Презентація на тему "Доля Бабиного Яру"

Доля Бабиного Яру

Ба́бин Яр — урочище в північно-західній частині Києва. Простягається від Кирилівської вулиці в напрямку вулиці Юрія Іллєнка між Кирилівською церквою і вулицею Олени Теліги. В 1139р. князь Всеволод Ольгович із династії Рюриковичів вступив на київський престол та заснував монастир. Перші відомості про цей монастир, названий Кирилівським, зустрічаються в Іпатіївському літописі 1771р. Дружина Всеволода Марія стала першою, кого поховали в Кирилівській церкві.1240р. місцевість Сирець вперше згадана в грамоті князя Данила Галицького, який жалував ці землі Києво-Печерській лаврі Нібито у 1401р. цією землею володіла жінка-шинкарка («баба»), звідси і назва «Бабин Яр», згадується також як урочище Бісова баба, Шалена баба.князь Всеволод Ольгович

У 1760р. завершилась реконструкція Кирилівської церкви під керівництвом архітектора Івана Григоровича-Барського. У 1784р. було створене Кирилівське кладовище. На території Кирилівського монастиря заснували у 1786р. Києво-Кирилівські богоугодні заклади (лікарні)І. Григорович-Барський. У 1860р. інтер’єри Кирилівської церкви очистили від старої побілки, відкрили приховані фрески. У 1869р. поруч із Бабиним Яром створили Сирецький військовий табір

У 1884р. професор А. Прахов запросив художника М. Врубеля долучитися до реставрації Кирилівської церкви1885р. - заснування Єврейської лікарні1888р. - відведення ділянки для Єврейського кладовища, а у 1894 його відкриття1891р. - збудували двоповерховий цегляний корпус терапевтичного відділення в Кирилівській лікарні1891-1892рр. - на Куренівці заснували трамвайне депо під назвою «Троїцьке». Київ стає першим містом у Російській імперії, де відкрили трамвайну мережу

1920р. -Кирилівську лікарню назвали на честь Тараса Шевченка1929р. - Кирилівське кладовище закрили для поховань1932—1933рр. –під час Голодомору тисячі замордованих голодом людей в Києві й околицях поховали у Бабиному Яру1936р. - Шевченківську лікарню назвали на честь І. П. Павлова1936р. - група архітекторів під керівництвом П. Хаустова розробила Генеральний план розвитку Києва1937р. - Благовіщенську церкву з дзвіницею біля Кирилівської церкви розібрали на цеглу

Близько полудня 19 вересня 1941р. німецько-фашиські війська окупували Київ. У цей час у місті залишалося ще близько 400 тис. жителів. У середині 1941 року з 930 тис. жителів близько 200 тис. були призвані до Червоної армії та 325 тис. були евакуйовані. Наприкінці вересня 1941 р., окрім німецьких військових, у Києві були понад 1500 німецьких есесівців і поліцейських. Одразу після окупації міста окупаційна влада почала переслідувати єврейське населення, яке залишилося в Києві. Тоді було проведено перші антиєврейські заходи не командами айнзацгрупи C, а Вермахтом. У Києві в перші дні окупації було розміщено 29-й армійський корпус (командир корпусу — генерал Ганс фон Обстфельдер), який складався з п’яти дивізій: 71-ї, 75-ї, 95-ї піхотних дивізій, 99-ї легкої піхотної дивізії та 299-ї піхотної дивізії. Кожна дивізія розміщувалася в певному районі міста.

24 вересня почалися вибухи, а за ними й пожежі від дії радянських мін, що спеціально були встановлені саперами Червоної армії та НКВС. У результаті загинула велика кількість німецьких солдатів та офіцерів. Було також частково зруйновано будівлі зондеркоманди 4а та штаб-квартири айнзацгрупи С. У той же день комендант міста, генерал-майор Курт Ебергард або фон Обстфельдер під час зустрічі з оберштурмфюрером СС Хефнером та оберштурмфюрером СС Янсеном вимагав, щоб СД на знак відплати розстріляли всіх євреїв у місті.26 вересня, після прибуття до міста головних сил поліції та СД (Сіпо/СД), комендант міста Ебергард зустрівся з вищим керівником СС і поліції «Росія. Південь» Єккельном, командиром айнзацгрупи С бригадефюрером СС доктором Отто Рашем і командиром зондеркоманди 4а Блобелем. Вони обговорили деталі майбутнього «акту помсти». Його мала провести зондеркоманда 4а. На прохання Блобеля Єккельн виділив два поліцейських батальйони, 45-й і 303-й, також 1-й взвод 3-ї роти дев’ятого резервного поліцейського батальйону (3- й взвод цієї роти вже було передано зондеркоманді 4а), щоб допомогти із затриманням жертв, їх супроводом на місце розстрілу, а також забезпеченням внутрішнього та зовнішнього оточення.

