УРОК 

В хвилини розчарування та розлуки  мене раз у раз рятувала моя надзвичайна любов до природи.

М. Коцюбинський

Спочинь, душ моя, спочинь,

Із виру вихлюпнись на плеса,

Розрайдужся до піднебесся,

Розвіявши собою тінь…

   В.Буденний

Тема Еволюція художньої свідомості митця: від народництва і реалізму до модернізму. Психологічна новела «Іntermezzo». Автобіографічна основа новели. Проблеми душевної рівноваги, повноцінного життя, специфіка творчого процесу.

Мета: розкрити еволюцію стилю митця від просвітницьких тенденцій до модерністичних; визначити проблематику новели «Іntermezzo», пояснити глибокий психологізм новели, особливості композиції; дати поняття про новелу, імпресіонізм; виховувати в учнів любов до природи, естетичного сприйняття краси природи і художнього слова.

Теорія літератури: новела, імпресіонізм.

Міжпредметні зв’язки, мистецький контекст: історія України, образотворче та кіномистецтво.

Обладнання, наочність: репродукції картин художників-імпресіоністів, матеріал уроку мультимедійного посібника.

Тип уроку: урок вивчення нового матеріалу.

ЗМІСТ УРОКУ

І. Перевірка домашнього завдання.

1  Що значать ці дати в житті М.Коцюбинського?

2  Як відбувалося становлення Коцюбинського-письменника? Які твори він написав у 90-х роках, які проблеми в них порушуються?

(Повідомлення учнів про творчу еволюцію Коцюбинського:асоціації, аналіз,порівняння,

аргументація, коментарі вчителя).

3  Літературний диктант 

1. М. Коцюбинський народився на … (Вінниччині).
2.  Жанр творів, з якими дебютував М.Коцюбинський як письменник... (дитячі оповідання
3.     М Коцюбинський познайомився з Франком  у (…) році (1890).
4.     У 1891 році М Коцюбинський екстерном складає іспити на звання … (народного вчителя).
5.     У 1898 році сім’я Коцюбинських переїжджає назавжди до міста …(Чернігів).
6.     Він “був народжений для краси, для доброго золотого посіву на вселюдському полі“ сказав про М.Коцюбинського... (М.Стельмах).
7. Другий період творчості М Коцюбинського за стильовою манерою письма характеризується як … (імпресіонізм).
8. Переліком дійових осіб починається твір Коцюбинського … ( ”Intermezzo” )
9. Новела ”Intermezzo” написана у … році (1908).
10. Піклуючись молодою зміною, на схилі літ Коцюбинський запровадив у себе вдома … (літературні вечори [суботи] ).
11. Вислів: “Людина – найцікавіше для нас явище” належить... (М.Коцюбинському).
12. За любов до життя, до природи М.Коцюбинського називали... (Сонцепоклонник ).

4  Оцінювання рівня навчальних досягнень учнів.

ІІ. Повідомлення теми й мети уроку.

ІІІ. Актуалізація опорних знань учнів.

Повторення відомостей про творчі методи, зокрема, реалізм (шляхом бесіди).

ІV. Вивчення нового матеріалу.

1. Опрацювання понять з теорії літератури

Імпресіонізм

1  Слово вчителя

Слово “імпресіонізм” походить від французького іmpression – враження.

Імпресіонізм як мистецький напрям виник у французькому живописі та був характерний тим, що відтворював не саму дійсність, а те, як вона впливає на людину, її емоції, душевний стан.

Імпресіонізм – це мистецтво передачі безпосередніх вражень. “Бачити, відчувати, виражати” - означає передати враження, настрій.

Схема аналізу імпресіоністичного твору

 Імпресіонізм виник у французькому живописі. Назву дістав після виставки 1874 р., на якій експонувалася картина К.Моне «Імпресія. Схід сонця». Художники-імпресіоністи брали для зображення якусь мить часу і відображали її у найсуттєвішому вияві. Головним була не сама дійсність, а її вплив на емоційний стан людини, те враження, яке вона викликала в її душі.

 Картини імпресіоністів були написані на свіжому повітрі (планері), передавали відчуття сяючого сонячного світла, об’ємні форми ніби розчинялись у вібрації світла й повітря. Розклад складних тонів на чисті кольори, що накладалися на полотно окремими мазками і розраховані на оптичне змішування їх при сприйнятті їх глядачем, кольорові тіні і рефлекси створювали надзвичайно світлий, чуттєвий повітряний живопис.

 Клод Моне написав картину «Враження. Схід сонця» з вікна готелю, яке виходило на порт. Побачене вразило Моне: схід сонця, чорніючі човни, легенький туман, контури портових кранів. Щоб відтворити це все, треба було писати дуже швидко. Так і було написано цей шедевр – єдиним подихом.

 Художників-імпресіоністів приваблювали безкінечно мінливе життя сонячного світла.  Світла в його Це були справжні поеми світла в його різноманітних проявах, від яскравого до м’яких веселкових блисків.

