Йшов по ярмарку дідісь – Бриль з соломи, довгий вус. Гаманець ніс не пустий, В ньому гривник золотий. А купити що - не знав... Тому йшов, не поспішав, На прилавки заглядав, Щось цікаве виглядав. Але, враз, спинив свій зір. Що за чудо, що за звір? Роги довгі, шерсть - краса! Придивився... Це ж коза. Скільки коштує коза? – Дід спитав у торгаша. – Скільки молока дає? Чи хвороби в неї є?
Тут прокашлялась коза. Очі в небо підвела. Слізку бережно зронила Й сумно так заговорила: -Ой, дідусю, ме-ме-ме. Швидше забери мене. Сиротою я живу Право ж маю на сім’ю! Зовсім я не вередлива Я спокійна, добра, мила. Молочка із два відра Я даватиму щодня. – В діда серце розтопилось. Стисло в грудях від жалю. Неторгуючись, надиво, Гривник дав він торгашу.
Ну, а ранком син найстарший. Виганяє козу пасти. На луги в траву шовкову,Де джерельце б’є медове. Пильно син худобу пас, Поки день той не погас. І знемігши від утоми, Він жене козу додому. Дід вже на воротях став,Бо так сильно заскучав. Не за сином, за козою,За своєю Дерезою.І питає: «Моя мила?Чи ти їла чи ти пила?» А коза своє веде: -Ви не любите мене! Я не їла ще від рання. Повноцінне харчування – Право таке в мене є. І воно все ж головне
Був дідусь такий сердитий,Сина мусів насварити.І на другий день лиш встав,Сам козу пастись погнав. Пильно дід худобу пас. Поки день вже не погас.І знемігши від утоми,Сам жене козу додому. Та й питає: «Моя мила,Чи ти пила? Чи ти їла?»А коза знов за своє:-Ви не любите мене!Я не їла ще від рання. Повноцінне харчування –Право таке в мене є.І воно все ж головне!
Зайчик жив тут довгоногий. Сірі вуха, малий зріст. Зрозумів він ще з порогу –В його хатку хтось заліз. Став й налякано питає:«Хто – хто –хто отут сидить?»А коза як забрикаєІ у відповіддь кричить:« Я могутня Дереза!В мене роги ого-го!Першою сюди зайшла,Й маю право на житло!»Зайчик хвіст запхав під себе. Під дубком присів тай плаче. Замість даху тепер небо. Й дому не було, неначе
Тут ведмідь йде клишоногий. Чує зайчик на пеньку,В смутку сльози витирає. Треба ж помогти йому. Розказав усе вухатий. Про рогату Дерезу,Що засіла в його хаіЙ не пускає на біду. Вислухав ведмідь зайчисько. Й закотивши рукава,Грізно стукає до хати,Ще й сердито так пита:«Хто малого ображає?Геть із хати Ви ідіть!»А коза як забрикаєІ у відповідь кричить:
День погас. Іде до ночі. Півень подає свій знак. Зайчик виплакав всі очі. Аж на зустріч лізе рак. «Чому, друже, ти сумуєш?» - Рак здивовано пита.- Чому дома не ночуєш. Темінь стука до вікна?» І вухатий у зневірі Про свій відчай розказав. Як страшного злого звіра Так ніхто і не прогнав.
Неборак недовго мисливІ недовго міркував. Голосно у вуса свиснувІ на виручку помчав.«Хто малого ображає?Геть із хатит Ви ідіть!»А коза як забрикає. Знов у відповідь кричить:« Я могутня Дереза!В мене роги ого-го!Першою сюди зайшла,Й маю право на житло!»Рак, надиво, не злякався. Лізе й лізе, - ніч без сну. До печі уже діставсяІ як ущипне козу.