Презентація. Микола Гоголь. Повість "Тарас Бульба"

М. В. Гоголь. «Тарас Бульба»1 редакція 1835 р.2 редакція 1842 р.

Літературний паспорт. Літературний рід – епос. Жанр –історична повість. Композиція – повість поділено на 12 глав. Декілька кульмінаційних моментів. Загибель Бульби - розв‘язка. Тема твору- розповідь про боротьбу українського народу з польською шляхтою.Ідея – єдність, заснована на християнській вірі, патріотизмі, товаристві й вольності. Головні герої – Тарас Бульба, Остап та Андрій. Прототип головного героя – предок відомого українського дослідника М. Миклухи-Маклая – курінний отаман Війська Запорозького низового Охрім Макуха.

Тарас Бульба Бульба вдався упертим страшенно. Це була та затята натура, яку могло породити лише свавільне XVI сторіччя, причому на дикому напівкочовому Сході Європи, під час загарбницьких зазіхань на Україну, що стала тоді мовби нічиєю, проте для всіх ласою землею. Споконвічна потреба боронити свій край від трьох різношерстих націй, постійна готовність до відсічі — усе це надавало величі, якогось вільного, широкого розмаху звитягам синів України і гартувало незламність духу. Ця незламність увійшла в плоть і кров Тараса Бульби.

Коли Баторій запровадив полки в Україні і зодягнув її в ту войовничу твердь, якою спершу славилися лише мешканці порогів, тоді й Бульба став одним із перших полковників; однак за першої ж нагоди пересварився з усіма за те, що здобич, відвойовану у татар з’єднаними польськими й козацькими військами, не поділили між ними порівну і польські війська отримали більше переваг. Бульба тоді, скликавши всіх, поклав свої клейноди й сказав: «Якщо ви, панове полковники, самі не знаєте своїх прав, то нехай вас дідько водить за ніс! А я наберу собі власний полк, і хто в мене вирве моє, тому я знатиму, як утерти писка!»

І справді, за короткий час він зі свого ж таки родинного маєтку зібрав чималий загін, до якого ввійшли селяни та козаки, котрі підкорялися йому сповна. Взагалі Тарас був вельми охочий до побоїщ і бунтів; нюхом чув, де і в якому місці спалахувало заворушення, а тоді вже, як грім із ясного неба, з’являвся на своєму коні. «Ну, діти мої, що тут і як? Кого й за що треба бити?» — як завжди, питав він і втручався у справу. Але насамперед він ретельно вивчав обставини і приставав на бік бунтівників лише тоді, коли бачив, що ті справедливо взялися до зброї; таке право, на його думку, вони мали тільки в особливих випадках: якщо сусідня нація займала худобу чи втинала частину землі; або якщо комісари накладали надмірну повинність чи не шанували старшин і розмовляли перед ними в шапках, або кепкували над православною вірою. У таких випадках неодмінно треба було братися за шаблю; а от проти бусурменів, татар і турків справедливо підняти зброю в будь-яку годину, вважав він,— на славу Божу, християнства й козацтва. Тодішнє становище мало кому відомої України, ще не зведене в жодну систему, сприяло промислам багатьох розрізнених партизанів. Жив Бульба скромно, невибагливо, і його не можна було б відрізнити від простого козака, якби вольове обличчя не зберігало в собі якоїсь владності, а то й величі, особливо коли він брався щось боронити.

Літературний портрет матері Вона справді була нещасна, як і кожна жінка тих безжальних часів. Вона тільки мить жила коханням, тільки в першому запалі жаги, в першому вогні юності, і вже суворий спокусник залишав її заради шаблі, заради товариства, заради хмільних розваг. Вона бачила чоловіка два-три дні на рік, а потім кілька літ від нього не було ні слуху ні духу. Та й коли бачилася з ним, коли вони жили разом, хіба то життя було? Вона терпіла образи, навіть побої; любощі їй діставалися хіба що як милостиня; вона була якоюсь чудною істотою в цьому збіговиську лицарів, які зневажали жіноцтво і на яких розгульне Запорожжя наклало свій суворий колорит. Молодість без насолод промайнула перед нею, як мить, і її прекрасні свіжі щоки та перса відцвіли без цілунків і побралися передчасними зморшками

