Презентація "Михайло Коцюбинський. Психологічна новела «Intermezzo» з жанровими ознаками «поезії у прозі». Автобіографічна основа. Проблеми душевної рівноваги, повноцінного життя,

Михайло Коцюбинський. Психологічна новела «Intermezzo» з жанровими ознаками «поезії у прозі». Автобіографічна основа. Проблеми душевної рівноваги, повноцінного життя, специфіки творчого процесу.

У хвилини розчарувань мене раз у раз рятувала моя незвичайна любов до природи. Михайло Коцюбинський

Імпресіонізм (від французького impression — «враження») — один із напрямів модернізму. Він виник у французькому живописі другої половини ХІХ ст. (Е. Мане, К. Моне, О. Ренуар, Е. Деґа та інші) і невдовзі охопив музику, літературу. Свою назву отримав за картиною Клода Моне «Імпресія. Схід сонця» (1872)

Вершин імпресіоністичного письма Михайло Коцюбинський досягає в новелах «Цвіт яблуні», «Intermezzo» (1908). Їх героями, поряд із конкретними образами людей, є настрої, передані філігранно лаконічно й глибоко. Новела була написана у 1908 році.

Інтермецо з італійської перекладається як перепочинок, пауза.Інтермецо – невелика музична пʹєса, що її виконує оркестр між окремими частинами великого твору. Отже, це музичний термін.

Чи доводилося вам відчувати втому, викликану безконечними «треба» і «мушу»? Чи здавалося інколи, що через проблеми інших людей ви не можете розібратися з власними? Чи хотілося іноді усамітнитися, аби ніхто не заважав?Якщо вам знайомий такий стан, то як ви виходили з нього? Що допомагало знову повернутися до повнокровного життя?

Життєві обставини, які вплинули на написання твору Постійний нагляд жандармів, обшуки в квартиріЧисленні хвороби шматували тіло. Брак коштів на лікування та на професійне заняття літературою. Конфлікт з дружиною і бажання одружитися з Аплаксіною. Виключення зі складу «Просвіти»

Можливо, найдраматичнішим моментом цього періоду була внутрішня трагедія пиьменника, спричинена коханням до Олександри Аплаксіної. Сімейні стосунки з Вірою Дейшею були дуже натягнутими. ” Лише діти не давали Коцюбинському розірвати шлюб. О. Аплаксіна так писала про цей період: “Тільки Михайло Михайлович став іншим: тепер він майже не сміявся, був завжди замислений, часто мовчав. Припинилося його кумедне пустування під час прогулянок, зникли його невичерпні раніш веселощі”.

Увійшла дружина — спокійна, впевнена.— Так далі тривати не може. Я не збираюсь ні про що просити, але ти мусиш сказати, як нам жити далі?Тільки тепер він помітив у її руці лист. Одразу впізнав почерк Беатріче. Пекучий сором і жаль охопили його. Вона щось говорила про дітей, про перші роки кохання, при цьому залишалась незворушною: ні сльозинки, ні докорів — сухий бухгалтерський підсумок їхнього життя. Він слухав і не слухав. Відчував лиш, як повільно провалюється у безодню. І сказав:— Вибач, якщо все це можна вибачити. Я не залишу сім’ї, коли навіть доведеться переступити через себе. Вона вийшла. Він озирнувся довкола, в цілому всесвіті не було нікого. Нікого і нічого, тільки пекучий нестерпний біль. Хіба вмерти? Ні дружина, ні Беатріче від цього не постраждають. Що він може їм дати, крім горя? Ковтнути отруту і ввійти у царство спокою. Але не міг ворухнутись. Тіло немов розбив параліч. «Це — межа, — зрозумів він. — Там, за нею, — божевілля». Діалог між дружиною Вірою Дейшою і Коцюбинським

Увечері 5 червня 1908 року Михайло Коцюбинський у супроводі поміщика-мецената Євгена Чикаленка прибув на відпочинок до його маєтку в селі Кононівка Пирятинського повіту Полтавської губернії (нині — Драбівського району Черкаської області, за 20 верст від Яготина), де пробув до 30 червня. Тут народилася одна з його найкращих новел «Intermezzo». Тут він мав щасливі хвилини поетичного занурення в небесну голубінь, і його творча фантазія творила нові й нові коцюбинськівські метафори: «Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину». Украй виснажений М. Коцюбинський звертається до друзів із проханням прийняти його на літній відпочинок. На цю просьбу відгукнувся меценат, великий землевласник Є. Чикаленко, який радо запропонував письменнику свій дім у селі Кононівка. Тому й новела «Іntermezzо» присвячена Кононівським полям.