27 вересня 1941 року друкарня 6-ї Армії «Остфронт» випустила 2 тис. примірників оголошень для Києва знаказом євреям Києва та його околиць з’явитися в понеділок, 29 вересня 1941 року, о 8 годині «на розі вулиці Мельникова та Дегтярівської (біля кладовищ)». Євреям також наказали взяти з собою документи, гроші, цінні речі, теплий одяг, постільну білизну тощо. Розклеїли містом оголошення трьома мовами (російською, українською та німецькою). У той же час поширилася чутка про те, що євреїв збирали для переселення. Євреїв, заарештованих патрулями Вермахту за наказом 29-го армійського корпусу від 22 вересня, а також євреїв, заарештованих зондеркомандою 4а, розстріляли вже 27 вересня. Тоді ж німецькі окупанти вбили 752 пацієнтів психлікарні ім.І. Павлова

29 вересня о 4 годині ранку поліцейські батальйони почали оточувати вулиці, якими мали йти їхні жертви, а також саме місце вбивства. Близько 6 години ранку члени зондеркоманди 4а зібралися на зустріч для розподілу завдань: реєстрація жертв, внутрішнє оточення та призначення «стрільців». Київські євреї почали збиратися біля єврейського цвинтаря на північно-західній околиці міста. Тих, хто добровільно не залишив свої квартири, примусово виводили німецькі поліцейські 45-го батальйону, які іноді вбивали євреїв прямо на місці. Їм активно допомагали деякі жителі міста, які затримували євреїв і збирали їх в одному місці, а потім передавали німецькій поліції. У день масового розстрілу ці люди навіть приводили євреїв до Бабиного Яру.

СД очікував, що буде від 5 до 6 тисяч євреїв, яких зондеркоманда 4а розстріляє за один день самостійно, без залучення «сторонніх». Однак «переселення» охопило не кілька тисяч, а десятки тисяч людей, тому на прохання Блобеля Єккельн уранці видав наказ виділити в його розпорядження розстрільну команду з 45-го резервного поліцейського батальйону. Німці направляли євреїв, які прибували на єврейське кладовище, ліворуч до східної огорожі сусіднього військового кладовища, де відбирали в них теплий одяг, ювелірні прикраси й документи. Перекладач казав У цей момент багато жертв усвідомлювали, що на них чекає. Дорослі кричали абоприбулим євреям, що їхній багаж буде доставлено залізницею. впадали в мовчазний ступор, деякі починали думати про втечу, але перед ними повстала жахлива дилема, оскільки це означало кинути своїх родичів.

Потім німецькі поліцейські супроводжували євреїв праворуч, уздовж південної огорожі військового кладовища, після чого вони знову повертали праворуч, проходили через гай і два коридори німців, що лякали їх собаками та били палицями. Євреї виходили на відкритий простір поруч із південно-східним виступом Бабиного Яру. Тут поліцейські примушували євреїв зняти взуття і верхній одяг або ж і повністю роздягнутися. Тих, хто робив це надто повільно, били. На краю ділянки були пагорби, а між ними вузькі проходи, через які євреїв заганяли до центру Яру. Там декілька розстрільних команд СС, зондеркоманди 4a та 45-го поліцейського батальйону, розподілені вздовж південної частини Яру, убивали євреїв пострілами в потилицю. Жертв примушували спочатку лягти на землю або на трупи вже убитих або стати на коліна, зігнутись і нахилити голову. Кожен німець мав конкретне завдання, наприклад, заряджати зброю. Стрільцям давали алкогольні напої.

