Доба Руїни (1657—1676) стала найтрагічнішою віхою в історії України. Роковою стала помилка нашого славного гетьмана Богдана Хмельницького, який прийняв у цілому хибне рішення про наслідне право. На Україну по смерті Б. Хмельницького чекала ціла низка гетьманів, що піклувалися не про долю багатостраждальної Вітчизни, а в першу чергу про свої інтереси. Громадянська війна призвела до спустошення козацької держави; завершилася Доба Хмельниччини, протистояти агресії сусідніх країн було все важче. Річ Посполита, Московська Русь і Кримське ханство продовжували боротьбу за такий ласий шматок землі, як Україна.
Родина Дорошенків прагнула дати дітям добру освіту. Імовірно, юнак навчався у Києво-Могилянському колегіумі, звідки виніс знання польської та латинської мов, історії й риторики. Петро, як і його четверо братів та сестра, виховувався переконаним у правоті боротьби своїх предків проти соціальної несправедливості й національно-релігійних переслідувань. Не випадково 20-літній нащадок древнього роду з'являється серед козаків, що тікали разом із Хмельницьким на Запорозьку Січ, щоб розпочати небезпечний похід проти шляхти навесні 1648 р. Очевидно й те, що юнак користувався повною довірою великого гетьмана. Герб родини Дорошенків
1650 року П. Дорошенко вже серед старшини козацького війська, яке вирушило в похід до Молдавії. Кар'єра молодого козака була стрімкою — у 1655 році він полковник Прилуцького полку. Але його час ще не прийшов; після поразки під Хмельником від російських військ у кінці 1659 року П. Дорошенко втратив свій полк, посаду і став звичайним козаком. У 1660 у званні полковника чигиринського Петро Дорошенко їздив до Москви, де домагався скасування деяких пунктів Переяславських статей 1659. У 1663—1664 — генеральний осавул у гетьмана Павла Тетері, із 1665 — полковник Черкаського полку.
Намагаючись нейтралізувати ворожі дії Криму і здобути допомогу в боротьбі проти Речі Посполитої і Московського царства, Дорошенко восени1669 року уклав союзний договір із Османською імперією того ж року Дорошенко отримав від турецького султана МехмедІV титул бея українського санджаку. Мехмед IV
У вересні 1670 Петро Дорошенко як cанджакбей турецького султана був змушений розпочати боротьбу зі ставлеником Польщі уманським полковником Михайло Ханенком. Восени 1671 польська армія на чолі з Яном III Собеським повела наступ на Поділля і захопила Брацлав, Могильов, Вінницю. Навесні 1672 розпочалися широкомасштабні воєнні дії. Ян ІІІ Собеський
Восени 1675 року на козацькій раді в Чигирині Петро Дорошенко склав гетьманські клейноди, а Іван Сірко прийняв від нього присягу на вірність цареві. Московський уряд вимагав від Дорошенка присяги на лівому березі Дніпра в присутності Самойловича і Ромодановського, від чого Дорошенко рішуче відмовився.
Помер він 19 листопада 1696 р. у своєму селі Ярополче, похований біля церкви Святої Параскеви. Постає питання, чому ж не поховати гетьмана на його батьківщині в Чигирині? Незважаючи на трагічні помилки, за словами історика й нащадка гетьмана Дмитра Дорошенка, «його боротьба стала «неписаним» заповітом для грядущих поколінь». П. Дорошенко був свідомим борцем за ідеали самостійної України, але часто спирався не на свій нарід, а на «стратегічних» союзників. В цьому й була трагедія його драматичного життя. Могила. Петра Дорошенка
“Сонце Руїни”Як слушно зауважив історик В. Антонович, “незважаючи на свої політичні помилки й невдачі, серед сучасних йому козацьких провідників являє Дорошенко відрадне явище: не дрібний егоїзм, не змагання до наживи й особистих вигод кермувало цим гетьманом: він щиро дбав про добро рідного краю…” Якраз все це і дало підстави назвати П. Дорошенка “сонцем Руїни”.
Діяльність П. Дорошенка була спрямована на об'єднання всіх українських земель під однією гетьманською булавою (таку оцінку дано їй у працях українських істориків —. В. Антоновича, М. Костомарова, М. Грушевського, Д. Дорошенка та ін.). Ця ідея, незважаючи на трагедію самого гетьмана, втрачена не була. Серед козацької старшини, а пізніше інтелігенції, простого народу знаходилися люди, що продовжували священну боротьбу за незалежність своєї батьківщини.