Практичний порадник "Щасливе дитинство: визначаємо дитині кордони з повагою та любов'ю"

 «Допомогти не можна очолити» (поставте роздiловий знак)

Мабуть, з дитячим бунтом,  рано чи пізно стикається будь-який батько або мати, особливо якщо вони стосуються походів з дитиною в садок чи школу. Конфлікти з ровесниками, протест проти щоденної рутини, складності з режимом...

1. Якщо дитина боїться публічних виступів.

Дитину треба привчати до всього не через силу, а через щирий інтерес. У першу чергу малюка потрібно якомога частіше хвалити, уникаючи будь-якої критики на адресу його публічних виступів. У деяких країнах є хороша педагогічна традиція: дитину хвалять за будь-які спроби. Навіть якщо він останнім прибіг на змаганнях чи забув слова на виступі.

Ось формулювання, які допоможуть батькам підкреслити позитивні моменти: «Ти так гарно виступав/пробіг! Так, ти не зайняв перше місце, але це не має ніякого значення. Ти подарував нам (своїм педагогам) задоволення спостерігати за тобою, ми (вони) так тобою пишалися!» Такий підхід поступово знімає в дитини тривожність, вчить його легкості і дозволяє зняти страх перед публічною демонстрацією своїх умінь.

Насамперед необхідно розібратися, чому дитину кривдять. Батьки повинні спостерігати: конфлікт мав разовий характер? Одна людина ображає дитину чи ні? Якщо це тиск з боку багатьох дітей, значить, щось не те з самою дитиною, потрібно опрацьовувати. Причому не тільки з дитиною, але і з батьками як з елементом, що формує середовище.

Нерідко негатив з боку однолітків провокують діти, які відчувають тиск і вдома. Батьки перш за все повинні дозволяти дітям самовиражатися. Якщо ми привчаємо дитину до суворого послуху, можна прищепити зайву покірність, яка переноситься і на спілкування з однолітками. Якщо ж дитину зачіпає хтось конкретний, не зайвим буде запропонувати м'які гумористичні шляхи виходу з конфліктних ситуацій, які дозволять усім учасникам зберегти обличчя.

Багато дій, необхідність яких очевидна дорослим (миття рук, переодягання після прогулянки та ін), дратують малюків, адже вони здаються лише марною тратою часу. Ці «безглузді» дії перестають викликати протест, якщо наповнити їх зрозумілим для дитини сенсом. Як тільки малюк почне розуміти, навіщо він щось робить, він буде робити це з більшою готовністю і бажанням.

Для цього можна придумувати невеличкі історії, на зрозумілому рівні пояснювати дитині доцільність тих чи інших дій. Промовляйте простими словами, але з використанням яскравих образів: ми миємо ручки, щоб стало менше бактерій i т.п.

Особливий протест у малюків часто викликає необхідність пити ліки — особливо в цілях профілактики (дитина не розуміє, навіщо щось приймати, якщо він не хворіє). У цьому випадку можна провести аналогію з щепленням або оглядом у стоматолога (з будь-якою профілактичною процедурою, вже знайомої дитині) і пояснити, що люди п'ють спеціальні засоби, щоб захистити організм від застуди.

Іноді малюк відчуває дискомфорт через те, що супроводжуючий його дорослий робить щось «неправильно», втрачаючи авторитет дитини перед вихователькою або однолітками. Для того щоб акуратно вийти з цієї ситуації, можна запропонувати дитині взяти на себе навчання цього дорослого.

І якщо діти молодшого шкільного віку цілком здатні сформулювати свої претензії словами (і так, дорослим краще до них прислухатися), то малюкам можна запропонувати зробити те ж саме в ігровій формі. Нехай малюк навчить тата, «як правильно ходити в дитячий садок», програвши цю ситуацію (як і інші проблемні моменти) на іграшках. Причому дитина повинна виступати в ролі тата (або іншого члена сім'ї, чия поведінка викликає дискомфорт). Так цього дорослому буде легше зрозуміти, яку поведінку очікує від нього дитина, які ритуали їй важливі, чого слід уникати. [1]

Далi розглянемо поширенi випадки «небажаної» поведiнки в дiтей i як найкраще цьому зарадити.

 

 

 

 

 

 

5. Вона не чує слово «нi».

Варто завжди пам’ятати, що дитина шукає постiйного задоволення, що стiйкiсть до розчарування набувається з часом, i що не всi дiти однаково реагують на слово «нi»*. Ми можемо достатньо легко вийти з такого скрутного становища:

• приймаючи її дратiвливiсть («ти дуже хотiв пiти до свого друга»)
• нагадуючи про дiйсний стан речей («цього разу це неможливо, оскiльки в нас немає часу»)
• сприяючи погляду в майбутнє, ми не нехтуємо фразою «НЕ СЬОГОДНI, подумаємо, коли ти зможеш туди пiти»

Головне в таких ситуацiях, щоб заборона не звучала категорично i безапеляцiйно, з можливiстю перегляду ситуацiї в найближчому майбутньому, з вiдкритicтю можливих варiантiв («ми можемо це зробити…, або пiсля того, як…). [2]

 

*Щодо гiперактивних дiтей, справа в мозку, оскiльки iснує незрiлiсть префронтальної кори i, зокрема, однiєї з її важливих функцiй, яка називається «гальмування», аби протистояти спокусi.

 

 

 

 

 

6. Вона не контролює себе i розбиває речi або ображає.

Варто пам’ятати, що гнiв – це фiзiологiчна реакцiя органiзму. Деякi дiти в станi гнiву мають особливо вибухову енергiю, здатну все руйнувати на своєму шляху. I якщо ми, дорослi, вiдповiдаємо силою на силу, ми сприяємо тому, що вибух стає засобом спiлкування в усiй сiм’ї.

Ми зберегли в своїй емоцiйнiй пам’ятi ситуацiї, що трапилися з нами в дитинствi, у яких, у станi стресу, ми вмикали автопiлот. Гарна новина полягає у тому, що ми можемо «депрограмувати» цi iмпульсивнi i повторюванi дiї.

Мета: навчити дитину сприймати iнакше її вiдчуття гнiву чи розчарування. Як саме?

• Дозволяючи їй висловлювати свiй гнiв: утримуючи її фiзично (мiцними обiймами), щоб обмежити її вiдчуття, щоб вона вiдчула себе в безпецi («ти в безпецi, продовжуй дихати, ти зможеш витримати) або не торкатися неї, якщо тактильний контакт є на даний момент дитинi неприйнятним.
• Полегшуючи вихiд гнiву в повнiй безпецi, у мicцi, яке дитина обрала (її природньо буде тягнути у максимально безпечне для неї середовище), щоб пiти заспокоїтись, або за допомогою якихось предметiв («груша», пуф, «м’яч гнiву»).

Чим бiльше дитина прогресує, приймаючи свої емоцiї, тим менш напруженою i вередливою вона буде.

• Дозволяючи їй, за потреби, виправитися, щоб уникнути ситуацiї, коли дитина недооцiнює себе i почувається винною в тому, що їй не вдалося впоратися з ситуацiєю (полагодити розбиту рiч, попросити пробачення). [2] Ситуацiя, коли батьки перепрошують у своєї дитини, не завжди є природною, проте не всi з нас навчилися це робити в дитинствi. Спроба зробити цей вчинок першим, щоб показати приклад, справдi того варта.

 

7. Вона не конролює себе в магазинi.