Частина євреїв рушила на залізничну станцію Лук’янівка, розташовану за Лук’янівським кладовищем, імовірно, гадаючи, що там уже був поїзд, який відвезе їх на нове місце проживання. Проте на станції їх зустрічали поліцейські й есесівці, які змушували залишати свій багаж і відводили їх до Бабиного Яру. У розстрілі також брали участь члени загону Ваффен СС (яким командував оберштурмфюрер СС Бернхард Графхорст), що був приданий айнзацгрупі С. Щодо 303-го поліцейського батальйону, то його членів використовували переважно для зовнішнього оточення місця вбивства, а також для охорони багажу євреїв і пошуку зброї та документів у закритих квартирах. Блобель сам прагнув досягти того, аби євреї до останнього нічого не запідозрювали. До розстрільних загонів, що працювали в різних частинах Яру, входило декілька стрільців, озброєних кулеметами або пістолетами, два чоловіки, які заряджали їх, і кілька інших, які вели жертв від краю Яру до конкретного місця вбивства. Офіцери зондеркоманди контролювали діяльність загонів. Так оберштурмфюрер СС Хефнер два дні стежив за діяльністю загонів стрільців військ СС. Наприкінці другого дня за розпорядженням бригадефюрера CC Раша Хефнер спустився в Яр і вбивав тих людей, які вижили.

Упродовж першого дня масової розправи було вбито 22 тис.чоловік, а впродовж другого – близько 12 тис. Згідно з наявними даними німецькі загони розстріляли 33 771 єврея. Ввечері 30 вересня солдати 113-го саперного батальйону підірвали краї Яру, щоб приховати тіла, а потім, як показує низка німецьких фотографій, близько сотні радянських військовополонених вирівнювали поверхню місця поховання.Єккельн організував «товариську вечірку» для вбивць, аби вони могли розслабитися. У своїй промові на цій «вечірці» він намагався виправдати вбивства. 2 жовтня 1941 року для інспекції до Києва вилетів Генріх Гіммлер, якому Єккельн доповів про результати масового вбивства. Залишені євреями квартири, які вже привернули увагу представників Вермахту під час попередніх нарад із зондеркомандою 4а, були передані міській адміністрації.

« …Це було співіснування страху й надії. Ми не посилаючись на погрозу в оголошенні, пішли 29 вересня за наказом. Практично всі дорослі чоловіки-євреї покинули місто, евакуювавшись або в ролі солдат. Здавалося, що безпека була в чисельності, адже вбити всіх членів цього величезного натовпу було, на їхню думку, неможливо. Була надія на те, що їх дійсно евакуюють, тому що поблизу була вантажна залізнична станція, і деякі люди, які йшли у зворотному напрямку, закликали всіх продовжувати йти, тому що один поїзд уже поїхав. Німці, які проїжджали повз натовп на машинах, усміхалися та сміялися. Звук стрільби, очевидно, не долинав на велику відстань…»Геня Баташoва, оцевидиця «Небагато киян, здається, розглядали можливість масового вбивства, і багато неєвреїв, імовірно, вважали, що євреїв будуть депортувати. Мало хто з них не був свідком або, принаймні, не бачив мигцем процесію 29 вересня. Ті, хто написав про це, відзначають, яке жахливе було відчуття, оскільки більшість євреїв рухалися в самозаглибленому стані, мовчки й з виразом глибокого страху. Зрозуміло, що не всі свідки процесії співчували. Деякі місцеві жителі насміхалися над євреями, які залишали свої будинки. Донос і розграбування євреїв були широко розповсюджені як у вересні 1941 року, так і пізніше. 30 вересня, на другий день масових убивств, десятки місцевих жителів Подільського району взяли участь у погромі, що закінчився загибеллю семи євреїв, яких поспішно поховали поблизу.»Федір Богартичук, очевидець. Родина Софії Русової (Бойко) під час окупації Києва допомогла врятуватися багатьом євреям. 7 вересня 1997 р. вона отримала званням Праведників народів світу. Софія Ярова була членом комісії з увічнення пам'яті жертв Бабиного Яру і головою Асоціації праведників Бабиного Яру. Софія Григорівна пішла з життя 29 вересня 2020 року

