презентація на тему "Кочубеї"

КочубеїКочубей Віктор Павлович. Кочубей. Василь Леонтійович. Кочубеївська Диканька. Кочубей. Мотря Василівна. Кочубей Віктор Сергійович. Нащадок знатного роду Кочубеїв: Що означає прізвище Кочубеїв. Палац Кочубеїв. Фотогалерея

Кочубей Віктор Павлович

Походив з відомого козацько-старшинського роду. Навчався в аристократичному пансіоні в Петербурзі, Упсальському університеті (Швеція), прослухав курс лекцій Лагарпа у Франції. У 1784—1797 рр. перебував на дипломатичній службі в Швеції, Великобританії, Туреччині. Після перевороту 1801 р. входив до Негласного комітету, бив одним із ініціаторів реформ Олександра І. Обіймав у Російській імперії високі державні пости віце-канцлера (1798 — 1801 pp.), управляючого Колегії іноземних справ (1801 — 1802 pp.), першого в історії імперії міністра внутрішніх справ (1802 — 1807, 1819 — 1825 pp.), голови Державної ради і комітету міністрів (1827 p.), державного канцлера у справах внутрішнього цивільного управління (1831 p.).

Не приховував, що вважає кріпосне право "гігантським злом", але не приховував і своєї боязні "потрясінь". В своїй політиці дотримувався принципу: ні в чому не послаблювати існуючого порядку. В. Кочубею належать слова, що стали типовими для "малоросійської ментальності": "Хоч і народився я хохлом, я більший росіянин, ніж хто інший... Моє становище підносить мене над усякими дріб'язковими міркуваннями"

У той же час князь любив свою полтавську батьківщину. Збудував у родовому маєтку в Диканьці розкішний палац, в якому в 1817 р. приймав імператора. В диканському маєтку князя В. Кочубея вперше в Російській імперії були застосовані сільськогосподарські машини.

В сім'ї Кочубеїв було 13 дітей. Сини зробили успішну цивільну й військову кар'єри; доньки вдало вийшли заміж. Але найбільшої слави з дітей В. Кочубея зажила в рідному краї донька Ганна, чиє коротке життя пов'язується з красивою легендою про диканський Бузковий гай.

Кочубей. Василь Леонтійович

Кочубей, Василь Леонтійович (1640—25(15).07.1708) — регент Генеральної військової канцелярії (1681—87), генеральний писар (1687—99), генеральний суддя (1699—1708) Гетьманщини.

Власник великих маєтків у Полтавському полку (зокрема Диканьки, оспіваної М. Гоголем), Чернігівському полку, Стародубському полку та ін. полках. Належав до промосковськи налаштованої частини козацької старшини. Один із тих, хто підписав донос на І. Самойловича й сприяв скиненню того з гетьманства 1687.

Його донька Мотрона покохала гетьмана І. Мазепу, і через це в нього з І. Мазепою виник конфлікт. Разом з полтавським полк. І.Іскрою та ін. особами кілька разів сповіщав царя Петра І про наміри І. Мазепи розірвати злуку Гетьманщини з Росією. Однак Петро I не повірив цьому і після вчинених К. й І.Іскрі допитів і катувань звинуватив їх у політ. наклепі й видав І. Мазепі. Разом з І.Іскрою страчений у м-ку Борщагівка (нині село Погребищенського р-ну Він. обл.). Згодом перепохований на тер. Києво-Печерської лаври.

Кочубей. Мотря Василівна

Кочубей Мотря Василівна. Молодша донька В. Кочубея, хрещениця І. Мазепи, який хотів одружитися з нею, але не дістав згоди батьків.

Кохання МотріНа відміну від інших членів великого кочубеївського сімейства доля Мотрі склалася трагічно. Освічена і патріотично настроєна 16-літня дівчина покохала 65-річ-ного гетьмана І. Мазепу, з яким вперше зустрілася у батьківському маєтку Ковалівці на Полтавщині і в якому побачила свій ідеал державного мужа. Серце гетьмана, котрий з 1702 р. Був удівцем, те ж було зворушене. У 1704 р. гетьман сватав дівчину, але батьки не дали згоди на шлюб. Формальним приводом відмови була церковна заборона одруження на хрещениці. Але головна причина полягала у чорній заздрості й ненависті старої Кочубеїхи до І. Мазепи

З листів І. Мазепи до Мотрони Кочубеївни:«Моє серденько, мій квітерожаний! Сердечно від того болію, що недалеко від мене їдеш, а я не можу очиць твоїх і личка біленького побочити, через цей листочок кланяюся...»«Моє сердечне кохання! Прошу і вельми прошу, зводьзі мною побачитися для усної розмови; коли мене любиш, не забувай же, коли не любиш, не споминай же; згадай свої слова, що любить обіцяла, на щомені і рученьку біленькую дала».«Моєсерце коханеє! Сама знаєш, як я сердечно, шалено люблю Вашу милість; ще нікого на світі не любив так; моє б то щастя і радість, щоб нехай їхала та жила у мене, тільки ж я уважав, який кінець може бути, а особливо при такій злості та заїдлості твоїх родичів; прошу, моя любенько, не міняйся ні в чому, оскільки не одно крат слово своє і рученьку дала, а я взаємно, коли живий буду, тебе не забуду». 