2  Мистецький контекст

Розгляд репродукцій картин художників-імпресіоністів – Сезанна, Моне, Піссарро, Ренуара, Бурачека тощо (обговорення, коментарі).

3  Міжлітературний контекст

 Під впливом живопису імпресіонізм поширився і на інші види мистецтва: скульптуру (О.Роден), музику (К.Дебюссі, М.Равель, І.Стравинський), літературу (брати Гонкури, Гі де Мопассан та ін.).

Першими представниками імпресіонізму в російській літературі були: Антон Чехов, Іван Бунін. Наприкінці 19 ст. риси імпресіонізму проникають в українську літературу. Імпресіоністичне письмо властиве творам М.Коцюбинського, В. Стефаника, О. Кобилянської, Г.Косинки, частково М. Хвильового, В. Винниченка.

 Узявши враження за основний об’єкт зображення, імпресіоністи збагатили літературу поглибленим психологізмом у змалюванні образів, відтворенням найтонших змін у настроях людини і природи, ліризованим психологічним пейзажем, розмаїттям і новизною художніх засобів та прийомів (внутрішній монолог, промовиста деталь, зорові й слухові образи, лаконізм фрази тощо.

4  Робота з підручником.

Прочитати статтю підручника про імпресіонізм.

(Учні під керівництвом учителя з’ясовують, в яких творах письменників особливо чітко простежуються риси імпресіонізму, або ж учитель сам наводить приклади, проводять компаративний аналіз зображення дійсності).

Порівняння двох методів зображення дійсності

5  Слово вчителя

У 900-х роках Коцюбинський виступає яскравим представником соціально-психологічної новелістики («На камені», «Поєдинок», «Цвіт яблуні», цикл «З глибини», «У грішний світ»). Для його творів характерна виняткова пластичність образів, мальовничість описів природи, стислість і лаконічність оповіді, використання засобів суміжних мистецтв, їм властивий гострий драматизм і напруженість дії, різкі контрасти, незвичайні асоціації. Переважає безпосереднє ліричне самовираження характерів дійових осіб, передача об'єктивного світу речей і явищ через уявлення і почуття героїв (звідси музикальність прози Коцюбинського). Як і Стефаник, Коцюбинський особливо гостро відчував потребу оновлення арсеналу поетики української прози. «Нове, – писав Франко, – що вносять у літературу наші молоді письменники, головно такі, як Стефаник і Коцюбинський, лежить не в темах, а в способі трактування тих тем, у літературній манері, або докладніше – в способі, як бачать і відчувають ті письменники життєві факти». І.Франко відзначав, що українська нова проза, яку представляли Коцюбинський, Стефаник, Кобилянська та ін., «се незвичайно тонка, філігранова робота; її змагання – наблизитися скільки можна до музики. Задля сього вона незвичайно дбає о форму, о мелодійність слова, о ритмічність бесіди. Вона ненавидить усяку шаблоновість, ненавидить абстракти, довгі періоди і зложені речення. Натомість вона любується в сміливих і незвичайних порівняннях, в уриваних реченнях, у півслівцях і тонких натяках.

Саме таким є твір «Intermezzo», він посідає особливе місце не лише в творчості М. Коцюбинського, а й у тодішній українській новелістиці в цілому. Уся образна система твору – композиція, чергування внутрішніх ліричних підрозділів, яке передає мінливість настроїв і хід складного психологічного процесу, що відбувається в душі головного героя; взаємодія персонажів: умовно-алегоричних («моя утома», «залізна рука города», «людське горе») і соціальне конкретизованих (передовий митець і «мужик»); картини природи, повні життя і руху; контрасти безжурного, спокійного («кононівського поля») і трагедійного (спомини героя про тих, з яких «витекла кров в маленьку дірку від солдатської кульки») – веде читача до пізнання важливих соціальних істин часу.

2. Опрацювання новели «Іntermezzo» 

Консультація

Твір «Іntermezzo» - це новела, що в перекладі означає буквально - новина.

1. Теорія літератури

Учитель, опираючись на те, що учні прочитали твір, пропонує їм визначити ознаки новели (скористатися схемою чи прочитати статтю в підручнику) і дати її визначення.

          Ґронування

2  Історичний контекст

Учні пригадують з історії події 1905 року.

3  Слово учителя

Природа – це «чаша, з якої мільйони людей пили і п’ють красу і випити не можуть», - говорив М.Коцюбинський. він досяг великої майстерності у змалюванні природи і людини. Через образ квітки, рослини, пташки, тварини навчився передавати людські почуття, вир пристрастей, надій, потяг до ідеалу. І без цього не можна зрозуміти його творів.

Глибокий психологічний зміст, поетично пейзажні замальовки, лірична настроєність притаманні новелі ”Intermezzo”. Її М.Коцюбинський присвячує кононівським полям. На перший погляд, новела становить суцільний пейзаж – опис природи в її розмаїтих проявах. Насправді ж ряд зорових картин, написаних словом, це лише символи тих внутрішніх явищ і процесів, що відбуваються в душі героя.

