УДК 930.253:94(477)«1768»

О. М. ПОНОМАРЬОВ^[1]

НЕОПУБЛІКОВАНІ ДОКУМЕНТИ ПРО КОЛІЇВЩИНУ

Здійснено короткий огляд історіографії Коліївщини, висвітлено питання щодо участі гайдамаків у облозі Умані, кількості жертв за підрахунками очевидців та заарештованих гайдамаків. Вказано на вимушений перехід євреїв у православ’я. Уперше публікуються протоколи зізнань шести гайдамаків, які були свідками наслідків уманської різанини 1768 р.

Ключові слова: свідчення; протокол допиту; гайдамаки; гайдамацький рух; М. Залізняк; І. Гонта; Коліївщина; уманська різанина; Умань.

Важливим джерелом для вивчення гайдамацького руху в Україні, який мав місце протягом майже усього XVIII cт., є документи того часу (зокрема, протоколи допитів та свідчення гайдамаків). Це стосується також і подій 1768 р., які увійшли в історіографію під назвою Коліївщина.

Низка документів про Коліївщину була видана у дореволюційний час¹, а також у 1968 р. та 1970 р.² Чимало розвідок про Коліївщину було оприлюднено різними дослідниками на шпальтах часопису «Киевская старина», що вказувало на незгасаючий інтерес до цієї тематики³. Свідчення очевидців широко використовувалися А. Скальковським у його праці⁴, а пізніше деякі з них були видані окремо⁵.

До причин виникнення Коліївщини дослідники зазвичай відносять низку чинників соціального і національно-релігійного походження. Поряд із цим В. Смолій свого часу зазначав, що теза про інспірацію Коліївщини російським урядом та верхівкою православної церкви в особі Мелхіседека Значко-Яворського є надто спрощеною⁶. На нашу думку, ця постать потребує більш глибшого вивчення, оскільки аналіз дій настоятеля Мотронинського монастиря, вивчення його зв’язків може вказати на справжніх підбурювачів Коліївщини, яка ще оповита туманом історіографічних стереотипів.

Так, сучасна російська дослідниця О. Клєцкова слідом за Й. Гермайзе повторює тезу, що російська влада, чинячи допити гайдамаків, хотіла переконатися, що ані запорожці, ані духівництво активної участі у Коліївщині не брали, оскільки цей рух тлумачився б у Польщі як інспірований Росією⁷.

Слід додати, що гайдамаків-запорожців, допитуваних Кошем, не так сильно піддавали тортурам порівняно з тими гайдамаками, які були під польською юрисдикцією (тоді як дослідниця некоректно зазначає, що запорожців «пыткам… не подвергали»)⁸, оскільки Кіш дійсно намагався приховати участь запорожців у Коліївщині, а при їх арешті і належність до Війська Запорозького⁹.

Однак, факти, що діяльність ігумена Мелхіседека з розширення мережі православних церков на Правобережжі викликала спротив із боку польської влади, що в свою чергу й спричинило вибух гайдамацького руху навесні-влітку 1768 р., лишаються чинними¹⁰.

Відомості про зв’язки діячів Коліївщини і гетьмана Ханської Украї ни Якуб-аги, а також новий погляд на причини російсько-турецької війни 1768–1774 рр., що спалахнула відразу після придушення селянсько-гайдамацького повстання, демонструє праця В. Грибовського¹¹. Так, на думку автора, за допомогою таємних інспірацій Якуб-аги «балтський інцедент перетворився у привід для війни»¹².

Після придушення Коліївщини російськими військами під орудою генерала П. Кречетнікова було захоплено (за даними А. Скальковського) 887 гайдамаків, з яких 150 було визнано запорожцями¹³. В. Антонович наводить дані про 900 узятих у полон гайдамаків, подаючи у виносках уточнення про 846 гайдамаків, переданих полковником Гур’євим польській владі¹⁴. К. Гуслистий твердить про те, що під м. Умань полковником Гур’євим було взято в полон М. Залізняка, І. Гонту, а разом із ними 65 запорожців та 880 гайдамаків із Правобережжя¹⁵. Ю. Храбан наводить цифри у 680 осіб, доставлених з містечка Умань до с. Серби, де відбувався процес над повстанцями, додаючи зверху цього 35 та 60 учасників повстання, захоплених раніше¹⁶. Російський посол у Речі Посполитій М. Репнін у листі до російського резидента в Туреччині О. Обрескова подає цифру у 938 осіб, серед яких було виявлено 87 запорожців¹⁷. Як бачимо, жодні з даних не перевищують однієї тисячі осіб. Допити гайдамак російським урядом тривали з 7 до 23 серпня, причому щоденно. Загалом було допитано 223 гайдамака¹⁸. М. Залізняка допитували кілька разів, намагаючись добитись від нього максимально правдивих свідчень.

Російський уряд у своїх діях із повсталими дещо відрізнявся від дій уряду Речі Посполитої, різним було й сприйняття цього складного процесу української історії. Сучасний дослідник гайдамаччини О. Кушнір слушно зазначає, що польська офіційна влада сприймала повстання 1768 р. як найсильніший прояв гайдамацького руху за весь час його розгортання на Правобережжі (а відтак, діяла з повстанцями більш жорстокіше), тоді як Росія не відразу побачила в ньому загрозу для своєї внутрішньої та зовнішньої політики¹⁹. Своїх підданих Річ Посполита засуджувала до страти, а російські суди відправляли гайдамаків на каторгу²⁰.

Автор передмови до листування графа П. О. Рум’янцева зазначав, що за збігом обставин Росія у боротьбі з конфедератами стала приборкувачем гайдамаччини, піднятої як повстання на захист православ’я. Таке стало можливим через те, що політичні керманичі не усвідомлювали справжніх цілей повстання, вбачаючи в гайдамаках лише свавільників, грабіжників і розбійників, висилаючи їх до Сибіру, або «отдают на казнь их мучителям и врагам (полякам – О. П.)»²¹. Таким чином, автор приходить до висновку, що російська армія стала знаряддям польських інтересів, всупереч власним²².

Однак утиски і знущання православного населення з боку поляків та їхніх управителів, економів, факторів юдейського сповідування розпочався задовго до 1768 р. Так, хрестоматійний приклад знущань з православного населення Речі Посполитої був яскраво наведений Т. Шевченком у поемі «Гайдамаки». Сучасник тих подій, козак Джерелівського куреня Іван Байрацький описує (не вказуючи, щоправда, дату) події літа 1766 р., коли у с. Мліїв²³ «церковному ктитору Даниле... за недопущение поляков к разорению церкви оные поляки голову отсекли и к столбу гвоздми прибили, а тело ево сожгли... »²⁴.

Ці свідчення відносяться до 29 червня 1766 р., коли від рук конфедератів постраждав титар Данило Кушнір. Він, аби ксьондзи не могли правити службу в Мліївській церкві, зложив у скриню церковний посуд і сховав його під дзвіницею. За це поляки вирішили скарати титаря насмерть, причому зробивши смерть показовою. Вони зігнали до Млієва мешканців усіх сусідніх сіл, а потім старого Кушніра прив’язали до стовпа, обгорнули йому руки соломою, облили смолою й підпалили. Коли руки згоріли до ліктів, відрубали йому голову й настромили її на високу щоглу²⁵.

