Презентація "Леся Українка. "Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами..."

Леся Українка Поезія в прозі «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами…»

Найбільше кохання… велике, справжнє, спалююче…

Леся Українка і Сергій Мержинський уперше побачились у Києві, коли білоруський соціал-демократ виступав з палким зверненням до київських сябрі́в (у білорусів – товариші, приятелі). Тоді Леся з якимсь особливим співчуттям звернула увагу на змарніле та пожовтіле обличчя молодого чоловіка, на його мову, що змагалась із задушливим кашлем та особливо – на його очі «з іншої країни», що палали вогнем життя…

Вони познайомились влітку 1897 року в Ялті. Лесю мучив туберкульоз кісток, Мержинського – туберкульоз леге́нів (сухоти). Він приїхав з Мінська. Літературні побратими передали через Мержинського для Лесі Українки гостинці, а також зібрані ними для неї кошти. На той час Леся Українка вже написала свої найкращі поезії та отримала високе визнання, а Мержинський, закінчивши Київський університет, як громадський діяч також утверджував себе в житті. Він був дуже освіченою й цікавою людиною, любив театр, робив переклади з англійської, а сам працював на залізниці в Мінську. У Лесі з Сергієм було дуже багато спільного в поглядах на життя. Він подарував поетесі репродукцію «Мадонни» Рафаеля, з якою вона більше ніколи не розлучалася.

Кримська романтика молодих людей була замішана на терні їхніх непоборених діагнозів, але сонце виноградного раю, пахощі моря, краса гір, магнолії змусили їх забути про все погане. На запрошення Мержинського вони разом піднялись на гору Ай-Петрі, де Лесі пощастило побачити в своєму житті найсильнішу квітку – едельвейс, яку вона згодом назвала «Ломикаменем». Поезія «Уривки з листа» …Аж ось на шпилі, На гострому, сірому камені блиснуло щось, наче пломінь. Квітка велика, хороша, свіжі пелюстки розкрила, І краплі роси самоцвітом блищали на дні… Квітку ту вченії люди зовуть Saxifraga, Нам, поетам, годиться назвати її ломикамінь І шанувать її більше від пишного лавра.

Коли Сергій доторкнувся до цієї диво-квітки і сказав, що хоче зірвати для неї її на пам'ять, то Леся безмовними вустами прошепотіла: «На пам'ять… О друже! Знав би ти, як увійшов ти мені в серце. Не квіткою і не дарунками коштовними, не пестощами – скромністю своєю та людяністю, любов’ю щирою до всього земного і неземного, ненавистю до неправди, що запанувала над світом. І не треба мені іншої пам’ятки – довіку світитимуть мені твої очі, вчуватиметься твій голос, твоя хода…»

Сергій Мержинський від’їжджав до Мінська, а Леся ще на довший час залишалася в Криму. Десь через рік серед листів від мами та Івана Франка був лист від Мержинського, третій – відколи він поїхав восени. Він скаржився на свою недугу і на те, що почуває себе дуже самотнім, що пишуть йому мало. Леся не випускала з рук листа від Мержинського, буревій почуттів розвоювався у її серці, і вона написала свого листа – «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами…»

Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами, ти, мій бідний, зів'ялий квіте! Легкі, тонкі пахощі, мов спогад про якусь любу, минулу мрію. І ніщо так не вражає тепер мого серця, як сії пахощі, тонко, легко, але невідмінно, невідборонно нагадують вони мені про те, що моє серце віщує і чому я вірити не хочу, не можу. Мій друже, любий мій друже, створений для мене, як можна, щоб я жила сама, тепер, коли я знаю інше життя? О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю, в дикому бажанні згинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись...

А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила тебе. Я бачила тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до тебе всею душею, як сплакана дитина іде в обійми того, хто її жалує. Се нічого, що ти не обіймав мене ніколи, се нічого, що між нами не було і спогаду про поцілунки, о, я піду до тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з тобою я не сама, тільки з тобою я не на чужині. Тільки ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, ти здіймеш своєю тонкою тремтячою рукою, — вона тремтить, як струна, — все, що тьмарить мені душу, ти проженеш променем твоїх блискучих очей, — ох, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни...

