Презентація на тему: "Пронченко Михайло Семенович"

Пронченко Михайло Семенович

Михайло Семенович Пронченко - український поет, преставник розстріляного відродження. Михайло Пронченко народився в селі Вошиве-Покровське, що зараз є містом Апостолове Дніпропетровської області в бідній селянській родині. З дитинства він був змушений наймитувати, одночасно з навчанням у школі. Рано зацікавився українською історією, спадщиною запорозького козацтва. У 1920-ті роки відбулось становлення Пронченка як поета. 1927 року він видав у Кривому Розі свою першу збірку «Здобуваю надра», що отримала схвальні відгуки від Миколи Хвильового та Дмитра Яворницького. З останнім у нього вподальшому склались дружні стосунки. Був також знайомий і досить довго листувався з Володимиром Сосюрою. Був членом криворізької філії ВУСПП. Друкувався в газетах «Червоний гірник», «Зоря», часописах «Молодняк», «Кривбас». З 1930 року працював у літпрацівником редакції газети «Червоний гірник».

Михайла Пронченка було заарештовано 1932 року за звинуваченнями в українському буржуазному націоналізмі. У 1933 році його було засуджено до п'яти років концтаборів. Заслання Пронченко відбував на Далекому Сході в таборі Тахтамигд. І в таборах, він продовжував писати вірші, які йому доводилося запам'ятовувати аби зберегти. У цей час Пронченко познайомиася з Іваном Багряним, який присвятив йому повість «Розгром» 1948 року.Із заслання Михайло Пронченко повернувся напередодні війни, наприкінці 1939 року, проте влаштувати далі своє життя було важко, через судимість йому всюди відмовляли у працевлаштуванні. Перед зайняттям Кривого Рогу німцями він десять днів переховувався в плавнях, рятуючись від «зачисток» неблагонадійних підрозділами НКВД.

Після приходу німців Пронченко почав працювати редактором газети «Дзвін», у якій публікувались твори українських письменників і поетів, його авторські вірші, нариси з історії України, спогади відомих українських діячів. В листопаді 1941 року у Кривому Розі вийшла збірка його віршів «Кобза». Проте вже вкінці 1941 року його було звільнено з посади редактора, у січні 1942 року заарештовано, а 11 лютого, разом з іншими працівниками редакції газети «Дзвін» було страчено. Німецькою окупаційною владою було також знищено майже весь тираж збірки «Кобза». Коли до Кривого Рогу повернулись комуністи — вони продовжували пошуки і знищення тієї невеличкої збірочки віршів "Кобза" (25 віршів і уривків з поем), яку Михайло Пронченко встиг видати у 1941 році, поки радянська влада була "відсутня" на криворізькій землі. Коли наприкінці 20-го сторіччя Україна здобула Незалежність, то виявилось, що неможливо знайти жодного примірника тієї книжки. Лише у 1994 році в Австралії у письменника Дмитра Нитченка було знайдено один примірник цієї книги, що дозволило перевидати її у 1995 р. Книжка вибраного вийшла в упорядкуванні Миколи Чабана (м. Дніпро) і сина поета Анатолія Пронченка (м. Ужгород). Упорядники додали до виявлених ними поезій розділ спогадів про поета-страдника за Україну.

Поетична збірка «Кобза», видана 1941 року в окупованому Кривому Розі Не співала сім’я солов’їна,Де печаль, де наруга і мла, –У сльозах утопала ВкраїнаІ втопитись ніяк не могла.

«Україна в сльозах утопала», 1941 Пронченко є одним з небагатьох українських митців слова, що в той час насмілився торкнутися і найболючішої теми у вітчизняній історії – голодомору 1932 – 1933 років. Написав що називається по гарячих слідах вірш «Забирали останню зернину», датований 1933 роком, в якому є такі вбивчо правдиві слова: В хаті – дітки, а батька немає.І нема повороту йому…Комсомолець мішок підіймаєІ несе, як життя, у пітьму.

«Забирали останню зернину», 1933 Але разом з тим «Кобза» Михайла Пронченка просякнута і пафосом визвольної боротьби: Ми устали з руїни і горя,Із льохів ми устали – і йдем! –Розливається хвилями моря. Наша правда, що сяє вогнем.

