Презентація на тему: "Покуть в українській хаті"

Покуть (покуття, святий кут) Автор: учитель української мови та літератури Мар’їнської ЗОШ І – ІІІ ст. №2 Майорчикова Вікторія Вікторівна

Покуть. Покуть (покуття, святий кут) – в українській селянській хаті – куток, розміщений по діагоналі від печі, та місце біля нього. Тут концентрувалися домашні предмети, яким люди надавали значення найвищої цінності в сім’ї.

Покуть У почесному кутку повсякчас був божник: висіла ікона Ісуса Христа. Для неї спеціально виготовляли більшого розміру вишитий рушник, який у народі називали божником. Його обидва кінці сягали лави. А іноді кінці рушника збирали в збірки й перев’язували, щоб у такий спосіб надати найпочеснішій іконі ілюзорної урочистості й святості. Окрім буденних були й святкові рушники-божники, їх вішали на великі празники.

Покуть Під іконою висів каганець, подібний до панікадила. У свята та під час спеціальних відправ чи молитов, переважно на Святвечір і всеношну, його запалювали – щоб ангели прилітали до оселі. Звичай вимагав мати в господі ікони Богородиці, Святої Трійці, Неопалиму Купину, а також Миколи Угодника, Юрія Святого, Пантелеймона та ін.

Покуть Тут, як правило, стояв стіл, накритий скатертиною, і хліб-сіль, які символізували нашу прадавню українську гостинність. Це місце з давніх давен вважалося святим.

Покуть Покуть прикрашали вишневими гілочками, паперовими та живими квітами, травами (васильками, черемхою, м’ятою, барвінком). За образами ставили пляшки із свяченою водою, клали клечання. Вірили, що душа покійника перебуває від трьох до сорока днів саме на покуті. Там же нібито любили перебувати й ангели.

Покуть За народними традиціями покуть обов’язково має бути “обличчям до сонця“. Це означає, що застільне вікно, біля якого й розміщали традиційний кут, робили на схід. Відтак його ще називали покутнім вікном.