Подібні знущання й утиски православного населення з боку польської влади призвели до повстання, кульмінацією якого стало захоплення Умані в ніч з 9 на 10 червня 1768 р. загонами І. Гонти та М. Залізняка та знищення поляків і євреїв. Причому це було не бездумне свавільне знищення цивільного населення міста, а відповідь на численні приниження соціального, національного й конфесійного характеру, але питання віри при цьому протягом усього повстання займало одне з чільних місць²⁶.

Зазвичай гайдамаки в протоколах рідко зізнавалися про те, що безпосередньо брали участь в уманській різанині, зазначаючи, що були у команді М. Залізняка, але в Умань прибули вже після кривавих подій. Відібрані для публікації свідчення вирізняються із загальної маси тим, що допитувані зізнаються в тому, що напряму чи опосередковано були дотичні до тих подій, або бачили на власні очі наслідки уманської різанини, вчиненої загонами М. Залізняка та І. Гонти. Через це деякі свідчення гайдамаків мають унікальний характер, оскільки показують загальне тло перебігу сумних подій весни-літа 1768 р. На наш погляд, цінними є будь-які деталі, не актуалізовані раніше дослідниками цієї тематики.

Хома Сукур, козак Щербинівського куреня, деталізує кількість гайдамаків, які прийшли під Умань та кількість жертв уманської різанини. «Железняк со всеми при нем бывшими запорожскими и полскими казаками, коих находилось при нем болѣе тысячи человек пошли к полскому городу Умани..., а как означенной Железняк с козаками прибыл под полскои город Умань, то онои город былъ заперт, в коем городе находились поляки и жиды, і из того города... поляки по тех запорожцах и полских казаках из пушек стреляли і из них двух человек, одного запорожского, а другого польского казаков убили, послѣ чего в тот город силою ворвавшись, бывших тамо поляков и жидов побили»²⁷.

Федір Волошин, козак Канівського куреня, описує події таким чином: «Железняк с казаками, у коих были лошади поехал в полскіе местечки: Смелое, в Корсунь, в Лысянку, и в Богуславье, а оттуда в полскои город Умань». Ф. Волошин тим часом з «протчими полскими и запорожскими казаками, у коих лошадей не было... шли вслед за оным Железняком до Умани»²⁸. Де наступного дня, за свідченням Ф. Волошина, «оной город Умань помянутой Железняк с козаками приступом взял, и бывших в оном городѣ Умани поляков и жидов побили и перекололи»²⁹. Не вказує кількості загиблих мешканців Умані й гайдамака Степан Саганак, козак Корсунського куреня, який говорив у свідченнях, що козаки гайдамаки «пошли в полской же городъ Умань, гдѣ, жидов и поляков, сколко их случилось, перерезали и пожитки их и денги разграбили»³⁰.

Важливі свідчення щодо того, що крім гайдамаків у розоренні міста, а що жахливіше, у вбивствах поляків та євреїв, брали уманські містяни, дає Нестор Літвінченко, козак Канівського куреня. Після з’єднання І. Гонти із М. Залізняком, вони на чолі своїх загонів вирушили «для раззорения того города Умани... и напав обще на оной город Умань разграбили і поляков и жидов покололи... і будучи там видел (Нестор Літвініченко. – О. П.), что убивство тѣм полякам і жидам чинили и уманские мужики дубъём»³¹.

А перед цим міські жителі (уманчани), які зазвичай не були вояками, за свідченням очевидців мужньо боронилися від нападників. Так, землемір Шафранський роздав євреям рушниці, аби вони «через палисад отбивались от крестьян», і, як вказує далі Вероніка Кребс (Младанович), вона на власні очі бачила «жидов с опалёнными бородами и пейсами», які завзято стріляли і захищалися³². На її думку, власне, тільки одні євреї й боронили місто³³. Тоді як за свідченням гайдамаки Никифора Кожухаря, при облозі Умані оборонці міста – поляки і євреї – великих втрат гайдамакам не завдали. Містяни «производили из города из пушек и из мѣлкаго ружя палбу, причем двух запорожцов убили и несколко человек ранили»³⁴.

На вимоги М. Залізняка відчинити браму і здати місто уманчани відповіли відмовою, після чого, «соединясь с запорожцами бывшіе внѣ оного города Умани тамошней уманской сотник Гонта с бывшими при нем четырьюстами полскими казаками на другой день с приходу туда запорожцов оным городом Уманью овладели»³⁵.

Свідок наслідків уманської різанини гайдамака Іван Байрацький вказує ймовірну кількість загиблих уманчан, зазначаючи, що «видел поколотых и побитых до смерти поляков и жидов мужеска и женска полу человек до тысячи»³⁶, тоді як за даними Хоми Сукура кількість загиблих становила до 400 осіб³⁷.

Після оволодіння Уманню, за документальними свідченнями, опублікованими А. Скальковським, гайдамаки протягом двох тижнів святкували у місті цю подію³⁸.

Протоколи допитів і свідчення гайдамаків рясніють деталями щодо того, скільки було забрано коштовностей та грошей у мешканців польської та єврейської громад Умані. За свідченням монаха уманського монастиря базиліанського ордену гайдамаки награбували одного тільки срібла 6 скринь, з яких 3 дісталися М. Залізняку. Це срібло «гетьман та князь смілянський» нібито продав якомусь київському купцеві за 10 тис. злотих, хоча ці скарби коштували значно дорожче³⁹.

В Умані та навколишніх містечках було зафіксовано численні випадки переходу поляків та євреїв у православ’я, оскільки це був єдиний шанс для іновірців вціліти. Так, «молодые ж полские и жидовские жены и дети обоего пола, иные по их желанию, а другия от страху крещены в православную веру бывшими в оном городе Умани благочестивыми попами, а восприемниками были ис того войска казаки, кто пожелал, и затем они оставлены в живых»⁴⁰.

Про вихрещення в православ’я свідчать самі гайдамаки, які вказували, що «в Умани поляки и жиды всѣ побиты, кромѣ неболшаго числа полских и жидовских женок и девок обязавших желаніе свое принять греческого исповеданія веру, кои по приказу... Железняка тамошними священниками в греческую веру и крещены»⁴¹.

Інший гайдамака Степан Яковович взагалі до Умані не дійшов, а пристав свого часу, за його словами, до гайдамаків «опасаясь, чтоб ево не взяли полские конфидераты в собираемое ими войско»⁴². Він також свідчив про вихрещення євреїв, які змушені були змінити свою віру аби лишитись живими. Прибувши «с оными казаками в полское ж мѣстечко Ставище, поляков и жидов там никого не застали, а нашли толко одну брюхатую жидовку с двумя малолетными дѣтьми, которую жидовку и детей бывшей при оных казаках атаман Павел Таран приказал тамошнему священнику окрестить в христіанскую веру, и окрещены, и оставлены в живых»⁴³.

На підтвердження тези про усвідомлене знищення поляків та євреїв у разі їхньої відмови вихреститися, можна навести мандат М. Залізняка отаманові гайдамацького загону І. Бондаренку-Чалому від 6 червня 1768 р. «по селах и деревнях следовать и испитовать ляхов и жидов, и порядок в селах и в деревнях учинять, и позосталые вещи от збеглих ляхов и жидов отберать. Самих же тих ляхов и жидов ко мне не присилать, но своею командою, врученной ему, казнить»⁴⁴.