Сюжет новели можна переповісти одним реченням. Ліричний герой, митець, утомлений життям і людським горем, хоче втекти від усього, зустрітись і побути наодинці з природою, забути про все, розкощуючи серед навколишньої краси, але не може жити без людей, бо йому болить чуже горе, яке входить до нього в душу і не дає їй збайдужіти, очерствіти, скам’яніти. Проте конфлікт твору своєрідний. Він пролягає у філософсько-психологічній площині. Сам психологізм глибоко розкритий письменником у символічних образах «дійових осіб».

Пейзаж міцно вплівся в композицію твору. Людина переносить свої почуття на природу, приписує їй людські почуття, відбувається персоніфікація явищ природи, олюднення їх, оживлення. Це необхідний компонент у новелі. Він пояснює зміни в психіці героя, його переживання і думки, зумовлюючи глибокий ліризм твору.

4  Історія написанная новели ”Intermezzo”

Консультація

Intermezzo – невеликий музичний твір, що виконується між окремими діями або

частинами опери й контрастує між характером і настроєм.

В основу твору ліг автобіографічний факт. Це був час жорстоких розправ російського самодержавства з революціонерами та бунтівниками. Тюрми були переповнені, усіх стріляли, вішали, били.

У листі до M. Чернявського 18 листопада 1905 року М.Коцюбинський пише:

“Ви не можете уявити собі, що я пережив, бачачи те все на власні очі, і який це вплив мало на мої хворі нерви. Мені тепер ще гірше, ніж було; не можу ані спати, ані їсти. Ледве пишу до вас”.

5  Пошукова робота

Використовуючи відомості з життя письменника, записати причини втоми.

    Причини втоми

• Співстраждання з народом

• Постійний нагляд жандармів, обшуки в квартирі
• Виключення зі складу “Просвіти” разом з дружиною
• Численні хвороби шматували тіло
• Брак коштів на лікування та професійне заняття літературою
• Конфлікт з дружиною і бажання одружитися з Аплаксіною

6  Слово вчителя

Саме все це привело до виснаження нервової системи, Коцюбинський не міг працювати. Лікар порадив йому відпочити на лоні природи. На запрошення Чикаленка, письменник їде в с. Кононівку. Перебування в селі і лягло в основу новели.

У листі до Аплаксіної 1908 року М.Коцюбинський пише:

«Читаю великую книгу природы, и когда научусь кое-чему, буду писать. С тех пор, как я

очутился в полном уединении – чувствую, как я страшно устал душою. Не физическая усталость, а душевная. Не хочется видеть людей, вести разговоры. Хочется сбросить с себя всю волну людской грязи, которая незаметно заливала твоё сердце, хочется очиститься и отдохнуть».

Новела написана М. Коцюбинським у 1908 році.

У М.Коцюбинського інтермецо – це своєрідний ліричний відступ, що органічно вплітається в драматичну тканину твору і дає можливість глибше проникнути в події, в його ліричну сферу. Слова, звуки, барви злились воєдино – зродилась симфонія і залунала різнобарвними звуками.

7  Будова твору

Новела “Intermezzo” скомпонована за законами внутрішнього відчуття письменника: це десять невеличких етюдів і фінальна частина, обірвана, як і початок. Саме ці етюди передають градацію настроїв і відчуттів автора. Отже, дійсно – це перепочинок, перерва для переходу на новий рівень, до подальшого життя.

     ПЛАН

1. “Життя.. невблаганно іде на мене… я живу не так, як хочу, я утомився”.
2. “…город витягує свою залізну руку за мною і не пускає”.
3. «От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно… Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені».
4.  “Мої дні течуть серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом … на небі сонце – серед нив я”.
5. «Приходив обвіяний духом полів, свіжий, як дика квітка… тепер я можу спокійно спати».
6. «Я повний приязні до сонця і йду просто на нього… сонце! Я тобі вдячний»
7. «Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці».
8. «Тепер я бігаю в поле й годинами слухаю, як в небі співають хори, грають цілі оркестри».
9. «Протікали дні мого іntermezzo серед безлюддя, тиші і чистоти… з-під старої сторінки життя визирала нова…».
10. «Ми таки стрілись на ниві… - я і людина. Я не тікав… говори, говори…».
11. «Йду поміж люди».

8  Робота з текстом твору

(коментоване читання уривків з коротким аналізом, обмін враженнями щодо прочитаного, коментарі вчителя).

