1945 рік 1941 року Грицько Бойко закінчив школу і одразу добровільно пішов на фронт. Йому тоді не було ще й вісімнадцяти. Після війни йому, вже офіцеру, запропонували навчання у військовій академії. Проте він відмовився, обравши літературу, вступив до Донецького педагогічного інституту, який закінчив із відзнакою. Одразу після закінчення інституту одружився на випускниці фізико-математичного факультету Олександрі. Працював літературним консультантом у газеті при Спілці письменників Донеччини. Все, що Грицько пише, — пише українською. І це незважаючи ні на регіон, у якому він живе, ні на час
Грицько Бойко дуже любив дітей. Для нього не було різниці, хто вони, якого віку, хто їхні батьки та вчителі. Невістка, Ірина Бойко, згадує: «Власне поняття «чужі діти» для нього не існувало. Встановлював у своїй квартині ялинку і вдягався Дідом Морозом, наряджав Снігуронькою дружину і запрошував на свято всіх дітей з великого двору. Міг катати годинами на своєму автомобілі малят або читати їм щойно написане. Міг після серцевого нападу, навіть із температурою, поїхати на чергову зустріч до своїх читачів. На всі вмовляння залишитися, говорив: я не можу. Там діти. Вони чекають»
Якось до Києва на екскурсію приїхали дітлахи з Донеччини. Вони пізно увечері прийшли в гості до свого улюбленого поета, який вже мешкав у столиці. Той огорнув їх — і буквально, у теплі ковдри, і морально — теплими історіями. Він читав свої вірші, згадував дитинство та роки на Донеччині. А на ранок дітей чекали теплі вареники від дружини Олександри (у родині її називали бабуся Саня) та продовження вечірніх історій. Загалом поет із зустрічами об’їздив усю Україну. Діти його любили і ніколи не хотіли відпускати від себе. А більше трьохсот його творів стали піснями.
Син, на відміну від батька, не став поетом, він обрав драматургію. Окрім літературного хисту, від батька отримав ще й любов до своєї країни. «Почав я не писати, а складати вірші, відколи пам’ятаю себе. Це, можна сказати, спадкова хвороба нашого роду», — говорив про себе Вадим Григорович. «Усім нам, Бойкам, схоже, легше висловлюватися віршами, ніж прозою», — констатував він в одному зі своїх інтерв’ю. За свій талант він завжди дякував батькові: «Дякую, таточку, за те, що ти в мене був... Щоб любити всіх дітей світу, треба і своїх власних трошки любити. Я батьківської любові звідав, либонь, за десятьох»Вади́м Григо́рович Бо́йко (3 липня 1951р.)
Увесь час і батько, і син, показували своїм прикладом, яким має бути справжній письменник — працьовитим і щирим. Певно, саме тому твори обох популярні й зараз. Так, пані Ірина нагадує випадок, коли, зайшовши у транспорт, почула, як дитина цитувала вірш Грицька Бойка. А що може бути приємнішим для родини, ніж пам’ять про її предків