Презентація "НАЦІОНАЛЬНО-ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ НА ЗАХІДНОУКРАЇНСЬКИХ ЗЕМЛЯХ"

Національно-визвольний рух на західноукраїнських землях. УКРАЇНСЬКІ ЗЕМЛІ У СКЛАДІ ПОЛЬЩІ

Становище українських земель. Після підписання 18 березня 1921 р. Ризького миру Галичина, Лемківщина, Підляшшя та західна частина Волині і Полісся залиша­лися за Польщею. Окупована Польщею українська етнічна територія охоплювала 132 тис. кв. км з населенням 10,2 млн. осіб, що складало 29,5 % всього населення II Речі Посполитої, 5,6 млн. були етнічними українцями.

Остаточно окупацію західноукраїнських земель було визнано 14 березня 1923 р., коли Рада послів Франції, Італії, Англії та Японії, проігнорувавши право галичан на самовизна­чення, прийняла рішення про передачу Галичини Польщі при умові надання їй територіальної автономії. Польський сейм ратифі­кував рішення Ради послів, хоч ніколи не збирався виконувати її ви­могу про автономію.

Польща декларувала прагнення до демократії, але на західноукраїнських землях діяла заборона на автономний устрій, культурну автономію та самоврядування. Проявлялася дискримінація українського населення.

Прояви дискримінації: Невизнання українців окремою нацією. Примус українців до інтегрування в усіх сферах життя з корінним населенням. Відмови українцям на прагнення займати адміністративні посади у державних органах влади, а також посади вчителів та викладачів.

Прояви дискримінації: Обмеження в праві отримувати освіту у вищих навчальних закладах. Активно-насильницька полонізація українських земель почалася з прийняттям закону від 31 липня 1924 р., який проголосив, що дер­жавною мовою на території Польщі є польська мова. У зв'язку з цим законом у державних установах заборонялося користуватися українською мовою. Офіційна влада взяла курс на ліквідацію української школи.

Прояви дискримінації: Нерівність українців з корінним населенням в економічних правах. Після 1923 р. польський уряд офіційно поділив територію держави на дві господарські зони: Польщу «А», що складалася з корінних польських земель, і Польщу «Б», до якої увійшли українські землі. Влада віддавала перевагу промисловому розвиткові території Польщі «А».

Прояви дискримінації: Намагання керівництва Польщі, заселити українські землі польським населенням «осадництво», надання їм земель для господарювання для зміцнення польського елементу на західноукраїнських землях Уряд Польщі здійснив парцеляцію земель, осаджуючи демобілізованих польських солдатів, відставних чиновників, а згодом і всіх охочих.

Прояви дискримінації: Політика «пацифікації» (умиротворення) селян Галичини, в ході якої здійснювалися арешти, розстріли та конфіскація майна. Формальним приводом для пацифікації стали численні антипольські акції, що відбувалися в краї влітку та восени 1930 року. За офіційною інформацією польської сторони тоді було спалено 62 житлові будинки, 87 стодол, 78 господарських будинки та 112 скирт збіжжя, що належали полякам.

Ю. Пілсудський та його оточення розглядали «заспокоєння» українського населення в контексті своїх масштабніших планів придушення політичної опозиції в державі та встановлення в краї авторитарного режиму. Одним з головних наслідків «пацифікації» стало зростання серед українців національної свідомості, настроїв ворожості до Речі Посполитої, що вело до подальшого загострення українсько-польських стосунків.   

Українські політичні партіїЗгідно Конституції, Польща в міжвоєнний період була парламе­нтською республікою. Легально діяли політичні партії, видавалася опозиційна преса, опозиція мала своїх представників у парламенті. У центрі політичного життя західноукраїнських земель стояли такі головні питання:визначення шляхів національного визволення;побудова суверенної української держави;утвердження в ній справедливого соціально-економічного ладу.

Боротьба населення Західної України за свої права точилася у двох формах. Політичні партії (Українське національно-демократичне об’єднання, Українська соціалістично-радикальна партія, Українська соціал-демократична партія, Українська національна католицька партія тощо), товариства (насамперед «Просвіта», соціальні та економічні групи використовували легальні методи.

Молодь загарбаних територій приваблювала безпосередня боротьба з окупантами, теракти, саботажні акції й напади на поліцейські дільниці, підпали польських маєтків, організовані Українською військовою організацією. Остання виникла у серпні 1920 р., а з липня 1921 р. її очолив Є. Коновалець (1891–1938).

Українське національно-демократичне об’єднання (УНДО)Виникло 1925 р. Лідер – Д. Левицький. Мета: незалежність України, демократичні реформи, мирні засоби досягнення мети. Підсумки діяльності: укладення угоди з польським урядом («нормалізація»), припинення діяльності УНДО, вступ членів УНДО до польського сейму.

Комуністична партія Західної України (КПЗУ)Утворена в 1919-1923 рр. Один з лідерів – М. Заячківський. Мета: Соціалістичні реформи. Об’єднання з УСРР. Революційні засоби досягнення мети. Підсумки діяльності: 1923 р. – вступ КПЗУ до компартії Польщі. 1932 р. – послаблення позицій КПЗУ. 1938 р. – розпуск КПЗУ Комінтерном через критику політики Сталіна щодо України. Приводом стало звинувачення, що нібито керівництво в цих партіях захопила фашистська агентура. 