Військовополонених змушували присипати тіла розстріляних. Розстріли євреїв у Києві в значно менших масштабах проводилися в першій половині жовтня 1941 року, особливо тих, які втекли або переховувалися, та з інвалідністю. Поліцейський полк «Південь», який залишався в Києві до 14 жовтня 1941 року, провів у місті ще чотири «акції за звичаями війни» (Aktionen nach Kriegsbrauch) 1, 2, 8 та 11 жовтня. Як випливає зі звіту Єккельна, це був евфемізм для позначення розстрілів євреїв. Тоді загинуло як мінімум кілька сотень людей. Починаючи з 19 жовтня, у Києві було розміщено 304-й поліцейський батальйон (командир – майор поліції та штурмбанфюрер СС Карл Деккерт). 21 жовтня його вояки розстріляли 80 українців за диверсію.

Починаючи з 29 вересня, за 2 дні було вбито 33371 людину. Жертв вбивали по 30-40 осіб, а тіла скидали в рів. Після 2-3 рядів тіл рів засипали землею. Наймолодшій жертві було 3 дні, а найстаршій – 103 роки. Розстрілюючи людей, окупанти не рахували дітей до 3 років. Впродовж 1941-43 років в Бабиному Яру розстріляли 621 члена ОУН. Людей вбивали, в основному, за національність. Проте серед жертв опинилися і політично активні особи. Зокрема, було знищено 621 члена Організації українських націоналістів, 100 матросів Дніпровського загону Пінської воєнної флотилії. Також розстріляли 5 ромських таборів.

З травня 1942 р. неподалік від Бабиного Яру почав діяти Сирецький концтабір. Табір функціонував із травня 1942 року по вересень 1943 року. У ньому перебували партизани, підпільники, особи, підозрювані у зв’язках із партизанами, комуністи, захоплені євреї не лише з Києва, але й з інших населених пунктів у Київській і Полтавській областях. У таборі розстрілювали в’язнів, які ставали непрацездатними, а також тих, хто пов’язаний із втечею інших в’язнів. Також в’язні часто вмирали від голоду та хвороб. Після відступу німців з Києва на території табору виявили шість ям, у яких було поховано 650 тіл. Табір мав відділення в селі Мишоловка (нині в межах міста, Голосіївський район), ув’язнених звідти залучали до сільськогосподарських робіт. У цьому відділенні також розстрілювали в’язнів, які ставали непрацездатними, а також тих, хто пов’язаний із втечею інших. У ямi на територіï села пізніше було знайдено 18 тіл.

У середині 1943 року в Україні й інших регіонах за розпорядженням Головного управління імперської безпеки почали знищуватися свідчення масових убивств – так звана операція 1005. Тіла в Бабиному Яру відкопали і спалили на відкритих "печах" десятки тисяч трупів, кістки перемелювалися на привезених з Німеччини машинах, попіл був розсипаний околицями Бабиного Яру. Блобель призначив штурмбанфюрера СС Ганса-Фріца Зонса своїм повноважним представником у Райхскомісаріаті Україна. Зонс створив дві зондеркоманди для знищення дійсних місць масових поховань: команду 1005a у другій половині серпня 1943 року в Києві та 1005b наприкінці серпня 1943 року в Дніпрі. Їм неодноразово нагадували про необхідність тримати операцію в таємниці, і вони також підписували таку обітницю. Так звані «звіти про погодні умови», у яких ішлося про «висоту хмарності», використовувалися як кодові позначення місць розташування масових поховань і кількості трупів у них.

