Презентація на тему "Одяг і аксесуари в українському етно "

Одяг і аксесуари в українському етно

Натільний – той, що одягали безпосередньо на тіло. Як чоловіки, так і жінки послуговувалися єдиним видом натільного одягу – сорочкою. Сорочка мала багато варіантів крою та оздоблення. Виготовлялася вона переважно з полотна або сукна, відповідно до призначення чи матеріальних можливостей родини. У різних куточках України простежувалися яскраво виражені відмінності в пошитті сорочки, які позначалися в основному на способах приєднання рукавів і плечової вставки до стану та оздобленні коміру і манжетів. Але найвиразніше - регіональну приналежність, вікові особливості власника сорочки, а також його сімейний стан - визначали вишиті орнаменти, які наносили різноманітними методами. В традиційних українських сорочках вишивали поділ, полики, рукава, рідше, пазуху. З рослинних візерунків популярні були – калина, дуб, виноград, хміль, лілеї, маки, пізніше – троянди, чорнобривці. Геометричним орнаментом у вигляді ромбів оздоблювали рукави. Кольорова гама була різною, в залежності від віку, соціального положення і застосування одягу. Так у дівчат і молодих жінок – яскраві поєднання – червоного і з синім або зеленим. У людей старшого віку – червоне із чорним. Були і однотонні – червоні, білі, блакитні вишивки, виконані технікою гладь, занизування, виколювання.

Поясним, чи, інакше, – стегновим одягом називавалися ті елементи народного костюму, які носилися на нижній частині тіла. Одягали його просто поверх сорочки. Для жінок це були запаска, фартух, плахта. Плахта Запаска Фартух ( попередниця)

З чоловічим поясним одягом все значно простіше: це, однозначно, штани. За способом крою це могли бути гачі (вузькі штани) або шаровари (широкі штани). Шаровари були популярні в Східній і Центральній Україні, а вузькі штани – на південних та західних територіях нашої Батьківщини.

На поясі штани фіксувалися за допомогою так званої "шворки". Можна сказати, що "шворка" є праматір’ю всіх поясів і ременів, якими послуговувалися чоловіки значно пізніше.

Нагрудний одяг носили поверх сорочки. Важливою функцією цього елементу вбрання, окрім покриття тіла, було увиразнення силуету і приховання недоліків фігури, щоб наблизити її до тогочасного еталону краси. До речі, українці і досі не змінили своїх вподобань стосовно ідеалу фігури: широкоплечі парубки і тендітні, зі спокусливими формами й світлою посмішкою, дівчата. В основній масі нагрудний одяг представляли безрукавки: "керсетки", "кептари", "лейбики"

керсетки",

Єдиним різновидом нагрудного одягу з рукавом була юпка. Сучасні українці часто плутають цей елемент зі спідницею, вважаючи, що назва перегукується з російськомовним "юбка", або й взагалі походить від нього. Насправді це звичайнісінька за кроєм безрукавка, до якої пришито рукава.

Обов’язковими для пращурів були головні убори. За жіночим головним убором найчастіше визначали як статки родини, її соціальний статус, так і вік власниці. проблематично. Насамперед, це очіпок, хустина, вінок, кептур та багато інших.очіпок

Вінок

Усього у вінку могло бути до 12 різних квіток, кожна з яких мала свій символ. Мак вважається не тільки квіткою мрій, але й символом родючості, краси та молодості; ромашка — символом кохання, ніжності та вірності; соняшник — відданості й вірності; волошки у віночку — символ людяності; ружа, мальва і півонію — символи віри, надії, любові; м’ята — оберег дитини та її здоров’я; материнка — символ материнської любові; лілея — дівочі чари, чистота, цнота, див’ясил — корінь дев’яти сил, який зміцнює та повертає здоров’я; безсмертник — символ здоров’я, загоює виразки, і рани; цвіт вишні та яблуні — материнська відданість та любов; калина — краса та дівоча врода; хміль — гнучкість і розум; польовий дзвіночок — вдячність. Щоб посилити захисну силу вінка поміж квітів вплітали зілля та листя: полин — «траву над травами», буркун зілля — символ вірності, що може з’єднувати розлучене подружжя; листя дуба — символ сили. Але чи не найсильнішим оберегам вважають барвінок  — символ життя та безсмертя душі людської,оберіг від злих, зілля кохання та дівочої краси, чистого шлюбу. Казали, що варто лише дівчині та юнакові з’їсти листочок барвінку, як між ними спалахне кохання. Кожна пелюстка має певне значення: перша — краса, друга — ніжність, третя — незабутність, четверта — злагода, п’ята — вірність.

