Презентація "Діячі української культури. Васильківський Сергій"

«Душа художника, як дзеркало, має відображати в собі всю природу; освічений смак його вибере з неї прекрасне, а талант передасть у картині». Карл Брюллов (1799-1852), російський художник, живописець

Сергій Васильківський — автор численних пейзажів і портретів, володар багатьох срібних і золотих медалей за досягнення у цьому виді мистецтва. Сергій Васильківський — речник національного реалістичного живопису ІІ пол. ХІХ ст. — початку ХХ ст. Він належить до вітчизняної пейзажної школи разом із такими митцями як П. Левченко, М. Ткаченко,  М. Беркос. Сергія Васильківського часто порівнюють із його ровесником Петром Левченком — обидва харків’яни, вони були зовсім різні за темпераметром: Левченко — витончений митець із делікатною натурою, який полюбляв малювати під музику Ф. Шопена, Васильківський же мав глузливий запорізький темперамент та влаштовував у побуті справжні перформенси.

Спочатку юнак навчався в учня Карла Брюллова — Дмитра Безперчого. Користуючись бібліотекою свого родича, поета В. Александрова, Сергій читав твори Івана Котляревського, Тараса Шевченка, Миколи Гоголя. Їхні книги справили на хлопця глибоке враження. Після п'яти років навчання в гімназії, на вимогу батька, майбутній живописець вступив до Харківського ветеринарного училища, але 1873 року через неплатоспроможність залишив навчання і влаштувався канцелярським службовцем при Харківському казначействі.

Згодом він звільнився та подався до Петербурзької Академії Мистецтв. С. Васильківський навчався у пейзажному класі М. Клодта та В. Орловського. Вже у 1879 році за етюд з натури він одержав першу академічну нагороду — малу срібну медаль. Назагал за роки навчання він отримав 5 срібних і одну малу золоту медаль, а за картину "На Дінці" — велику золоту нагороду та право на закордонні студії.

В студентські роки молодий митець жив на горищі Академії мистецтв разом з іншими  малозабезпеченими спудеями — П.Мартиновичем, О.Сластьоном, Г.Ладиженським, М.Самокишем, Я.Ціонглінським, згодом також видатними художниками.

Студіюючи в Парижі, він захопився барбізонською школою. Дмитро Горбачов характеризує митця як "барбізонця із запорізьким темпераментом". Художник вподобав барбізонців за притаманну їм епічність і високий клас, він полюбляв К. Коро за його м’яку манеру письма та перейняв від нього прийоми зображення туману. Імпресіонізм митця не захоплював, хоча він виконав низку ескізів у радикальному імпресіоністичному дусі.

Одна із найулюбленіших тем С. Васильківського — українська козаччина. Будучи великим патріотом, він разом із М. Самокишем видавав альбом "З української старовини", створивши для нього численні портрети полковників і гетьманів.

Художник пройшов пішки багато верств Харківщиною та Полтавщиною, спускався Дніпром до Запоріжжя, карбуючи на полотні українські пейзажі. Є автором низки творів про козаків, на що його ще в дитинстві своїми розповідями надихав дід-чумак. «Чумацький Ромоданівський шлях»

Художник любив доповнювати пейзажі постатями козаків — це могли бути озброєні вершники в степу або на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку.

«Вибір полковником Мартина Пушкаря»

Найвідоміша серед картин — "Козачий пікет" (1888 р.), в її центрі — троє коней на світанковому лузі, а поруч, біля ватри, сидять козаки, які несуть варту в степу. Далина прихована у блакитно-ліловій імлі, соковиті степові трави та вологість повітря передані тональними градаціями кольорів. Жанрова сцена, позначена рисами історичного полотна, по суті залишається пейзажем.

Типовий сюжет Васильківського — озброєний козак-вершник в степу або група козаків на сторожі, в кінному поході чи на відпочинку «Козаки в степу», 1890; «На варті», 1890; «Козак в степу. Тривожні ознаки», 1905.

«На варті», 1890

«Козак в степу. Тривожні ознаки», 1905.