Блобель був засуджений до смертної кари в Нюрнберзі та повішаний, його начальник Раш помер в ув’язненні. Найважливішим кримінальним розслідуванням розстрілів у Бабиному Яру була справа щодо звинувачення колишніх членів зондеркоманди 4а. У 1960–1963 роках Центральне управління у Людвігсбурзі провело попереднє розслідування, після чого передало матеріали Генеральному прокуророві Франкфурта-на-Майні. Прокуратура три роки проводила інше розслідування, і нарешті 12 січня 1967 року було засуджено десятьох осіб. Лише дев’ятьох з них було звинувачено в причетності до вбивств у Бабиному Яру. Судове засідання, яке з 2 по 24 жовтня 1967 року проходило в Земельному суді Дармштадта, завершилося лише п’ятьма вироками, що стосувалися вбивств у Бабиному Яру. Куно Кальсена засудили до 15 років ув’язнення, Адольфа Янсена та Курта Ганса – до 11 років, Августа Хефнера, ад’ютанта Блобеля, – до 9 років, і Крістіана Шульте – до 4 років і 6 місяців. Справи трьох інших підсудних щодо Бабиного Яру закрили. Два інші колишні члени зондеркоманди 4а отримали тюремні ув’язнення за злочини, учинені деінде. Початковий термін ув’язнення Хефнера було трохи зменшено після того, як вирок Земельного суду Дармштадта переглянув у 1973 році Федеральний верховний суд. Енгельберт Кройцер був єдиним членом 45-го поліцейського батальйону, якого 5 серпня 1970 року Земельний суд Регенсбурга засудив до 7 років ув’язнення. За участь у масових убивствах у Бабиному Яру не було засуджено жодного генерала, офіцера чи солдата Вермахту. Дві основні фігури вже на той час були мертвими: фон Райхенау помер у 1942 році, а Ебергард покінчив життя самогубством в американському полоні в 1947 році.

Мешканців міста здебільшого не тішила ідея повернення євреїв до Києва. Багато будинків, якими володіли євреї до війни, мали нових власників, і спроби євреїв повернути їх часто призводили до конфліктів. Заклики до справедливості не спрацьовували. Натомість у сторону євреїв з’явилися нові звинувачення: мовляв, воювали «на ташкентському фронті», а тепер вимагають «якихось прав». Безкарні прояви антисемітизму ставали дедалі брутальнішими. Наприклад, загального використання набуло образливе для євреїв слово «жид», перед війною таке навіть уявити було важко. Коли в 1944 році з нагоди річниці трагедії Бабиного Яру єврейський поет Давид Гофштейн намагався організувати масову демонстрацію єврейського населення, влада заборонила її, аргументуючи тим, що це може «спровокувати антисемітизм». У вересні 1945 року в Києві відбувся саме такий антиєврейський погром, коли лейтенант НКДБ Йосиф Розенштейн убив двох місцевих антисемітів, які його ображали й побили. Похоронна процесія для людей, яких застрелив Розенштейн, перетворилася на хвилю відкритого насильства, у якій брали участь близько трьохсот бунтівників. У результаті було побито сотні євреїв, шістнадцять із них померли. Згодом радянська влада підсилила патрулювання в місті, щоб не допустити загострення антиєврейського насильства.

13 березня 1945 року уряд Радянської України спільно з Комуністичною партією вирішив побудувати пам’ятник у Бабиному Яру, але такий, який замовчував би про те, що жертвами були євреями. У проекті передбачалася чорна гранітна піраміда з двома скульптурами на вході. Однак Міністерство культури УРСР засудило такий проект за його «жалюгідний вигляд». Насправді проблема полягала не в дизайні монумента, а у небажанні Міністерства культури взагалі будувати будь-який пам’ятник. У роки кампанії «боротьби з космополітами» у Радянському Союзі (кінець 1940–1953 роки) будь-які розмови про будівництво пам’ятника в Бабиному Яру припинилися. Це були роки найбільш гострого державного антисемітизму, унаслідок якого в 1952 році було розпочато судовий процес над членами Єврейського антифашистського комітету (ЄАК), за яким засудили до страти тринадцять видатних радянських євреїв. Навіть після смерті Сталіна звернення Іллі Еренбурга до Хрущова про будівництво пам’ятника в Бабиному Яру було рішуче відхилено. Один із проєктів пам’ятника авторства Альберта Крижопольського

1947р. - починається будівництво житлових будівель-«сталінок» по вулиці Щусєва1949р. - Розроблення нового Генплану Києва, який продовжував ідеї Генплану 1936 рок1950р. - по території засипаного яру почали прокладати нову автомагістраль (нині вул. Олени Теліги)Виконком Київської міської ради ухвалив рішення заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петрівських цегельних заводів1952р. - замили два відроги Бабиного Яру

