Дивлюся, аж світає,Край неба палає,Соловейко в темнім гаїСонце зустрічає. Тихесенько вітер віє,Степи, лани мріють,Меж ярами над ставами. Верби зеленіють. Сади рясні похилились,Тополі по воліСтоять собі, мов сторожа,Розмовляють з полем.І все то те, вся країна,Повита красою,Зеленіє, вмивається. Дрібною росою,Споконвіку вмивається,Сонце зустрічає...І нема тому почину,І краю немає!
Тече вода з-під явора. Яром на долину. Пишається над водою. Червона калина. Пишається калинонька,Явор молодіє,А кругом їх верболози. Й лози зеленіють. Тече вода із-за гаю. Та попід горою. Хлюпощуться качаточка. Помеж осокою. А качечка випливаєЗ качуром за ними,Ловить ряску, розмовляєЗ дітками своїми.
Поклала мати коло хати. Маленьких діточок своїх,Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата. Та соловейко не затих. Садок вишневий коло хати,Хрущі над вишнями гудуть. Плугатарі з плугами йдуть,Співають, ідучи, дівчата,А матері вечерять ждуть. Сім’я вечеря коло хати,Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає,А мати хоче научати,Так соловейко не дає.
Чому ліси чекають мене знову,на щит піднявши сонце і зорю.—Я їх люблю. Я знаю їхню. мову. Я з ними теж мовчанням говорю. Мене ізмалку люблять всі дерева,І розуміє бузиновий Пан,чому верба, від крапель кришталева,мені сказала: «Здрастуй!» — крізь туман. Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю. Він добре вам зіграв колись мою присутність. Я дерево, я сніг, я все, що я люблю. Та, може, це і є моя найвища сутність.