Варто пам’ятати, що супермаркет – це мiсце, яке може перенасичувати дитину в сенсорному планi (шум, свiтло, запахи, люди, к-сть об’єктiв) i яке може спричинити небажану протестну поведiнку.Якщо ми поступимося (щоб швидше пiти i «зарадити справi), ми ризикуємо навчити дитину:     

          Я ВЛАШТОВУЮ IСТЕРИКУ =  Я ОТРИМУЮ. [2]

Загалом, всi поїздки в магазин, театр, ресторан аба вiдвiдини лiкаря можуть стати справжнiм випробуванням для батькiв дошкiльнять та дiтей молодшого шкiльного вiку. Всi ми не раз бачили малюка, що кричить у магазинi i якого роздратована та безпорадна мама тягне за руку з магазину. Причини, чому дiти поводять себе погано у публiчних мiсцях, можуть бути рiзними. Але основна з них – змiнилась увага батькiв (на товар, список покупок…). Батьки так захоплюються акцiями на товари, розмовою з випадково стрiчним знайомим, що зовсiм забувають про спокiйну i тиху дитину, яка прагне нагадати про себе. З iншої сторони, кiлькiсть та розмаїття товарiв, спокус запросто може вибити з колеї дитину, в якої ще недостатньо навикiв, щоб витримувати стiльки сенсорних стимулiв одночасно, якi обвалюються на неї, наче лавина.

Ще одна причина – особливостi дитячого вiку. Як правило, вiдвiдування публiчних мiсць займає досить багато часу. Годi й сподiватися, що дитина дошкiльного вiку на протязi 2-3 годин буде слухняною i спокiйно поводити. Дитина швидко втомлюється, починає нудьгувати, вимагати уваги. Варто вiдзначити, що, якщо батьки реагують на таку поведiнку не так, як вдома i поступаються дитинi, щоб не допустити публiчного видовища, то випадки небажаної поведiнки будуть повторювтися, i, швидше всього, стануть iнтенсивнiшi.

У парках, дитячих розважальних центрах або iнших iгрових майданчиках дiти можуть бути неслухняними через те, що вони перезбудженi позитивними враженнями i не можуть заспокоїтися. Крiм того, якщо дiти вперше потрапляють в якесь мiсце, то зрозумiло, що вони захочуть перевiрити межi дозволеного i, можливо, показати себе перед iншими дiтьми. [4]

Ось можлива схема конструктивних дiй:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Принагiдно, дiємо таким чином, щоб можна було органiзувати похiд завчасно:

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Загалом, всi поїздки в магазин, театр, ресторан аба вiдвiдини лiкаря можуть стати справжнiм випробуванням для батькiв дошкiльнять та дiтей молодшого шкiльного вiку. Всi ми не раз бачили малюка, що кричить у магазинi i якого роздратована та безпорадна мама тягне за руку з магазину. Причини, чому дiти поводять себе погано у публiчних мiсцях, можуть бути рiзними. Але основна з них – змiнилась увага батькiв (на товар, список покупок…). Батьки так захоплюються акцiями на товари, розмовою з випадково стрiчним знайомим, що зовсiм забувають про спокiйну i тиху дитину, яка прагне нагадати про себе. З iншої сторони, кiлькiсть та розмаїття товарiв, спокус запросто може вибити з колеї дитину, в якої ще недостатньо навикiв, щоб витримувати стiльки сенсорних стимулiв одночасно, якi обвалюються на неї, наче лавина.

Ще одна причина – особливостi дитячого вiку. Як правило, вiдвiдування публiчних мiсць займає досить багато часу. Годi й сподiватися, що дитина дошкiльного вiку на протязi 2-3 годин буде слухняною i спокiйно поводити. Дитина швидко втомлюється, починає нудьгувати, вимагати уваги. Варто вiдзначити, що, якщо батьки реагують на таку поведiнку не так, як вдома i поступаються дитинi, щоб не допустити публiчного видовища, то випадки небажаної поведiнки будуть повторювтися, i, швидше всього, стануть iнтенсивнiшi.

У парках, дитячих розважальних центрах або iнших iгрових майданчиках дiти можуть бути неслухняними через те, що вони перезбудженi позитивними враженнями i не можуть заспокоїтися. Крiм того, якщо дiти вперше потрапляють в якесь мiсце, то зрозумiло, що вони захочуть перевiрити межi дозволеного i, можливо, показати себе перед iншими дiтьми. [4]

Дитина «не хоче…»

ВОНА НЕ ХОЧЕ = ВОНА НЕ МОЖЕ

 

Через свої

 

ПЕРЕКОНАННЯ

 

 

 

 

 

 

 

Дуже важливим є те, щоб дитина вiдчувала, що її ЧУЮТЬ, ПIДТРИМУЮТЬ, РОЗУМIЮТЬ. Не треба одразу намагатися зрозумiти, чому саме вона не хоче чогось робити. Саме батьки в потрiбний момент повиннi повернутися до дитини, щоб спробувати з’ясувати причини її блокування та знайти разом з нею розв’язання проблеми, щоб наступного разу їй було легше.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Спробуємо дослiдити це в нашому повсякденному життi на конкретних прикладах…

 

 

 

 

8. Дитина не хоче одягатися.

 

Дайте дитинi можливiсть здiйснювати контроль,

запропонувавши їй чiтко обмежений вибiр.

 

 

 

 

 

 

 

Але!  Одягатися чи нi – не обговорюється.

Якщо ситуацiя залишилася незмiнною, ми можемо вчинити iнакше:

 

 

 

 

 

 

А ось ще декiлька порад щодо одягання…

 

 

1. Для початку дізнайтесь чи зручний одяг для вашої дитини, чи приємний до тіла, чи правильний розмір.

2. Іноді не варто декларативно оголошувати дитині: «А зараз ми будемо одягатися!» – І насуватися на неї з купою речей. Це може її налякати і все зіпсувати. Навпаки, краще почати одягати малюка непомітно, між справою, коли він, наприклад, поглинений грою або розгляданням картинок в книжці.

3. А іноді варто попередити дитину, що будемо одягатися. Це діє для більш старших діток. Таким чином ми даємо можливість малюкові доробити розпочату справу.

4. Давайте малюкові більше проявляти самостійність. Нехай він сам одягне ті речі, які вміє. Намагайтесь періодично розширяти коло «самостійних речей».

5. Зробіть процес одягання цікавим – порахуйте пальчики, назвіть їх, коли одягаєте перчатки; порахуйте ґудзики, обговоріть їх кольори поки застібаєте кофтину; розкажіть історію про потяг, який їде в тунель, коли рука потрапляє в рукав. Захопіть малюка самим процесом одягання. Намагайтесь не мовчати.

6. Давайте дитині можливість обирати одяг. Зробіть загальні рамки, наприклад одягаємо светер, а дитина нехай вибере який саме – блакитний або з квіточками? Але не перестарайтесь. Взагалі намагайтеся менше «торгуватися», оскільки потім будь-яка прогулянка може перетворитися на торги.

7. Інколи погодьтеся на «незрозумілий» вибір дитини. Нехай дитина отримає власний досвід того, що в теплій кофті, коли на вулиці +30, дуже жарко.

8. Інколи намагайтесь разом з дитиною обрати одяг ввечері – коли вибір зроблено заздалегідь дитина менше капризує.

9. Старшим дітям надавайте право вибору, коли купуєте одяг. До чотирьох років діти вже зазвичай звертають увагу на те, як вони одягнені.

10. І на останок, пам’ятайте, ваш гарний настрій передається дитині. Якщо ви у гарному гуморі, процес одягання повинен пройти швидко. [8]

9. Дитина не хоче йти до школи /садочка.

Замiсть того, щоб силою тягнути її силою через брак часу, ми можемо показати дитинi, що визнаємо її страждання (якщо це перший випадок) i що нам варто знати чи зробити, аби вона допомогла нам зрозумiти, що з нею вiбувається…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Залежно вiд результатiв розмови i того, як ми сприймаємо вiдсутнiсть прогресу, це може бути…

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Якщо ситуацiя зберiгається, необхiдно повiдомити освiтнiй заклад та звернутися до фахiвця (психолога, лiкаря), аби знайти вихiд.