(«Ми устали з руїни», 1941)У цей надзвичайно складний і разом з тим сповнений надій на потвердження України як самостійної держави окупаційний період Михайло Пронченко виступає і як драматург, захоплений історичною визвольною тематикою. Його перу належать написані в цей час історичні драми «Мазепа», «Тарас Трясило», «Байда». У 1941 році було створено поетом і поему «Симон Петлюра», яка користувалася неабиякою популярністю. Як згадує син поета Анатолій Пронченко, наприкінці листопада 1941 року в клубі «Просвіти» виступала капела бандуристів під керівництвом Назаренка, яка виконувала й твори поета, зокрема співала його поему «Симон Петлюра». На жаль, доля цих творів невідома. За словами Анатолія Пронченка, батьків архів разом з його творами було конфісковано в 1947 році радянськими органами. («Кобза», Дніпропетровськ, 1995. – Анатолій Пронченко. Та в серце гнів багнетом коле, с. 84). У своїх спогадах про діяльність поета в період німецької окупації його земляк, відомий журналіст і громадський діяч української діаспори Юрій Семенко писав: «…Його вірші, як і видавнича діяльність, знаходять палкий відгомін серед населення Криворіжжя і мають помітний вплив на розвіяння більшовицької гіпнози й страху заляканих комуністичним терором людей, що енергійно взялися за відбудову українського національного життя». («Кобза», Дніпропетровськ, 1995. – Юрій Семенко. Пам’яті Михайла Пронченка, с. 93).

Однак поблажливе ставлення зайнятого проблемами фронту німецького військового командування до національно-державницьких устремлінь українців дуже швидко минулося. З прибуттям до Кривого Рогу цивільного начальства – гебітскомісарів і райхінспекторів, зодягнених у руду форму членів нацистської партії, ситуація дуже швидко змінилася. Щойно створений німецький відділ пропаганди починає втручатися в редакційну роботу Михайла Пронченка. Звісно, незалежницька позиція редактора і редакційна політика часопису «Дзвін» новому окупаційному режиму була не до вподоби. Невдовзі його усувають від редакторства, а на початку 1942 року заарештовують. Але й під арештом думки про долю України не залишають поета. Не треба нам нічого від життя,Ні почестей, ні грошей, ані слави. Лише Держави треба вороття –Святої Української Держави!

(Лютий 1942)Ці рядки Михайло Пронченко написав незадовго до розстрілу, а під час розстрілу, як згадували свідки, співав «Ще не вмерла Україна». Пройшовши через голодомори і репресії більшовицького режиму, поет загинув від німецької кулі, розстріляний нацистами у лютому 1942 року разом з його криворізькими товаришами по націоналістичному підпіллю Сергієм Шерстюком, Іваном Потапенком і Ганкою Максимець. Так трагічно склалася доля провісника української незалежності, що опинився між жорнами двох найжорстокіших в історії імперських режимів – російського більшовизму і німецького нацизму. За своє коротке, але напрочуд насичене життя (32 роки – земний вік Христа) Михайло Пронченко звичайно багато не встиг зробити, та було в ньому найголовніше – велика любов до України та боротьба за омріяну багатьма поколіннями українців незалежність рідної землі. За що й віддав найдорожче – своє життя. Ще будучи на засланні в Тахтамигді, поет писав: Мені не страшно, що загину. За думку страшно, за одну,Що у ярмі і я покину. Мою печальну сторону!

Збірка «Кобза», видана 1995 року в ДніпріВидання побачило світ у видавничо-поліграфічному орендному підприємстві «Дніпро» завдяки сприянню і спонсорській допомозі багатьох небайдужих українців з України та діаспори. До книги повністю ввійшла однойменна поетична збірка, видана поетом в 1941 році в окупованому Кривому Розі, а також поезії різних років, виявлені в періодиці та літературних архівах. Творчий доробок автора доповнюють його історичні й мемуарні нариси, листи до академіка Дмитра Яворницького та українського поета Володимира Сосюри, а також спогади сучасників. До речі, єдиний примірник першого окупаційного видання «Кобзи» упорядникам вдалося розшукати аж у далекій Австралії – його дивом зберіг український письменник-емігрант Дмитро Васильович Нитченко. За свідченнями сучасників, майже весь наклад виданої Пронченком в окупації збірки «Кобза» було знищено німецькою окупаційною владою, а ті примірники, які лишилися у його найближчого оточення, з поверненням більшовицької влади або вилучили пильні працівники НКВД-МГБ, або знищили самі ж їхні власники, адже тримати їх на руках було вже вкрай небезпечно.