Презентація на тему: "Поняття та правовий статус державного службовця"

Презентація на тему: «Поняття та правовий статус державного службовця»Підготувала: викладач права Писарчук В. М.

Одним із головних понять у системі державної служби є поняття “державний службовець”. В Україні загальні засади діяльності та статус державних службовців в основному визначені в Законі “Про державну службу”. У цьому Законі відсутнє чітке нормативне визначення поняття “державний службовець”, а тому його зміст розкривається через поняття “державна служба”, яке визначається як професійна діяльність осіб, які займають посади в державних органах та їх апараті щодо практичного виконання завдань і функцій держави та одержують заробітну плату за рахунок державних коштів

Професійна служба як правовий інститут – це сукупність норм, що належать до різних галузей права і визначають порядок вступу на службу, порядок її проходження, права та обов’язки службовців (норми трудового та адміністративного права); порядок оподаткування, матеріального стимулювання (трудове і фінансове); оплату праці, соціальне страхування, сумісництво (трудове право); юридичну відповідальність тощо.

Державного службовця можна визначити як особу, яка, поперше, здійснює професійну діяльність на посаді, визначеній структурою і штатним розкладом, як первинна структурна одиниця державного органу та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень щодо практичного виконання завдань і функцій держави; по-друге, виконує організаційно-розпорядчі та консультативно-дорадчі функції; по-третє, отримує заробітну плату за рахунок державних коштів.

У цілому службовці – це соціальна група, головним призначенням якої є здійснення на платній основі певних, необхідних для суспільства функцій шляхом виконання конкретних завдань у відповідних органах, установах і організаціях. Відповідно, державні службовці – це група службовців, яка покликана служити державі, виконуючи відповідні державні функції.

особливості державних службовців: – вони обіймають посади в різних організаціях; – мають інтелектуальний характер праці; – не виробляють самостійно матеріальних цінностей, одночасно виконуючи специфічні завдання – організаційні, маркетингові, дослідницькі тощо; – здійснюють владну діяльність і, відповідно, мають організаційно-розпорядчі та адміністративно-господарчі повноваження; – можуть вживати заходи владного примусу; – реалізують свої функції на оплатних засадах.

Поняття “державний службовець” розглядають у широкому і вузькому розумінні. У першому випадку – це індивідуальний суб’єкт права, який здійснює функції державного управління не лише в органах державної влади, а й в інших державних організаціях, установах, підприємствах. У вузькому розумінні державний службовець – це особа, яка займає певну посаду лише в органах державної влади. Для української системи державної служби прийнятним є другий підхід.

Закон України “Про державну службу” чітко не визначає суб’єктів державної служби. Зі змісту статті 9 можна лише зробити висновок, що до державних службовців Закон не зараховує Президента України, Голову Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їхніх заступників, народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голову та членів Конституційного Суду України, Голову та суддів Верховного Суду України, Голову та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників.

До державних службовців не належать також посади службовців державних підприємств, установ, зокрема ректор вузу, головний лікар, директор науково-дослідного інституту тощо. Поняття “державний службовець” можна характеризувати з трьох точок зору: державно-правової, адміністративно-правової та кримінально-правової.

З державно-правової точки зору державний службовець представляє державу як усередині країни, так і зовні (у відносинах з іншими державами, громадськими і недержавними організаціями). Державний службовець є представником державної адміністрації і всі свої дії здійснює від імені держави та за її дорученням; держава ж, у свою чергу, веде контроль за діяльністю державного службовця і у відповідних випадках застосовує до нього засоби адміністративного примусу.

З адміністративно-правової – державний службовець володіє владними, організаційно-розпорядчими повноваженнями. Будучи представником держави, він застосовує юрисдикційні заходи й повноваження, застосовує адміністративно-правові санкції. З кримінально-правової точки зору державний службовець – особливий суб’єкт кримінальної та адміністративної відповідальності, оскільки він здійснює функції, які мають юридичні наслідки.

Відповідно до Закону України “Про державну службу” посадовими особами є керівники і заступники керівників державних органів та їх апарату, інші державні службовці, на яких законами або іншими нормативними актами покладено здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій.

В широкому розумінні посада – це визначена структурою і штатним розписом первинна структурна одиниця органу державної влади та його апарату, на яку покладено встановлене нормативними актами коло службових повноважень. Основою посадової структуризації у системі державної служби є метод класифікації посад, який дає змогу встановити рангову структуру та відповідні компенсаційні рівні для персоналу державної служби.

Класифікація посад – це механізм визначення організації робочого процесу в установі (організації) на основі посадових обов’язків, повноважень, відповідальності та вимог до кваліфікації. Існує декілька підходів до розробки кваліфікаційних посад державних службовців. У міжнародній практиці в основу класифікації державних службовців покладено два критерії: перший – визначення рангу посади, другий – визначення рангу особи.