А ось невеличкi поради батькам першокласникiв (i не тiльки) про причини небажання вiдвiдувати школу та їх рiшення:

1. Страх перед невідомістю.

Дитині страшно все - чи не буде вчителька злою, чи будуть нові друзі, чи вдасться все встигати та всьому навчитися? Вихід є: чим більше дитина знатиме про школу, вчителя та однокласників - тим легше пройде період адаптації. Добре, якщо ви разом ще до навчання відвідаєте школу, клас, покажет та розкажете про все - це дитині надзвичайно допоможе. А якщо хтось із друзів буде також із малюком в одному класі - це також додасть впевненості.

2. Розуміння, для чого потрібно навчатися.

Малюку важко зрозуміти, чому він не може йти дивитися мультики чи гуляти, а потрібно йти до школи та уважно навчатися і сидіти впродовж уроків. така психологічна незрілість ще й обумовлена раннім віковим початком навчання. Але все ж готуватися треба наперед, а не у останні дні серпня. Можна записатися на певні підготовчі курси, гуртки, або ж навіть і звернутися за допомогою та консультацією до психолога. Головне - психологічний стан дитини.

3. Небажання йти до школи навіть через декілька днів.

Можливо у дитини із кимось конфлікт - вчителем, однокласником чи іншими. Головне не відгороджуватися від дитячих проблем, та все-таки реагувати на дитячі сльози та прохання. Вияснити причину, виробити план дій та розібратися- не залишайте дитину на самоті із її проблемою.

4. Відставання від успіхів інших.

Можливо саме нерозуміння предмету або ж першість однокласників - спектр чималий, але і тут потрібно знайти першопричину. Зацікавте дитину предметами, допоможіть із завданнями. висловіть слова віри та підтримки - для дітей це неабиякий стимул. Але не виконуйте завдання замість дітей, не привчайте до того, що вона у будь-який момент все може "звалити" на батьківські плечі, а сама буде дивитися мультфільми. "Делегування" повноважень на батьків не повинно відбуватися, адже дитина може втратити мотивацію займатися.

5. Через "валізу" знань - школа нецікава.

Якщо ваш малюк вже з 4-ох рахував, а з 5-ти писав, ходив на різноманітні курси, заняття, гуртки - імовірно шкільна програма першого класу для нього може бути нецікавою або знайомою. Підготовка це добре, проте дитина в школі повинна дізнаватися щось нове, а не нудитися слухаючи ту ж інформацію, котру вже він знає. Вихід є: оберіть 2-3 предмети, котрі найцікавіші вашому школярику, та освоюйте їх глибше вдома. Головне показати й інщі сторони предмету - цікаві та невідомі.[7]

Вона не хоче їсти.

Батьки по-різному реагують на примхи дитини за столом: деякі погоджуються з відмовою малюка їсти, а інші ставлять ультиматум, що дитина не вийде з-за столу, поки все не з'їсть.

Ось кілька простих способів виправити харчові звички малюка.

Найкращий спосіб змінити звички дитини в харчуванні – показати позитивний приклад. Якщо ви хочете, щоб дитина спробувала нову страву, спробуйте її самі й покажіть малюкові, що вона вам сподобалася.

Ще один спосіб змінити звички дитини в їжі – "сенсорний вплив", коли батьки зацікавлюють дитину новою стравою, але не змушують її їсти. Так, дитина звикає до структури, кольору або просто розглядає її, а згодом малеча захоче це спробувати.

Варто зазначити, що перебірливість у їжі – це поширене явище серед дітей. За результатами досліджень, приблизно 40% дітей перебірливі в харчуванні і найчастіше це показується у віці від 2 до 6-ти років. Майже кожна дитина з певного вiку починає їсти менше чи «перебирати». Це може бути одним з етапiв розвитку дитини. Так само як i рiст, i розвиток моторики, апетит може змiнюватися з дорослiшанням дитини. На рiзних етапах розвитку дитина потребує рiзну кiлькiсть калорiй. Дитина дорослiшає, змiнюються його смаки, I абсолютно нормально, що продукти, якi ранiше подобалися, бiльше не подобаються, i навпаки. Дiти постiйно дослiджують навколишнє середовище i експерименти з їжею можуть бути частиною цього пiзнання. Вiдмова вiд їжi може бути i першим проявом самостiйностi. Дiти також можуть копiювати поведiнку дорослих, якi перебiрливi у їжi.

Частiше за все батьки хвилюються, що вiдмова дитини вiд їжі викличе серйознi порушення здоров’я. Також вони можуть почувати себе ображеними, коли дитина не хоче їсти їжу, на приготування якої мама витратила пiвдня. В обох випадках батьки можуть погрожувати, моралiзувати, емоцiйно шантажувати, карати дiтей. На жаль, у подiбних випадках, дiти вчаться тому, що вiдмова вiд їжі – це чудовий спосiб контролювати батькiв, i вiн стане головним об’єктом змагальної перевiрки сил батькiв i дiтей. Тож перш нiж починати зайве хвилюватися, використовувати покарання i манiпуляцiї, щоб змусити дитину з’їсти, варто розiбратися, чи не є причиною раптової вiдмови вiд їжі хоча б один з вищеперерахованих чинникiв. [5]

Як нагодувати вередливого малюка?

Оцiнiть апетит дитини. Не порiвнюйте апетит дитини зi своїм. Маленькi дiти мають їсти частiше i маленькими порцiями – п’ять, а не три рази в день. Також варто уникати «перекусiв» шкiдливими непоживними продуктами.

Буде корисним встановлювати чiткi часовi межi для разового прийому їжi, щоб уникнути «тяганини», гри з їжею та iншi прояви небажаної поведiнки за столом. Пiсля закiнчення часу просто приберiть все зi столу, це навчить дитину вiдповiдальностi за те, як вона їсть. Коли дiти зрозумiють, що час на прийом їжi обмежений i будуть вiдчувати на собi наслiдки вiдмови їсти, вони наступного разу приймуть рiшення встигнути поїсти за вiдведений час, а нiж намагатися знову привернути до себе увагу черговою вiдмовою.

Ніколи не використовуйте їжу як нагороду, приміром, обіцяючи дитині шматочок торта, якщо вона з'їсть овочі. Натомість батьки можуть запропонувати нехарчову винагороду – милі наліпки або просто похвала на словах.

Чимало досліджень свідчать, що спільні трапези і однакове меню з батьками допомагають малюкам подолати упередженість до нових страв.

Або можете проявити наполегливість. Якщо дитина уперто відмовляється від нового продукту, запропонуйте його під час наступного прийому їжі. Дослідження свідчать, що малюки зазвичай погоджуються скуштувати нову страву, після того як її пропонували їм під час 10 прийомів їжі. [6]

Замiсть того, аби голосно кричати на дитину перед снiданком/обiдом/вечерею… йдемо за нею, щоб перервати цю налагоджену схему.

