладача гри на бандурі в 1908 р., як незрячий, не зміг скласти підручника гри на бандурі. Меценат кобзарських проектів Олександр Бородай, який раніше пропонував профінансувати видання підручника гри на бандурі Г.Хоткевича, звернувся до молодого Олександра Кошиця, щоб він вивчив гру на бандурі й написав підручник. На жаль, Кошиць цей проект не зміг здійснити.

У 1913 році в Одесі вийшов перший зошит “Самонавчитель гри на кобзі або бандурі”, який М.Злобинець приготував і надрукував під псевдонімом М.Домонтович. У праці автор подав короткі описи історії інструмента, вигляду та строю бандури, а також пояснення, як її тримати й грати, подав коротку теоретичну частину, описав, як настроїти бандуру, але нотних прикладів не подав. Паралельно з роботою над створенням і виданням “Самонавчителя” він пише вірші, які почали друкуватися в 1905 р., а також написав підручник “Арихметика” (ч. І, 1917 р. та ч. ІІ, 1918 р)., які були видані в Золотоноші й підписані М.Злобинець. М.Злобинець активно береться до громадсько-виховної роботи та до створення товариства “Просвіта” в Золотоноші. У 1917 р. у Золотоноші він видає ряд політичних праць про автономію України (24 с)., про найкращі здобутки французької революції (15 с)., збірник революційних пісень (45 с)., “Землякам малоросам од українців”, “Нарис про Український рух в Золотоноському повіті” та інші. У цей час створює ряд поезій, які критикують позиції русифікованого населення, і відстоює українські державницькі ідеали.

У 1919 р. М. Злобинець був призначений на посаду комісара справ освіти. Після революції він викладає в Золотоніському відділенні Уманського агрономічного інституту в м. Ірманець, за 10 кілометрів від Золотоноші. Тут він теж організував ансамбль бандуристів і сам регулярно виступав з ними в концертах. За спогадами учня М.Злобинець й учасника цього ансамблю Марка Васильовича Мішалова, у 1923 р. в ансамблі було 6 осіб. Михайло Злобинець був незаконно репресований і помер на засланні в 1937 р., реабілітований лише в 1988 р.

Отже, М.Злобинець був організатором першого відомого нам зрячого ансамблю бандуристів, автором другого “Самонавчителя гри на бандурі”, а також першого збірника творів для бандури. Таким чином, він зробив значний внесок у розвиток бандурного мистецтва, здобув цим собі вічну пам’ять і подяку від усіх бандуристів.

 

Лівицька-Холодна Наталя Андріївна

 

Народилася Наталя Андріївна 15 червня 1902 року на Писаренковому хуторі біля с. Гельмязева, тепер Золотоніського району, в сім’ї інтелігентів-патріотів. Дитинство, проведене на хуторі, залишилось в її пам’яті дивною казкою.

Тихими і спокійними в житті Наталі Лівицької-Холодної були хіба що її десять перших років до вступу в гімназію в Золотоноші. А потім на долю Наталі випали тяжкі випробування. Батько поетеси був міністром уряду Української Народної Республіки, тому, зрозуміло, він з сім’єю мусив емігрувати. І з 1920 року Наталя Лівицька разом із родиною залишає Україну. Першим притулком стала Прага, потім – Подебради, де Наталя навчилася у гімназії. У 1923 році вступила до Карлового університету в Празі, тут зустріла свого майбутнього чоловіка, Петра Холодного.

У 1927 році молода сім’я переїздить до Польщі. Варшава стала місцем її першого літературного визнання. У 1934 році побачила світ перша збірка поезії Наталі Лівицької-Холодної «Вогонь і попіл», а через три роки виходить з друку її друга книга « «Сім літер» (Україна).

У 1950 році на долю сім’ї Холодних припадає довгий шлях – еміграція до США. Протягом всіх нелегких років вірною супутницею і розрадницею залишалася для Наталі Лівицької-Холодної її поезія. Так, протягом 1940-х – 80-х років жодна книга віршів поетеси не була видана, незважаючи на те, що було підготовлено до друку три прекрасні книжки: «На грані», «Перекотиполе», «Остання дія». І тільки у 1985 році ці три збірки разом із двома попередніми увійшли до одного великого тому «Поезії, старі і нові», що побачив світ у Нью-Йорку. За збірку авторка була удостоєна найпочеснішої в діаспорі Премії Фундації О. і Т. Антоновичів.

Її земний шлях скінчився, коли в Україні буяла весна, 26 березня 2005 року у пансіоні ім. І. Франка в Міссіазі поблизу Торонто (Канада). Поховали Н. Лівицьку-Холодну 26 квітня поряд із чоловіком Петром Холодним та батьками на українському православному цвинтарі Бавнд Брука (США); панахиду служили 27 квітня в церкві св.. Андрія Первозванного, розписаній П.П. Холодним.

 

 

Шульга Ілля Максимович

 

Ім'я Іллі Максимовича Шульги - талановитого художника і педагога - мало відоме широкому загалові. В Україні майже не збереглося його творів. Згадувати про репресованого митця в пресі довгі роки заборонялося. Після його реабілітації у 1950-ті роки ім'я великого митця, чия творчість залишається незабутньою хвилюючою сторінкою в історії українського малярства, повернули у царину рідної культури.