Розголос про «легку здобич» під час Коліївщини ще довго затьмарював розум козакам, серед яких ще були й такі, хто весною-літом 1769 р. (!) пішов на Правобережну Україну з метою збагачення.

Так, за свідченнями козака Тимошівського куреня Михайла Підопригори (Яковенка) він «сего 1769 году послѣ празника Свѣтлого Христова Воскресения, согласясь... с протчими запорожскими казаками семнатцатью человеки, без ведома кошевого атамана и старшины, и взяв с собою ружье, копье и пороху с полфунта пошли в Полшу с намерением, чтоб, сыскав тамо, поляков и жидов, грабить»⁴⁵.

Суголосно свідчили і козаки Пластунівського куреня Іван Зуб і Демьян Козюленко, які 1769 р. «пошли в Полшу... грабить, гдѣ случится, поляковъ и жидов»⁴⁶.

При допитах російська сторона намагалася з’ясувати 3 головних для них питання, які були виокремлені ще М. Костомаровим.

1. Хто стояв біля витоків «змови”»? 2. Чи був дозвіл кошового отамана та старшини на перебування у Польській Україні? 3. З якою метою було здійснено напад на слободу Балту і ким саме?⁴⁷

Пропоновані документи являють собою свідчення гайдамаків від 8 та 9 серпня 1768 р. Всі допитувані були уродженцями Лівобережних полків Гетьманщини та свого часу прийняті (крім С. Якововича) до різних куренів Війська Запорозького. Практично усі гайдамаки були неписьменні. Наводимо перелік допитуваних гайдамак (протоколи свідчень яких публікуються нижче) з показанням місця народження та приналежності до куренів Війська Запорозького.

1)     Федір Волошин, містечко Білики Полтавського полку, козак Канівського куреня.

2)     Степан Саганак, містечко Олишівка Київського полку, козак Корсунського куреня.

3)     Степан Яковович, Гетьманщина, наймит.

4)     Іван Байрацький, містечко Березова Лука Гадяцького полку, козак Джерелівського куреня.

5)     Нестор Літвінченко, село Перекопівка Лубенського полку, козак Канівського куреня.

6)     Хома Сукур, село Богушків (містечко Богушкове) Переяславського полку, козак Щербинівського куреня.

Археографічне опрацювання документів здійснено відповідно до «Методичних рекомендацій по підготовці до видання “Архіву Коша Нової Запорозької Січі”»⁴⁸. Текст подається автентично, стилістику й орфографію збережено, пунктуацію уточнено, виносні літери внесено в рядок і виділено курсивом. Слова під титлами на зразок: мнтрε, мнстрε, мнстря, нншняго не розкривалися. Документи публікуються вперше.

¹                    Архив Юго-Западной Росии. Ч. ІІІ. Т. ІІІ. Киев. 1876. 897 с.

²                    Гайдамацький рух на Україні в XVIII cт.: зб. документів. Київ, 1970. 659 с.; Селянський рух на Україні середина XVIII–перша чверть ХІХ ст.: зб. документів і матеріалів. Київ, 1978. С. 123–130.

³                    Описание бедствия постигшего всю Украину в 1768 г. // Киевская старина. 1882. Т. 1. № 3. С. 520–529; Костомаров Н. Материалы для истории Колиивщины или резни 1768 г. // Киевская старина. 1882. Т. 3. № 8. С. 297–321; Колиивщина в песнях // Киевская старина. 1882. Т. 3. № 9. С. 582–589; Переписка гр. П. А. Румянцева о восстании в Украйне 1768 года // Киевская старина. 1882. Т. 3. № 9. С. 523–551; 1882. Т. 4. № 10. С. 89–118; 1883. Т. 6. № 6. С. 317–345; Антонович В. Уманский сотник Иван Гонта (1768 г.) // Киевская старина. 1882. Т. 4. № 11. С. 250–276; його ж: Несколько данных о судьбе Железняка после его ареста в Умани // Киевская старина. 1882. Т. 4. № 12. С. 564–568; Смоктий А. Умань и Софиевка (История г. Умани. Уманская резня. Софиевка) // Киевская старина. 1882. Т. 4. № 12. С. 420–437; Добротворский Н. Портрет Гонты // Киевская старина. 1885. Т. 12. № 8. С. 736–740; Скальковский А. Несколько документов к истории Гайдамаччины // Киевская старина. 1885. Т. 13. № 10. С. 277–318;Лобода Ф. Вирша о сожжении млиевского ктитора Даниила Кушнира // Киевская старина. 1886. Т. 14. № 1. С. 202– 205; Рыльский Ф. Рассказ современника о приключениях случившихся с ним в о время «Колиивщины» // Киевская старина. 1887. Т. 17. № 1. С. 51–64; Савва Чаленко (Из истории гайдамаччины прошлого века) // Киевская старина. 1887. Т. 19. № 11. С. 471–490; А. Л. Псевдо-Железняк // Киевская старина. 1889. Т. 24. № 1. С. 221–222; Шульгин Я. Очерк Колиивщины по неизданным и изданным документам 1768 г. и ближайших гг. // Киевская старина. 1890. Т. 28. № 2. С. 185–220; 1890. Т. 28. № 3. С. 381–418; 1890. Т. 29. № 4. С. 22–52; 1890.

Т. 29. № 5. С. 268–306; 1890. Т. 29. № 6. С. 409–426; 1890. Т. 30. № 7. С. 1–21; 1890. Т. 30. № 8. С. 192–223; Щербина В. О происхождении слова «колиивщина» // Киевская старина. 1893. Т. 40. № 2. С. 356–358; Гр. Моз Гайдамацкие движения ХVІІІ ст. и монахи киевских монастырей (Из отношений православного южнорусского духовенства к гайдамацким движениям) // Киевская старина. 1893. Т. 41. № 5. С. 228–242; Щербина В. Три Шелеста (Из истории Колиивщины) // Киевская старина. 1893. Т. 43. № 11. С. 235–240; Галант И. В. К истории уманской резни 1768 г. (Читано в Историко-филологическом обществе при Нежинском институте) // Киевская старина. 1895. Т. 51. № 11. Отд. 1.

С. 209–229; Левицький М. За Колиивщыны // Киевская старина. 1901. Т. 73. № 6. Отд. 1. С. 460–497; П-ко Вл. Был ли игумен Мелхиседек Значко-Яворский организатором украинского восстания 1768 г.? // Киевская старина. 1905. Т. 88. № 1. Отд. 2. С. 4–7; його ж: К истории Колиивщины (Материалы) // Киевская старина. 1905. Т. 88. № 3. Отд. 2. С. 236–242; його ж: Грамота Максима Железняка // Киевская старина. 1905. Т. 88. № 3. Отд. 2. С. 243; його ж: К вопросу о суде над Мелхиседеком Значко-Яворским // Киевская старина. 1905. Т. 89. № 4. Отд. 2. С. 46–47.

⁴                    Скальковский А. Наезды гайдамак на Западную Украину в 1768 году. Одесса, 1845. 234 с.

⁵                    [Вероника Кребс]. Уманская резня. (Записки Вероники Кребс) / перевод и предисловие И. М. Ревы. Киев, 1879. 36 с.

⁶                    Смолій В. А. Деякі дискусійні питання історії Коліївщини (1768 р.) // Український історичний журнал. 1993. № 10. С. 22.