 

 

 

 

 

 

 

 

I пристосуйте вiдповiдь дитини згiдно з тим,

як ви розумiєте ситуацiю:

 

 

 

 

Замiсть того, щоб перетворювати їжу на поле бою з нашими занепокоєннями та повчальними вимогами, подивiмось, вiд чого залежить бажання їсти, щоб правильно реагувати на цю вiдмову.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Не забувати встановлювати правила та дотримуватися їх:

 

 

 

 

 

 

Але в подiбних ситуацiях варто батькам вiдчувати ту тонку грань мiж дiйсними потребами дитини i явищем капризiв. Наприклад, семирiчний Андрiйко за обiдом вiдмовляється їсти тушковану яловичину, яка завжди була традицiйною стравою у родинi, аргументуючи тим, що терпiти її не може. Мати у вiдповiдь не це сказала «Гаразд, зараз я приготую тобi стейк». Поки мама готувала, Андрiйко поволi розгойдувався на стiльцi, граючи виделкою. Решта членiв вже встигли пообiдати та залишити кухню. Коли мама закiнчила готувати стейки, вони з Андрiйком обiдали разом i рзмовляли про школу…

В даному випадку Андрiйко отримав не лише особливу страву, але й всю мамину увагу. Хлопчик мав право вiдмовитися вiд яловичини, i мама має поважати це право. Але, намагаючись бути «хорошою мамою», вона ризикує перетворитися з часом у рабиню та заручницю даної ситуацiї. Батьки мають твердо стояти на своїх позицiях i дати можливiсть сину пiклуватися про себе самому. В такому випадку буде досить доречний наступний варiант: «Добре, ти можеш не їсти яловичину», - заявив батько, продовжуючи розкладати страву, минуючи тарiлку Андрiйка. «Ну, ви збираєтеся менi щось покласти?!», - дивується хлопчик. «В нас сьогоднi лише ця страва», - кажуть батьки. «Якщо ти не хочеш їсти, можеш йти до своєї кiмнати». «Але я не люблю це тушення!». «Нiчого не можу вдiяти», - вiдповiдає мати. На цьому батьки закiнчують словесну перепалку з сином. Вони iгнорують його подальшi коментарi про їжу. Вся сiм’я спокiйно обiдає, Андрiйко невдоволено йде до своєї кiмнати. Пiзнiше вiн повертається за печивом. «Вибач, але тобi доведеться чекати вечерi», - вiдповiдь матерi. Вона не має звертати увагу на всi його протести. Батьки залишаються непохитними. Ввечерi Андрiйно приєднався до родини i їв все, що подавалося до столу.[3]

В таких випадках батьки зобов’язанi завжди пам’ятати, що їжа в будь-який момент може стати для дитини чудовим iнструментом для манiпуляцiй увагою та поведiнкою батькiв.

Вона не хоче лягати спати.

Заохотити дитину спати – набагато легше сказати, ніж зробити. Тим паче, що зараз  збільшується кількість дітей, які мають проблеми зі сном як результат "залипання" в соцмережах перед тим, як заснути.

Впродовж останніх кількох років кількість дітей до 16 років, які мають розлади сну, драматично виросла. Один зі способів вирішити цю проблему – не дозволяти дитині користуватися гаджетами перед сном. Хоча це може бути спокусливо – дозволити дітям трохи полежати перед телевізором чи планшетом, блакитне світло з цих екранів може негативно вплинути на сон вашої дитини.

Це світло впливає на рівень мелатоніну, гормону, що викликає сон. Створюючи середовище, вільне від технологій, хоча б за півгодини до сну, ви допомагаєте дитині створити дружню до сну зону. Освітлення у дитячій спальні також може впливати на якість сну. мудро придбати нічник, який сконструйований для того, щоб допомагати дітям "відключатись".

Діти можуть опиратися вам, коли ви відправляєте їх у ліжко, якщо вони лягають спати у різний час. Тому важливо чітко визначити час підготовки до сну самого сну, а також ранкової рутини, якої їм слід дотримуватися.

Деякі батьки вкладають дітей спати раніше, ніж треба. Кожен вік має свій час і потрібну кількість сну. [8]

Замiсть того, аби перетворити вечiр на простiр напруженостi та ультиматуму…

…Спробуйте зрозумiти, що їй заважає заснути.

 

 

 

 

 

 

 

Перевiрка сталостi способу засинання

 

 

 

 

 

 

 

 

8

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Ще декiлька «нехитрих» порад, як краще допомогти дитинi спокiйно заснути:

• В кiнцi дня проводьте «заспокiйливий» ритуал. Приблизно за 1 годину до сну призупинiть будь-якi активнi дiї. Придумайте ритуали, якi будете здiйснювати кожний вечiр. Це може бути вмивання, спокiйнi iгри, легкий перекус, бесiда або читання цiкавої книги. Все це дiє на дiтей заспокiйливо i знижує тривогу з приводу розлуки з батьками до ранку.
• Попереджуйте дитину завчасно, що скоро вона йтиме до лiжка, приблизно за 10-15 хв. Дозвольте дитинi завершити розпочатi справи.
• Зберiгайте строгiсть та iгноруйте протести. Пiсля всiх проведених ритуалiв переконайте дитину, що це ваше останнє побажання «надобранiч». Iгноруйте прохання повернутися до кiмнати або плач (крiм випадкiв, коли дитина хворiє). Спочатку протести можуть тривати вiд 5хв. до 1 год., але поступово вони будуть скорочуватися. Не вимагайте, щоб дитина засинала одразу, багатьом дiтям потрiбно приблизно пiвгодини, щоб заснути, тому можна порадити дитинi помрiяти про щось, взяти до себе iграшку-оберiг, яка буде «стерегти» сни дитини.
• Якщо дитина все одно вас постiйно кличе, ви можете пообiцяти їй, що будете заходити до неї кожнi 5-10 хв., якщо вона перестане кликати вас сама. Бiльшiсть дiтей засинає вже на другiй такiй «перевiрцi», а ваша обiцянка заспокоює дитину, щоб вона не вiдчувала себе покинутою.
• Нiчник, «спецiальнi» предмети. М’яка iграшка, «чарiвна» ковдра дають дитинi вiдчуття безпеки пiд час вiдходу до сну. Нiчник стане у пригодi, якщо дитина боїться темряви. Не варто хвилюватися, що дитина надмiрно звикне до таких заходiв, як правило, це перехiдний етап у розвитку особистостi дитини.
• Створiть програму заохочень. Можна використовувати заохочення, якщо дитина вчасно пiшла до лiжка, за те, що засинала без шуму в кiмнатi I т.п.
• Якщо ж дитина вийшла з кiмнати, вiднесiть її назад без моралiзацiї. Для дошкiльникiв буде корисним використання пауз, для дiтей шкiльного вiку – метод, коли на наступний день час вiдходу до сну буде перенесено на стiльки хвилин ранiше, скiльки дитина цього вечора спiзнилася до лiжка.[4]

 

 

 

 

 

Якщо дитина говорить неправду…

… дорослi сприймають це як особисту образу, але найчастiше вона це робить через страх розчарування батькiв або бути покараною.

Розглядаємо причини, наслідки та способи боротьби з дитячою звичкою говорити неправду.

Батьків, педагогів часто мучить питання – чому дитина бреше? Що її до цього спонукає? Часто дитяча брехня захоплює дорослих зненацька.

Діти брешуть з тих же причин, що і дорослі: аби їх прийняли у компанії, аби отримати увагу, певний статус, завдати комусь болю, чи через страх наслідків викриття неправди.

Та брехня може стати поганою звичкою, бо діти ще не розуміють значення правди так, як її розуміють дорослі. Давайте разом розбиратися, чому ж діти брешуть.

1. Фантазія – не брехня.

Один різновид брехні – це видавання бажаного за дійсне. Дитина може розказувати про поїздку в якесь цікаве місце, де вона ніколи не бувала, але хотіла потрапити. Інша дитина може повірити, дорослий, який знає правду, замислиться над тим, що стало поштовхом для такої поведінки. А діти створюють власну реальність, знаючи, що у них точно є вдячні слухачі.

