Презентація до святкового уроку "Т.Шевченко і Л.Костенко."

Тарас Шевченко. Ліна Костенко9 березня 1814 року в с. Моринцяхна Черкащині в родині селянина-кріпаканародився Тарас Григорович Шевченко19 березня 1930 року в містечку Ржищеві на Київщині в родині вчителів народилася Ліна Василівна Костенко

І на полі жайворонок,Соловейко в гаїЗемлю, убрану весною,Вранці зустрічають…Встала весна,чорну землю. Соннурозбудила,Уквітчалаїї рястом,Барвінкомукрила;

Дивлюся, аж світає,Край неба палає,Соловейко в темнім гаїСонце зустрічає. Тихесенько вітер віє,Степи, лани мріють,Меж ярами над ставами. Верби зеленіють. Сади рясні похилились,Тополі по воліСтоять собі, мов сторожа,Розмовляють з полем.І все то те, вся країна,Повита красою,Зеленіє, вмивається. Дрібною росою,Споконвіку вмивається,Сонце зустрічає...І нема тому почину,І краю немає!

Тече вода з-під явора. Яром на долину. Пишається над водою. Червона калина. Пишається калинонька,Явор молодіє,А кругом їх верболози. Й лози зеленіють. Тече вода із-за гаю. Та попід горою. Хлюпощуться качаточка. Помеж осокою. А качечка випливаєЗ качуром за ними,Ловить ряску, розмовляєЗ дітками своїми.

Село! І серце одпочине: Село на нашій Україні —Неначе писанка, село. Зеленим гаєм поросло. Цвітуть сади, біліють хати,А на горі стоять палати,Неначе диво. А кругом. Широколистії тополі,А там і ліс, і ліс, і поле,І сині гори за Дніпром. Сам Бог витає над селом.

Поклала мати коло хати. Маленьких діточок своїх,Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата. Та соловейко не затих. Садок вишневий коло хати,Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть,Співають, ідучи, дівчата,А матері вечерять ждуть. Сім’я вечеря коло хати,Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає,А мати хоче научати,Так соловейко не дає.

Така краса,Висока і нетлінна,Що хоч спинисьІ з Богом говори!.. Оці степи,Це небо, ці ліси,Усе так гарно,Чесно, незрадливо. Буває, часом. Сіпну від краси... Спинюсь, не тямлю,Що воно за диво?.. Усе, як є —Дорога, явори,Усе моє -Все зветься Україна!

Та вербипохилилися додолу,червоні ружізблідли на виду,бо вже погналосьперекотиполеза літом –по гарячому сліду. Спинюся я і довго буду слухать,як бродить серпень по землі моїй. Ще над Дніпром клубочиться задуха,і пахне степом сизий деревій.

Я ж тут для всіх, а не для тебе лиш.І просто осінь щоб була красива. Шипшина важко віддає плоди. Вона людей хапає за рукава. Вона кричить: - Людино, підожди!О, підожди, людино, будь ласкава. Не всі, не всі, хоч ягідку облиш!Одна пташина так мене просила!

Після дощів смарагдова діброва,на білій ріні річка говірка.І смужка сонця тонко пурпуровадалекий обрій пензликом торка. Лежить городів гарбузова Мекка. У тихе небо струменіть тепло.І над старенькимкомином лелекапісля дощупросушує крило.

Чому ліси чекають мене знову,на щит піднявши сонце і зорю.—Я їх люблю. Я знаю їхню. мову. Я з ними теж мовчанням говорю. Мене ізмалку люблять всі дерева,І розуміє бузиновий Пан,чому верба, від крапель кришталева,мені сказала: «Здрастуй!» — крізь туман. Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. Та, може, це і є моя найвища сутність.