Презентація О.Самара " Доросла гра"(скорочено)

Оксана Самара« Доросла гра»Вчитель початкових класів. Чернецька А. А. Урок позакласного читання

Організація класу. Встаньте, діточки, рівненько,Посміхніться всі гарненько. Посміхніться ви до мене,Посміхніться і до себе,Привітайтесь: «Добрий день!»

Мовленнєва розминка. Робота над чистомовкоюЄш- єш – єш – якщо ти друзів справжніх маєш Ди – ди – ди – бережи ти їх завжди Єш – єш – єш – ти і сам прекрасно знаєш Ти – ти – ти – як важко друга справжнього знайти

Мовленнєва розминка. Робота над скоромовкоюҐава ґаву запитала:- Ти на ґанок не літала?- Не літала я на ґанок,То й проґавила сніданок

Письменниця й перекладачка, яка все життя мріяла писати й перекладати. Задля цього ще школяркою прочитала староанглійською «Беовульфа» та «Ромео і Джульєтту», а в 16 вперше виграла творчий конкурс із перекладом вірша П. Шеллі. З мрією про художній переклад вивчала англійську, французьку, польську, турецьку, японську, індонезійську. Переклала з англійської низку поезій Р. Кіплінґа та балади Р. Стівенсона (наприклад, хрестоматійний «Вересовий ель»), з китайської переклала поетів XX ст. Шу Тхін, Фена Найчао, Гу Чхена, Бея Дао. Нагороджена за переклади поезії в 2015 році Міжнародним Кіплінґівським товариством та посольством Канади в Україні.  Для власного професійного зростання перекладала з англійської прозові твори Джеральда Дарелла, Кресиди Коуел, Урсули Ле. Гуїн, з французької – Анрієт Бішоньє. Для видавництва «КМ-Букс» переклала романи Джефа Вандермеєра «Знищення» та «Засвідчення». Для «Видавництва Старого Лева» переклала романи Террі Пратчетта «Жнець» та Діани Вінн Джонс «Дев’ять життів Крістофера Чанта». Оксана Самара

Гімнастика для очей

Доросла гра(скорочено) Сергій уперше вийшов надвір без шапки: зазвичай мама пильно стежила, як він одягається,і неодмінно цілувала в лобик перед виходом. Але сьогодні він зібрався швидко, що вона не встигла вийти в коридор, прожогом вискочив за двері, на ходу крикнув: «Мам, я гуляти!» і пострибав донизу сходами. Звісно, він любив маму, просто інколи треба вирішувати самостійно. Надворі було тепло, дзижчали перші мухи. На бузковому кущі бруньки зробилися товстими, як карамельки, і точилися прозорою юшкою. Сонце сліпило, відбиваючись у вікнах будинків і сотнях маленьких калюж від учорашнього дощу. Сергійко радісно розсміявся і щодуху кинувся на майданчик – там завжди збиралися його друзі.

Так і тепер: Вадик і Олег навпочіпки сиділи за низьким бетонним бортиком і перешіптувалися. Зрідка хтось із них підводив голову і пильно розглядав щось на іншому кінці майданчика. Сергій не бачив за кущами, що то, і поспішив до них, присів поруч з хлопцями. Сашко пішов за м’ячем,-тихо пояснив Олег,- але він його не принесе. Чому? – здивувався Сергійко, але відповісти ніхто не встиг. Почувся тупіт , і захеканий Сашко з круглими очима плюхнувся на землю поруч з ними. Я не можу, хай Сергій сходить, - сказав він. Ну й схожу,- Сергій стенув плечима і звівся на рівні ноги. Хлопці дивилися на нього знизу вгору. В їхніх поглядах був острах і захоплення.

Сергій озирнувся і побачив м’яч: той закотився під лавочку, на котрій сидів якийсь чоловік. Сергій рушив до нього , дивуючись з переляку друзів: вони що цього дядька злякалися? Що ближче він підходив, то повільніше йшов. Із чоловіком було щось не те. Він бачив його зі спини: коротке волосся, широкі плечі… Що ж не так? І раптом зрозумів: він сидів на одному кінці лавки, а його ноги виднілися з-під іншого. Що за фокус? Сергій підступив ближче. Цієї ж миті дядько нахилився і лівою рукою видобув з –під лавки м’яч. А тоді повернувся до Сергія і простягнув м’яча йому. Сергій примерз до місця. Права рука чоловіка скидалася на якусь клешню, а половина обличчя мала колір сирого м’яса. Він тільки почув краєм вуха, як хлопці позаду дружно охнули і чимдуж подалися навтіки.