Як стверджують психологи, цей етап мине в 7-9 років, бо в цей період образне мислення знижується, а однолітки стають менш довірливими. Використайте цей період для навчання. Якщо ви почули відверту брехню від дитини, будьте обережні у словах. Не опускайтесь до образ чи звинувачень, покажіть, що ви знаєте про брехню, але не сердитесь. Дитина так само вчиться, що не потрібно брехати. Якщо брехня є результатом прихованих бажань, поговоріть про те, як ці бажання втілити в життя.

Що стосується дошкільнят, вони часто не можуть чи не хочуть відрізняти правду від брехні. Для них Білосніжка, трансформери чи ніндзяго – реальні персонажі, які десь існують. До семи років не варто очікувати від дитини вміння відрізняти правду від фантазії. І не знищте в дитині потяг до фантазування, можливо, ви лишаєте світ без визначного письменника.

2. Вигадані персонажі як елемент реальності.

«Хто розлив сік? Це зробило тигреня Макс, воно заходило в гості» – щось подібне можна почути від дошкільняти, адже вигадані персонажі для них так само реальні, як і живі люди. Їм подобається жити у власному світі. Цінуйте уяву дитини та насолоджуйтесь цим етапом, розвивайте дитячу фантазію (і свою власну). Дорослі часто вважають, що важливо, аби все спиралось на реальність, але це не завжди має сенс. Світ дітей – це не тільки те, що є насправді. Вони вигадують, бо це інколи допомагає впоратися з реальним світом, з цими дорослими реаліями, які так складно контролювати.

Якщо ви помітили, що дитина звинувачує уявного друга, запитайте про деталі. Так ви швидше дізнаєтесь правду. Разом з тим запитайте себе, чому малюк хоче, аби ви думали, що він цього не робив. Можливо, ви надто бурхливо реагуєте на різні ситуації?

3. Бажання порадувати.

Діти часто брешуть, бо хочуть порадувати батьків. Якщо у них з’явиться відчуття, що сказане викликає позитивні емоції в оточуючих, то неправда вже не вважатиметься за чимось поганим. Вони часто роблять вибір на користь формування гарного враження зараз, забуваючи, що потім, коли брехня розкриється, ймовірніше за все буде покарання. Дитина робить це без злого умислу, бо хоче, щоб мама просто посміхнулась та сказала «дякую». З часом прийде розуміння, що така тактика не спрацьовує, тому потрібно відразу говорити правду, а ще краще – виконувати прохання.

4. Страх від очікування наслідків.

Діти бояться бути покараними, тому брешуть. Страх стирає відчуття провини за сказану неправду. Особливо це актуально для родин, де практикують тілесне чи моральне покарання за провину. Діти, які бояться кари, скажуть усе, аби уникнути її.

Підозрюючи щось неладне, просто скажіть: «Обіцяю, що не буду сердитися за поганий вчинок». І дотримуйтеся свого слова, адже дитина вам довіриться. Слухайте спокійно, запитайте, чому так трапилось, і допоможіть виправити ситуацію. Поясніть, що ви можете розлютитися на брехню, а не на помилку. Кращий спосіб позбавити дитину звички обманювати – підтримувати, коли вона говорить правду.

5. Усвідомлена брехня.

У певний момент періодична брехня може перетворитися на звичку. Дитина хоче надурити, її стосунки з оточуючими будуються на брехні. Основна причина такої поведінки – невдоволеність реальним життям та постійні побоювання реакції батьків (зазвичай малечу не хвалять у жодному випадку). Діти брешуть тому, що їх навчили, що вони погані. Найчастіше дитина бреше не тільки оточуючим, але й собі, і починає жити у власному вигаданому світі. У цьому випадку допоможе консультація сімейного психолога, бо потрібно, аби й батьки переглянули власну поведінку.

6. Бажання справити краще враження.

Діти брешуть, бо хочуть справити враження на інших. Наприклад, син розкаже друзям, що на змаганнях пробіг швидше за інших, а донька розкаже батькам, що з математики отримала 12 балів, правда, вчителька записала їх у свій блокнот, а не в щоденник. Часто це відбувається задля маскування невпевненості. Спроба бути краще за своїх однолітків може стати причиною відвертої брехні чи перебільшеної правди.

Якщо ви спостерігаєте, що дитина бреше, аби справити враження на інших, попрацюйте над її самооцінкою. Та спершу поговоріть, до чого може призвести подібна поведінка. Також допоможіть налагодити контакт з однолітками без брехні. Хваліть за зусилля, а не за результат. [10]

Дуже часто брехня є ознакою низької самооцінки. Люди думають, що вони повинні виглядати краще, тому що не знають, що їх приймуть і такими, якими вони є, без прикрас.

 

 

 

 

 

 

 

Не будемо виключати можливе непорозумiння. Деякi дiти дуже четливi до засудження. Їхня самооцiнка дуже низька. Вони плутають «Я вчинив погано» з «Я поганий». Тому тут важливо зробити наголос на тому, що ви засмученi/розчарованi/розгнiванi/ саме через конкретний вчинок сказної неправди, а не самою дитиною, її особистiстю.

Для того, щоб не «вибивати» з дитини правду, а розумно пiдвести її того самостiйного усвiдомлення потреби визнати свiй проступок, можна використати таку послiдовнiсть фраз:

 

 

 

Поради батькам.

• Не ставте провокаційні запитання, що примушують дитину брехати. Провокаційним є те запитання, відповідь на яке ви знаєте заздалегідь. Наприклад, «Ти прибрав у своїй кімнаті?». Замість цього краще сказати: «Я помітила, що ти ще не прибрав у своїй кімнаті. Хочеш, ми разом розробимо план, як це зробити швидше?». Використовуйте позитивну конфронтацiю. Якщо дитина дошкiльного вiку фантазує, що тато обiцяв купити песика, ви можете вiдповiсти: «Я знаю, що ти дуже хочеш песика i вже уявив, що вiн у тебе є». Або коли дитина розповiдає вам, що прилетiв Карлсон i з’їв усi цукерки, ви можете вiдреагувати так: «Яка цiкава iсторiя… давай тепер взнаємо, що ж було насправдi». Старшiй дитинi можна сказати: «Я знаю, що це неправда. Брехня тут не допоможе. Давай подивимось, чим можна зарадити». Головне – дотримуватися важливого принципу – з’ясувати правду, не змушуючи дитину захищатися i брехати далi.
• Зосередьтесь на вирішенні проблем, а не на почутті сорому та провини: «Що ми повинні зробити, щоб ти справлявся зі своїми домашніми обов'язками?» замість того, щоб спитати: «Ти зробив усю свою роботу на сьогодні?».
• Будьте чесними самі. Скажіть дитині: «Це не схоже на правду. Найчастіше ми кажемо неправду, коли відчуваємо себе захопленими зненацька, наляканими або в небезпеці. Чому б нам не обговорити, що відбулось насправді, просто зараз? Якщо захочеш, можеш поділитися зі мною тим, що сталося пізніше, коли будеш готовий». Показуйте власний позитивний приклад. Слiдкуйте за собою та уникайте таких розмов, як: «Ми не скажемо татовi, що затримались у моєї подружки, а скажемо, що затримались на дорозi, у пробцi…».
• Не намагайтеся будь-яким способом "вирвати" із дитини зізнання. Поважайте особистий вибір своїх дітей, якщо вони не хочуть чимось ділитися з вами (в межах допустимого).

Як уникнути подібних проблем у майбутньому.

