Презентація. " Найтяжча кара звалася життям..." ( за романом "Маруся Чурай" Л.Костенко)"

Життя іде, і все без коректур, І час летить не стишує галопу…

“Найтяжча кара звалася життям…” (Урок-дослідження за романом у віршах “Маруся Чурай” Ліни Костенко) Епіграф: Ця дівчина не просто так, Маруся Це – голос наш. Це – пісня. Це душа. * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * * Хіба то дівка? То ж таки ледащо, Усе б співала. Боже упаси! Ліна Костенко “Маруся Чурай”

“хрущовська відлига”

І теж вона признала під сумлінням,— що так було, любилися ми з Грицем, побратись мали... мови не стає... Що він ходив до тої чарівниці, панове суд, то істина не є. Вона у нього розум відіймила, але було це не тепер, колись. А як вона була йому немила, то хто ж його присилує: женись! Вона ж, дурна, чогось була топилась, по тому ще й заслабла і злягла. А я кажу: чого ти причепилась? Чи ти його у власність набула? А він такий, що він брехать не буде. Грицько був чесний, не якийсь бабій. Він сам казав, що вже її забуде. У домі в нас він був уже, як свій. Оце увосень мали ми побратись. Помщаючись, пропала ж і сама. Вже тато наш і на весілля втратились, а Гриць умер... а Гриця вже нема...  

— Пане Пушкарю, полковнику полтавський, а добродію наш! Що вам маю сказати? Спасибі людям за тишу. Он сидить писар, Туранський Ілияш. Хай він мої сльози запише.    Чужа душа — то, кажуть, темний ліс. А я скажу: не кожна, ой не кожна! Чужа душа — то тихе море сліз. Плювати в неї — гріх тяжкий, не можна.   І чим же, чим ви будете карати моє смутне, зацьковане дитя? Чи ж вигадає суд і магістрати страшнішу кару, ніж таке життя?!   Ви грамотні. Ви знаєте латину. За крок до смерті, перед вічним сном, одного прόшу: у мою дитину не кидайте словами, як багном!

Я, може, божевільним тут здаюся. Ми з вами люди різного коша. Ця дівчина не просто так, Маруся. Це — голос наш. Це — пісня. Це — душа.  Коли в похід виходила батава,— її піснями плакала Полтава. Що нам було потрібно на війні? Шаблі, знамена і її пісні. Звитяги наші, муки і руїни безсмертні будуть у її словах. Вона ж була як голос України, що клекотів у наших корогвах! А ви тепер шукаєте їй кару. Вона ж стоїть німа од самоти. Людей такого рідкісного дару хоч трохи, люди, треба берегти! Важкий закон. І я його не зрушу. До цього болю що іще додам? Вона піснями виспівала душу. Вона пісні ці залишає нам. Ще тільки вирок — і скінчиться справа. І славний рід скінчиться — Чураї. А як тоді співатиме Полтава? Чи сльози не душитимуть її?

...А вже світає. Сумно, сумно, сумно благословляється на світ. Десь коні ржуть і глухо грають сурми. Полтавський полк виходить у похід.   Десь грають сурми. В добрий час їм грати. В литаври б’ють, так само як колись. Душа рвонулась — і застряла в гратах, прозорі руки з гратами сплелись.   Далекий гомін сповнює в’язницю. Десь вітер гонить куряву руду. Це вперше, Грицю, це уперше, Грицю, що я тебе в похід не проведу!   Ой, ллються сльози материнські, ллються! Свята печаль, печаль без гіркоти. Загинуть хлопці, то хоча б по-людськи. А як загинув, як загинув ти?!

...Ну, от я й виросла. Ловлю себе на слові. То як, Марусю? Полюбив? Такий? Я — навіжена. Я — дитя любові. Мені без неї білий світ глевкий.   Ото за те й судити мене треба. Всі кари світу будуть замалі. Моя любов чолом сягала неба, а Гриць ходив ногами по землі.   Біднесенький, намучився зі мною. Веселий був, а я була сумною. Ласкавий був, розгублений і добрий. Зайшов за мене, як за чорний обрій.   Гукав мене, а я вже не озвалась. Заплутався,— сказала: вибирай. А в нього ж серце навпіл розривалось. А він Бобренко. Він же не Чурай.

«Дійшла до нас, до гетьмана, відомість, іж у Полтаві скоївся той гріх, що смертю має буть покараний. Натомість ми цим писанням ознаймуєм всіх:   В тяжкі часи кривавої сваволі смертей і кари маємо доволі. І так чигає смерть вже звідусіль, і так погрйбів більше, ніж весіль. То чи ж воно нам буде до пуття — пустити прахом ще одне життя?   Чурай Маруся винна у в одному: вчинила злочин в розпачі страшному. Вчинивши зло, вона не є злочинна, бо тільки зрада є тому причина.   Не вільно теж, караючи, при цім не урахувати також і чеснот. Її пісні — як перло многоцінне, як дивен скарб серед земних марнот.   Тим паче зараз, як така розруха. Тим паче зараз, при такій війні,— що помагає не вгашати духа, як не співцями створені пісні?   Про наші битви —на папері голо. Лише в піснях вогонь отой пашить. Таку співачку покарать на горло, — та це ж не що, а пісню задушить!»

Ми з нею рідні. Ми одного кореня. Мабуть, один лелека нас приніс. Батьки у нас безстрашні й невпокорені і матері посивілі од сліз.   Минув той час, ті грози відгучали. Нові громи схрестились на мечах. Ми з нею — діти однії печалі. Себе читаю у її очах.   Минають ночі думами, півснами... І я минаю... і минають дні... Вона мовчить і думає піснями. І не минають лиш її пісні.

Роман у віршах – форма епічної і ліро-епічної поезії, що дотримується вимог роману у зображенні дійсності.

Сенкан до образу Марусі та Гриця Іменники Прикметники (означення) Дієслова Фрази і речення Епітети або вислови про героїв.

Мавка – Лукаш Маруся – Гриць Леся Українка “Лісова пісня” Ліна Костенко “Маруся Чурай”

Три площини духовного виміру Національні Морально- Психологічні етичні

Маруся Гриць Іскра Гриць Маруся Галя

Талант – рівень освіченості. Талан – доля, успіх, щастя.

Оцінка учнями-одинад- Актуальність цятикласниками проблем сьогодні Твір Ліни Костенко “Маруся Чурай” Повчальність Оцінка твору літературною критикою

Ця дівчина не просто так, Маруся Це – голос наш. Це – пісня. Це душа. Хіба то дівка? То ж таки ледащо, Усе б співала. Боже упаси!

Не знаю я, що буде після нас, в які природа убереться шати. Єдиний, хто не втомлюється – час. А ми живі, нам треба поспішати. Зробити щось, лишити по собі…