⁷                    Клецкова Е. В. Роль Мельхиседека Значко-Яворского в Колиивщине: религиозный аспект гайдамацкого движения на Украине в XVIII в. // Вестник Санкт-Петербургского государственного университета. Серия 2. Вып. 3. 2014. С. 193–194.

⁸                    Там само. С. 194.

⁹                    «Из ордера Коша от 1 июля 1768 г. видно, что он притворно сомневался в том, будто гайдамаки – запорожские казаки. Головко писал, что в Польшу идут только “бродяги, называя себя запорожскими казаками”». То, что такая позиция старшины была чистейшим лицемерием, обнаруживается очень легко. Отрекаясь от гайдамаков, Кош в тоже время в своем ордере от 1 июля 1768 г. призывал при задержании гайдамаков выяснять, каких они куреней и «с теми куренными, коих они куреней будут называться, присылать при рапортах до Коша» // Голобуцкий В. А. Гайдамацкое движение на Запорожье во время «Колиивщины» и крестьянского восстания под предводительством Е. И. Пугачёва // Исторические записки. Вып. 55. 1956. С. 324–325.

¹⁰                  Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного (Антифеодальне, народно-визвольне повстання на Правобережній Україні у 1768–1769 рр.). Київ, 1989. С. 29–36.

¹¹                  Грибовский В. В. Якуб Рудзевич на службе Крымскому ханству // Средневековые тюрко-татарские государства. Казань. № 9. 2017. С. 72–75.

¹²                  Там само. С. 74.

¹³                  Скальковский А. Наезды гайдамак на Западную Украину… С. 109.

¹⁴                  Антонович В. Уманский сотник Иван Гонта… С. 270.

¹⁵                  Гуслистий К. Коліївщина (історичний нарис). Київ, 1947. С. 28.

¹⁶                  Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного… С. 117.

¹⁷                  Гайдамацький рух на Україні в XVIII cт. … С. 382.

¹⁸                  Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного… С. 117.

¹⁹                  Кушнір О. О. Гайдамацький рух 1715–1760-х рр.: перебіг та сприйняття сучасниками : автореф. дис. … канд. іст. наук : 07.00.01/Кушнір Олександр Олександрович; Київський національний університет імені Тараса Шевченка.

Київ, 2014. С. 11.

²⁰                  Там само. С. 12.

²¹                  Переписка гр. П. А. Румянцева о восстании в Украине 1768 года… 1883. Т. 7. № 9/10. С. 254–255.

²²                  Там само. С. 255.

²³                  Мліїв – село Городищенського району Черкаської області.

²⁴                  ЦДІАК України (Центральний державний історичний архів України,

м. Київ). Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5520. Арк. 84зв.

²⁵                  Широцький К. Коліївщина (Гайдамаччина в 1768 році). Київ, 1918. С. 11; Архив Юго-Западной России. Ч. І. Т. ІІ. Киев, 1864. С. 385. Ця сумна подія знайшла відображення і у фольклорі // Лобода Ф. Вирша о сожжении млиевского ктитора… С. 202–205.

²⁶                  Смолій В. А. Деякі дискусійні питання історії Коліївщини… С. 24.

²⁷                  ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5520. Арк. 88зв.

²⁸                  Там само. Арк. 30.

²⁹                  Там само.

³⁰                  Там само. Арк. 17зв.

³¹                  Там само. Арк. 83.

³²                  [Вероника Кребс]. Уманская резня… С. 21.

³³                  Там само.

³⁴                  ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5522. Арк. 12. ³⁵ Там само. Арк. 12–12зв.

³⁶                  ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5520. Арк. 85.

³⁷                  Там само. Арк. 88зв.

³⁸                  Скальковский А. Наезды гайдамак на Западную Украину … Док. № 15. С. 222–223.

³⁹                  Там само. Док. № 15. С. 223.

⁴⁰                  Там само.

⁴¹                  ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5522. Арк. 12зв.

⁴²                  Там само. Спр. 5520. Арк. 23.

⁴³                  Там само.

⁴⁴                  Храбан Г. Ю. Спалах гніву народного… Док. 3. С. 170.

⁴⁵                  ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5823. Арк. 13–13зв.

⁴⁶                  Там само. Арк. 16зв., 20.

⁴⁷                  Костомаров Н. Материалы для истории Колиивщины… С. 320.

⁴⁸                  Гісцова Л. Методичні рекомендації по підготовці до видання «Архіву Коша Нової Запорозької Січі». Київ, 1992. С. 12–20.

№ 1

1768 р., серпня 8. – Свідчення гайдамаки Федора Волошина

1768 году августа 8 дня, по силѣ присланного в Кіεвскую губεрнскую канцелярию изъ Гсдръствεннои коллεгіи иностранных дεл от 24 июля сεго году указа, поиманнои въ Полскои Украинѣ гаидамак въ онои Кіεвскои губεрнскои канцεляріи въ присудствіи допрашиванъ и показалъ.

Фεдоромъ εво завутъ, Лεонтьεвъ сынъ по прозванію Волошинъ, от роду εму дватцать восεмь лεтъ, родился онъ малороссійского Полтавского полку в мεстεчкѣ Бεликах, отεцъ εво Лεонтій Грεчкосεεнко был козакъ и житεль того ж мεстεчка Бεликовъ и назадъ тому лεтъ с пятнатцать зашεл онъ съ бывшимі въ Малой Россіи запорожскими казаками, а какъ их звать нε знаεтъ, в Запорожскую Сѣчь и принятъ в Канεвскои курεнь в казаки и находился в дачах Воиска Запорожского в урочищε, называεмомъ Лиманъ, на рыбнои ловлѣ, гдѣ и Волошиномъ εво стали называть.

А въ Пεтровъ постъ сεго 1768 году, послышав онъ, Волошинъ, что, якобы по указу повεлεнω въ Полшу итти запорожским казакам для защищенія от поляковъ находящихся тамъ благочεстивых монастырεи и цεрквεи, согласился онь Волошинъ съ бывшими съ нимъ двумя запорожскими казаками, а какъ их звать и прозванεи нε знаεтъ жε, бεз вѣдома кошεвого атамана и воисковои старшины* пошли въ Полшу и прішεд въ Мотрεнинскои монастырь явилисъ бывшεму тамъ того ж Воиска Запорожского казаку Маѯиму Жεлεзняку, которого бывшіε при нεмъ полскіε и запорожскіε казаки называли полковником. И вεлεл имъ онои Жεлεзнякъ быть с протчими, находивъшимися при нεмъ казаками, и послѣ приходу туда εво, Волошина, на трεтεи дεнь // онои Жεлεзнякъ съ казаками, у коих были лошади, поεхал в полскіε мεстεчки Смεлоε, в Корсунь, в Лысянку и в Богуславьε, а оттуда въ полскои городъ Умань, а онъ, Волошинъ, съ протчими полскими и запорожскими казаками, у коих лошадεи нε было, а сколко их пεших** было нε знаεтъ, шли вслεдъ за оным Жεлεзняком до Умани, и по приходѣ туда на другои дεнь онои город Умань помянутои Жεлεзнякъ съ козаками приступом взял, и бывших въ ономъ городѣ Умани поляков и жидовъ побили и пεрεкололи, причεм εво, Волошина, одинъ с нихъ лεжа ранεнои просил, чтоб εво дострεлилъ, и за то дал εму имѣвшεися у нεго в пазухѣ мεшокъ съ дεнгами, которого онъ и дострεлил и мεшокъ з дεнгами у нεго взял и, нε считая оных дεнεгъ, бросил в кучу, куда и протчіε разграблεнныε тамъ казаками пожитки и дεнги сносили въ одно мѣсто, токмо εму, Волошину, при роздѣлѣ изъ тεх дεнεгъ и пожитковъ ничεго нε дано, а забрали всε то протчіε бывшіε тамъ запорожскіε и полскіε казаки, а болшε никого онъ, Волошинъ, из поляковъ и жидовъ нε убил. Изъ жидовъ жε и поляковъ изъ мужεска полу нεсколко чεловεкъ малолεтных, да изъ жεнска полу молодых дεвокъ и жεнокъ, кои пожεлали принять вεру грεчεского исповεданія, тεх приказал онои Жεлεзнякъ крεстить, и оставил живых, а сколко крεщεно и оставлεно живых онъ, Волошинъ, нε знаεтъ.