• Для того щоб діти не вважали себе поганими й не думали, що їм треба приховувати свої помилки, допоможіть їм усвідомити, що припускатися помилок нормально, тому що вони дають можливість чогось навчитись.
• Покажіть приклад, розповівши дітям правду про себе. Поділіться з ними спогадами про часи, коли вам самим було важко завжди казати правду, але ви вирішили, що краще все-таки подивитись в обличчя наслідків своїх дій і зберегти почуття власної гідності. Переконайтеся, що ви чесні зі своєю дитиною, а не читаєте їй лекцію.
• Нехай діти знають, що ви любите їх без будь-яких умов і ніщо не зможе зменшити вашу любов до них. Багато дітей брешуть, тому що бояться, що правда розчарує їхніх батьків.
• Заохочуйте готовність дітей казати правду: «Дякую за те, що сказав мені правду. Я знаю, що це важко. Я дуже рада, що ти готовий зіштовхнутися з наслідками твоєї поведінки, і впевнена, що ти зможеш упоратися з ними й навчитись на своїх помилках».
• Припиніть намагатись контролювати дітей. З одного боку, діти брешуть, щоб мати можливість бути тими, ким їм хочеться бути й робити те, що їм хочеться робити. З іншого – вони брешуть, щоби порадувати своїх батьків, примушуючи їх думати, що вони роблять те, чого від них очікують.

Чого можуть навчитись діти?

Діти можуть зрозуміти, що казати правду у своїй родині абсолютно безпечно. І навіть коли вони забувають про це, їм нагадують цю істину з любов'ю й повагою. Вони можуть зрозуміти, що батькам не байдужі їхні побоювання та всілякі помилки, і вони завжди допоможуть їм справитися з ними. [11]

Чого робити нi в якому разi не варто.

Не називайте дитину брехуном, це жахлива помилка. Ця проста фраза може травмувати та мати погані наслідки. Якою б не була мотивація першої брехні, наступного разу в голові буде думка: «Мама все одно не повірить мені, навіщо говорити правду?». Це спричинить погіршення емоційного стану та може породити серйозні комплекси.

Це основне правило. З будь-якою ситуацією можна впоратися, варто приділити більше уваги дитині, адже у кожної неправди є своя причина, і дорослі мають її знайти, аби у майбутньому таке не повторилось.

Сварки та конкуренцiя мiж братами i сестрами.

Побачивши, як нашi дiти сперечаються, ми опиняємося в ситуацiї, коли потрiбно бути суддею. Звiсно, ми, зазвичай, стаємо на бiк тiєї чи iншої дитини… через це батьки часто турбуються, що це створює нестачу любовi та напруженi стосунки у сiм’ї. Але сварки i конкуренцiя – це нормальна складова частина зростання дiтей.

Багато батьків вже зрозуміли, що уникнути ревнощів та конфлікиів між братами та сестрами практично не можливо. Найчастіше це проявляється:

- при народженні другої дитини;
- у разі маленької різниці у віці;
- між одностатевими дітьми.

Насправді, ситуація простіше та не так помітна, коли різниця у віці складає понад 7-10 років, особливо, якщо це брат та сестра. І взаємодія таких сиблінгів (дітей, що мають одних батьків та близькi за вiком) буде значно відрізнятися від стосунків, наприклад, у братів з різницею в народженні у 2 роки. Так відбувається, тому що потреби в увазі від батьків у них однакові, вони потребують приблизно однакової участі дорослих у своєму житті.

Окрім того, в них схожі розпорядок дня, ігри, іграшки, вподобання до мультиків чи одягу – це викликає додаткову напругу в стосунках та призводить до конкуренції. Разом із тим, поспостерігайте, як поводять себе діти на вулиці чи ігровому майданчику. Якщо старший заступається за молодшого, допомагає йому в грі або вони заступаються один за одного – це говорить про те, що окрім внутрішньосімейної конкурентної боротьби, між ними є родинний зв'язок та місце для братської любові.

Зовсім уникнути ревнощів чи конкуренції між братами та сестрами не можливо. Але є ряд моментів, які допоможуть зробити стосунки не такими вразливими та почуватися дітям більш комфортно у сім’ї:

- пiдготуйте дитину до народження нового члена родини, дозвольте їй приймати участь в очiкуваннi малюка та прийняттi його в сiм’ю. не лякайтеся первинного ворожого ставлення старшої дитини по вiдношенню до немовля;

- коли іграшки та речі від старшої дитини ви будете передавати молодшим, запитуйте її чи можна це зробити. І звичайно, в разі відмови, не віддавайте;
- не перекладайте постійно догляд за меншою дитиною на старшого. Для дитини ця відповідальність надто велика та позбавляє свого власного дитинства;
- зверніть увагу чи не стали ви звертатися до старшої дитини, як до надто дорослої. Народження брата чи сестри не скасовує вік дитини та потреби. І не важливо, ми говоримо про 4 чи 10 років;
- в кожної дитини має бути своє місце. Якщо ми говоримо про межі однієї кімнати, то окремі ліжка, столи, полиці. При купівлі одягу варто запитувати кожного окремо, який вони хочуть;
- в старшої дитини більше обов’язків та вимагають від неї більше. Разом із тим, в неї має бути більше привілеїв. Наприклад, дозволено пізніше лягати спати чи довше грати за комп’ютером.
- дозволяйте дітям з’ясовувати стосунки та втручайтеся у випадку сильних бійок;
- давайте їм можливість ображатися один на одного, гратися чи гуляти окремо.

 Окрім дружніх почуттів, в них ще присутні почуття злості, заздрощів та ревнощів – і це є нормальним.

Також, якщо в батьківський родині у вас були брати та сестри, згадайте свій досвід дружби та боротьби, можливо, він стане у пригоді та дасть більше розуміння того, що відбувається між вашими дітьми. [12]

Конкуренція між дітьми закладена природою. Тому що кожна дитина хотіла б бути єдиною в сім’ї. І щоб так було завжди. Але зазвичай батьки хочуть мати 2-3 та більше дітей. Відповідно, первістку, котрий певний час був єдиною дитиною в сім’ї, доводиться миритися з тим, що надалі батьки вже належатимуть не йому одному. Тоді, якщо батьки поведуть себе розумно і пояснять дитині, що любитимуть її не менше, а просто розподілятимуть час між нею та молодшим братиком чи сестричкою, - старша дитина зуміє знайти конструктивні способи, як привабити увагу батьків.

Ось основнi принципи конкуренцiї мiж дiтьми:

До трьох років – максимум уваги.

Серйозні конфлікти бувають тоді, коли різниця у віці між дітьми невелика. Наприклад, старшій дитині 2,4 роки, а молодшій – 1,8. Кожна дитина до трьох років потребує максимум маминої уваги. І для неї нестерпно те, що мати не має можливості займатися нею постійно. Такі діти стають вередливіші, починають більше хворіти. Діти із невеликою різницею у віці, аж поки не подорослішають, ростуть як двійнята – кожен хоче максимум уваги. Добре, якщо родичі це розуміють і періодично допомагають – наприклад, по черзі залишають дітей із мамою, а самі тим часом розважають іншу дитину – гуляють із нею, ходять на атракціони. Тоді конфлікт пом’якшується. Діти розуміють, що є час, коли треба потерпіти без мами, і є час, коли натомість тато, бабуся чи дідуть будуть його бавити. І хоча в малої дитини ще немає добре сформованого відчуття часу, але розуміє, що періоди з мамою і без мами чергуються, змінюються один одним, і нічого страшного у цьому немає.

Старшим важливе схвалення.