Мій друже, мій друже, нащо твої листи так пахнуть, як зів'ялі троянди? Мій друже, мій друже, чому ж я не можу, коли так, облити рук твоїх, рук твоїх, що, мов струни, тремтять, своїми гарячими слізьми? Мій друже, мій друже, невже я одинока згину? О візьми мене з собою, і нехай над нами в'януть білі троянди! Візьми мене з собою. Ти, може, маєш яку іншу мрію, де мене немає? О дорогий мій! Я створю тобі світ, новий світ нової мрії.

Я ж для тебе почала нову мрію життя, я для тебе вмерла і воскресла. Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу життя. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимось обоє помалу вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в'януть, в'януть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже... Крізь темряву у простір я простягаю руки до тебе: візьми, візьми мене з собою, се буде мій рятунок. О, рятуй мене, любий! І нехай в'януть білі й рожеві, червоні й блакитні троянди. 7/ХІ 1900

Микола Олійник у романі «Дочка Прометея» описав роздуми та сумніви Лесі Українки, які огортали її при написанні листа до Сергія Мержинського. Леся побоювалася, чи була вона у ті хвилини не занадто відверта, і сама себе переконувала: «Адже йому, хворому, самотньому, так бракує ласки, лагідних слів. А скільки їх у її серці! Скільки щодня на устах – звернених до нього, далекого, рідного». Вона роздумувала над тим, чи коханий правильно її зрозуміє. Така сильна у житті Леся і зі своїм життєвим гаслом «Убий, не здамся» у ті хвилини боялась своїх щирих думок… І з її зраненого серця словами-квітами розсипались рядки: «Твої листи завжди пахнуть зов’ялими трояндами, ти, мій бідний, зів’ялий квіте!..»

Перегляньте відео «Твої листи завжди пахнуть зов'ялими трояндами»

Твої Листи Завжди  Пахнуть  Зов`ялими  Трояндами  Завдання 1. Зробіть ідейно-художній аналіз поезії в прозі «Твої листи…» 2. Поясніть заголовок, підібравши асоціації до кожного слова. Перефразуйте назву довільно, поширеними реченнями та запишіть.

Якого кольору цей лист? Який настрій цього листа? Зіставте відповідність кольору і настрою твору. Який музичний інструмент асоціюється у вас із цим твором? Яка пора року асоціюється з цим твором? Уявіть себе художниками-декораторами чи дизайнерами, що ви уявляєте, читаючи цей твір?

Після Ялти Сергій і Леся бачилися ще в Києві і в Зеленому Гаї. Незважаючи на те, що вони багато часу проводили разом, часто відправлялися на довгі спільні прогулянки, чоловік не відповідав їй взаємністю. Він сприймав їхні стосунки як дружні, а то й ділові і не приховував цього. Але нічого не змінюється: кохання до Сергія стає для Лесі любов'ю до його думок, його ідей. Зелений Гай, липень 1898 р. Ізидора Косач Ольга Косач Олександр Драгоманов Олена Пчілка Леся Українка Сергій Мержинський

Під час перебування на хуторі Зелений Гай Мержинський подарував Лесі Українці зібрання творів Генріха Гейне німецькою мовою, залишивши на першому томі автограф: «Панне Лесе в знак дружеской приязни 8/VII 1900 г. Сер. Мержинский» До речі… у перших творах Лесі Українки помітні впливи Генріха Гейне 1892 року у Львові вийшла «Книга пісень» Генріха Гейне в перекладах Лесі Українки (спільно з Максимом Славінським /поет, перекладач)

Після лікування в Криму Леся Українка вирушає в Петербург, щоб зустрітись із працівниками журналу «Жизнь». Для неї це була ще й можливість побачити сестру Лілю (так в родині називали Ольгу), яка там навчалася і, звичайно, нагода заїхати в Мінськ до Мержинського. У Сергія вона пробула три дні. А коли Ліля почала розпитувати про нього, то Леся розповіла, що він настільки кволий, що не може навіть вільно триматися на ногах, і що лікарі пророкують – звичайно, не при ньому – швидкий кінець, а він бадьориться, запевняє, що виздоровлює. Сергій Мержинський допоміг Лесі налагодити співпрацю з петербурзьким журналом «Жизнь». Також він прагнув постановки драми «Троянда» на великій сцені.

