Іван Франко написав драму на конкурс, що був оголошений 18 березня 1891 р. Осип Маковей згадує, що спочатку драма мала назву «Жандарм». Цензура не дозволила «виставляти на позорище такої важної в суспільності людини, як жандарм», і драма пішла на сцені після того, як автор замінив жандарма поштарем. Жандарм з’являється лише в останній дії, щоб арештувати Миколу. Франко одержав лише другу премію. Комісія боялася викликати обурення громадськості. П’єсу, хоч і покалічену, глядач зустрів з ентузіазмом. «Кур’єр львівський» так оцінив постановку п’єси на сцені Львівського театру у листопаді 1893 року: «П’єса Франка, хоч і її скасував комітет і потім поліційна цензура, зробила могутнє враження. І ми сміливо можемо твердити, що в українській драматичній літературі вона займе видатне місце. Про це можна судити з того прийому, який вона мала серед громадськості…» Історія створення
Історія створення. Про пісню Франко писав: «Як бачимо, в новій одежі стара подія – насильний розрив зв’язку родинного. Жінка ломить шлюб церковний і віддається «шандареві» одверто, прилюдно. Муж її, чуючи себе зганьбленим, убиває «шандаря» і сам гине ганьблячою смертю, - от і вся повість». Пісня про Шандаря. Ой, як прийшов Николайко до своєї хати: Ані ключів, ані жінки нема коло хати. А він пішов до сусіди, зачяв ся питати: Ци нема ту меї жінки, нема коло хати?Вони його притримують: — Просимо сідати! —Він зняв шапку, поклонився: — Йду далі шукати. Ой, іди ж ти, Николайку, та на торговицю,Ой, там жінка із шандарем п'є мед, сливовицю.
Сценічне народження п’єси «Украдене щастя» відбулося 16 листопада 1893 року в львівському театрі «Руська бесіда». У Києві п’єса вперше з’явилася на сцені 1904 року в театрі братів Тобілевичів. Роль Миколи грав І. Карпенко – Карий, шандаря – М. Садовський, Анни – Л. Лінницька . Лише з 1913 року театри почали ставити «Украдене щастя» за первісним, нецензурним текстом. Уперше надрукована драма в 1894 році в львівській «Зорі». І того ж року заходом автора видана в Львові окремою книжкою. 1901 року вона була видана вдруге в Львові, а в 1909 році – утретє.
Тема “Украдене щастя” – трагедія особистого життя трьох головних героїв, у яких украдено щастя.Ідея “Украдене щастя” – захист загальнолюдських цінностей, відкриття глибин людського духу простої жінки, осудження антигуманного світу з його соціальною нерівністю, нівелюванням духовності особи і ламанням її долі.
Головні героїАнна – сильна жінка, здатна боротися за своє щастя. Ніжна, красива, турботлива.брати Анни – вони насильно видали заміж сестру у віддалене село за Михайла Гурмана, бо не хотіли ділитися з сестрою спадщиною. Микола Задорожній – галицький селянин-трудівник, добрий господар. «Роботу покинув, господарство занедбав…»Михайло Гурман – жандарм. Сильний, навіть жорстокий чоловік. ( «У жандармах служить уже три роки», «Я був чесний парубок, може, троха, загорячий, запалкий»). Вважає, що щастя „ніколи довго не триває”.
Композиція. Твір складається з 5 дій. Експозиція: знайомство із героями. Зав’язка: одруження Анни з Миколою. Розвиток дії: три роки подружнього життя; поява жандарма Михайла; зустрічі закоханих; арешти Миколи. Кульмінація: вбивство Михайла Миколою, доведеним до відчаю зрадою дружини. Розв’язка: Михайло бере вину на себе.
Сценічне життя драми. Першими постановниками «Украденого щастя»були актори театру «Руська бесіда». (Львів, 1893 р.). Руська бесіда (з 1928 — Українська бесіда) — товариство у Львові в 1861-1939.) Режисер Кость Підвисоцький, який і виконав роль Миколи Задорожного. Анну грала Антоніна Осиповичева, а Михайла Гурмана, поштаря — Степан Янович (батько Леся Курбаса). Рік постановки: 1893 р.
Театр: Трупа П. Саксаганського та І. Карпенка-Карого. Режисер: І. Карпенко-Карий. Актори: Микола — Карпенко-Карий, Анна — Любов Ліницька, Михайло — Микола Садовський. Відгук: «4 лютого глядачі вітали Карпенка-Карого в ролі пригнобленого, приниженого й зацькованого селянина — галичанина Миколи Задорожного. Найскладніший трагічний образ драми вимагав мистецької гри. Іван Карпович під час всієї вистави тримав своїм виконанням психологічну напругу, задаючи тон грі Ліницької в ролі Анни та Садовського в ролі Михайла Гурмана». Іван Пільгук.
Театр: Київський театр ім. Івана Франка. Режисер: Гнат Юра. Актори: Микола — А. Бучма, Михайло — В. Добровольський, Анна — Н. Ужвій. Відгук: Юра наголошував у виставі на соціально-психологічному змісті драми, акцентував на властивій для всіх творів Франка життєлюбності. А Амвросій Бучма — Микола — відкрив у виставі потаємні куточки людської душі свого персонажа і його почуття людської гідності. У реалістичній грі Бучми образ Миколи в історії українського театру вперше став у центрі вистави… Юра у своїй постановці не шукав винуватців, переконуючи глядача, що «щастя вкрадене у всіх».
Театр: Львівській академічний театр ім. Марії Заньковецької.«Украдене щастя». на сцені театру імені Заньковецької з’являлось щонайменше 4 рази (за останніми дослідженнями 5) — у 1922, 1923, 1940, 1949, 1976 р. Київський академічний драматичний театр ім. І. Франка1979 рік. У ролі Миколи Задорожного – Богдан Ступка
— Я завжди важко працюю над ролями. Може, всього лише в одну або другу увійшов із першого прочитання чи репетиції. Перевтілюєшся лише тоді, коли знаходиш абсолютно іншу, відмінну від власної пластику героя. Дуже давно, працюючи над виставою «Украдене щастя», я помітив, як тренер київського «Динамо» Валерій Лобановський розхитується на лавці, хвилюючись під час матчу, і я запозичив ці рухи для мого героя Миколи Задорожного в його останній сцені з Михайлом Гурманом, — згадував Богдан Сильвестрович. Задорожного актор грав не тільки у Львівському театрі ім. М. Заньковецької, а й на численних гастролях. Тому точне число, скільки разів Богдан Сильвестрович перевтілювався в Миколу, вже важко підрахувати. За словами актора, Задорожний йому дорогий з багатьох причин. «Франко — один з моїх улюблених письменників. (До речі, обидва народилися у Галичині у один і той же день — 27 серпня. Тільки актор з’явився на світ на 85 років пізніше за Івана Яковича.) Грати роль Миколи — великий успіх у творчій долі, — зізнався Ступка. — Данченко був не тільки моїм другом, я його вважаю і своїм учителем. Ми багато пудів солі разом з’їли, перш ніж досягли успіху. Він перший повірив у мою «зірку»… Після смерті Сергія Володимировича я відчув такий біль, немов мені відрубали руку». Уперше Богдан Ступка, виступив у виставі Львівського академічного театру ім. Марії Заньковецької 1976 року у ролі Задорожного і відтоді виходив на сцену у цьому образі понад 360 разів.