 Із віком конкуренція між дітьми за батьківську та материнську увагу набуває інших форм. Діти більше конкурують за схвалення їхніх дій та досягнень. Тож якщо батьки постійно порівнюють дітей, говорячи одному: "Чому ти такий повільний, такий неактивний? Подивись на брата!” – це принижує гідність дитини. І після п’яти років діти дуже болісно на таке реагують. Дитина, котру ображають чи принижують, починає тихо ненавидіти брати чи сестру, - того, хто "кращий” за нього, хто є кумиром у сім’ї. Сімейні стандарти у всіх – різні. В одних сім’ях вважають, що погано бути вискочкою, а в інших – навпаки, що погано бути безініціативним і тихим. Часто батьки – свідомо чи несвідомо – починають тиснути на дитину, вимагаючи, аби вона відповідала обраним ними стандартам. Важливе значення має те, чи є однаковими соціальні очікування у сім’ї до сина і доньки. Як правило, вони більші до старшої дитини. Особливо, якщо це — син. Однак трапляються сім’ї, у яких син – більш ліричний, романтичний, схильний до мистецтва. А донька – амбітна, жвава, завжди досягає поставленої мети. І тоді батьки починають ставити її у приклад братові: "Подивись на сестру! Чому ж ти не можеш бути таким? Чому ми не можемо покластися на тебе?”. Тоді проблеми мають обоє дітей. Від них обох чекають не того, до чого вони насправді схильні, що в них закладено природою. Обоє дітей збиті з пантелику, перебувають у конфлікті із самими собою. І, зрозуміло, між ними немає дружнього контакту. Кожна дитина росте у своїх образах на батьків, у своїх фантазіях, в яких намагається пояснити для себе таке їхнє ставлення.

До старшого сина – найвищі вимоги.

 Саме таке хибне уявлення часто складається в сім’ях, де найстаршим є син. Наприклад, донька молодша за брата на чотири роки. І поки син ще є єдиною дитиною в сім’ї, батьки ще не висувають до нього особливо великих вимог. Йому дозволяється бути тихим “маминим сином”. Однак коли народжується донька, діти підростають,  стають підлітками i різниця між ними стає дуже помітною. І ця різниця, на думку батьків, зовсім не на користь сина. Донька росте дуже активною, захоплюється спортом. До того ж, батьки постійно піднімають для неї планку вимог. Як тільки вона добивається одного успіху — їй одразу ж ставлять іншу, вищу мету. У той же час до сина батьки завжди мають претензії на предмет того, що він недостатньо успішний, недостатньо активний та недостатньо амбітний. Батьків не влаштовує те, що в сина недостатньо проявляються лідерські якості. Особливо невдоволення сином у таких випадках наростає у батька. Адже він, успішний підприємець, бачив у майбутьньому свого первістка спадкоємцем сімейного бізнесу. Тим часом усе складається так, що на роль спадкоємиці швидше “вимальовується” донька. Врешті вихід знаходять в тому, що сімейний бізнес не продовжив ніхто з дітей. Донька будує власну кар'єру. Натомість у сина із кар'єрою не складається. На якомусь одному занятті він не може зупинитися, часто змінює види діяльності, шукає себе. Однак при цьому продовжує зважати на батьківську оцінку. І бачить, що батьки не схвалюють жоден із його видів діяльності. Врешті, з такого сина виростає добрий виконавець, на якій роботі він би не працював. Однак власну ініціативу проявляє рідко. Проблема залишається невирішеною через те, що несхвалення батьків було дуже раннім і постійним.

Різні періоди розвитку.

У ранньому віці, маючи різницю в три роки, ваші діти любили грати один з одним, але коли старша дочка перейшла в середні класи школи, ваш молодший третьокласник, імовірно, відчув себе покинутим. Діти іноді починають частіше конфліктувати, коли один з них переходить на новий етап розвитку, залишивши іншого позаду. Запевніть їх, що цей час мине, і вони скоро знову будуть насолоджуватися товариством один одного. Роз'ясніть кожному з них, що відбувається в даний момент з його братом чи сестрою. «Твоя сестра дуже тебе любить. Зараз вона просто дуже зайнята своїми новими предметами в школі» і «Ти стала старшою, в тобі відбулися певні зміни, ось братик і відчуває себе непоміченим. Будь терпляча з ним і намагайся більше приділяти йому уваги». [13]

А ось невеличка схема дiй на кожен день!

Якщо атмосфера пiд час суперечки починає розпалюватися, подивiмося на неї насамперед як на потрiйну гарну новину:

 

 

 

 

 

Якою б не була причина, дiти, якi сперечаються, - це дiти, мiж якими iснує зв’язок.

Краще суперечка, нiж байдужiсть! Сiм’ї, в яких не виникає суперечок, є пiдозрiлими

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Зважаючи на це, даякi суперечки слiд iгнорувати, iншi потребують нашого втручання. Але батьки ставляться до втручання по-рiзному. I це залежить вiд багатьох факторiв: нашої освiти, цiнностей, емоцiй. Розглянемо деякi поради, якi можуть нам допомогти знайти найбiльш точну та вiдповiдну позицiю.

Коли йдеться про легку суперечку.

1. Нехай нашi дiти посперечаються. Запобiгання легкої суперечки завадить їм розвинути життєвi навички.
2. Покажiть, що ви їх помiтили. 80% суперечок спрямованi на привернення уваги батькiв, навiть негативної.
3. Висловiть їм свої сподiвання, що вони

самi розв’яжуть конфлiкт.

 

 

 

 

4. Приймiть рiшення не втручатися. Намагайтеся промовчати або вийдiть з кiмнати, щоб утриматися. Втручаючись, ми можемо завадити дiтям учитися на їхнiх конфлiктах, якщо будемо систематично їх розв’язувати замiсть них.

 

 

 

 

 

 

Коли ми спостерiгаємо сварки, що супроводжуються фiзичним або психологiчним насильством, або коли ми помiчаємо, що одна дитина зловживає своєю владою, нам потрiбно втрутитися, але пильнувати щодо кiлькох пунктiв:

 

 

• Чи можемо ми насправдi знати, з чого все почалося? Не знаючи всього i бачучи тiльки верхiвку «айсберга» варто утриматися вiд винесення швидкого «вироку».

 

 

• Щоб не довелося пристати на чийсь бiк, ми можемо перефразувати те, що каже кожна дитина i дотримуватись лише фактiв.

 

 

 

 

 

• Виставити чiткi межi, запобiгаючи пiдсиленню конфлiкта.

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Пам’ятаймо, що наше ставлення до конфлiкту впливає на те, як нашi дiти реагуватимуть у довгостроковiй перспективi. Проте якщо ми перiодично зриваємося, ми завжди можемо виправити ситуацiю (наш жест або грубе слово), перепросивши у дитини… Звiсно, якщо ми заспокоїмося.

Замiсть ляпасiв.

Бiльшiсть батькiв погоджується, що бити дiтей погано. Але навiть тi, хто намагається уникати фiзичних покарань, iнодi втрачають контроль над собою. Чому? Може, тому що дiти дуже близькi батькам. Нiхто iнший своєю поведiнкою не може дати нам стiльки радостi або… завдати стiльки прикрощiв. Це зрозумiло, що виховуючи своїх дiтей, ми не раз вiдчуваємо сильнi негативнi емоцiї. Але дуже важливо, щоб емоцiї не керували нашою поведiнкою.

Звичайно, навiть найсильнiшi емоцiї не виправдовують побиття iншої особи. Ми б нiколи не схвалили ситуацiю, коли розлючений роботодавець дав бы своєму працiвниковi «легкого ляпаса». Можна створити собi проблеми, якщо не керувати своїми емоцiями, коли знаходимось на роботi.

