Презентація "Письменники Дубенщини"

ПИСЬМЕННИКИ ДУБЕНЩИНИ

Біографія. Любов Антонівна Пшенична (нар. 29 червня 1955 року, с. Закриниччя, Баранівського району Житомирської області) — українська поетеса, педагог. Дружина письменника Миколи Пшеничного. Закінчила дошкільне відділення Рівненського педагогічного інституту. Працювала учителем та вихователем. Відмінник народної освіти УРСР. Викладала у Дубенському педагогічному коледжі, працювала в Дубенському міськвідділі соцзахисту на Рівненщині. Голова Дубенської регіональної організації Національної спілки письменників України. Твори Любові Пшеничної введені у шкільні підручники для учнів молодших класів, друкувалися в перекладах російською, білоруською, тувинською мовами. Лауреат обласної літературної премії імені Валер'яна Поліщука.

КОБЗАР НА ВОЛИНІВолинь, Волинь... Невольниця і воля... Осіння смута, картоплищ дими... Здається, що оберігає доля. Його межи людцями і людьми. Що зло не розповзлося циркулярне. Ще слово – гіркувате і круте.„До завтра!”- ворон бенкендорфно каркне,До Берестечка навіть проведе. Такі ще будуть скрути і тривоги,Така наруга і така напасть... А поки що – джерельце край дороги. Напоїть і зневіритись не дасть.

НА ІМЕНИНИ ТАРАСА ШЕВЧЕНКАЗаходьте, братове,заходьте в світлицю, братове –Ми ще у житті не збиралисяразом ніколи. Ударило в дзвони пророче Шевченкове слово,Допоки вуста не поснулиі душі іще не схололи... Уся Україна зійшлася у світлій господі. Плечем до плечаприступає весь рід наш великий. Невже аби тільки воскові свічкизапалити?Заходьте, братове,заходьте в світлицю, братове!Не поминки нині. Не поминки. Чуєте? Свято!Нам вірить Шевченко. Нас кличе довірливо Слово. Вкраїно, дивись: Воскресає барвінок хрещатий.

Народився Сергій Порфирович 1 січня 1948 рокув с. Іваннє Дубенського  району. Батьки  його були колгоспниками, але в родині в пошані був «Кобзар» Шевченка, твори Пушкіна та інших поетів. Навчався Сергій Рачинець у Дубенській СШ №7, де закінчив  вісім класів,  потім  Демидівське  ПТУ,  піднімавцілину в Казахстані, працював трактористом на Дубенськомуливарно-механічному заводі. Але любов до літератури, до  художнього  слова  і  мрія  стати  журналістом  привели  його  до  Київського державного університету ім. Т. Г. Шевченка. Після  закінчення  ВУЗу Сергій Порфирович почав працювати у районній  газеті «Червона зірка», згодом науковим співробітником  краєзнавчого музею, а пізніше на радіомовленні, аж поки  не  втратив зір і змушений був піти на пенсію. Серйозна хвороба, котра принесла великі страждання і спонукала Сергія Порфировича до глибокої переоцінки цінностей, змусила  зрозуміти, що народ, до якого він належить, може легше  подолати всілякі труднощі і проблеми на своєму шляху, коли  глибше вникатиме в Слово Боже, де відкриє для себе нові духовні істини. Ще за часів Союзу вийшов з  компартії і розпочав зовсім нове життя. В доробку письменника більше п‘яти десятків книг для дорослих і дітей. Вагомим критерієм загальнодержавного визнання є те,  що вірші Сергія Рачинця увійшли до кількох шкільних  підручників, затверджених Міністерством освіти України, а також до підручника з «Християнської  етики», що  укладений  авторами Острозької академії. До кожного з  розділів взято за епілог 42 віршіпоета відповідної тематики. Цей підручник вийшов тиражем50 тисяч примірників і надрукований за кошти Київської патріархії Православної Церкви Київського Патріархату, також схвалений Міністерством освіти України.

Поклонись Це тобою так зачарована. Світла тиша до самих зір,Ти від Бога мені дарована,Як весняні потоки з гір. Ти любові моєї істина,Все життя бережу її —Чуєш, нас зустрічають піснею. Зачаровані солов'ї. Небо сонячне легким подихом. Шле тобі голубий привіт,Бо в очах твоїх аж до подиву —Зачарований зелен-світ. Хай літа вже в осінній хмурості,Все ж твоє бережу ім'я,І тобою, повір, як в юності,Зачарований знову я.