Українська соціал-демократична партія (УСДП)Утворена в 1899 р. Була заборонена польською владою у 1924 р. і відновилася у 1928 р. Лідер з 1937 р. – В. Старосольський, колишній міністр в уряді Директорії УНР. Мета: незалежність й соборність України. УСДП спиралась на промислових і сільськогосподарських робітників. Значного впливу в суспільно-політичному житті Західної України не мала.

Українська соціалістично-радикальна партія (УСРП)Утворена в 1926 р. Шляхом реорганізації найстарішої партії Галичини УРП. Лідер – Д. Вітовський, колишній сотник УСС, організатор і керівник Листопадового чину. Мета: українська незалежна держава з республіканським устроєм і владою всіх працюючих, та за умови соціалізації всіх засобів продукції. У 1934 партія мала 20 000 членів.

Українська військова організація (УВО)Утворена у 1920 р. Лідер – Є. Коновалець. УВО була нелегальною військовою революційно-політичною організацією, що склалася з різних українських армій: Січових Стрільців (ідеологічно-політичний вклад), УГА, в основному її VI бригади (бойовий та організаційний елемент). Мета: збройна боротьба за державність України. Підсумки діяльності: заклала основу для діяльності більш успішної в майбутньому ОУН.

Організація українських націоналістів (ОУН)Утворена у 1929 р. Лідер – Є. Коновалець. Мета: Незалежність України. Засоби досягнення цілей – радикальні, включаючи терор. Підсумки діяльності: Активна діяльність (видання періодичної літератури, організація демонстрацій, бойкотів, страйків, терористичних актів), створення Польським урядом концтабору Береза-Картузька для членів ОУН.

Розкол ОУН1938 р. після вбивства радянським агентом Є. Коновальця – розкол ОУН на дві частини: ОУН (М) – під керівництвом А. Мельника, та ОУН(Б) – під керівництвом С. Бандери.

Страта Броніслава Пєрацького. Страту Перацького як вирок революційного трибуналу за злочини перед українцями (зокрема, пацифікацію) організувала ОУН. Рішення про акцію було ухвалено наприкінці квітня 1933 р. на зібранні проводу ОУН під головуванням Євгена Коновальця. Степан Бандера як крайовий провідник ОУН дав наказ на виконання рішення трибуналу. Акцією керував Микола Лебедь.

Варшавський процес ОУНВарша́вський процес 1935—1936 — один із найбільших судових процесів проти Організації українських націоналістів. Відбувся у Варшаві 18 листопада 1935 — 13 січня 1936 року. Усіх учасників процесу звинувачували у приналежності до ОУН, підготовці замаху і вбивстві міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького 15 червня 1934.

Підсудні: Степан Бандера (крайовий провідник ОУН), 26 років, студент Львівської Політехніки;Микола Лебідь, 25 років, абсольвент (випускник) гімназії;Дарія Гнатківська, 23 роки, абсольвентка гімназії;Ярослав Карпинець, 30 років, студент Краківського університету;Микола Климишин, 26 років, студент Краківського університету;Богдан Підгайний, 31 рік, інженер;Іван Малюца, 25 років, студент Львівської Політехніки;Яків Чорній, 28 років, студент Люблинського університету;Євген Качмарський, 25 років, незакінчена гімназична освіта;Роман Мигаль, 24 роки, студент Львівського університету;Катерина Зарицька, 21 рік, студентка Львівської Політехніки;Ярослав Рак, 27 років, юрист.

Вирок: Степан Бандера, Микола Лебідь і Ярослав Карпинець були засуджені до смертної кари, заміненої у зв'язку з амністією на довічне ув'язнення,Микола Климишин і Богдан Підгайний — на довічне ув'язнення,Дарія Гнатківська — до 18,Іван Малюца, Роман Мигаль і Яків Чорній — 12,Катерина Зарицька — 8,Ярослав Рак і Євген Качмарський — до 7 років ув'язнення. Через початок Другої світової війни й окупацію Польщі ніхто з підсудних не пробув в ув'язненні повний термін. Роман Мигаль загинув при перевезенні в'язнів. День оголошення вироку українська громадськість оголосила днем національної скорботи.

Активізація ОУН та збільшення її прихильників хвилювало не лише Варшаву, але і Москву, яка боялась поширення діяльності ОУН на територію УРСР, саме тому в травні 1938 р. радянський агент Павло Судоплатов в Роттердамі вбив лідера ОУН Євгена Коновальця.

Українська греко-католицька церква (УГКЦ)Значний вплив на активність українського населення мала греко-католицька церква, її глава, митрополит А. Шептицький, який користувався великим авторитетом серед західних українців, виступав проти приєднання українських земель до Польщі, всіляко сприяв процесам національного відродження. У 1923 р. А. Шептицького було заарештовано за проукраїнську діяльність: його утримували в Познані в 1923—1924 роках, а звільнили після особистого втручання Папи Пія ХІ.

Висновок: Західноукраїнські землі в 20-30-і роки були об'єктом соціально-економічного, національного гноблення з боку Польщі. Колонізаторська політика викликала широкий національно-визвольний рух, очолюваний українськими політичними партіями та рухами. Великим впливом серед населення західноукраїнських земель користувалася Організація українських націоналістів, заснована у 1929 р. на засадах інтегрального націоналізму.

Дякую за увагу! ©Світлана МАЄВСЬКА