Луїс де Гонгора-і-Арготе (1561-1627). «Галерник». Втілення у вірші провідних тем барокової літератури: людина і Доля, блукання людини у Всесвіті, залежність від вищих сил, драматизм духовного життя. Символіка твору. Образ ліричного героя. ТЛ. Поглиблення поняття про вірш (філософський)
Бароко — літературний і загальномистецький напрям, що зародився в Італії та Іспанії в середині XVI ст., поширився на інші європейські країни, де існував упродовж ХVІІ й на поч. XVIII століть. Про походження терміну існує кілька версій:1) походить від португальського слова perolo barroka , що означає «перлина неправильної форми», яка переливається різними кольорами веселки;2) походить від італійського вarroco- - вигадливий, химерний.3) слово «бароко» означає фальш і обман.
Людина доби бароко не ідеальна - її внутрішній світ сповнений різноманітних відтінків, а часто є досить дивним і суперечливим, дисгармонійним. У мистецтві бароко людина постає як складна особистість з власним світом переживань. За словами англійського поета Джона Донна, людина - черв’як, який плазує у бруді та крові. Тому людська особистість лише маленька піщинка в безмежному всесвіті, вона нікчемна та цілком залежить від волі вищих сил.
Характерні ознаки бароко:- грандіозність, незвичайність і унікальність; - перебільшена пишність (безліч прикрас і золотих елементів); - динаміка, напруженість; - яскравість, витонченість; декоративність, театральність; - надмірність химерних елементів (майже цілковита відсутність прямих ліній, значна кількість кривих, округлих і хвилеподібних форм);- емоційність і чуттєвість, поєднання ілюзорного та реального; - яскраві контрасти (масштабів і ритмів, світла і тіні); - різноманітність жанрів і синтез мистецтв (скульптура і живопис немов зливаються з архітектурою).
Джон Донн. Сонет 19(Із «Священних сонетів»)Щоб мучить мене, крайнощі у всім Зійшлися; я — клубок із протиріч;В душі моїй зустрілись день і ніч;Веселий щойно — враз стаю сумним,Впадаю в гріх й розкаююсь у нім,Любов кляну й хвалу їй шлю навстріч;Вогонь я й лід, жену й тікаю пріч;Німий в мольбі, великий у малім. Я зневажав ще вчора небеса —Молюсь сьогодні й Богові лещу,А завтра вже від страху затремчу —Й набожність потім знов моя згаса. Коли тремтів від страху я — ті дніСпасіння, може, принесуть мені.
В іспанській літературі XVII ст. чільне місце займає поезія Луїса де Гонгора-і-Арготе, якого називали «іспанським Гомером» (першу збірку його віршів «Зібрання віршів іспанського Гомера» було опубліковано в рік смерті). Він став засновником школи гонгоризму. Упродовж тривалого часу вважався недоступним для розуміння простим читачем, «незрозумілим», «темним». Його твори не були надруковані за життя.
Луїс де Гонгора-і-Арготе. Народився 11 липня 1561 року. Батько, Франциско де Арготе, - радник і суддя у майнових справах, згодом перша духовна особа при Кордовському соборі, мати - Леонора де Гонгора; батьки належали до старовинних іспанських аристократичних родин. Коли в 1568 році народився молодший брат Луїса — Хуан, було вирішено, що Хуан успадкує родинне майно, а Луїс - церковну ренту свого дядька за материнською лінією - Франциско де Ґонґори. Однак дядько залишив значну частину свого майна все-таки молодшому племінникові Хуану, а не Луїсу.
Початкову освіту поет здобув удома в Андалусії. Потім навчався в Саламанському університеті і ще студентом у 1580 році опублікував свою першу поему. Закінчивши університет, Ґонґора приймає церковний сан диякона з мізерною платнею. Усе життя його переслідують невдачі та бідність. Нарешті в грудні 1617 року він отримує звання капелана (духівника) при дворі короля Філіпе III, місце почесне, але знову з дуже малою платнею. У 1626 році у нього трапляється інсульт. Королева посилає до нього своїх лікарів, але 23 травня 1627 року в Кордові Ґонґора вмирає в убогості. У грудні того ж року Хуан Лопес де Вікунья публікує першу збірку віршів Луїса де Гонгора «Зібрання віршів іспанського Гомера».
Творчість Гонгори розвивалась у двох планах. Він використовував два стилі – один зрозумілий і простий, другий – складний і заплутаний, розрахований на вузьке читацьке коло. Обидва стилі існували паралельно і навіть взаємодіяли, оскільки вони є елементами єдиної поетичної системи Гонгори.
До трояндисонет. Постала вчора, завтра щоб сконати!Хто дав тобі минущості зажити?Була ти сяйна, щоб так мало жити. Невже задля ніщоти процвіла ти?Якщо в красі обман пережила ти,Побачиш скоро чар її убитий,Бо в ній, красі твоїй, лежав укритий. Випадок надто рано смерть прийняти. Коли тебе рука потужна зріже(Таким є садівництва призволяння),Погубить уділ твій дихання хиже. Не розцвітай же! Він, тиран, чатує;В ім'я життя відстроч своє постання: Воно — твоє, і смерті передує.
Мотив в’янення, утрати краси, молодості, привабливості, пристрасності пробуджує страх не лише перед старістю, але й перед невідворотністю відходу «в землю, в тінь, у порожнечу, в дим». Гонгора, як і його поети-сучасники, звертався до мотиву невідворотності долі, ув’язнення людини у цьому світі. Життя — це пута, яких неможливо позбутися, долю неможливо змінити. Краса для поета – своєрідний засіб утечі від реальності. Але й ідеальне постає у його творах лише недосяжною мрією. Тому головними у творчості Гонгори є мотиви суму, марності життя, самотності та приреченості людини, неможливості досягти бажаної гармонії із собою та світом.
висновок. Галера – символ долі, невблаганної, прокресленої наперед. Море – життя, мінливе, непередбачуване, втілення розбурханого й суперечливого світу, у якому людині легко загубитись і загинути. Жорстокий наглядач – вища сила, яка не зважає на людські почуття, бажання та мрії. Галерник – людина, яка є бранцем долі, від неї та її вчинків нічого не залежить, неможливо змінити життя, вона приречена на страждання.