Пам'ять щастя. А пам'ять щастя, наче нитка, рветься,Перевіряв недавно і давно,Лиш тільки біль лишає знак на серці,А щастя ні — безпам'ятне воно. Його, немов повітря, відчуваєм,Духмяну повінь літнього тепла…Тому й природно, що не пам'ятаємІ не готові до біди і зла. Його, те щастя, просто не збагнути,Воно, як серце в порухах м'яких,Допоки біль не стихне, то й не чути. Здається, що попереду віки. У тебе подив: я сміюсь, не плачу, —Тепло душі твоє не остуджу,Усякий біль я свій переінакшуІ пам'яттю образ не дорожу. Безпам'ятного щастя не розрушу,Бо ти і я — незміряна любов,Ніщо не пересварить наші душі,Допоки з нами всемогутній Бог.  

Мико́ла Миха́йлович Тимча́к народився 1 березня 1956 в селі Велика Березовиця, Тернопільського району, Тернопільської області в багатодітній родині. Батьки його займалися кравецтвом. З дитинства улюбленою книгою майбутнього поета був „Кобзар”, якого він вважав ще одним членом своєї родини. Микола Михайлович закінчив Тернопільську середню школу №8. – факультет української філології Рівненського педінституту. У 1978 році закінчив філологічний факультет Рівненського державного гуманітарного університету. Працював у Білоберізькій і Мокренській школах Дубенського району, завідуючим відділом дубровицької райгазети «Поліський маяк». Вихователем та викладачем Дубенського культосвітнього училища, заступником голови Дубенського райвиконкому на Рівненщині. Обирався депутатом Рівненської обласної ради. Започаткував щорічне Свято козацької слави на Козацькому редуті побіля Дубна, Свято українського вояцтва у селі Майдан на Дубенщині. За вагомий вклад у життя міста Дубна нагороджений почесною відзнакою «Кришталевий жолудь». Є автором слів гімну цього міста. М. Тимчак був одним із авторів кінофільма про Арсена Левковича, створеного самодіяльною народною кіностудією «Дубно». Учасник першого фестивалю «Червона рута» 1989 р., першого фестивалю української авторської пісні та співаної поезії «Оберіг-89» у м. Луцьку, Міжнародного  Шевченківського форуму «В сім'ї вольній,новій», 1989 р., фестивалю української поезії «Золотий гомін», 1990 р., Всесвітнього форуму українців 1992 року, був сценаристом, ведучим і автором-виконавцем пісень звіту Рівненської області у телепередачі «Сонячні кларнети».

Сірим осіннім пейзажем села Пляшеви. Гуси біліли, гуси летіли свійські. Може, то вирвалися з лугової трави. Душі загиблих Нечаїв козацького війська. Тяжко летіли, кричали крізь серце моє. Був коло голосу голос і брат коло брата. Роде мій, родоньку, так ще багацько нас єМожемо крилами хмарну облогу порвати!Вітер вгинався, хрипів під важкими грудьми. Над Богуновими гатями зойкали птахи... Свійський народоньку, в небо себе підійми,Кинувши в багнища череси з грішми і лахи!Перелети понад бідами, перелети,Перестогни, забілій серед чорного болю. Крила здичавілі вже не давай відсікти. Гуси ж летіли і чули під волами волю.

"Козацький редут між селами Плоска і Семидуби на Волині"Ми прийшли з давнини, з глибини правіків,З родових попелищ, з підневільної скрути. Ми — таки проросли із могил козаків. Поза нами — козацькі редути. Поміж нами є всі: і свої, і чужі,І рідня, і «братва», і голота, і панство. На козацькім редуті, на вічній межіНас не раз полишало гетьманство. Дяка Богу, ще є поміж нас Богуни!Може, виведуть знов із багнкжи хохлацтва. Ти, надщерблений дзвоне, гучи-стугони,Хай злітаються душі козацтва. Повростали у пам'ять камінні хрести. Нам стояти на смерть, або гнити в неволіУкраїнонько, дай нам до тебе прийти. Й помолитись на Плосківськім полі. Піднімімо серця до високих небес —Ми ж Покровою ще не забуті.Її Син у тортурах вмирав — і воскрес,Аби встояли ми на редуті.

   Оттов Микола відомий Дубенський письменник. Він  автор   творів «І благословен буде…» (2003), «Опале листя» (2007), «Провідник» (2014), «Ностальгія» (2015). Його книга «Вінок терновий» (2010) стала найкращою книгою Рівненщини 2015 року в номінації «Найкраще прозове видання». Член Національної спілки письменників України . Пише переважно на тему визвольної боротьби ОУН-УПА та про Україну. Бо вона – вічна і незборима. Народився 1944 року  в селі Спиридонівка Комінтернівського району Одеської області. Письменник Микола Оттов почав писати художні твори в 60 років, автор декільох великих прозових творів, активно продовжує працювати .  Він удостоєний  міжнародної літературно-мистецької премії імені Авеніра Коломийця за книгу «Провідник».