• Прочитати уривок “Я утомився. Бо життя безупинно і невблаганно іде до мене... Мене втомили люди”. Про яку втому говорить ліричний герой?
• Коли залунала «велика і тиша», чому вона велика?
• Які істотні образи з’являються серед величного «кришталевого звуку»? (прочитати цитати-характеристики вівчарок, визначити  їх алегоричність).
• Прочитати уривок “Мої дні течуть... стою і слухаю”. Знайдіть зорові і слухові образи. Який інструмент “гуде на всі струни”?
• Прочитати уривок «Коли лежиш в полі лицем до неба» і закінчуючи словами «Се було прекрасно». Яке місце в душі ліричного героя посідає сонце?
• Знайдіть рядки, які підтверджують, що ліричний герой починає усвідомлювати своє призначення – бути душею з народом.
• Інсценізувати уривок, в якому описано зустріч ліричного героя з мужиком.
• Чи зарядився ліричний герой енергією природи? До чого вже готова його душа?
• Визначте ідею твору.
• Чи важливо для людини жити в гармонії з природою. Свою думку аргументуйте.

9  Ґрунтуючись на тексті твору, визначити настроєвий характер новели.

Настроєвий характер новели

10  Висновок

У ліричній новелі письменник викриває реакційну суть декадентської теорії «незалежності» митця від суспільства, від громадського життя, доводить, що справжній художник ніколи не може розминутися з людиною, не може бути самотнім, що навіть у хвилини важкої втоми він не може відійти від життя. Двічі зустрічається в новелі речення «Я не можу розминутися з людиною. Я не можу бути самотнім». Коцюбинський наголошує, що не знає, де кінчається власне життя, а чуже починається». Саме так у новелі розкривається філософсько-психологічна проблема: митець у критичній, екстремальній ситуації, що склалася внаслідок тих соціальних умов, які утворилися - складні соціальні переплетення особистого і соціального, загальнолюдського і конкретно-історичного, психологічного і естетичного.

Отже, новела “Intermezzo” – це ліро-психологічна поема в прозі, написана в імпресіоністичній манері.

Цікаво

  Таблиця психологічного навантаження барв

V. Закріплення вивченого матеріалу.

1  Дати відповіді на запитання

• Хто він - ліричний герой “Intermezzo”?
• Що спричинило тяжку втому героя, в чому його трагедія?
• Яка роль кононівських полів? Чому вони показані саме у червні? Чим поля допомагали митцеві?
• Чи можна самотність уважати ліками для душі?
• Як автор розкриває рух у природі на противагу омертвілості життя? Свою думку аргументуйте прикладами з твору.
• Що означає порівняння нив з водою («все зіллялось в одну могутню силу: вона все топить»)? Поясніть символіку води.
•  

2  Бліц-вікторина за новелою „Intermezzo”

1. Чому присвячує автор свій твір? (кононівським полям)

2. Яка незвичайна група дійових осіб присутня в новелі? (невидимі)

3. Як називалися вівчарки, яких зустрів герой? (Трепов, Оверко, Пава)

4. Що символізує образ жайворонка у творі? (творчу наснагу)

5. Серед дійових осіб „Intermezzo” є … (зозуля, жайворонок, три білі вівчарки, ниви, сонце, моя утома, людське горе )

6. Від чого втік герой? (від залізної руки міста)

7. Яке небесне світило зцілило його душу? (сонце)

8. Кому заздрить ліричний герой? (планетам)

9. Яка подія засвідчила, що він уже зцілився? (зустріч із людиною)

10. Визначте жанр твору. (імпресіоністична новела)

11. Чи можна вважати цей твір автобіографічним ? (так)

12. Що означає слово „іntermezzo” у цьому творі? (перерву)

3. Творча робота ( в групах)

• Доведіть, що герой, переживши тяжку душевну кризу, здатен знову повернутися до активного життя.
• Дослідіть, яка гама кольорів, відтінків переважає у кожній частині твору. Поясніть їх значення.
• Визначити ознаки імпресіонізму в новелі Коцюбинського (або скористатись таблицею, навівши приклади).

VІ. Підсумок уроку

1. Робота над епіграфом до уроку.
2. Оцінювання рівня навчальних досягнень учнів.

VІІ. Домашнє завдання

• Матеріал і завдання підручника.
• Розкрити співзвучність пейзажних картин внутрішнім переживанням і настроям героя.
• Спробуйте передати стан ліричного героя з новели «Intermezzo» за допомогою кольорів.
• Проілюструвати новелу «Intermezzo» (за бажанням).

Цікаво

Додаток

Великою драмою і проблемою Коцюбинського було, здається, його особисте життя. Його дружина Віра Дейша (1863—1921) була цікавою постаттю. Вона закінчила Бестужевські курси в Петербурзі. За поширення нелегальної літератури в 1893 році була півроку ув'язнена у Варшавській цитаделі, а в пізніші роки перебувала під наглядом поліції. Писала популярні статті з природознавства. Вони познайомилися в 1894 році і одружилися в 1896. Однак його багатолітні стосунки з іншою жінкою дозволяють припустити, що цей шлюб не був щасливим. Коли Коцюбинський познайомився з Олександрою Аплаксіною в 1902 році, він був уже батьком чотирьох дітей і керівником відділу сільськогосподарської поточної статистики в Чернігові, де вона так само працювала. Взимку 1904-го між ними виникло взаємне зацікавлення. Роман почався з того, що Коцюбинський покликав Аплаксіну до телефону, який знаходився в коридорі.