Залежно від організаційно-правового рівня органу, який приймає на роботу державного службовця, посади державних службовців поділяють на сім категорій, кожна з яких займає певне 59 місце в структурі державного органу. Кожній із категорій посад може бути присвоєно один із трьох рангів згідно зі статтею 26 Закону України “Про державну службу”

На основі класифікації посад в органах державної влади за змістом і характером діяльності, способами призначення та надання повноважень можна виділити такі типи посад, що існують у сфері державного управління: – політичні; – адміністративні; – патронатні.

Політичні посади. Політичні посади обіймаються політичними діячами, які забезпечують визначення та вироблення політики. Ці посади не відносять до категорій посад державних службовців, передбачених Законом України “Про державну службу”. До політичних посад відносять посади Президента України, Голови Верховної Ради України та його заступників, голів постійних комісій Верховної Ради України та їхніх заступників, народних депутатів України, Прем’єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, Голови та членів Конституційного Суду України, Голови та суддів Верховного Суду України, Голови та арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України та його заступників, голови Центральної виборчої комісії, Рахункової палати, Національного банку, Антимонопольного комітету, Фонду державного майна, Державного комітету з телебачення та радіомовлення, Комісії з цінних паперів та фондового ринку, голови обласної державної адміністрації.

Адміністративні посади. До таких належать інші посади керівників, заступників керівників та спеціалістів, крім політичних і патронатних посад. Вони в установленому порядку віднесені до відповідних посад державних службовців. Особи, які їх займають, повинні зберігати інституційну пам’ять, організаційний досвід, забезпечувати стабільну роботу органів державної влади відповідно до законодавства. Зміна керівників, структури та підпорядкування органів державної влади не може бути підставою для звільнення з посад державних службовців, які займають адміністративні посади в органах державної влади.

Патронатні посади. Патронатні посади є допоміжними до того чи іншого політичного лідера. До таких посад віднесені посади, на які самостійно добирають та приймають осіб керівники органів державної влади, починаючи від глави держави і закінчуючи керівниками місцевих органів влади. Це посади радників, консультантів, помічників, прес-секретарів та інші посади, передбачені штатним розписом для організаційного та інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності керівників органів державної влади. На посади патронатної служби відповідні керівники мають право самостійно добирати та приймати осіб поза конкурсом. Разом з тим посади патронатної служби в установленому порядку мають належати до відповідних категорій посад державних службовців. У разі необхідності на посади патронатної служби керівник може призначати на умовах контракту осіб, які не набувають статусу державних службовців.

Правовий статус державного службовця – це сукупність прав, обов’язків, свобод, обмежень, відповідальності, що встановлені законами і гарантовані авторитетом держави. Адміністративно-правовий статус державного службовця характеризується наступним: – права та обов’язки встановлюються, як правило, у межах компетенції органів, у яких вони перебувають на державній службі; – діяльність державних службовців підпорядкована виконанню завдань, покладених на відповідний орган, і має офіційний характер; – службові права та обов’язки характеризуються єдністю, тобто права одночасно є обов’язками, оскільки вони повинні використовуватися в інтересах служби, а обов’язки – правами, адже інакше обов’язки неможливо буде виконати; – законні приписи і вимоги державних службовців повинні виконуватися всіма, кому вони адресовані; – здійснення службовцями своїх прав та обов’язків гарантується законодавством; – передбачено обмеження їхніх загальногромадянських прав з метою ефективності службової діяльності; – для них передбачені певні пільги, а також підвищена відповідальність за здійснення правопорушень.

Згідно із Законом “Про державну службу” основними обов’язками державних службовців є наступні: – додержання Конституції України та інших актів законодавства України; забезпечення ефективної роботи та виконання завдань державних органів відповідно до їх компетенції; – недопущення порушень прав і свобод людини та громадянина; – безпосереднє виконання покладених на них службових обов’язків, своєчасне і точне виконання рішень державних органів чи посадових осіб, розпоряджень і вказівок своїх керівників; – збереження державної таємниці, інформації про громадян, що стала їм відома під час виконання обов’язків державної служби, а також інформації, яка згідно з законодавством не підлягає розголошенню; – постійне вдосконалення організації своєї роботи та підвищення професійної кваліфікації; – сумлінне виконання своїх службових обов’язків, ініціатива і творчість у роботі.

Крім обов’язків, кожен державний службовець має наступні права: – користуватися правами і свободами, які гарантують громадянам України Конституція і закони України; – одержувати від державних органів, підприємств, установ і організацій, органів місцевого та регіонального самоврядування необхідну інформацію з питань, що належать до їх компетенції; – вимагати затвердження керівником чітко визначеного обсягу службових повноважень за посадою службовця; – безперешкодно ознайомлюватися з матеріалами, що стосуються проходження ним державної служби, в необхідних випадках давати особисті пояснення; – на повагу особистої гідності, справедливе і шанобливе ставлення до себе з боку керівників, співробітників і громадян; – на оплату праці залежно від посади, яку він займає, рангу, який йому присвоюється, якості, досвіду та стажу роботи; – вимагати службового розслідування з метою зняття безпідставних, на думку службовця, звинувачень або підозри; на здорові, безпечні та належні для високопродуктивної роботи умови праці; – на соціальний і правовий захист відповідно до його статусу; – захищати свої законні права та інтереси у вищих державних органах та у судовому порядку.