Він теж хотів, але не міг зрушити з місця. Дядько дивився на нього кілька хвилин, і Сергій хоч убий не розумів, що у нього на думці. А потім він кинув м’яч Сергієві, як справдешній баскетболіст. Сергій упіймав , розвернувся і майже побіг , коли за спиною раптом щось грюкнуло. Він озирнувся: дядькові ноги лежали на землі окремо, а сам дядько нахилився , майже ліг на землю, і намагався підчепити їх понівеченою правою рукою. Сергій дивився ,як заворожений: він і забув ,що хотів тікати. Дядько тягнувся щосили, але йому бракувало якихось п’яти сантиметрів. Сергій зітхнув, поклав м’яча на землю, підійшов і по одній подав чоловікові його ноги. Той усміхнувся, і хлопчикові аж мороз пройшовся поза шкірою: з лівого боку чоловік мав нормальне симпатичне обличчя, а праворуч- червоне і

лискуче, як помідорна шкірка. - Протези так натирають,- поскаржився він.- Хотів відпочити. Ясно,- сказав Сергій. Він не знав, що зазвичай кажуть у таких випадках.-У футбол граєте? – спитав дядько. Сергій намагався дивитися тільки на ліву, нормальну половину обличчя. Граємо. З хлопцями,- кивнув Сергій. Ясно,- зітхнув дядько. – Я в твоєму віці теж грав. Воротарем . Сергій дивився, як він прилаштовує на місце протез , затягує кріплення. Хотів піти, але не міг. Йому було вже не так страшно, і відчував , що тікати тепер- неправильно. А в нас немає воротаря, - тихо додав Сергій. Він бачив краєм ока, як хлопці по одному сторожко наближаються до них. Чоловік опустив холоші , обережно звівся, зробив кілька кроків. Він рухався плавно і виглядав цілком звичайним, якби не рука і обличчя .

Руханка

Сергій нізащо б не здогадався, що ноги у нього- несправжні. А взагалі , як вам ходити- зручно? – випалив раптом хлопець і відразу ж прикусив язик. Але чоловік не розсердився. -Краще, ніж не ходити. Мене звати Іван. Як мого тата! –вигукнув Сергійко. – Він служить у 26-й бригаді територіальної оборони. Треба ж! А я в 24-йслужив. – дядько усміхнувся , і Сергій остаточно перестав боятися. Їх оточили Вадик, Сашко й Олег із м’ячем в руках. Чоловік здався приязним, і цікавість хлопців перемогла страх. Може, постоїте на воротах? – випалив Сергій. – Тато інколи стояв. Ми будемо бити обережненько. Хлопці принишкли. Іван засміявся і підморгнув:- А давай!

Він стояв рівно посередині воріт, і коли м’яча довго не було, хапався руками за штангу, підтягувався або просто висів. Сергієві здавалося, що йому важко грати, і він старався бити рівно по центру воріт, щоб Іванові не доводилось зайвий раз бігати. Мама прийшла через годину і принесла шапку. Довелося прощатися. Іван потиснув йому руку, як дорослому, і пообіцяв зіграти ще. Розпашілий від гри , Сергій відповів на рукостискання, і тільки потім зрозумів, що потискав праву, понівечену руку. Він ішов додому і намагався згадати, яка та рука на дотик – гладенька, прохолодна і ніжна…Геть не така, як на вигляд. Мам, знаєш, в Івана протези. Там такі залізні трубки і коліна, як у робота!- він спробував показати рукою, які саме коліна.- Але він нормально грає. Треба ж , - сказала мама і задумалася. А Сергій не міг заспокоїтися:

Уяви, він у бетеері обгорів. Служив у 24-й бригаді, а наш тато в 26-й… Цікаво, він теж їздить у бетеері? Мама кивнула, і тоді Сергій спинився і запитав тихо-тихо , ніби не хотів навіть, щоб вона розчула: А якщо наш тато теж …повернеться таким?... Що ми будемо робити? Мама на мить міцно стисла його руку, а потім відпустила. Присіла напочіпки , обійняла його за плечі й притислася лобом до лоба. Я буду його любити. А ти? Сергій хвилинку подумав і відповів:- А я гратиму з ним у футбол.

Дай відповіді на запитання

23.05.2024 СьогодніРефлексія. Вправа «Емоційна ромашка». Дай відповіді цеглинками LEGOУ мене все вийшло. Було важко. Нічого не зрозумів