Сергій Васильківський — автор численних пейзажів і портретів, володар багатьох срібних і золотих медалей за досягнення у цьому виді мистецтва. Сергій Васильківський — речник національного реалістичного живопису ІІ пол. ХІХ ст. — початку ХХ ст. Він належить до вітчизняної пейзажної школи разом із такими митцями як П. Левченко, М. Ткаченко, М. Беркос. Сергія Васильківського часто порівнюють із його ровесником Петром Левченком — обидва харків’яни, вони були зовсім різні за темпераметром: Левченко — витончений митець із делікатною натурою, який полюбляв малювати під музику Ф. Шопена, Васильківський же мав глузливий запорізький темперамент та влаштовував у побуті справжні перформенси.
Спочатку юнак навчався в учня Карла Брюллова — Дмитра Безперчого. Користуючись бібліотекою свого родича, поета В. Александрова, Сергій читав твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя. Їхні книги справили на хлопця глибоке враження. Після п'яти років навчання в гімназії, на вимогу батька, майбутній живописець вступив до Харківського ветеринарного училища, але 1873 року через неплатоспроможність залишив навчання і влаштувався канцелярським службовцем при Харківському казначействі.
Згодом він звільнився та подався до Петербурзької Академії Мистецтв. С. Васильківський навчався у пейзажному класі М. Клодта та В. Орловського. Вже у 1879 році за етюд з натури він одержав першу академічну нагороду — малу срібну медаль. Назагал за роки навчання він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину "На Дінці" — велику золоту нагороду та право на закордонні студії.
Студіюючи в Парижі, він захопився барбізонською школою. Дмитро Горбачов характеризує митця як "барбізонця із запорізьким темпераментом". Художник вподобав барбізонців за притаманну їм епічність і високий клас, він полюбляв К. Коро за його м’яку манеру письма та перейняв від нього прийоми зображення туману. Імпресіонізм митця не захоплював, хоча він виконав низку ескізів у радикальному імпресіоністичному дусі.
Найвідоміша серед картин — "Козачий пікет" (1888 р.), в її центрі — троє коней на світанковому лузі, а поруч, біля ватри, сидять козаки, які несуть варту в степу. Далина прихована у блакитно-ліловій імлі, соковиті степові трави та вологість повітря передані тональними градаціями кольорів. Жанрова сцена, позначена рисами історичного полотна, по суті залишається пейзажем.
І. Рєпін ревниво ставився до колеги через його посвяченість козацькій старовині, старий майстер навіть звинувачував Васильківського в сухості малярського стилю. Проте Рєпін лише частково мав рацію — пейзажні роботи вдавалися харків’янину блискуче, але коли він урізноманітнював їх запорожцями — ситуація ставала дещо надуманою. «Взимку у селі Опішня»
Талановито оперуючи тоном, створював ефект просторовості. Д. Горбачов додає, що художник полюбляв пору, коли сонце сідало і пітьма потроху насувалася на природу. Ф. Достоєвський писав, що у момент, коли сутеніє, ти відчуваєш, що таємниця небесна з’єднується з таємницею земною. «Ранок. Отара в степу» (1884)
Одна з найвідоміших робіт — "Козача левада" (1890 р.) — вражає соковитими барвами. Ця робота — візитівка митця та один з кращих зразків пейзажного жанру в українському мистецтві кінця ХІХ ст. Її дуже часто копіюють та репродукують. Тут зображений пишний луг з його багатим різнотрав’ям. Здається, що пейзаж звучить і ворушиться.... За лугом блакитніє смуга дерев. Небо зі світлими хмарами дуже реалістичне, ефект освітлення переданий точно. Небо і земля майже порівну ділять композицію — це надає полотну величі. Просторовість увиразнює фактура трав — ті, що попереду, детально промальовані, позаду – узагальнені.
Починаючи з академічного періоду, Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Переважно, твори художника мали узагальнений характер, в яких була відсутня динамічна дія чи поширений в той час етнографічно-побутовий сюжет, за винятком таких, як «Сутичка козаків з татарами» (1892, місцезнаходження невідоме) і «Побачення» (1894, Харківський художній музей). Вони трактовалися романтично і були споріднені за настроєм з народним пісенним фольклором.
С. Васильківський був признаний талановитим митцем і закордоном — він подорожував по Англії, Іспанії, Італії, Південній Африці та Німеччині, багато працював і виставляв свої твори на Паризькому салоні, продовжуючи інколи "жартувати"… "Одного разу він малював пейзаж на околиці Парижу, полюбляючи при цьому "перехилити чарку". Але у Франції діяв сухий закон. Жандарми зауважили, що він п’є спиртне і коли художник повертався з пленеру, то затримали його і знайшли у кишені недопиту пляшку. С. Васильківський не розгубився і сказав, що це ж вода із залізом для лікування і на доказ цього спокійно допив решту спиртного. На велике здивування полісменів, художник на третьому-четвертому кроці не впав. Він впевнено рушив далі…" — розповів "Артесу" мистецтвознавець Д. Горбачов.
Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Художник малював українські праліси та левади, сільські хати і вулиці в різні пори року, часто з невибагливими жанровими мотивами, що органічно вписувалися в природу. «Ловлять снігурів» (1910-ті)