Кочубей Віктор Сергійович

Кочубей Віктор Сергійович (11.10.1860 - 04.12.1923 н.ст.). Православний. З дворян. Князь. Син Полтавського губ. ватажка дворянства князя С. В. Кочубея, онук міністра внутр. справ, держ. канцлера Російської Імперії князя В. П. Кочубея (1768-1834). Уродженець Алупки. Великий землевласник Полтавської губернії

Отримав домашню освіту, військове - по іспиту. У службі з 12.11.1878. Визначений у 8-у кінно-арт. батарею. Поручник (ст. 24.11.1879). Переведено в Кавалергардський полк з перейменуванням в Корнета гв. (Ст. з 24.11.1879). Поручик (ст. 01.01.1885). Штабс-Ротмістр (ст. 09.04.1889). Ад'ютант Е.І. В. Спадкоємця Цесаревича Миколи Олександровича (пізніше Миколи II) (01.01.1892-21.10.1894). Ротмістр (ст. 17.04.1894). Флігель-ад'ютант (1894). Полковник (пр. 1898; ст. 06.05.1898; за відміну). Ген-майор Свити Е.І. В. (Пр. 1899, ст. 26.11.1906; за відміну). Начальник Головного управління уділів (з 14.12.1899 до лютневої революції). Ген-ад'ютант (1909). Ген-лейтенант (пр. 10.04.1911, ст. 26.11.1912; за відміну). Арештований в ході Лютневої революції 1917 р., але звільнений за розпорядженням А. Ф. Керенського. Складався з гв. кавалерії. Звільнено від служби через хворобу 19.04.1917. Проживав у Києві, потім в еміграції. Помер у Вісбадені (Німеччина).

Нагороди: Ордени Св. Володимира 3-го ст. (1902); Св. Станіслава 1-й ст. (1904); Св. Анни 1-й ст. (1907); Св. Володимира 2-й ст. (1913); Білого Орла (22.03.1915).

Кочубеївська Диканька

   Старовинне мальовниче селище – Диканька, що розкинулося серед заповідних лісів на протязі двох століть було нерозривно пов’язане з родом Кочубеїв, багато з яких залишили визначний слід в історії не тільки Полтавського краю, а й цілої тодішньої Російської Імперії.

Згідно Універсалу гетьмана Івана Самойловича з 1687 року Диканька належала представнику козацької старшини, генеральному судді при уряді гетьмана І. Мазепи Василю Леонтійовичу Кочубею – онуку Кучук-бея, з Кримської Орди, який оселився на вільних землях над Дніпром в середині XVII ст., прийняв православну віру, охрестившись ім’ям Андрій. Від цього татарина і пішов дворянський рід Кочубеїв, при управлянні яких «18-19 ст.» почався розквіт Диканьки.

у «1000 років Росії» у Великому Новгороді, серед 129 фігур найвидатніших постатей в Російській історії. Саме в часи Віктора Кочубея у Диканці з’явилося багато архітектурних споруд. На прилеглих територіях, в затишних куточках парку, стояли привезені з Італії та Греції біломармурові античні скульптури. Нажаль, це все не збереглося до наших часів. А ось Тріумфальна арка – історичний симовл Диканьки збудована в 1820 році по проекту Луїджі Русска, як парадний в’їзд в садибу Кочубеїв в пам’ять про приїзд у Диканьку імператора Олександра. I  стоїть і досі. Вона символізує перемогу в Вітчизняній війні 1812 року. Великий внесок в розвиток Диканьки вніс онук Василя Леонтійовича – Віктор Павлович Кочубей, князь, державний канцлер внутрішніх справ, племінник і вихованець єкатерининського приближеного Безбородька. В 1799 році він був удостоїн графського титулу, у 1831 році – князівського титулу Російської Імперії. За заслуги перед державою, Віктор Павлович був зображений на пам’ятник

Нащадок Кочубеїв

Олександр Кочубей Ми зберегли головне - вірність Православ'ю і віру в Бога!!!

Олександр Кочубей - учасник творчого діалогу «Фамільні зустрічі», організованого православним журналом «Прізвище». Олександр Андрійович розповів про те, як склалася доля представників знатного вітчизняного роду, вимушеного покинути Росію і Україну під час революції 1917-го року. За словами Олександра, не дивлячись на те, що рід Кочубеїв вже багато років проживає в еміграції, їм вдалося зберегти саме, на його думку, головне - любов до Батьківщини, вірність Православ'ю і віру в Бога.

Відомо не менше чотирьох тюркських фіналів, кожен з яких, на думку Н. А. Баскакова (1979, с. 126), від тюркського прізвиська кічі бей 'малий або молодший князь'. 1. Від Кичи - бея, що прийшов до Литви ще в середині XIII століття, можливо, у складі булгар, котрі втекли від монгол (В., О., 1986, 51. 15). 2. Від Кочу - Бея, який перейшов з Орди на службу до Вел.кн. литовському Ольгерду (1345 - 1377 рр..) (ІРРД, I, с. 239). 3. Від Кичик рязанським князям 1401 року (див. Кічібееви). '. Кочубей. Князі, серед яких історично відомий Василь Кочубей - сподвижник Петра I і суперник Мазепи. Рід від беків татарської орди, кочувала ще в XVI столітті в степах між Дністром і Дніпром, серед яких згадується і Кочубей (Прізвище від тюркського слова коч і бий, тобто 'кочовий бей' (князь)). Прабатько прізвища Кочубей вийшов на початку XVII ст. на російську службу і прийняв християнство з ім'ям Андрій. Онук його - Василь Кочубей (1650-1708). У нащадках князі та дворяни Кочубеї (ІРРД II, с. 26-29). (СТ)