Насправді ніхто не дзвонив, і це був трюк Коцюбинського, щоб виманити її з кімнати і поцілувати. Вона вирвалася з його обіймів і образилася. Наступного дня з'явилася перша записка, яку Коцюбинський поклав на робочому столі Аплаксіної. Вона починалася так: «Не сердитесь на меня. Я виноват только в том, что Вас люблю, горячо й искренно...» Це був березень 1904 року. Однак у цей час Аплаксіна не прийняла залицяння Коцюбинського, хоча він їй подобався. Перше побачення відбулося 3 січня 1906 року. (Цю дату він ціле життя відзначатиме як свято). Вони гуляли вулицею і вперше розмовляли про свої почуття одне до одного. В малому провінційному місті йти їм було нікуди. Коцюбинський жив із дружиною, чотирма дітьми, матір'ю і сестрою. Аплаксіна — з матір'ю і сестрою. Коцюбинський у цей час мав 41 рік. Аплаксіна — 26. Зустрічі найчастіше відбувалися на вулиці, в домовленому місці й у певний час. Часом — удома в Аплаксіної, коли там більше нікого не було. Записки передавалися на роботі в умовленому місці, найчастіше клалися в кишеню плаща в гардеробі.

У своїх листах до Аплаксіної Коцюбинський пише, що любить тільки її одну, безмежно і навіки. Ця любовна нота витримана протягом усіх років їхнього листування. На початку їхніх стосунків Коцюбинський у своїх листах дещо загально говорить, що чекає того часу, коли вони з Аплаксіною будуть остаточно разом. Однак ніяких конкретних реальних планів він не робить. Це скоріше мрії егоцентрика: «Я уверен, что ты была бы прекрасным товарищем мне...».

Єдина спроба влаштувати якось спільне життя сталася в 1907 році. Коцюбинський написав до свого знайомого в Катеринославі з проханням підшукати йому там роботу, щоб переїхати туди з Аплаксіною. Однак товариш виявився на лікуванні за кордоном, і нічого не вийшло. Стосунки з Аплаксіною залишалися в таємниці, а зустрічі відбувалися в глибокій конспірації.

В 1907 дружина Коцюбинського Віра дістала анонімного листа про любовну аферу свого чоловіка. Вона спробувала з'ясувати стосунки з Коцюбинським. Однак він ухилився від чітких пояснень: «Я уклонился от обьяснений — ни да, ни нет. Так пока лучше. На все придет время».

Скандал стався на початку 1908 року. До Віри потрапив лист Аплаксіної. Вона знову спробувала з'ясувати стосунки з чоловіком. Тепер Коцюбинський не може заперечити свій зв'язок і бачить свою проблему як конфлікт між почуттям і обов'язком. На цю тему лист до Аплаксіної:

«Пишу тебе после обьяснения, мой друг. Мне предьявлено было твоє письмо с добавлением, что это письмо от тебя. Я прочитал й не отрицал. Не смотря на ожидания, — никаких упреков, никаких сцен. Наоборот — столько высказано было благородства, участия й доброты — что я был сражен. Сказалося, что В[ера] И[устиновна] очень любит меня, чего я не подозревал. Она умоляла меня не бросать семьи, не губить всех. Мне было так страшно тяжело, так невыносимо, что я плакал. Теперь у меня туман в голове. Не знаю, переживу ли я тяжелую душевную драму — зтот конфликт между долгом й чувством. Что делать?

 Мучительно тяжело.

Неужели я могу приносить только одно горе окружающим меня й себе самому!

Не могу сейчас соображать, не могу писать. Сообщаю тебе только факт й жду от тебя ответа по адресу до востребования. М. С. Пиши.

Твой».

Признання Віри Устимівни потрясло Коцюбинського. Його люблять, отже, з цим треба рахуватися. Адже любов до нього — серйозний аргумент.

         (За С.Павличко).

З листів М.Коцюбинського до Аплаксіної, яких збереглося понад триста (до речі, оскільки

Аплаксіна не володіла українською мовою, то всі листи М.Коцюбинський писав їй російською):

• если великий Данте имел свою Беатриче, то пусть позволено будет мне,

обыкновенному смертному, иметь свою Беатриче, любовь которой зажигает во мне огонь любви и согревает сердце…

• мое сердце бьется вместе с твоим. Ты мне необходима как воздух, как живописцу

краски и музыканту звуки. Я люблю тебя безумно. Ты наполняешь меня светом и теплом. Как беден человеческий язык, как мало нежных слов, которые мне хотелось бы сказать тебе…

(можна скористатися книгою Іллі Стебуна "История одной потаенной любви", в якій мова йде про історію потайного, взаємного, унікального за силою та красою почуття - кохання Михайла Коцюбинського та Олександри Аплаксіної, яке тривало останніх майже 10 років життя письменника).