По раззорεніи ж оного города Умани и по истрεблεніи бывших въ оном поляковъ и жидовъ вышεл онои Жεлεзнякъ со всεми казаками отъ города в полѣ вεрстъ за чεтырε и там стояли три нεдεли, в татарскую ж // слободу Балту посылал онои Жεлεзнякъ полского казака Сεмεна Шилу, назвавъ εво сотником, и с нимъ, Шилом, отправлεно было полских смεлянских, богуславских и протчих казаковъ нεмалоε число, а сколко имянно онъ, Волошинъ, нε знаεтъ, а какъ из Балты от оного сотника Шила присланъ был къ Жεлεзняку нарочнои с писмом, трεбуя присылки къ нεму, Шилѣ, на помочь козаковъ, то онои Жεлεзнякъ послал к нεму, Шилѣ, от сεбя нарочного запорожского казака Фому Дурного съ писмомъ, чтоб онои Шило со всεми бывшими при нεмъ казаками слεдовал къ нεму, Жεлεзняку, обратно; послε чεго оттуда в скором врεмεни помянутои сотникъ Шило съ козаками и посыланнои от Жεлεзняка запорожскои казакъ Фома Дурной къ нεму, Жεлεзняку, под Умань и возвра-

  ^* бεз вѣдома кошεвого атамана и воисковои старшины вставка на лівому березі.

^** Слово правлено

тилис, гдѣ прибывшими карабинεрами и донъскими казаками онъ, Жεлεзнякъ, съ бывъшими с нимъ казаками, в томъ числѣ и онъ, Волошинъ, взяты под караул и присланы в Кіεвъ.

А по чьεму заговору собирались въ Полшε запорожскіе и полскіе казаки, и съ каким намεрεніεм и кεмъ имянно учинεно нападεніе на татарскую слободу Балту нε знаεтъ. Грамотѣ нε умεεтъ и в сεмъ допросѣ показал онъ, Волошинъ, сущую правду.

ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5520. Арк. 30–31. Оригінал.

№ 2

1768 р., серпня 8. – Свідчення гайдамаки Cтепана Саганака

1768 году августа 8 дня, по силѣ присланного в Кіεв[ск]ую* губεрнскую канцелярію из Гсдрствεннои коллεгіи іностранных дѣ[л] от 24 июля сего году указа, поиманнои в Полскои Украинѣ гаидамакъ въ оной Кіεвскои губεрнскои канцεляріи въ присудствіи допрашиванъ и показалъ.

Степаномъ εво зовутъ, Ивановъ сынъ по прозванию Саганакъ, от роду εму дватцат два года, родился онъ малороссіиского Кіевского полку в мεстечкѣ Олишевкѣ, отεцъ εво былъ тамошнеи житель Іванъ Маляръ, а какова звания онъ, Стεпанъ, нε знаетъ. И назадъ тому лѣтъ з дѣсять обще съ двумя братьями своими изъ оного мѣстечка Олишεвки пошли в Кіεвъ с темъ намεрεніемъ, чтобъ иттит в Сѣчь Запорожскую, и какъ были в Мижигорскомъ мнтре, то з бывшими тогда въ онωм запорожскими** казаками, по согласію их приεхали в Сѣчь, гдѣ записанъ онъ въ Корсунской курεнь в козаки и названъ Саганакомъ. И назадъ тому лεтъ шεсть по дозволεнию курεнного атамана Прокопа пошелъ в дачи Воиска Запорожского въ урочище для рыбнои ловли Лиманъ, гдѣ и находился до вεсны.

Нншняго лѣта в Петровъ постъ, онъ Саган[акъ] съ бывшими тамо семью члвками запорожски[ми] казаками, а какъ их звать и прозванεй не знаетъ, прослышали, что в Полше в Матренинскомъ монастыре збираются запорожскіе козаки для охранεния от поляков того мнстря, и согласясь, бεзъ вѣдома кошεвога атамана и старшины***, пошли всε обще въ онои манастырь и какъ пришли, то явилисъ у бывшаго тогда в томъ мнстрε // с козаками, называεмого Воиска Запорожского полковника Жεлεзняка, которои обявя имъ, что, якобы, онъ имѣεтъ указъ о защищεніи тамошних мнстрεи і цεрквεй от поляковъ и жидовъ, и по приглашεнию εво пристал он къ протчимъ, находящимся при нεмъ запорожскимъ и полскимъ казакамъ, а сколко ж оных числомъ было нε знаεт, с которымъ пошедъ были въ полских городах Чεркаскомъ, Смεломъ, Корсунε и Бугуславлε, и какъ въ оных поляков и жидовъ не застали, то пошли въ полской же городъ Умань, гдѣ жидовъ и поляков, сколко их случилось, перεрезали и пожитки ихъ и дεнги разграбили и по раздεлу досталось εму Саганаку сто пятдεсят рублεв. А послѣ того въскорѣ взяты донскими казаками под караулъ, которые у него и оные денги отобрали и присланъ онъ съ протчими в Кіεвъ.

    ^* Тут і далі текст пошкоджено   ^** Слово правлено.

^*** бεзъ вѣдома кошεвога атамана и старшины вставка на лівому полі.

В слободе ж Балте онъ, Саганакъ, не былъ, а кого посылалъ означенной Желѣзнякъ не знаетъ, и по чьεму заговору собиралис в Полше запорожскіе и полскіε козаки, и с какимъ намεрεниεмъ, и кεмъ имянно учинεно нападεние на татарскую слободу Балту не знает. Грамотѣ онъ, Саганакъ, не умѣεтъ и въ семъ допросѣ показалъ онъ сущую правду.

ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5520. Арк. 17–17зв. Оригінал.

№ 3

1768 р., серпня 8. – Свідчення гайдамаки Степана Якововича

1768 году августа 8 дня, по силε присланного въ Киεвскую губεрнскую канцεлярию изъ Государствεнной коллεгіи иностранных дѣлъ отъ 24 іюля сεго году указа, поиманной въ Полской Украинѣ гайдамакъ въ присудствіи въ оной Киεвской губεрнской канцεляріи допрашиванъ и показалъ.