Коли письменник повернувся із Кононівки додому, його чекала несподіванка. Один із листів, які він адресував Шурі, принесли Вірі Устимівні, дружині. «Усупереч очікуванням — ніяких докорів, ніяких сцен. Навпаки — стільки виявлено було благородства, розуміння й доброти, що я був вражений. Виявилося, що Віра дуже любить мене, чого я не підозрював. Вона благала мене не кидати сім’ї, не губити всіх. Мені було так страшно важко, так нестерпно, що я плакав. Тепер у мене туман у голові. Не знаю, чи переживу я тяжку душевну драму, цей конфлікт між обов’язком і почуттям». Драма трьох тривала аж до травня 1913 року,коли життя Михайла Коцюбинського закінчилося.

«Іntermezzо» - це синтез різних видів мистецтв - музики, живопису, театру. Від музики - назва, звукові образи і велика кількість метафор, які викликають музичне уявлення, поетизують красу природи. Описи природи вражають своєю мальовничістю, в них багато «кольорових» епітетів, часто письменник «малює» словами, і виразна яскрава картинка постає перед читачем. Від театру - дійові особи, а ще драматичність окремих сцен.

Жанр твору. Лірична психологічна новела з жанровими ознаками поезії в прозі. Психологічна новела – твір, побудований на глибокому змалюванні психології персонажів. Поезія у прозі – невеликий ліро-епічний твір, написаний ритмічною прозою, який відзначається образністю, стрункістю композиції, сконцентрованістю змісту.

Сюжет і композиція. За побудовою новела «Intermezzo» — суцільний внутрішній монолог, який умовно розбитий на 11 частин, що об’єднані образом оповідача, особа котрого асоціюється із самим автором, його Я. У цьому монолозі переважають майстерно виписані пейзажі в їх динаміці, кольорах і звуках, у їх чуттєвому суб’єктивному сприйнятті, що є ознакою імпресіонізму. Внутрішній сюжет розбудовується відтак на конфлікті «моєї утоми» і природи, її життєдайної енергії. Перемагає природа, яка врівноважує ліричного героя, повертає йому сили. Зовнішній конфлікт — між героєм і суспільними умовами: цивілізаційними викликами, соціальними зрушеннями, урбаністичними жахіттями, у центрі яких — людина

Працюймо з текстом!

Лишилось тільки ще спакуватись... Се було одно з тих незчисленних "треба", які мене так утомили і не давали спати. Дарма, чи те "треба" мале, чи велике, — вагу те має, що кожен раз воно вимагає уваги, що не я їм, а воно мною уже керує. Фактично стаєш невільником сього многоголового звіра. Хоч на час увільнитись від нього, забути, спочити. Я утомився. Мене втомили люди. Мені докучило бути заїздом, де вічно товчуться оті створіння, кричать, метушаться і смітять. Повідчиняти вікна! Провітрить оселю! Викинуть разом із сміттям і тих, що смітять. Нехай увійдуть у хату чистота й спокій. Прочитайте й прокоментуйте уривки з «Intermezzo»

Десять чорних кімнат, налитих пітьмою по самі вінця. Вони облягають мою кімнату. Я зачиняю двері, наче боюся, що світло лампи витече все крізь шпари. От я і сам. Навкруги ні душі. Тихо й безлюдно, а однак я щось там чую, поза своєю стіною. Воно мені заважає. Що там?А люди йдуть. За одним другий і третій, і так без кінця. Вороги й друзі, близькі й сторонні — і всі кричать у мої вуха криком свого життя або своєї смерті, і всі лишають на душі моїй сліди своїх підошов. Затулю вуха, замкну свою душу і буду кричати: тут вхід не вільний!Відхід головного героя від суспільства – цезрада народних інтересів чи перепочинок втомленої душі митця на лоні природи?

... Розплющую очі і раптом бачу у вікнах глибоке небо і віти берези. Кує зозуля. Б'є молоточком у кришталевий великий дзвін — ку-ку! ку-ку! — і сіє тишу по травах. Уявляється раптом зелений двір — він вже поглинув мою кімнату, — я зскакую з ліжка і гукаю в вікно до зозулі: "Ку-ку... ку-ку... Добридень!.."Ах, як всього багато: неба, сонця, веселої зелені. Біжу на подвір'я. А там бряжчать залізні цепи і люто ґвалтують собаки. Великі білі вівчарки, наче ведмеді, скачуть на задніх лапах, і скаче на них довга кудлата вовна.

Мої дні течуть тепер серед степу, серед долини, налитої зеленим хлібом. Безконечні стежки, скриті, інтимні, наче для самих близьких, водять мене по нивах, а ниви котять та й котять зелені хвилі і хлюпають ними аж в краї неба. Я тепер маю окремий світ, він наче перлова скойка: стулились краями дві половини — одна зелена, друга блакитна — й замкнули у собі сонце, немов перлину. А я там ходжу і шукаю спокою. На небі сонце — серед нив я. Більше нікого. Йду. Гладжу рукою соболину шерсть ячменів, шовк колосистої хвилі. Вітер набива мені вуха шматками згуків, покошланим шумом. Такий він гарячий, такий нетерплячий, що аж киплять від нього срібноволоті вівса.