 Драматичне кохання Михайла Коцюбинського до Олександри Аплаксіної — маловідома сторінка нашої історії. Його листи до коханої, видані у 1938 році, стали бібліографічною рідкістю. Це — чималий том, роман у листах. Це — всесвітній пам'ятник чистому, щирому і великому коханню. У певний час М. Коцюбинський навіть думав розлучитися з дружиною і побратися з 0. Аплаксіною. Проте сімейний обов'язок переважив, О. Аплаксіна пережила письменника на кілька десятків років, але так і залишилась до кінця життя самотньою.

Зі шкільної лави всі добре знають перлину світової літератури «Intermezzo», але в жодному підручнику не зазначено, що твір написаний у найдраматичніший момент особистого життя М. Коцюбинського. Нижче друкується оповідання, яке розказує про епогей внутрішньої трагедії письменника. Оповідання створене на основі документів, листів, спогадів, творів М. Коцюбинського і доповнює розділи «Таємниця агави» і «Загадки «дійових осіб».

«INTERMEZZO»

( оповідання )

Чернігів, 1908 рік

Він глянув на чистий аркуш паперу і вперше за ці роки у глибині душі ворухнувся хробак сумніву. Ворохнувся ледь помітно, майже нечутно. А проте було моторошно. Немов заглянув у безодню, небуття. Невже виписався?

Зелена умбрелька лампи ділила кімнату на два верхи. Нижній — світлий, і верхній — темний. Місячне сяйво сіялося у вікно і накидало на цей морок невидиму срібну намітку. Під нею він почував себе, як риба заскочена неводом.

Щовечора, замкнувшись у кабінеті, робив вигляд, що працює. Навіть тоді, коли наперед знав, що не вичавить із себе ні титли. Він сидів за письмовим столом, гортав книжки, роздивлявся чистий аркуш перу і дослухався. Аж поки не переконувався, що хаті все стихло, що Вона (так подумки називав дружину) лягла. Іноді Вона проходила повз зачинені двері, немов незумисне щось чіпляла в сінях, нагадуючи про себе. В такі хвилини здригався і завмимирав. А раптом увійде? Недбало кине: «Ти б відпочив, любий!»

Ось і зараз він сторожко прислухався до звуків за дверима. Як це могло статися? Лист від його «Беатріче» в руках у дружини! Сором, страх, відчай мішалися в душі. Раптом увійде. Вона... Пояснення, сльози, питання... Сьогодні, як ніколи, він не мав віповіді на них.

Навіть для самого себе.

 Вулицею процокотів екіпаж, і тиша знов залягла кутках. Він нечутно вийшов з кабінету і посунув до спальні. Місячна сітка й тут чигала на нього. Сріблясто-синім мереживом вона лягла на стільці, шафу, ліжка, на її оголені литки, що вибивались з-під ковдри. Все виглядало штучним, неприродним, як декорації на сцені.

Останній акт, подумав він, і, повернувшись до кабінету, вмостився на канапі...

.    .    .    .    .   .    .    .    .    .   .    .    .    .    .   .    .    .    .    .   .   .    .

Вранці, спустивши ноги на підлогу, він відчув зненацький біль у лівій литці. Холодок від нього піднявся тілом угору, спинився і застиг під лопаткою. Аж ось одпустило. Пора на службу.

Кущі троянд, не вище колін, розкинули темно-зелене листя. Пелюстки квітів повільно скидали краплі роси. Майже щодня він оглядав кущі, і кожного разу вони видавалися йому інакшими, точнісінько як люди. Може, всі ми були колись квітами? Беатріче — бордова троянда, Вона — жовта, я...?

Коли дістався до бюро, воно вже гамувало перший подих робочого дня. Жінки, влаштувавшись за письмовими столами, зазирали в люстерка. Сонце лилося крізь вікна. Як тоді, кілька років тому, Беат­річе була в синій сукні. Очі світилися і задерикуватий носик грайливо стирчав на обличчі. Якусь мить вони були вдвох і купалися в сонці. Здавалося, саме таким має бути щастя. Здавалось, воно вічне. Він міг повірити, що станеться землетрус, що западеться земля, згорить всесвіт, але й тоді залишиться одне-єдине — їхнє кохання. Воно незнищиме. І в ту ж мить він побачив іншу картину. Таке ж літнє сонце, ця ж затишна кімната, тільки її, Беатріче, вже немає. Його жахнула ця думка. І от зараз він стояв на порозі невідомого. Чи вдасться зберегти Беатріче? Клятий випадок! Лист. Ідучи у відпустку, він наказував сторожу в бюро всю кореспонденцію складати в його службовий стіл. Треба ж таке, щоб той приніс лист додому, та ще й за його відсутності. Якби не арешт Ольги... Він мусив визволяти сестру. Та що гадати...

Витягнув з нижньої шухляди столу нотатник і замірявся писати. Краплі роси на пелюстках жовтих троянд. Ця картина й досі стояла перед очима. Раптом наче здалеку до нього долинув голос:

 - Вас кличуть!