Стεпаном εво зовутъ, Яковлεвъ сынъ Якововичь, отъ роду εму тритцать два года, родился онъ въ Малой Россіи, а въ котором городε, сεлѣ или дεрεвнѣ нε знаεтъ, потому что отцомъ εво въ малолѣтствѣ завεдεнъ былъ въ Полшу въ сεло Ковалεвку, гдε оной отεцъ εво умрε, а онъ, оставшись послѣ отца своεго, находился в Полшε въ разных мεстах по найму въ работниках.

И назад тому нεдεль сεмь какъ приεхали въ состоящεε въ полском Бεлоцεрковском староствѣ сεло Попружню запорожскиε казаки до дватцати чεловεкъ и обявили εму, что они посланы по указу для защищεния отъ поляков, состоящих в Полшε благочεстивых монастырεй и цεрквεй, то и онъ, Якововичь, опасаяс, чтоб εво нε взяли полскиε конфидεраты въ собираεмоε ими войско пристал къ оным запорожским казакам и, приεхав съ оными казаками въ полскоε ж мѣстεчко Ставищε, поляков и жидов там никого нε застали, а нашли толко одну брюхатую жидовку съ двумя малолεтными дѣтьми, которую жидовку и дεтεй бывшεй при оных казаках атаманъ Павεл Таранъ приказал тамошнεму свящεннику окрεстит в христіанскую вεру и окрεщεны и оставлεны въ живых.

А послε того приεхали они въ мεстεчко Лукашεвку, токмо и там никого изъ поляков и жидов нε застали, куда приεхав Войска Донского полковникъ, а какъ εво зват и прозванія нε знаεтъ, съ командою, какъ εво, Якововича, такъ и протчих бывших при том запорожских казаков забралъ под караулъ и отвεлъ къ полскому городу Умани, а оттуда присланъ онъ съ протчими в Кіεвъ.

А грабитεлства и убивства нигдε онъ, Якововичь, нε чинил и къ татарскои слободѣ Балтѣ, онъ, Якововичь, никεм нε посыланъ и там нε былъ, и в сεмъ допросε показал онъ сущую правду. А грамотε нε умѣεтъ, а по чьεму заговору собиралис въ Полшε запорожскиε и полскиε казаки, и с каким намεрεниεм, и кεм имянно учинεно нападεние на татарскую слободу Балту нε знаεтъ.

ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5520. Арк. 23. Оригінал.

№ 4

1768 р., серпня 9. – Свідчення гайдамаки Івана Байрацького

1768 году августа 9 дня, по силε присланного въ Киεвскую губεрнскую канцεлярию изъ Государствεнной коллεгіи иностранных дѣлъ отъ 24 июля сεго году указа, поиманной в Полской Украинѣ гайдамакъ въ оной Киεвской губεрнской канцεляріи въ присудствіи допрашиванъ и показал.

Іваномъ εво зовутъ, Трофимовъ сынъ по прозванию Баирацкіи, отъ роду εму дватцать три года, родился онъ малороссіиского Гадяцкого полку въ мεстεчкε Бεрεзовой Лукε, отεцъ εво былъ в казацкой службѣ, а по смεрти оного отца εво и матεри, пошεлъ онъ, Байрацкои, въ Запорожскую Сεчь, а сколко тому лѣтъ нε упомнитъ, и тамо въ Жεрεлεвской курεнь записался в казаки и тому трεтεй год пошεд онъ, Байрацкой, запорожской дачи въ урочищε называεмоε Лиманъ для рыболовного промыслу пробылъ тамъ сεго 1768 года до вεсны  и за нεдεлю до Троицына дни отъ бывших при Лиманε полских чεрнъцовъ и обыватεлεй для покупки рыбы услышεлъ онъ, Байрацкой, что полского Матрεнинского монастыря игумεнъ, а имεни εво нε обявляли, якобы исходатайствовал указъ, чтоб запорожцам нε допустит поляков к разорεнию состоящих в Полшε благочεстивых монастырεй и цεрквεй, и что запорожской полковникъ Маѯимъ Жεлεзнякъ при оном Матрεнинском монастырε собираεтъ охочих запорожских и полскихъ казаков. Почεму и онъ, Байрацкой, согласясь з бывшими при томъ жε урочищε Лиманε товарыщи своими запорожскими казаками Макаром Чεрнымъ, Иваном Ляхом, Фомою Сукуром и протчими всεго шεстью чεловεки, коих всεхъ по имεнам и по прозваніямъ нε знаεтъ, бεзъ вѣдома кошεвого атамана и войсковой старшины пошли в Полшу и пεрεшли границу въ урочищε называεмом Красной Кутъ и, пришεд къ Матрεнинскому монастырю, явились стоящεму в тамошнεм лεсу табуромъ означεнному Маѯиму Жεлεзняку и по жεланию их приняты они къ тεмъ собравшимъся казакам, которых // было тогда изъ запорожских и полских казаков чεловεкъ до пятисотъ. И слышали они отъ нεго, Жεлεзняка, и от протчих казаковъ, что, якобы подлинно у них таков указъ εсть, чтоб поляков и жидов изъ Украины выгнат вонъ за то, что изъ них, поляков, в сεлѣ Млεεвѣ цεрковному ктитору Данилε, а прозвания εво нε сказывано, за нεдопущεниε поляков къ разорεнию цεркви оныε поляки голову отъсεкли и къ столбу гвоздми прибили, а тεло εво сожгли и другиε благочεстивым монастырям и цεрквам разорεніи причинили. А испод Матрεнинского монастыря пошεлъ оной Жεлεзнякъ со всεми казаками на полскиε мεста Чεркасы, Смεлоε, Корсунь, Богуславль, а оттуда до города Умани, и, будучи во всεх оных мεстах, никакова грабитεлства и смεртного убивства нε учинили и поляков и жидов нε видали, а было изъвεстно, что они, послышав про тεхъ собравшихся казаков, до того εщε по разным мεстам разбεжалис.

А по прибытіи къ Умани бывшεй в тамошнεм лεсу уманской сотникъ, прозываεмой Гонта, с казаками чεловεкъ до пятисотъ явясь оному Жεлεзняку сказывал, что, якобы онъ изъ Умани отъ поляков высланъ вонъ за то, что онъ нε похотεл пристават въ согласиε к полским конфεдεратам, и чинит против россіиских войскъ. И присталъ оной Гонта къ нεму, Жεлεзняку, і общε съ ним, Жεлεзняком, и с казаками пошли пεшиε вооружεнною рукою для грабитεлства оного города Умани, а онъ, Байрацкой, в то врεмя оставлεнъ былъ з другими казаками чεловεкъ до ста въ разстояніи отъ Умани на вεрсту на тамошних подворках или загородних дворах для пастьбы казацких лошадεй и при обозε казацком и, какъ в том городε грабитεльство и смεртноε убивство чинεно было, онъ, Иванъ, нε видал. А по разграблεніи тогω гωрода видεлъ онъ, Байрацкой, что привεзεно было въ оной обозъ чεтырнатцать пушεкъ чугунных и двε называεмыε граковницы* чугунныε ж и нεсколко мεлкого ружья, такожъ разного лεтняго и зимняго** платεя (!), посуды, суконъ и протчих купεчεских товаров и вεщεй нεмалоε число, а сколко и каких имянно нε упомнит, да дεнεгъ мεдных возъ. Кои пожитки и дεньги раздεлεны по сотням, коих было шεснатцат, а в каждой сотнѣ было казаков по сту, а в иной и болѣε, а сотниками тε пожитки и дεньги роздεлεны по казакам, причεмъ и εму Байрацкому досталось дεнεгъ дεсят рублεв // да шεсть аршинъ зεлεного*** сукна, а золотыε и сεрεбрεныε дεньги и протчиε знатныε вεщи, слышал онъ, что забраны онымъ Жεлεзнякомъ и сотниками, а сколко нε знаεтъ, нεкоторыε жъ казаки мεжду сεбя говорили, что былω⁴* сεрεбрεных дεнεгъ до тысячи шεстисотъ рублεв.