А я все йду, самотній на землі, як сонце на небі, і так мені добре, що не паде між нами тінь когось третього. Прибій колосистого моря йде через мене кудись у безвість. Ніколи перше не почував я так ясно зв'язку з землею, як тут. В городах земля одягнена в камінь й залізо — і недоступна. Тут я став близький до неї. Свіжими ранками я перший будив сонну ще воду криниці. Коли порожнє відро плескалось денцем об її груди, вона ухала гучно спросоння у глибині й ліниво вливалась у нього. Потому тремтіла, сиза на сонці. Я пив її, свіжу, холодну, ще повну снів, і хлюпав нею собі у лице. Поясніть, як ви розумієте вислів «симфонія поля».

Коли лежиш в полі лицем до неба і вслухаєшся в многоголосу тишу полів, то помічаєш, що в ній щось є не земне, а небесне…. Щось наче свердлить там небо, наче струже метал, а вниз спадають тільки дрібні, просіяні згуки. Ниви шумлять навколо і заважають. Жену від себе голоси поля, і тоді на мене, як дощ, спадають небесні. Тоді пізнаю. Се жайворонки. Се вони, невидимі, кидають з неба на поле свою свердлячу пісню. Так протікали дні мого intermezzо серед безлюддя, тиші і чистоти. І благословен я був між золотим сонцем й зеленою землею. Благословен був спокій моєї душі. З-під старої сторінки життя визирала нова і чиста — і невже я хотів би знати. Що там записано буде? Не затремтів би більше перед тінню людини і не жахнувсь від думки, що, може, горе людське десь причаїлось і чигав на мене?

Ми таки стрілись на ниві — і мовчки стояли хвилину — я і людина. То був звичайний мужик. Не знаю, яким я йому здався, але крізь нього я раптом побачив купу чорних солом'яних стріх, затертих нивами, дівчат у хмарі пилу, що вертають з чужої роботи, брудних, негарних, з обвислими грудьми, кістлявими спинами... блідих жінок у чорних подертих запасках, що схилились, як тіні, над коноплями... пранцюватих дітей всуміш з голодними псами...

Город знову простяг по мене свою залізну руку на зелені ниви. Покірливо дав я себе забрати, і поки залізо тряслось та лящало, я ще раз, востаннє, вбирав у себе спокій рівнини, синю дрімоту далеких просторів. Прощайте, ниви. Котіть собі шум свій на позолочених сонцем хребтах. Може, комусь він здасться, так як мені. І ти, зозуле, з вершечка берези. Ти теж строїла струни моєї душі. Вони ослабли, пошарпані грубими пучками, а тепер натягаються знову. Чуєте? Ось вони бренькнули навіть... Прощайте. Йду поміж люди. Душа готова, струни тугі, наладжені, вона вже грає... Чи можна героя новели назвати ліричним?

Моя утома — зневіра, надломленість, депресія, розчарування . Ниви у червні (ниви в червні тільки починають набирати сили) — символізують життєву енергію, а її так не вистачає головному герою. Сонце — символ вічності, космічної енергії, сили. Три білих вівчарки :самозакохана Пава — дворянство, Трепов — жандармерія (кличкою стало прізвище міністра внутрішніх справ), «дурний Оверко» — принижене і темне селянство, якому досить дати трошки волі і воно вже не кинеться ні на кого. Зозуля (народний образ) — символ, що втілює надію і життя (образ часу). Жайворонки — символ творчого піднесення. Залізна рука города — потяг і саме місто, що вторгається в життя особистості. Людське горе — становище народу. Образ ночі — символ краси, одухотвореної Богом. Образ білих мішків — образ повішених людей. Символічні образи “Intermezzo”

Риси імпресіонізму в новелі-психологізм у змалюванні персонажів;-прагнення відтворити найтонші зміни в настроях-збільшена увага до яскравих деталей; -одночасна відмова від соціальних проблем-особливий лаконізм;-ритмічність;-багатство відтінків у змалюванні дійсності

Тема “Intermezzo”: роль митця та призначення мистецтва у суспільствіІдея“Intermezzo”: утвердження думки, що людина щаслива лише в гармонії з природою, а митець відіграє важливу роль у суспільстві.

Проблематика твору. Душевна рівновага. Повноцінне життя. Специфіка творчого процесу. Справедливість і людська гідність. Схарактеризуйте проблематику «Intermezzo» і засоби її розкриття. Гармонія людини і природи. Митець і суспільство

•Доведіть, що «Intermezzo» має автобіографічну основу. Чи можна поставити знак рівності між автором і ліричним героєм?•Чи вдалося вам збагнути почуття та переживання ліричного героя? Коли ви розумієте його найбільше?•Поясніть, чому Коцюбинський вибрав назву для твору - «Intermezzo»?•У чому ви вбачаєте оригінальність, своєрідність твору? Висуньте гіпотезу щодо його жанрової своєрідності.•У яких місцях письменник «малює», а в яких творить симфонію? Які образи вам найбільше запам'яталися?Дайте відповіді на питання!