 - Хто? Куди?

 - До телефону...

Так, кликали в магістрат. Механічно склав усе і вийшов на вулицю. Йшов через старий, з вибілени­ми кругленькими крамницями базар, і намагався вгадати причину виклику. Проте нічого певного при­думати не міг. Перетнувши базар, обігнув дерев'яний літній театр і опинився перед магістратом на центральній площі, посередині якої після нічної зливи лягла калюжа. В ній відбивалися земська управа, церква та поліційне управління. Старенький фаетон, розбризкуючи навсебіч багнюку, переїжджав калюжу. Вона пішла хвилями. Церква, управа й управління захиталися, потопаючи в багні. Усміхнувся — чим не символ нашої державності? Треба б записати, може, здасться колись. Та рука й не ворухнулась.

Начальник-товстун ледь відірвав важке тіло від крісла, вказуючи йому на місце по той бік масивного дубового столу.

 - Читав, читав ваші новели... артистичні речі,— соковитим баритоном процідив товстун замість вітання.

Театр... Він зроду жодної газети не відкрив, не то книжки. Так і кортіло запитати, чи знає хоч букви. Натомість, немов збоку, почув власний голос:

 - Невже мої скромні спроби заслужили на вашу увагу?

 - Не кажіть! Наша установа має пишатися, що в ній працює такий відомий літератор.— Товстун раптом відірвав могутнє тіло від крісла і поніс його кабінетом просто на нього.— Мій друже, ви куль­турна людини та й працівник непоганий. Послухайте моєї поради. Пишіть ваші прекрасні новели, етюди, шкіци, пишіть... Але політики не чіпайте — то не ваша стихія.

Завіса відкривалася. Виявляється, перші оплески — то лиш маскарад, і під плащем принца — звичайнісінький мундир екзекутора. Навіть глянув довкола, чи немає часом ще й шомпола? Тоді перевів погляд на руки товстуна. Ні — не в крові. Воскові пальці, немов у мерця або механічної істоти, що рухається стільки, наскільки стачає заводу пружини. Тільки хто ж її завів?

- Пан, мабуть, вважає мене якимось карбонарієм?

Питання не сподобалося. Товстун скривився і сів поруч. І ще тихше, немов переказуючи

останню плітку про дружину губернатора, процідив:

- Друже, ваша «Просвіта» — товариство, діяльність якого, м'яко кажучи, часом виходить за межі роботи подібних інституцій. Мені було б шкода, якби через це ми змушені були відмовитись від ваших послуг...

Аж ось воно що. Тільки тепер він помітив... Так, саме пальці — довгі, гнучкі, нагадують йому- не то шомполи, не то хвости батога. Вони витягнулись, скрючились і, здавалось, ось-ось схоплять його за горло. Важко задихав. Зненацький біль ожив під ложечкою.

 - Я подумаю над тим, що ви мені сказали,— видушив із себе.

- От і добре, от і добре,— занепокоївся товстун.— Я вас більше не затримую. І чекаємо нових студій.

.    .    .    .    .   .    .    .    .    .   .    .    .    .    .   .    .    .    .    .   .   .    .          

 - Тебе викликали до магістрату? — сухо запитала Вона, розставляючи посуд на вечерю.

- Так, але то дрібне.

 - Таке дрібне, що ти не повернувся до бюро і вже цілий вечір не встаєш з канапи?

Він барився з відповіддю. Бачив, що Вона переживає за нього, а не відповідав. її голос трохи дратував. Здавалось, варто йому прохопитись хоч словом про розмову в магістраті, і знов почує: сам винний, слід було бути обережнішим на засіданнях «Просвіти». Він це чув не раз, і нічого нового Вона не скаже.

 - Мене попередили, якщо «Просвіта» не припинить політичної роботи, я залишусь без місця,— процідив знехотя.

Вона витримала цю фразу спокійно.

 - Ну, й що ти відповів?

 - Нічого, сказав — подумаю.

Вона мовчала. Запала тиша. Хитка рівновага між буттям і небуттям. Здавалось, перший-ліпший звук розірве її, як вулкан, що збурює гірську породу.

Він подивився в її очі, повні сліз і горя. Холодок пробіг під серцем. Він хотів пригорнути її, заспо­коїти, сказати, що все якось влаштується, але розумів — це неможливо. Прірва пролягла між ними.

- Беатріче! — подумки вихопилось у нього. Наче молитва до бога. Наче вона, Беатріче, яка його кохає, може все зрозуміти, може знайти вихід з цього безвихідного становища.

Обережно опустивши ноги з канапи, щоб бодай не розколихати той пекучий сердечний біль, він по­чвалав у кабінет. Намацав сірники в кишені і кресонув, розпалюючи гасову лампу. Як одразу перемінилося все. Стілець, шафа, стіл, немов заскочені зненацька за потаємною змовою, кинулись на свої місця. Тіні, як привиди, розповзлись по кутках, стали і очікувально дивились на нього. Він схилився над столом і зробив вигляд, що їх не бачить, але точно знав, що вони чигають на нього. І варто лиш ворухнутись, як кинуться, почнуть душити.

