Презентація: "ДІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ВПРОДОВЖ 1942–1944 рр.".

БОЙОВІ ДІЇ НА ТЕРИТОРІЇ УКРАЇНИ ВПРОДОВЖ 1942–1944 рр.

Сталінградська битва тривала із 17 липня 1942 р. до 2 лютого 1943 р., закінчилася поразкою Німеччини та її союзників. В оточення потрапила й змушена була капітулювати 330-тисячна армія фельдмаршала Паулюса. Загалом у битві на Волзі ворог утратив 1,5 млн осіб — чверть усіх військ, задіяних на німецько-радянському фронті. Для України завершення Сталінградської битви стало не лише початком корінного перелому в Другій світовій війні, а й початком вигнання нацистів. Унаслідок розпочатого під Сталінградом контрнаступу бійці 1-ї гвардійської армії Південно-Західного фронту 18 грудня 1942 р. зайняли с. Півнівку Міловського району Ворошиловградської (тепер Луганської) області. Опір ворога був затятим, село кілька разів переходило з рук у руки. У боях за село віддали своє життя 1066 бійців. У ході вигнання гітлерівців з усієї області загинуло 120 тис. воїнів. Успішний наступ Червоної армії тривав аж до лютого 1943 р. За цей час було відвойовано значну частину Харківщини та Сумщини. 16 лютого війська оволоділи Харковом і стабілізували фронт на лінії Зміїв-Червоноармійськ (нині Покровськ)-Слов’янськ-Ворошиловград (нині Луганськ).

До наступу на початку лютого доєднався Південний фронт, вийшовши 17 лютого на рубіж річки Міус. На початку березня війська Воронезького фронту вийшли на лінію Суми-Охтирка-Опішня. Тривалий наступ виснажив війська, тому сил для продовження наступу не залишилося. Тим часом фельдмаршал Манштайн зосередив на південному заході від Харкова 7 танкових і моторизованих дивізій. 19 лютого він перейшов у контрнаступ, маючи намір розгромити війська Південно-Західного фронту, заволодівши Харковом і Курськом. 16 березня противнику вдалося знову оволодіти Харковом, а через 2 дні — Бєлгородом. Манштайн рвався до Курська, намагаючись оточити там велике угруповання військ Центрального та Воронезького фронтів, узявши реванш за Сталінград. Жорстокі бої під Бєлгородом продовжувалися до 23 березня, після чого обидві сторони перейшли до позиційної війни. Незважаючи на контрудар під Харковом, радянські війська утримали за собою чотири п’ятих території Ворошиловградської області, третину Харківської та частину Сумської областей.

Бої на Лівобережжі влітку-восени 1943 р. Подальша доля Лівобережжя мала бути вирішена на полях Курської битви. Зупинившись під Бєлгородом, німецьке командування розпочало підготовку до літнього наступу 1943 р. Його метою був розгром радянських військ, зосереджених на т. зв. Курському виступі (дузі), що утворився між Бєлгородом та Орлом, а потім продовження наступу на Москву. Це дало б змогу гітлерівському командуванню взяти реванш за Сталінград, перехопити стратегічну ініціативу й повернути хід війни на свою користь. До участі в операції «Цитадель» гітлерівське командування залучило 900 тис. солдатів і офіцерів, 10 тис. гармат і мінометів, майже 2700 танків і штурмових гармат, понад 2 тис. літаків. Задум радянського командування полягав у тому, щоб в оборонних боях на Курському виступі виснажити сили ворога й перейти в контрнаступ. Для цього було створено 8 оборонних смуг і рубежів, що розгорнулися в глибину на 250-300 км. їх обороняло майже 2 млн бійців, що мали на озброєнні 26,5 тис. гармат і мінометів, 5 тис. танків і САУ, близько 3 тис. літаків. На випадок ворожого прориву за військами Центрального та Воронезького фронтів, що стояли відповідно на північ і на південь від Курська, було розміщено резервний Степовий фронт. У разі переходу противника до оборони завдання Степового фронту полягало в якнайшвидшому переході в контрнаступ.

Курська битва тривала з 5 по 17 липня 1943 р. У її рамках 13 липня біля с. Прохорівки (нині Бєлгородської області, РФ) відбулася грандіозна танкова битва. З обох сторін у ній узяло участь 1200 танків і самохідних артилерійських установок. Незважаючи на надзвичайно жорстокий характер боїв, гітлерівці зуміли вклинитися в оборонні порядки Червоної армії на 10-12, щонайбільше на 35 км. У ході битви вермахт втратив близько 500 тис. солдатів і офіцерів, 1,5 тис. танків. Втрати радянських військ у живій силі були вдвічі, а в танках в 4 рази більшими. Проте в розпорядженні радянського командування залишався свіжий резервний Степовий фронт. Разом із військами Воронезького фронту він розпочав Харківсько-Бєлгородську операцію. 23 серпня 1943 р. Харків було здобуто остаточно. Цей день вважається й днем завершення Курської битви. Після взяття Харкова в контрнаступ перейшли одночасно одинадцять фронтів. Забезпечивши собі перевагу в живій силі й техніці, радянське командування організовувало успішні удари то на одному, то на іншому відрізку фронту. Командування вермахту було змушене дробити свої сили, щоб закривати прориви, які виникали в німецькій лінії оборони.