. Вся любов, усі почуття, все, що є ніжного й палкого в жінці, обернулося в ній на єдине материнське чуття. Вона з пристрастю, з палом, зі слізьми, як та степова чайка, квилила над своїми дітьми. Її синів, її рідних кровинок забирають од неї, забирають назавжди, і вона не побачить їх більше ніколи. Хто знає, можливо, за першої ж битви татарин зітне їм голови, і вона навіть не знатиме, де лежать їхні покинуті тіла, які розклює хиже вороння і за які вона — за кожну краплину крові — віддала б усе на світі. 

Остап Старший, Остап, розпочав свою науку з того, що першого ж року накивав п’ятами з бурси. Його завернули, дали доброї прочуханки й посадили за книжку. Чотири рази він закопував свій буквар у землю і чотири рази, відлупцювавши його по-звірячому, купували йому новий. Але Остап, певна річ, зробив би те саме і вп’яте, якби батько врочисто не присягнувся, що протримає його в монастирських служках аж двадцять років і він повік не побачить Запорожжя, якщо не повивчає в академії всі науки. Цікаво, що це казав той самий Тарас Бульба, який ганив усяку вченість і радив дітям, як ми вже бачили, чхати на неї. Відтоді Остап з неабияким старанням засів за нудну книжку і невдовзі опинився серед відмінників.

Остап Бульба, дарма що дуже старанно почав студіювати логіку і навіть богослов’я, ніяк не міг уникнути невблаганних різок. Зрозуміло, що все це мусило загартувати його вдачу, прищепити йому суворої твердості, завжди притаманної козакам. Остапа вважали одним із найкращих товаришів. Він рідко верховодив іншими у зухвалих витівках — обчистити чужий садок чи город, зате завжди був серед перших, хто ставав під хоругву кмітливого бурсака, і ніколи, в жодному разі не виказував своїх товаришів. Ніякі нагаї, ніякі різки не могли змусити його це зробити. Він був стриманий до всіляких спокус, окрім війни та хмільної гульні; принаймні майже ніколи про інше не думав. Він був щирим із такими, як сам, і мав таку добру душу, яку тільки можна було мати з такою вдачею і в тодішні часи. Остапа глибоко зворушили сльози нещасної матері, і це його так засмутило, що він у задумі повісив голову.

Андрій Менший брат його, Андрій, душею був трохи жвавіший і, можна сказати, розвиненіший. Навчався він з більшою охотою і без тих особливих зусиль, з якими дається наука людям важкої і мужньої вдачі. Він був кмітливіший за брата; частіше верховодив у зухвалих, небезпечних пригодах і нерідко, завдяки своїм хитрощам, умів викрутитися від покарання, тоді як його брат, Остап, ні на що не сподіваючись, скидав із себе свиту, лягав на лаву і навіть не думав просити помилування. Андрій також горів жадобою подвигу, але водночас душа його була відкрита й для інших почуттів.

Спрага кохання спалахнула у хлопцеві, щойно йому перейшло за вісімнадцять. Жінка дедалі частіше стала приходити в його мрії. Він, слухаючи філософські диспути, бачив її щохвилини — чорнооку, ніжну, соковиту. Йому повсякчас марилися її пругкі білі перса, витончена оголена рука, плечі; та вже сама сукня, що облягала свіже, незаймане і звабливо туге тіло, дихала в його мріях якимось недосяжним сластолюбством. Він ревно приховував од своїх товаришів ці поклики грішної душі, адже в ті часи було соромно і принизливо думати козакові про жінку й кохання, ще не понюхавши пороху. Взагалі останнім часом він дедалі рідше верховодив якою-небудь ватагою, та все частіше блукав самотиною тихими куточками Києва, які потопали у вишневих садках, серед присадкуватих хатин, що манливо позирали на нього своїми віконцями.

панночка Він (Андрій) підвів голову і побачив чорняву дівчину, що стояла біля вікна,— таку вродливу, що й не сказати, чорнооку і білолицю, як той сніг, осяяний вранішнім рум’янцем сонця. Вона сміялася з усією щирістю, і сміх надавав її сліпучій вроді якоїсь вогненної сили. Красуня була з вітром у голові, як полячка, але очі, її чарівні очі, пронизливо-ясні, випромінювали такий довгий погляд, як сама вічність. 