Ляпаси та образи викликають пустоту в головi. Вони викликають страх, а страх робить нас «дурнiшими». Звичайно, ляпаси стримують дiтей вiд певних неправильних дiй, але не вчать правильної поведiнки. Побита дитина пiдкорюється, принаймнi перестає поводитись нечемно на даний момент, але не вчиться, як треба поводитись правильно надалi. Вона запам’ятовує, що дорослi досягають своєї мети силою, або правий той, хто сильнiший. Бiльше того, дитина почувається пригнiченою, її гiднiсть принижена. Пережитi почуття залишаються в нiй ще довго пiсля того, як щока перестає пекти, зникають червонi слiди пiсля удару i сiдницi перестають болiти. Побита дитина зазанає кривди вiд найближчих, тих, кому найбiльше довiряє i на кого покладається найбiльше у свiтi. Тому така дитина вважає себе поганою i непотрiбною. Бо з якої ще причини мама з татом так до неї ставляться?

Через якийсь час дитина стає байдужою до ляпасiв i побиття, це її «захисна реакцiя», бо iнакше вона би не витримала почуття приниження. Якщо шльопання, штурхання, удари, ляпаси, принизливi зайваження, обзивання супроводжують дитину з дня у день, тодi вона може визнати насильство нормальною формою поведiнки серед людей i в майбутньому застосовуватиме його до своїх дiтей.

Дiти хочуть завоювати та втримати визнання батькiв. Це одна з головних причин їх готовностi до спiвпрацi. Їм потрiбнi батьки, якi будуть розумiти їх потреби, чiтко ставити свої вимоги та зрозумiло висловлювати очiкування, тодi дiти будуть краще усвiдомлювати норми i правила, яких треба дотримуватись. Розумiння батьками потреб у незалежностi та визнаннi мотивує дiтей до бiльш помiркованої поведiнки. Але якщо батьки кричать на дитину, принижують i б’ють її через роздратування чи злiсть, то ця мотивацiя перестає дiяти. Приниженi дiти потiм намагаються пiдняти свою самооцiнку за рахунок приниження когось слабшого, щоб знову почуватися впевненiше. Деякi, щоб уникати страждань, пiдкорюються сильнiшому дорослому i одночасно стають психологiчно слабкими. Iншi намагаються «вiдiграватися» на батьках, а оскiльки добре їх знають, то «б’ють» у найуразливiшi мiсця: критикують їжу, над готуванням якої мама довго трудилася, затягують час, коли тато кудись поспiшає, соромлять батькiв у громадi своєю зухвалою поведiнкою.

Це може запустити замкнене коло спротиву i нескiнченних суперечок, якi що далi, то важче витримувати i коригувати. Батьки ведуть з дитиною боротьбу, яка завiдомо призведе до поразки. I з часом на сповнене докору питання матерi чи батька: «Скiльки разiв я маю це тобi повторювати?!», шiстнадцятирiчний син знизить плечима i, перед тим як вийти, вiдповiсть: «Нi разу, бо мене вже тут немає». Тодi батьки пiдлiтка раптом зрозумiють, що нiчого так i не досягли претензiями, тиском i примусом [6].

Корекція небажаної поведінки методом «відчутних наслідків».

Метод по принципу відчутних наслідків – прекрасний спосіб не лише корекції поведінки, а і виховання відповідальності і самостійності в дитини.

Цей метод гарна альтернатива покаранню у вигляді фізичного чи вербального насилля, наказів, приниження, докорів.

Суть полягає в тому, що батьки створюють такі умови, в яких дитина стикається із наслідками своєї поведінки. Принцип дії в тому, що дитина, позбавляючись чогось дуже важливого для себе, відчуває дискофорт і, як наслідок, починає замислюватися над поведінкою.

Головна перевага цього методу в тому, що він надає дитині відчуття вибору. Таким чином дитина розуміє, що її поважають і з нею рахуються. Існує 3 особливості, дотримуючись яких даний метод буде діяти.

По-перше, це вік. Даний метод сміливо вже можна використовувати з дітьми від двох років (а з деякими раніше). Просто формулювати речення та наголошувати на наслідках треба відповідно віку. Наприклад, ваша малеча не хоче одягатися, а вам треба швидко зібратися. Згідно з цим методом, ви можете сказати «я дуже поспішаю, одягайся швидше, якщо ти цього не зробиш, ми не встигнемо зайти до магазину і купити тобі морозиво». 2,5 річна дитина вже здатна зрозуміти те, що ви говорите і що її чекає у випадку, якщо вона буде повільно одягатися.

А наступний приклад «якщо ти отримаєш завтра двійку, оскільки не зробив домашнє завдання, я буду змушена здати білети в кіно на завтрашній фільм і ми нікуди не підемо» підходить більше для дітей підліткового віку.

Наступна особливість, яка гарантує дієвість методу відчутних наслідків – сформований рівень довіри. Просто кажучи, дитина вірить вам і розуміє, що так, як ви сказали, так і буде. Дитина повинна відчувати, що ви не кидаєте слова на вітер, а говорите серйозно. Рівень довіри – є дуже важливим і досягається не одним днем. Найголовніша умова при якій можна сформувати гарний рівень довіри – це виконувати все, що ви сказали. Тобто все ж таки не зайти до магазину і не купити морозива, якщо дитина не виконала вашого прохання! Якщо ви сказали, що не дозволите подивитись мультиків дитині, оскільки вона кидалася піском в хлопчика на майданчику навіть після вашого попередження, то так і треба зробити! А не ввімкнути мультики оскільки мамі треба поговорити по телефону, а про майданчик і про сказану вами фразу «якщо не припинеш кидатися піском в діток – не ввімкну мультики» вже всі забули. Але дитина точно не забула і зрозуміла, що не завжди мамі можна вірити і не все що вона говорить треба слухати.

Ми плавно перейшли до ще однієї особливості – наголошуйте на тих наслідках, які вам підсилу проконтролювати. Якщо мама відмовила своєму сину, який вже з’їв на її думку «занадто багато солодкого на сьогодні» і хотів ще шматок торту, а хлопчик, почувши відмову, влаштував істерику – «якщо ти зараз не заспокоїшся, я взагалі не буду пекти тортики». Кому мама зробила гірше? Як ви думаєте чи дотримається вона такого обмеження?

А останок хочу застерегти про те, що наслідки можуть бути двох видів – емоційні і відчутні (реальні). Емоційні – батьківські роздратування, образи, ігнорування – не діють на відміну від наслідків відчутних, а лише спонукають дитину до відчуття провини та занижують самооцінку. Реальні наслідки – це реальні дії.

Використанi джерела:

1. https://bt-women.com.ua/children/detskij-protest-pobedit-nelzya-vozglavit-12202.html
2. Кляйнденст Енн-Клер. Маленький iлюстрований довiдник. Дитина в умовах кризи. Коли криза допомагає нам зростати. – Х.: ВГ «Основа», 2019. – 192 с.
3. Дрейкурс Р. Счастливые дети. Педагогический бестселлер. Перевод Л.Ткач – винница: Контент-Прим, 2008.- 224 с.
4. Э. Эйдемиллер, В. Юстицкис. Психология и психотерапия семьи. 4-е изд. – СПб.: Питер, 2009. – 672 с.
5. Растем вместе – осоновы успешного воспитания детей. Брошюра, разработанная Центром поддержки детей (Литва). – 57 с.
6. Замiсть ляпасiв. Як з повагою та любов’ю визначити дитинi кордони. – Адаптацiя Т.В.Журавель, О.Л.Нагула. – 20 с.
7. https://central-ua.tv/news/42615/
8. https://rivne1.tv/news/73249
9. https://dytpsyholog.com/
10. https://life.pravda.com.ua/society/2018/10/15/233615/
11.  https://naurok.com.ua/
12.  https://childdevelop.com.ua/
13.  http://psyhologist.com.ua/
14.  https://te.20minut.ua/Zdorovya/konkurentsiya-mizh-ditmi-scho-robiti-batkam-rozpovidae-ternopilskiy-ps-10200476.html