1953р.- відкрили Дитячу залізницю, яка розташовувалася на межі колишнього концтабору1957р. - поруч із Дитячою залізницею створили парк 40-річчя Жовтневої революції (нині Сирецький парк)1958р. - початок будівництва житлового масиву Сирець1957р. - сповіщення про порушення технологічних вимог у частині водовідведення та аварійний стан канави Бабиного Яру

13 березня 1961 року сталася катастрофа. Дамба не витримала тиску намитої рідкої пульпи – і хвиля бруду 4 метри заввишки полилася на вулиці, руйнуючи все на своєму шляху. Пульпа затопила частину Куренівки, спричинивши смерть 145 людей і знищивши більше 70 будівель. Багато людей вбачали в селевому потоці Господню відплату за спробу стерти сліди вбивств у Бабиному Яру («помста мертвих живим»). Проте лише через рік після Куренівської катастрофи задля будівництва спортивного комплексу було зруйновано сусідній єврейський цвинтар.

29 вересня 1966 року близько тисячі людей зібралися на величезний спонтанний мітинг у Бабиному Яру. Українські й російські письменники виступили з промовами про страждання єврейського народу та необхідність боротьби з антисемітизмом. Зокрема, Іван Дзюба своєю промовою закликав людей боротися з ненавистю й поважати людське життя. Водночас Рафаїл Нахманович і Гелій Снєгирьов знімали документальний фільм про цю подію. Незабаром прибула міліція, яка зупинила зйомку й розігнала натовп. Багато представників інтелігенції влада згодом покарала. Так, Дзюбу тримали за гратами півтора року через його дисидентську діяльність. Протягом багатьох десятиліть Бабин Яр став сприйматися не тільки як «долина сліз», але й як місце проведення публічних мітингів, організованих радянськими євреями, спрямованих на захист ідеалів свободи й гідності, проти переслідувань уряду. Влада також розуміла особливе значення Бабиного Яру. Ці події примусили її вдатися до активних заходів, спрямованих на взяття в свої руки увічнення пам’яті Бабиного Яру. Незабаром між вулицями Дорогожицькою й Мельникова було встановлено пам’ятний знак, а представники влади почали влаштовувати власні офіційні заходи на згадку трагедії в Бабиному Яру, підтримуючи лінію поведінки, продиктовану радянською ідеологією та пропагандою.

1976р. - у липні відкрили пам'ятник жертвам Бабиного Яру. Проєкт став об'єктом цензури ЦК КПУ. У підніжжя було встановлено металеву табличку, на якій не було жодної згадки про Голокост чи трагедію єврейського народу1983р. - будівництво Київського телецентру — хмарочоса «Олівець» — на місці Єврейського кладовища1991р. - до 50-ї річниці трагедії у Бабиному Яру встановлено меморіал «Менора» — єврейський символ — на знак трауру за євреями, страченими в Бабиному Яру 29-30 вересня 1941 року

2000р. - відкриття 40-ї станції київського метро — «Дорогожичі»2017р. - Національний історико-меморіальний заповідник «Бабин Яр» презентував лапідарій із надгробків колишнього Єврейського кладовища, знайдених у Реп'яховому яру2018р. - відбувся міжнародний архітектурний конкурс на створення Меморіального центру Голокосту «Бабин Яр». Усього надійшло 165 заявок з 36 країн

Аудіовізуальна інсталяція «Дзеркальне поле» була відкрита 29 вересня 2020р. Подіум у формі дзеркального диску діаметром близько 40 метрів зі встановленими на ньому 10 колонами заввишки 6 метрів зроблені із сталі, що не іржавіє. Колони і диск простріляні кулями того ж калібру, який використовували нацисти під час розстрілів у Бабиному Яру.Інсталяція діє цілодобово. Вдень у колонах відображається небо. Вночі крізь кульові отвори проходить світло та звук пам'яті, із верхівок колон в небо йдуть промені. У подіум вмонтований електроакустичний орган, який складається із 24 труб. Спеціально для нього був розроблений алгоритм перекладу імен загиблих у звук. Кожна буква в алфавіті івриту має своє число. За принципом гематрії імена загиблих переводяться в цифри, які, в свою чергу, задають висоту звуку. Поєднання аудіохвиль чисел імен створює загальну звукову композицію.