Зібрав останні сили і наготувався писати. Писати і нічого не бачити — це спасіння. Але в душі було порожньо, як у висхлому колодязі, що гудів власною луною.

Хіба умерти? Ні Вона, ні Беатріче не постраждають від цього. Що він може їм дати, крім горя? В цій думці про смерть на мить відчув заспокоєння. Підійти до шафи і ковтнути отруту, що припас колись. І ввійти у царство спокою, де вже ніщо не розколише його нервів. Обітований берег і при-станок усіх надій. Кілька кроків відділяють від нього. Але тіло немов розбив параліч. Він не міг ворухнутись. Хотів покликати на поміч, а несила. Це — межа, зрозумів він. Там, за нею,— божевілля.

Червоне сонячне світло затопило кімнату. Вогняний диск пломенів удалині. На його фоні він розгледів фігуру — струнку жіночу постать. Вона теж, як сонце, випромінювала світло і тепло. Беатріче! — вгадав він. Вона йшла повільно, вона пливла. Тільки віддалялась чи наближалась? — зрозуміти не міг. Схопився покликати, затримати — і впав знову на стілець.

Ні, він мусить покласти усьому край. Беатріче не віддасть. Нащо тоді жити? Скніти серед мертвих речей. Ходити в труні і удавати з себе живого? Перетворитися на тирсову слухняну ляльку, яку смикає за нитки якийсь товстун, схожий на його начальника. Із страхом чекати, що за будь-яке необережне слово опинишся поза сценою, поза життям, як сотні і тисячі непотрібних суспільству ляльок? Ні, він мусить зберегти Беатріче!

У двері постукали. Він озирнувся—де б сховатись?

Ховатись було ніде.

.    .    .    .    .   .    .    .    .    .   .    .    .    .    .   .    .    .    .    .   .   .    .

Увійшла Вона — спокійна, впевнена. Її неквапні, розважливі рухи немов говорили — Вона знає щось таке, що вивищує її над ним.

- Так далі тривати не може,— почув він 'холодний, колючий голос.— Я не збираюсь ні про що просити, але врешті ти мусиш сказати, як нам жити далі? — Тільки тепер він помітив у її руці лист. Вона обережно поклала його на стіл перед ним. Одразу впізнав почерк Беатріче.— Це єдине, що я хочу і на що, сподіваюсь, маю право.

Пекучий сором, жаль і відчай охопили його. Її спокій, гідність збивали з пантелику. Розлучення...— заклякло у нього в горлі. Вона щось говорила, та він не слухав, відчував лиш, як повільно провалюється кудись у безодню, як згасають останні промені червоного сонця, як за обрієм ховається постать Беатріче, до якої він тягнеться, а дотягнутись не може... Вона продовжувала про дітей, про їхні спільні ідеали, про перші роки кохання, про його ніжні листи, і при цьому лишалася незворушною — ні сльозинки, ні докорів — сухий бухгалтерський підсумок їхнього життя.

Він слухав і не слухав, бачив щезаючу постать Беатріче і думав, що, можливо, там, у безодні, вони нарешті зможуть бути разом. І він сказав:

-  Вибач, якщо все це можна вибачити. Я не залишу сім'ї, коли навіть доведеться переступити через себе.

Він сказав і немов скинув із себе важженну ношу. Відчув полегкість. Вільніше задихав. Несамо­витий, ядучий щем ліг кудись глибоко, ліг назавжди.

Вона вийшла. Він озирнувся довкола. В кімнаті, у хаті, в місті, в цілому всесвіті не було нікого. Нікого і нічого, тільки пекучий нестерпний біль.

Сів за стіл і почав писати.

Чисте синє небо і червоно-золотаве сонце. Гречане поле хвилював вітер, здмухуючи бджілок з квітучої луки. Писав і поволі відступали від нього і лист, і ляльки, і весь людський театр. Холодок під серцем танув. Він знову був у блаженному краї свого intermezzo. Жив тими кількома днями відпустки серед полів, що промайнули, як літні хмарки. Дихав спекою степу, упивався медовим запахом квітів, блукав потаємними стежками і відчував, що прірва, через яку так довго не міг перестрибнути, лишається позаду.

Задивлявся на сонце, йшов просто на нього. На фоні розпеченого диску бачив обличчя Беатріче — тепле, усміхнене, загадкове, бажане, ішов, перечіплювався, падав, підводився, знову ішов, мріючи тільки про те, щоб так було вічно. Відкладав ручку, знов хапався за неї, як потопельник за соломинку, і писав, писав до нестями, із жахом думаючи, що колись доведеться поставити крапку.

ЮРІЙ КУЗНЕЦОВ

Скрипник Л.М., учитель-методист СЗШ №225 м.Києва