У процесі проходження державної служби державний службовець не має права: – займатися підприємницькою діяльністю безпосередньо або через посередників, крім випадків, передбачених чинним законодавством, або бути повіреним третіх осіб у справах державного органу, де він працює; – виконувати роботу на умовах сумісництва (крім наукової, викладацької, творчої діяльності, а також медичної практики); – сприяти, використовуючи своє службове становище, фізичним і юридичним особам у здійсненні ними підприємницької діяльності з метою одержання за це винагороди у грошовому чи іншому вигляді; – самостійно або через представника входити до складу керівних органів підприємства, господарських товариств тощо, організацій, спілок, об’єднань, кооперативів, що здійснюють підприємницьку діяльність; – приймати подарунки чи послуги від фізичних або юридичних осіб у зв’язку зі своєю службовою діяльністю; – брати участь у страйках чи вчиняти інші дії, що перешкоджають нормальному функціонуванню державного органу.

Не можуть бути обраними або призначеними на посаду в державному органі та його апараті особи, які: – визнані у встановленому порядку недієздатними; – мають судимість, що є несумісною із зайняттям посади; – у разі прийняття на службу будуть безпосередньо підпорядковані або підлеглі особам, які є їх близькими родичами чи свояками; в інших випадках, встановлених законодавством.

Регламентування прав та обов’язків державного службовця здійснюють за допомогою: – типового довідника професійно-кваліфікаційних характеристик; – посадових інструкцій; – положень про організаційний підрозділ; – контрактів; – спеціальних правил поведінки і трудового розпорядку; – планів (графіків виконання робіт); – разових термінових завдань керівників.

Основним документом, який використовується у практичній діяльності для регламентації повноважень державних службовців, є посадова інструкція. Посадова інструкція – це документ, що визначає підпорядкованість державного службовця, його конкретні завдання та обов’язки, права та відповідальність.

До державних службовців застосовуються такі види юридичної відповідальності: – матеріальна (статті 130, 133 Кодексу законів про працю України); – дисциплінарна (ст. 14 Закону України “Про державну службу”); – адміністративна і кримінальна (ст. 16 Закону “Про державну службу”, Закон “Про боротьбу з корупцією”), а також про звільнення з державної служби за порушення Присяги державного службовця (п. 6 ст. 30 Закону “Про державну службу”).

Службове розслідування – це процес перевірки виконання службових обов’язків державним службовцем з метою обґрунтування висунутих стосовно нього звинувачень. Передумовою проведення службового розслідування стосовно державного службовця є: – невиконання або неналежне виконання службових обов’язків, перевищення повноважень, що призвело до людських жертв або заподіяло значну матеріальну чи моральну шкоду громадянинові, державі, підприємству, установі, організації чи об’єднанню громадян; – недотримання законодавства про державну службу, боротьбу з корупцією та порушення службової етики; 70 – вимога державного службовця про зняття безпідставних, на його думку, звинувачень або підозри. За анонімними повідомленнями, заявами та скаргами службове розслідування не проводиться.

Рішення щодо проведення службового розслідування приймається вищими посадовими особами України, першим віцепрем’єр-міністром України, керівником державного органу (посадовою особою), котрий призначив на посаду державного службовця, стосовно якого має проводитися службове розслідування, керівником органу, в якому працює державний службовець.

За результатами службового розслідування члени комісії складають акт, у якому зазначаються: – факти і суть звинувачень або підозри, які стали підставою для проведення службового розслідування, посада, прізвище, ім’я та по батькові, рік народження, освіта, термін служби у державному органі і перебування на займаній посаді особи, стосовно якої проведено службове розслідування; – висновки службового розслідування, обставини, що пом’якшують або обтяжують відповідальність, причини та умови, що призвели до порушення, вжиті або запропоновані заходи для їх усунення чи обставини, що знімають з державного службовця безпідставні звинувачення або підозру; члени комісії мають право викласти свою думку, про що до акта додається відповідний документ. Акт службового розслідування підписується членами комісії та подається в одному примірнику на розгляд керівника державного органу (посадової особи), який призначив службове розслідування.

Перед поданням на розгляд з актом службового розслідування ознайомлюється державний службовець, стосовно якого проводилося розслідування. На вимогу керівника державного органу (посадової особи), якому доручено проведення службового розслідування, голови або членів комісії чи державного службовця, стосовно якого проводилося розслідування, акт повинен розглядатися в їх присутності. За результатами розгляду керівник державного органу (посадова особа), який прийняв рішення про проведення службового розслідування, приймає в десятиденний термін відповідне рішення, з яким ознайомлюється державний службовець. За матеріалами службового розслідування державний службовець може бути притягнутий до відповідальності згідно із законодавством. Рішення за результатами службового розслідування може бути оскаржено державним службовцем згідно із законодавством.

ДЯКУЮ ЗА УВАГУ!