Термін «вінок» є збірним поняттям, майже в кожному етнографічному районі він мав іншу назву. Крім загальнослов’янських — вінок, вянок, перев’язка, чільце з ХІХ-поч. ХХ ст. побутували такі назви як: коробуля, лубок (Поділля), теремок (Чернігівщина), капелюшиня, фес (Буковина), корона, перта(Закарпаття), цвіток, квітка (Наддніпрянщина), косиця, плетінь (Гуцульщина), коруна (Лемківщина), гібалка (Переяславщина, Подніпров’я). Гуцулки носили вінкоподібне чільце — нанизані на дріт або ремінець мідні пластинки у формі  пелюсток, а буковинки — коди — вінкоподібні прикраси, що кріпилися на тімені й пишно піднімалися вгору, волосся при цьому розпускалося.

Коралі – найбільш розповсюджуване традиційне намисто українок, що складалося з привозних коралових намистинок, нанизаних на нитку. Кількість ниток, варіювалась від 1 до 25, кожна з яких мала назву - "разок".

Дукачі Прикраси у вигляді медалеподібних монет з металевим бантом, оброблені камінням та коштовностями. Дукач слугував певним композиційним центром усіх жіночих нагрудних прикрас та закріплювався всередині на найвиднішій частині намиста. Основою для виготовлення прикраси були австрійські монети та рублі, що могли відрізнятись тематикою зображення, від портретних вирізблень до біблійних сюжетних сцен. 

Салбами на Буковині називали різновиди срібних дукачів, що з часом інтегрувались в поняття нагрудного намиста, основою якого слугували тканина та монети. За традицією, салби дівчині дарував хрещений батько, коли їй виповнювався 1 рік. Подібні прикраси є частиною національних костюмів багатьох слов’янських та тюркських народностей

Згарда - це традиційна гуцульська шийна прикраса-оберіг, що складається з декількох литих хрестиків, в проміжках між якими компонуються латутні або мідні "переміжки", нанизані на дротик або ремінець. Не дивлячись на те, що згарди традиційно асоціюються з християнськими віруваннями, насправді, прикраса має куди древнішу історію.

На території Західної України особливою популярністю користувались прикраси, виготовлені із бісеру: гердани, кризи, силянки.герданикризисилянки.

Ґердани — нагрудні бісерні прикраси у вигляді петлі з двох смужок, з'єднаних медальйоном в місці сонячного сплетіння. Їх носили переважно чоловіки, але одягали й жінки. Традиційним орнаманетом ґердану був геометричний ромб, нанизаний на стрічку за домогою різнокольорових намистин, що утворювали яскравий оригінальний візерунок в поєднанні з вишивкою на сорочці. На Буковині кінці стрічок ґердана з’єднувалися підвішеним до них люстерком. Цей елемент традиційного костюма українок, вважався певного роду амулетом, що не можна було передавати іншій людині, а його ормамент символізував вир безкінечності духовного буття. 

Ґердани

Кризи - широкі округлі комірці, виготовлені із бісеру на основі геометричних та рослинних поєднаннь, що прикрашали одночасно шию, груди та плечі жінки.

Кризи — широкі (до 20 см) круглі коміри з бісеру, що вкривали шию, плечі та груди жінки. Їх носили у свята лемки і бойки. На свята одягали відразу декілька різноколірних комірів різної довжини та ширини, які спускалися аж до поясу. Для того, щоб сплести один такий комір, треба витратити приблизно 200 годин.

ЗГАРДИ

Силянки, або плетінки - рівні різнокольорові смужки із бісеру, назва яких походить від способу виготовлення прикрас (силяння - спосіб нанизування намистин на нитку). Силянки також викориситовувались як обереги, значення та сила яких, вирізнялась в залежності від орнаменту. Для більшої сили оберега гуцули, наприклад, бісерну стрічку із захисним орнаментом нашивали на червону смужку полотна. Традиційним орнаментом бісерних прикрас був геометричний ромб з простими або ускладненими контурами, трикутник з ріжками-відгалуженнями по кутах, зиґзаґи і кривульки — символи нескінченності.

СИЛЯНКИ

Пацьорками в Україні називали намисто, що виготовлялось з різноманітних матеріалів та складалось, переважно, з одного разка. Винятком слугували лише перли та "писані пацьорки" - наймасивніші нагрудні прикраси українок. Перші створювали з дешевого напівпрозорого скла, другі - з дорогого венеціанського намиста