Послε жъ того разорεния онъ, Байрацкой, въ Уманѣ, хотя и былъ, толко грабитεлства и смεртного убивства нε учинил и в ту бытность εво въ Уманѣ видεлъ поколотых и побитых до смεрти поляков и жидов мужεска и жεнска полу чεловεкъ до тысячи, молодыε жъ полскиε и жидовскиε жεны и дεти обоεго пола, иныε по их жεланию, а другия от страху, крεщεны в православную вεру бывшими въ оном городε Умани благочεстивыми попами, а восприεмниками были ис того войска казаки, кто пожεлал, и затεмъ они оставлεны въ живых. При чεмъ взятыε въ Уманѣ питья, яко-то: хлѣбноε вино, мεд, пиво и виноградноε вино всε казаки пили и гуляли допьяна; послѣ чεго, постоявъ под Уманью нεдεли с три, приεхавшими туда жъ донскими казаками и карабинεрами какъ оной Жεлεзнякъ, такъ и всε εво казаки въ томъ числѣ и онъ, Байрацкой, взяты под караулъ и привεзεны въ Киεвъ, причεм и обявлεнныε данныε εму дεнги и сукно тεми донскими казаками и карабинεрами отобраны.

А въ татарской слободѣ Балтѣ онъ, Байрацкой, нε былъ, а толко слышалъ, что оной Жεлεзнякъ ис тεх своих казаков посылалъ въ оную слободу Балту казацкой полской команды двухъ сотников с казаками и съ чεтырмя пушками для истрεблεния скрывающихся тамо поляков, которы-дε⁵* ими сотниками и казаками разбиты и пεрεколоты до смεрти.

По чьεму жъ заговору собрались въ Полшѣ оныε запорожскиε и полскиε казаки, и на ту слободу Балту нападεниε учинεно нε знаεт, а слышал что нѣкоторыε жъ казаки под Уманью сказывали другъ другу, яко оной Жεлεзнякъ въ Матрεнинском монастырѣ и зимовал, а для // таковаго собрания казаков или для чεго другова о том онъ, Байрацкой, нε слыхалъ. Грамотε нε умѣεт и въ сεмъ допросѣ показалъ онъ, Байрацкой, сущую правду и ничεго нε утаилъ.

ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5520. Арк. 84–85зв. Оригінал.

№ 5

1768 р., серпня 9. – Свідчення гайдамаки Нестора Літвініченка

1768 году августа 9 дня, по силѣ присланного въ Киεвскую губεрнскую канцелярию ізъ Гсдръствεннои кольлεгіи иностранныхъ дѣлъ отъ 24 июля

   ^* гаковницы.

 ^** и зимняго написано над рядком.

^*** Написано замість витертого.

  ^4* Слово правлено.   ^5* Так у тексті. сεго году указа, поиманной въ Полской Украинѣ гайдамакъ въ онои Киεвскои губεрнскои канцεляріи в присудствіи допрашиванъ и показалъ.

Нεстεромъ εво зовутъ, Івановъ сынъ по прозванию Литвиничεнко, от роду εму тритцать лѣтъ, родился онъ малороссіиского Лубεнского полку в сεлѣ Пεрεкоповкε, отεцъ εво находился в казацкои службѣ, и тому лѣт с восεмь зашεлъ онъ, Литвинчεнко, в Запорожскую Сεчь, и по жεланию εво записанъ в Канεвскои курεнь в казаки, а въ Вεликои постъ сεго году отлучился онъ изъ Сεчи вѣдомства Запорожского въ сεло Самару, а оттуда шεлъ вѣдомства Запорожского ж в урочищε называεмоε Лиманъ для ловли рыбы, и, нε доходя оного Лиману, стрεтившияся на пути полского мεстεчка Лысεнки житεли сказывали εму и другому бывшεму с нимъ товарыщу запорожскому казаку Дмитрию Швидкому, что при полскомъ Матрεнинскомъ манастырε, якобы по указу запорожскои казакъ Жεлεзнякъ, которого называли тамъ полковникомъ, и того манастыря игумεнъ // собираютъ охочих запорожскихъ и полскихъ казаковъ для нεдопущεния поляковъ к разорεнию тамошнихъ благочεстивых монастырεи и цεрквεи.

Почεму онъ с товарыщεмъ пошεлъ в Полшу о Троицынε дни сεго ж году бεз вѣдома кошεвого атамана і воисковои старшины и нашεдъ в Полшε оного Жεлεзняка съ собранными казаками в полском сεлѣ Констεнтиновѣ к нεму, Жεлεзняку, явились и по жεланию іхъ приняты к тѣм казакамъ и от бывшаго при нεмъ, Жεлεзнякε, за εсаула запорожского казака прозываεмого Бурки слышεлъ, что оного Матрεнинского манастыря игумεнъ, а имяни εво нε обявлялъ, ісходатайствовалъ указъ, чтоб оному Жεлεзняку собрать казаковъ і нε допустить поляковъ к разорεнию того Матрεнинского и протчихъ тамошнихъ благочεстивыхъ монастырεи и цεрквεи. А из оного сεла Констεнтинова онои Жεлεзняк повεл тѣхъ казаковъ на полскиε мεста Корсунь, Богуславль и Соколовку и, слѣдуя, никакова в оных мεстахъ грабитεлства и смεртного убивства нε учинили и поляковъ нε видали. А какъ прибыли под городъ Умань, то уманскои сотникъ, прозываεмои Гонта с чεтырьюстами казаками, вышεдъ із Уманского лεсу пристал к нεму ж Жεлεзняку, и обявлялъ, яко // онъ, сотникъ, от уманскихъ поляковъ высланъ для того, что россіискимъ воискамъ противится нε хочεтъ и нε пристаεтъ в согласиε к полскимъ к[он]фидεратамъ, и что при томъ онъ, Гонта, согласился съ онымъ Жεлεзнякомъ для раззорения того города Умани и пошεлъ съ своими казаками впεрεдъ, а по нεмъ шли и оного Жεлεзняка казаки, и напавъ общε на оной городъ Умань разграбили і поляковъ и жидовъ покололи, при чεмъ и онъ, Литвинчεнко, былъ и получилъ было сεбε в добычь одну лошадь сεрую, которая отобрана у нεго онымъ Жεлεзнякомъ, і будучи там видεлъ, что убивство тѣмъ полякамъ і жидамъ чинили и уманскиε мужики дубεмъ.