Битва за Україну продовжувала залишатися центральною битвою в боротьбі з нацизмом. Після завершення Курської битви на українському відрізку фронту від Орла до Таганрога, який становив лише третину загальної довжини радянсько-німецького фронту, сконцентрувалося майже 50 % особового складу збройних сил обох противників, 40 % артилерії, понад 50 % літаків і близько 70 % танків. Забезпечивши чисельну перевагу в людській силі та техніці, ще до завершення Курської битви, радянське командування розпочало битву за Донбас. 13 серпня 1943 р. війська Південно-Західного фронту форсували р. Сіверський Донець, визволили Зміїв, однак наштовхнулися на потужний опір на південь від Ізюма. Дві спроби прорвати фронт завершилися невдачею. Запеклі бої під Ізюмом скували великі сили гітлерівців. Це дало змогу Південному фронту прорвати сильні оборонні рубежі на р. Міус, узяти Таганрог і розгромити правий фланг донбаського угруповання вермахту. Це звільнило шлях у глиб Донбасу. 7 вересня було звільнено Сталіно (нині Донецьк), а 10 вересня — Маріуполь. Наступ виявився таким стрімким, що гітлерівці не встигли перетворити стратегічний район на суцільну руїну. Його негайно ж стали відбудовувати.

Отже, 26 серпня перейшов у наступ Центральний фронт, дислокований на північ від Курська. Його армії форсували Десну, і 60-а армія генерала І. Черняхівського, прорвавши раптовим ударом оборону противника, увійшла в північні райони України. 21 вересня війська фронту зайняли Чернігів і вийшли до Дніпра. Успіх Центрального фронту створив сприятливі умови для швидкого просування Воронезького фронту. 20 вересня 1943 р. було взято Переяслав, і 22 вересня 1-а гвардійська танкова армія генерала П. Рибалка теж вийшла, до Дніпра.

Чорносвитники. Проблему поновлення поріділих частин Червоної армії вирішували силами т. зв. польових військкоматів, що діяли в складі наступаючих частин. Вони розпочали тотальну мобілізацію, забираючи до армії всіх здатних тримати зброю, уключаючи 16-17-річних юнаків. Таких підлітків було набрано майже чверть мільйона. Їх, ненавчених, необмундированих, погано або зовсім не озброєних, навіть без складання присяги, кидали в бій «спокутувати кров’ю перебування в окупації». Юнаків посилали в бій без прикриття з повітря, артилерійського чи мінометного супроводу або танкової підтримки. Як наслідок, майже всі вони загинули в перших атаках. Польові військкомати під час визволення України відмобілізували й 270 тис. колишніх радянських військовополонених українців, які потрапили в полон під Києвом і яких німці звільнили на початковому етапі війни. В основному вони поповнювали штрафні батальйони і з тавром поплічників окупантів гинули в перших боях. Загалом протягом лютого 1943 р. — жовтня 1944 р. з України було відмобілізовано майже 3,7 млн осіб.

Робота з поняттями: Чорносвитники — загальна назва піхотних підрозділів Червоної армії, оформлюваних із цивільного населення окупованих територій після їхнього звільнення від нацистів Червоною армією. Переважно юнаки допризовного віку, яких кидали в бій непідготовленими, без належної амуніції та зброї, з метою винищення ворожим вогнем.

Битва за Дніпро. Через місяць після завершення Курської битви Червона армія вийшла до Дніпра на фронті завдовжки 750 км, крайніми точками якого були Лоїв і Запоріжжя. Гітлер свідомо наказав відвести війська за Дніпро, щоб на його правому березі створити нездоланний «Східний вал», однак було побудовано лише окремі укріплені позиції. Радянські війська отримали наказ Сталіна взяти Київ до 7 листопада — символічної для комуністичного режиму дати — дня жовтневого перевороту в Петрограді 1917 р. Битву за Київ радянське командування вирішило розпочати зі створення на правому березі Дніпра, на 80 км південніше від Києва, плацдарму біля с. Великого Букрина силами 1-го Українського фронту під командуванням генерала М. Ватутіна.

Надіслана у війська директива ставки вимагала провести швидке й рішуче форсування, не витрачаючи часу на очікування техніки та засобів наведення мостів чи виготовлення понтонів. Радянське командування вимагало форсувати Дніпро за допомогою підручних засобів. У ніч на 22 жовтня 1943 р. на правий берег мусили йти всі, хто вмів чи не вмів плавати. Тому солдати використовували все можливе: приховані в очереті рибальські човни місцевих мешканців, колоди, порожні діжки з-під пального, які залишили німці при відступі, набиті соломою плащ-намети, двері з будинків придніпровських сіл. Правий берег річки був урвистим і добре укріпленим, тому наступаючі зазнавали величезних втрат.