Народився Ілля Максимович Шульга у старовинному козацькому селі Кропивна Золотоніського району Черкаської області. Тут з вуст у вуста передавалися оповіді про походи запорожців, про хороброго полковника Джалалія, одного з найближчих соратників Б.Хмельницького, про Коліївщину; все це наснажувало талановитого хлопця. Не менше значення в його формуванні відіграло поетичне спілкування з чарівною природою рідного краю. Хлопець змалку призвичаївся до малювання: спершу копіював ілюстрації з книжок і журналів, згодом малював з натури портрети родичів, знайомих, сільські хати, пейзажі.

Батьки, помітивши хист сина, віддали його спочатку до малярної майстерні в Золотоноші, пізніше - в «науку» до іконописця в Києві. Середню художню освіту Ілля здобув у Рисувальній школі Миколи Мурашка та в Московському училищі живопису, скульптури й архітектури. З 1903 року І.Шульга - студент Петербурзької академії мистецтв.

Одержавши звання «вільного художника», Ілля Максимович разом із дружиною та донькою оселився у Вінниці. Він викладав у Педагогічному інституті, багато працював творчо, брав участь у численних художніх виставках.

Після подій лютого 1917 року І.Шульга з усією силою свого непересічного таланту прагнув прислужитися рідному народові, він не міг стояти осторонь будь-якої несправедливості. Ілля Максимович продовжував відігравати значну роль у культурно-громадському житті міста. Як педагог він прищеплював молоді любов до рідної мови, культури, побуту, історії, організував роботу українського гуртка. За все це митцеві довелося пізніше відповідати.

І.Шульга створив чимало високохудожніх полотен. Вінниця дала митцеві багатий матеріал зі старовинної української архітектури, як наприклад: «Старогородська Вінницька церква», «Церква коло Вінниці», «Малі хутори», «Старовинна жидівська Єрусалимка».

Незмінно його вабила історична тематика з життя українського козацтва. Це відомі на той час картини: «В'їзд Богдана Хмельницького у Київ», «Козача розвідка», «Переїзд кропивнянського полковника Ф.Джалалія через Кропивню» та ін.

Велику увагу художник приділяв і жанровому живопису («Подруги», «Вечорниці», «На городі», «Діти на перелазі», «Діти плетуть вінки», «Водяний млин», «Мати з дитиною» та ін.). Неодноразово звертався він до Шевченківської тематики, створивши портрет Кобзаря, полотна «Тарас Шевченко на етюдах», «Могила Тараса Шевченка в Каневі», «Катерина». Відомий і портрет його роботи Панаса Саксаганського.

І.Шульга написав багато пейзажів, для яких характерні темпераментний живопис, сонячний колорит, безпосереднє ліричне сприйняття природи («Весна», «Бузок», «Водяний млин», «Літо», «У лісі» та ін.).

З 1928 року Ілля Максимович жив і працював у Києві. До Художнього інституту, поряд із провідною харківською професурою, яка мала створити рівень викладання, гідний столиці, були запрошені кращі художники-реалісти, в тому числі й Ілля Шульга. Студенти опановують секрети живопису, Ілля Максимович не тільки успішно їх навчає, а й плідно працює як художник.

У 30-ті роки І.Шульга змушений підкреслити свою лояльність до режиму, пише картину «Перший трактор на селі», що зберігається у Національному музеї. На замовлення урядовців від управління мистецтв він почав писати «Приїзд Петровського та Косіора до Києва», яких радісно зустрічають кияни. Картину, що більше скидалася на карикатуру, художник закінчити відмовився.

Ілля Максимович Шульга міг зробити ще багато корисного й цікавого, але не судилося. Жорстока хвиля сталінських репресій поглинула і його. Підстави для арешту швидко знайшлися. Використали насамперед те, що митець мав характеристику «мазепинця», бо викладав українською мовою в той час, коли навчання велося російською. Майже упродовж 40 років малював лише Україну та українців. Крамолою І.Шульги стали його щирі розповіді про Рєпіна, що трактувалося як «біологічний націоналізм».

 

Картина Іллі Максимовича Шульги

Заарештований у 1937 році, художник через рік помер на засланні у м. Петропавловську. Його дружина і дочка емігрували за кордон. Завдяки їм уціліла тільки та частка з багатющої (понад тисячу картин) мистецької спадщини живописця, яку вони вивезли з собою.

 

Завдання

Проаналізуйте долю кожного з представників інтелігенції Золотоніщини і зробіть висновок про вплив тоталітарного режиму на життя та професійну діяльність людини.

 

ІІІ. Завершальний етап

 

1.Систематизація, узагальнення вивченого на уроці

Прийом « Незавершені фрази»

1. Сьогодні на уроці ми вивчали період з історії рідного краю...

2. Важливими подіями цього етапу історії Золотоніщини можна назвати такі...

3. Найбільше вразило мене на занятті...

4. Я можу зробити такий висновок...

 

2. Контроль навчальних досягнень

Оцінюваня роботи учнів на уроці.

 

3. Підведення підсумків уроку

4. Домашнє завдання

Підготуватися до підсумкового уроку з теми «Тоталітарні режими як виклик людству».

 

  

 

 

1

 

doc
Додано
12 серпня
Переглядів
32
Оцінка розробки
Відгуки відсутні
Безкоштовний сертифікат
про публікацію авторської розробки
Щоб отримати, додайте розробку

Додати розробку