Вона сиділа на отоманці, підібгавши під себе чарівну, струнку ніжку. Вона була бліда, змарніла, але білість її була пронизлива, як сяйливі шати серафима. Темні брови, тонкі, красиві, надавали її обличчю якоїсь стрімкості, від чого кожний, хто вперше на неї глянув, проймався священним трепетом солодкого страху. Її опущені вії, довгі, як мріяння, темними тонкими стрілами чітко вирізнялися на янгольському обличчі. Це було небесне створіння! І це створіння, яке, здавалося, було народжене для земного дива, до ніг якого було б замало кинути увесь світ разом із його скарбами,— це небесне створіння зносило голод і все найгіркіше, що судилося простим смертним. 

Андрій і Остап у поході Молоді, що вже скуштували боїв і небезпек, згоряли від нетерплячки, і серед них були Остап та Андрій, які занадто швидко приноровилися до війни. Повні відваги, гарячі, вони поривалися до нових сутичок, до нових знань про способи й несподіванки бою і поспішали показати своє уміння гратися з небезпеками. Остап, здавалося, тільки й народився для того, щоб гуляти на вічнім бенкеті війни. Він уже скидався на могутнього велетня. Поводився гідно і впевнено, а колись приховані риси його хороброї вдачі тепер набули левиного розмаху. Андрій також з головою поринув у чарівливу музику шабель та куль, бо ніде — тільки в битві — воля, забуття, смерть, насолода злютовуються в таку єдину звабливу і страшну красу.

Зрада Андрія — Царице! — спитав він.— Що для тебе зробити? Чого бажає твоя душа?Вона незмигно дивилася на нього, відтак поклала йому на плече свою красиву руку. Він став її обціловувати з невситимою пристрастю, яка спалювала його живцем.— Ні, я не піду від тебе! Я біля тебе помру! Хай же я, заморений голодом, помру біля ніг твоїх разом з тобою, панно моя! І за смерть, за солодку смерть біля ніг твоїх нічого не хочу!— А твої товариші, а твій батько? Ти мусиш іти до них,— мовила вона тихо. Вуста її ще довго ворушилися без слів, а очі, повні сліз, невідступно зоріли на нього.— Що ти кажеш таке! — промовив Андрій з усією рішучістю.— Що б то за кохання було, якби я покинув заради тебе тільки те, що легко покинути! Ні, моя панно, ні, красуне моя! Я кохаю не так! Батька, брата, матір, вітчизну, все, що є на землі,— все віддаю за тебе. Усе прощавай! Я тепер ваш, я твій! Чого іще хочеш?Вона схилила до нього голову. Він відчув, як її магнетично-гаряча щока торкнулася його щоки, і поцілунок — ох, який поцілунок! — злив їхні вуста воєдино.

Страта Остапа– Дай же, Боже, щоб усі, які тут стоять єретики, не почули, нечестивці, як мучиться християнин! Щоб жоден із нас не промовив жодного слова. Остап терпів тортури й катування, як велетень: ні крику, ні стогону не було чутно навіть тоді, коли почали перебивати йому руки й ноги… Він не хотів би чути плачу та жалів слабосилої матері чи несамовитого голосіння жінки, що рве на собі волосся та б’є руками білі груди; хотів би він тепер побачити з твердою волею чоловіка, який мудрим своїм словом підбадьорив би його й потішив.

Проблемне питання: « Чому така різна доля у двох рідних братів?»Колективне складання плану порівняльної характеристики.1. Зовнішній вигляд братів.2. Навчання в бурсі.3. Ставлення до батька і матері.4. Життя на Запорозькій Січі.5. Поведінка в бою і в момент їх загибелі.6. Подвиг Остапа і зрада Андрія.7. Відношення автора до Остапа та Андрія.8. Ваша оцінка героїв повісті.

Метод «шість капелюхів»Проблемне питання:«Чи можна коханням виправдати зраду Вітчизни?»