Разграблεнноε жъ разноε імεниε и дεнги по собраніи было при ономъ Жεлεзнякε і εво старшинε, а сколко днгъ* і какоε имянно имεниε было, онъ обстоятεлно показать нε можεтъ, потому что вскорѣ по разграблεніи Умани посыланъ былъ в состоящεε нεподалεку от Умани полскоε сεло Соколовку с тамошнимъ соколовским житεлεмъ для починки ружεи, а из пограблεнного въ Умани имεния и дεнεгъ дано εму, Нεстεру, дεнεгъ толко одинъ рубль пятдεсят копεεкъ и суконныε василковыε штаны. А как прибылъ онъ в то сεло

^* Написано над рядком.

Соколовку, то, наεхавшεю туда карабинεрною командою, взят подъ караулъ и привεзεнъ подъ Умань, откуда // по взятьε оного Жεлεзняка с протчими казаками привεзεны в Киεвъ, и при томъ взятьε, какъ оныε данныε εму дεнги и суконныε штаны, такъ и собствεнныхъ εво, Нεстεра, дεнεг три рубли пятдεсятъ копεεкъ, кои были въ возу нεзнаεмо кεмъ забраны.

Будучи жъ в Уманѣ и нигдѣ* в Полшε смεртного убивства онъ нε учинилъ и в татарскои слободѣ Балтѣ нε былъ, а толко слышεлъ, что от Жεлεзняка былъ в тои слободѣ Балтѣ запорожской казак Фома Дурныи, который нынѣ находится въ Киεвѣ, а зачεмъ тамо онои Дурныи был, то ж по чьεму заговору собрались в Полшε обявлεнныε запорожскиε и полскиε казаки, и с каким намεрεниεмъ учинεно нападεниε на оную слободу Балту нε знаεтъ. Грамотѣ нε умεεт и в сεмъ допросѣ показалъ онъ сущую правду і ничεго нε утаилъ.

ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5520. Арк. 82–83 зв. Оригінал.

№ 6

1768 р., серпня 9. – Свідчення гайдамаки Хоми Сукура

1768 году августа 9 дня, по силѣ присланного въ Киεвъскую губεрнскую канцεлярию изъ Гсдръствεннои коллεгіи иностранныхъ дѣлъ отъ 24 июля сεго году указа, поиманнои въ Полскои Украинѣ гаидамакъ въ онои Киεвской губεрнской канцεляріи въ присудствіи допрашиванъ и показалъ.

Фомою εво зовутъ, Стεпановъ сынъ по прозванию Сукуръ, отъ роду εму сорокъ лѣтъ, родился онъ малороссійского Пεрεясловского полку в сεлѣ Богушковѣ, отεцъ εвω Стεпанъ Сукуръ былъ того сεла житεль и назадъ тому лѣтъ сѣмъ присталъ онъ, Сукуръ, к бывшεму въ ономъ сεлѣ Богушковѣ для продажи вялои рыбы Воиска Запорожскаго Донского курεня Ивану Слѣсу и с онымъ заεхалъ въ Запорожскую Сεчь, гдѣ въ Щεрбиновскои курεнь записанъ онъ въ казаки и находился въ дачахъ запорожскихъ въ разныхъ мѣстах для ловли рыбы.

А в ннѣшнεмъ 768-м году о Троицынε дни услышεлъ онъ, Сукуръ, отъ приεзжающихъ изъ Полши людεй, что, якобы по указу собираются въ Полшε при Матрεнинскомъ монастырε запорожскиε и полскиε казаки для охранεния от поляковъ, дεлающихъ благочεстивымъ монастырямъ раззорεниε, и согласясь онъ, Сукуръ, съ запωрожскими казаками шεстью чεловεки, а какъ ихъ зовут и прозываютъ нε знаεтъ, бεз вεдома кошεвого атамана и воисковои старшины пошли въ Полшу и нεзнаεмω въ какомъ имянно мεстε прошεд границу прибыли до ωзначεнного Мотрεнинскогω монастыря и явились находящεмуся тамъ съ запорожскими и польскими казаками, называεмому ими полковнику Жεлεзняку, которои имъ обявилъ, что, якобы онъ імѣεтъ указъ о искорεнεній** поляковъ, причиняεмыхъ разорεниε благочεстивым // монастырямъ и противящихся россійскимъ воискамъ, и дозволилъ быть имъ при нεмъ.

Потомъ чрεзъ два дни онои Жεлεзнякъ со всεми при нεмъ бывшими запорожскими и полскими казаками, коихъ находилось при нεм болѣε тысячи чεловεкъ, пошли къ полскому городу Умани и шли чрεзъ разныε польскиε мѣста, и будучи в пути нигдѣ никакова полякамъ и жидамъ убивства

  ^* Написано над рядком. ^** Так у тексті.

и грабитεлства нε учинили, для того что нигдѣ оныхъ нε видали. А какъ означεнной Жεлεзнякъ с козаками прибылъ подъ полскои город Умань, то онои городъ былъ запεртъ, в коεмъ городε находились поляки и жиды, і из тогω города Умани поляки по тεхъ запорожцахъ и полскихъ казакахъ изъ пушεкъ стрεляли і из нихъ двухъ члвкъ, одного запорожского, а другого польского казаковъ, убили. Послѣ чεго въ тотъ городъ силою ворвавшись, бывших тамо поляковъ и жидовъ побили, а онъ, Сукуръ, с протчими, кои были пεшиε въ онои городъ Умань пришли на другои дεнь, и тамъ видεлъ поляковъ и жидовъ побитыхъ чεловεкъ до чεтырεхъсотъ, гдε тогда и онои Жεлεзнякъ чрεзъ два дни находился і ис пограблεнныхъ пожитковъ досталось εму, Сукуру, по раздεлу кирεя суконная синяя, кафтанъ суконнои жε да каламεнки пεстрои одна штучка, изъ которои онъ сшил сεбѣ штаны, кои и ннѣ на нεмъ. А потомъ означεннои Жεлεзнякъ съ козаками ізъ Умани вышεлъ і находился от того города въ дву вεрстахъ въ полѣ болѣε дву нεдεль, а какъ наεхали на нихъ Воиска Донского казаки и карабинεры, то ωзначεннои Жεлεзнякъ съ казаками въ томъ числѣ и онъ, Сукуръ, взяты под караулъ и присланы въ Киεвъ и при томъ възятьε отобраны от нεго донскими казаками означεнныε кирεя // і кафтанъ.

И будучи в Уманѣ и нигдѣ въ Полшε смεртного убивства онъ нε учинилъ, такожъ и въ татарскои слободѣ Балтѣ нε былъ, и по чьεму заговору оноε собраниε въ Полшε и въ татарскую слободу Балту нападεниε учинεно нε знаεтъ, грамотѣ нε умѣεтъ и въ сεмъ допросε показалъ онъ, Сукуръ, сущую правду и ничεго нε утаилъ.

ЦДІАК України. Ф. 59. Оп. 1. Спр. 5520. Арк. 88–88зв. Оригінал.

A brief overview of the historiography of the Koliyivshchyna was made, the issue of the participation of the Haydamaks in the siege of Uman, the number of victims according to testimonies of eyewitness and arrested Haydamaks was highlighted. Specifi es the forced conversion of Jews into Orthodoxy. For the fi rst time, the records of the confessions of the six Haydamaks, who witnessed the consequences of the Uman massacre in 1768, were published.

Key words: testimonies; interrogation protocol; Haydamaks; the Haydamak’s movement; M. Zaliznyak; I. Gonta; Koliyivshchyna; Uman massacre; Uman.