Микола Пшеничний народився 19 липня 1954 року в селі Молодаво Дубенського району на Рівненщині. Закінчив філологічний факультет Рівненського педінституту у 1975 році. Був директором середньої школи, кореспондентом газети "Червона зірка", з 1990 року - редактором видавництва "Наш край", з 1993 року - "Край" в Дубні. Нині працює науковим співробітником Державного історико-культурного заповідника м. Дубно. Активно друкується на сторінках районних, обласних, всеукраїнських видань. Член Спілки письменників України з 1985 року. У 1980 р. - учасник Всесоюзного фестивалю молодої поезії в м. Кизимі (Тувинська республіка), різних республіканських нарад молодих поетів. Лауреат Тувинської республіканської молодіжної літературно-мистецької премії, Рівненської обласної літературно-мистецької премії ім. Бориса Тена та літературної премії-стипендії штату Нью-Джерсі (США). Микола Пшеничнй автор різножанрових художніх та художньо-документальних книг: "Сьомий материк" (1982), "Межа" (1986), "Осторога" (1988), "Калиновий рушник" (1989), "Чорно-білий світ" (2001), літературного портрету "Григорій Дем'янчук" (2001).

 Сам автор справжній відлік творчої діяльності веде від грудневої публікації 1969 року в одній з обласних газет. Це вже була серйозна поезія: Я тих люблю, хто словом не лукавить, І хто, відкинувши жалі, На герць зі злом стає не задля слави, А задля Правди на землі Твори письменника публікувалися в перекладах російською, білоруською, болгарською, бурятською, тувинською, туркменською та іншими мовами. В особі Миколи Пшеничного до літератури прийшов поет загостреної соціальної проблематики, чистого джерельного голосу. Автор вдається до несподіваних образів і співставлень, вміє сказати по-своєму, створити незвичні і водночас природні образи. В його творчих доробках боротьба проти чорних бід, безгосподарності, за зелене вбрання отчої землі, за справедливу долю і історію свого народу. "Сьомий материк" (1982) за тематикою книга про рідний край: це рідне село Молодаво, річка, прибережні рослини, ліс; про сільського дядька, який з гільзи майструє синичник, про безрукого млинаря, що верховодить на вітряках. За пафосом "Сьомий материк" збірка наступальна. Тут лунає тривожний голос поета на захист "сьомого материка", материка материнської пісні, чистої річки, неповторної краси поліського села. Поета турбує безлюдність села, те, що зникають народні пісні, "схлипує мазутом, зітхає" річка, не росте більше на берегах лепеха. . . Це окремі вірші, але разом з назвою збірки вони створюють чітку проблематичну спрямованість книжки.

Світлана Василівна Рачинська І так, про себе… Проста, звичайна людина. З почуттями – відчуттями. Далека до надзвичайності. Черпаю натхнень блукаючи за ширмою буття дорогами особистого самопошуку. Кожна особистість, рано чи пізно, бодай трішки замислюється про сенс: сенс свого існування, свого покликання, свого життя. Здавалося б, захоплена з дитинства точними науками, і думки не припускала про можливі творчі горизонти колись. Але сталося не так як гадалося. Виявляється, досить легко бути учнем-гімназистом математичного класу і суміжно шукати себе у творчості.   Душа балансує два протилежних захоплення, так як паралельні один-одному, дозволяють відпочивати з користю і таким необхідним задоволенням , що згодом переростатиме у прекрасну залежність – любов до слова, як такого. Що ж для мене поезія? Це щось особливе! Світле внутрішнє наповнення, мозаїка слів, яка прагне передати уявлення світу і згодом скласти свою картину того – внутрішнього бачення. Я можу порівняти її з маленьким пташенням, яке щойно з’явилось на світ, і зриваючись над прірвою, відчуває перші можливості свого польоту, як основного покликання… Іноді мені здається, що я надто ідеалізую цей світ, видаючи бажане за дійсне…   Але точно знаю, що віра, і саме віра - здатна змінити наше завтра… А слово, як дарований Всевишнім інструмент – обов’язково вималює в свідомості більшости - білого покровителя- птаха, і ймення йому буде “ Мир”… 

Люди не знають, сказати між нами,  Янголи - також колишні земляни,  Бог створив світ зі своїми птахами Кращих із них - наділив руками. Люди не знають, що з вадами тіла В них виростають невидимі крила,  Люди не знають багато, одначе,  Ходять між ними бідні й незрячі,  Биті, покинуті, хворі, самотні,  Люди не знають, вони сьогодні Можуть підняти даровані руки,  Можуть складати нечувані букви,  Можуть писати небачені квіти,  Люди не знають, що вміють жити,  Й того, що янголи в них дрімають,  Люди не знають. 

Дідові дерева. Дідові дерева ростуть корінням в небодідове каміння то моя будівляптахівня на південь а на північ стайняна покрівлі зірка всевидяща тайнабіля біла хижа може біла ласкаклен стоїть як янгол і тримає паскуще ламають внуки духмяну ту скибуписанковим стуком б`ють в домівку дідаде ліси травневі розганяють зливиі отой що з неба стоїть з дідом зліва