«Думи про трьох братів» (1910)

І. Рєпін ревниво ставився до колеги через його посвяченість козацькій старовині, старий майстер навіть звинувачував Васильківського в сухості малярського стилю. Проте Рєпін лише частково мав рацію — пейзажні роботи вдавалися харків’янину блискуче, але коли він урізноманітнював їх запорожцями — ситуація ставала дещо надуманою. «Взимку у селі Опішня»

Вслід за Т. Шевченком Сергій Васильківський був ще й митцем-етнографом — замальовував старовинні церкви, типи українських селян. Сергій Васильківський Св. Іллі в с. Суботові. Із серії "Типи українських церков"

Він мандрував пішки Харківщиною і Полтавщиною, подорожував по Дніпрі та Запоріжжя, охоче зображуючи левади та степ, українські хати. Магія його робіт полягає у поєднанні досконалих пейзажів із буденними мотивами. «Весна на Україні» (1883)

Талановито оперуючи тоном, створював ефект просторовості. Д. Горбачов додає, що художник полюбляв пору, коли сонце сідало і пітьма потроху насувалася на природу. Ф. Достоєвський писав, що у момент, коли сутеніє, ти відчуваєш, що таємниця небесна з’єднується з таємницею земною. «Ранок. Отара в степу» (1884)

Одна з найвідоміших робіт — "Козача левада" (1890 р.) — вражає соковитими барвами. Ця робота — візитівка митця та один з кращих зразків пейзажного жанру в українському мистецтві кінця ХІХ ст. Її дуже часто копіюють та репродукують. Тут зображений пишний луг з його багатим різнотрав’ям. Здається, що пейзаж звучить і ворушиться.... За лугом блакитніє смуга дерев. Небо зі світлими хмарами дуже реалістичне, ефект освітлення переданий точно. Небо і земля майже порівну ділять композицію — це надає  полотну величі. Просторовість увиразнює фактура трав — ті, що попереду, детально промальовані, позаду – узагальнені.

Починаючи з академічного періоду, Васильківського приваблювали мотиви сутичок козаків з татарами. Переважно, твори художника мали узагальнений характер, в яких була відсутня динамічна дія чи поширений в той час етнографічно-побутовий сюжет, за винятком таких, як «Сутичка козаків з татарами» (1892, місцезнаходження невідоме) і «Побачення» (1894, Харківський художній музей). Вони трактовалися романтично і були споріднені за настроєм з народним пісенним фольклором.

«Побачення»

С. Васильківський був признаний талановитим митцем і закордоном — він подорожував по Англії, Іспанії, Італії, Південній Африці та Німеччині, багато працював і виставляв свої твори на Паризькому салоні, продовжуючи інколи "жартувати"… "Одного разу він малював пейзаж на околиці Парижу, полюбляючи при цьому "перехилити чарку". Але у Франції діяв сухий закон. Жандарми зауважили, що він п’є спиртне і коли художник повертався з пленеру, то затримали його і знайшли у кишені недопиту пляшку. С. Васильківський не розгубився і сказав, що це ж вода із залізом для лікування і на доказ цього спокійно допив решту спиртного. На велике здивування полісменів, художник на третьому-четвертому кроці не впав. Він впевнено рушив далі…" — розповів "Артесу" мистецтвознавець Д. Горбачов.

Перебування за кордоном укріпило рішення майстра спрямувати свій талант на розвиток пейзажного жанру в українському мистецтві. Художник малював українські праліси та левади, сільські хати і вулиці в різні пори року, часто з невибагливими жанровими мотивами, що органічно вписувалися в природу. «Ловлять снігурів» (1910-ті)

«На околиці»

«Сільська вулиця»

«Сільське подвір я»

«Млини»

«На Харківщині. Пейзаж з волами»

«Спекотний полудень»

«Спекотний полудень» (2)

«Млини»

Саме Васильківський написав відомий портрет Тараса Шевченка з авторським підписом, де поет зображений на тлі українського степу.

Митець виконав за життя майже 3 000 робіт, на схилі літ він передав півтори тисячі творів Харківському художньому музею. Нажаль, більшість з них загинула в роки Другої світової війни. Зараз в музеях і приватних збірках нараховують приблизно півтисячі картин.

Могила С. І. Васильківського в Харкові

Могила С. І. Васильківського в Харкові

У всіх своїх пейзажах Васильківський виявився справді неперевершеним майстром відображення природи, всі вони пронизані свіжістю та чистим повітрям. Своєю творчістю, сповненою мужності і високого патріотизму, він сприяв розвиткові національної культури.