Леся знала, що життєва свічка Сергія догорає, а через деякий час він і сам їй скаржився на здоров’я і не приховував того, що йому стає гірше. До неї знову прийшов тривожний лист, але вже від лікаря її коханого, який повідомляв, що Мержинський при смерті, і що він не дає жодної надії на його одужання. Леся приймає блискавичне рішення негайно їхати доглядати смертельно хворого Сергія. Родичі відмовляли її від такої поїздки. Передусім, мама, яка вважала, що Леся мала себе поберегти, адже й сама недавно лише повернулася з лікування, і у неї могло виникнути нове загострення.

Мов на крилах, летіла вона до Сергія, бо знала, що потрібна йому… а він з егоїзмом помираючого просив Лесю написати листа іншій жінці про троянди його кохання, які ніколи не зів’януть. Цю чашу Леся випила до дна. Що може бути трагічніше: вмираючий знесилений чоловік і безнадійно любляча жінка все розуміють, але нічого не можуть змінити. Вони не вводили в оману ні себе, ні одне одного: Сергій знав, що Леся кохає його, а Леся знала, що його серце належить іншій жінці. Це був час надзвичайного трагічного напруження. Кадр із фільму «Іду до тебе...» (режисер Микола Мащенко, сценарист Іван Драч)

Найкрасивіша і страшна деталь про цей період їх відносин полягає в тому, що в одну з ночей поруч з хворим Мержинським Українка пише «Одержиму», одну з найсильніших своїх поем. Пообіцявши не залишати його, як залишили інші друзі, поетеса перебуває поруч з коханим до останнього моменту – і помер він у неї на руках, попросивши перед смертю піклуватися про ту, іншу жінку. Пізніше Українка напише Івану Франку в листі: «Зізнаюсь, що я писала в таку ніч, після якої довго буду жити, якщо вже тоді живою залишилась. І писала, навіть не вичерпавши скорботи, а в самому її апогеї. Якби мене хтось спитав, як я з усього цього вийшла живою, я б могла відповісти: «Я з цього створила драму...»

Уста говорять: «Він навіки згинув!" А серце каже: «Ні, він не покинув!" Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча? Тремтить-бринить, немов сльоза гаряча, Тут в глибині і б'ється враз зі мною: "Я тут, я завжди тут, я все з тобою!" Так завжди, чи в піснях забути хочу муку, Чи хто мені стискає дружньо руку, Чи любая розмова з ким ведеться, Чи поцілунок на устах озветься, Струна бринить лагідною луною: "Я тут, я завжди тут, я все з тобою!" Пізніше 7 червня 1901 року в Кімполунзі на Буковині, переживаючи біль утрати, Леся напише вірш «Уста говорять: «Він навіки згинув!»

Чи я спущусь в безодні мрій таємні, Де постаті леліють ясні й темні, Незнані й знані, і наводять чари, І душу опановують примари, А голос твій бринить, співа з журбою: "Я тут, я завжди тут, я все з тобою!" Чи сон мені склепить помалу вії, Покриє очі втомлені від мрії, Та крізь важкі, ворожії сновиддя Я чую голос любого привиддя, Бринить тужливо з дивною журбою: "Я тут, я завжди тут, я все з тобою!" І кожний раз, як стане він бриніти, Тремтять в моєму серці тії квіти, Що ти не міг їх за життя зірвати, Що ти не хтів їх у труну сховати, Тремтять і промовляють враз зо мною: "Тебе нема, але я все з тобою!" Kimpolung, 7.06.1901 Завдання Зробіть ідейно-художній аналіз поезії «Уста говорять: «Він навіки згинув!»