Презентація "Політика історичної пам’яті в Україні".

Політика історичної пам’яті в Україні. Комеморативні практики. Польова робота з дослідження білих плям в українській історії. Дослідженнята офіційне визнання Голодомору, жертв політичних репресій, реабілітація героїв визвольного руху. Позиція української держави щодо історичної проблематики на міжнародному рівні. Формування засад меморіальної героїки Небесної сотні та героїв російсько-української війни. Пам’яткоохоронна справа в Україні. Питання декомунізації.

В Україні щодо політики пам'яті є групи, які орієнтовані на примирення і групи, які прагнуть ескалації конфронтаційних настроїв. Україні сьогодні необхідно повернути собі пам'ять, а також і критичний патріотизм. Народ, який гордиться своєю історією, зможе перенести важку правду про власну історію.

Політика пам’яті – це сукупність соціальних практик, спрямованих нарепрезентацію (чи модифікацію) певних образів минулого (образів спільногоминулого), актуалізованих сучасним політичним контекстом. Політика пам’ятістосується передусім інтерпретації минулого й вибудовується з огляду наконкретні внутрішні та зовнішні чинники функціонування держави та характерполітичної влади. Предмет політики пам’яті є подвійним, та передбачає, з однієїсторони, конструювання певної спільної пам’яті, як системи колективнихуявлень про минуле, з іншої – цілеспрямований вплив на індивідуальну пам’ятькожного громадянина.

Базовими принципами вибудови образів-спогадів при конструюванні політикипам’яті в Україні є травма/трагедія та тріумф. Травмуючий образ минулогоконцептуалізує політику пам’яті держави, водночас тріумф – героїзує її. Окремісюжети минулого потрапляють в зону “змови мовчання” (колективна пам’ятьнамагається не згадувати те, що травмувало її найболючіше). Водночас політикапам’яті є ретранслятором історичного досвіду, іноді гостро травматичного. Свідома актуалізація зон “змови мовчання” використовується дляунеможливлення ретравматизації.

У політиці пам’яті відображаються:– досвід суспільства,– актуальний стан його базових інститутів,– його соціально-політична структура, – співвідношення суспільних сил, – переконання та оцінки державно-політичних лідерів. Репрезентації минулого здійснюються у вигляді різноманітних практик:– вербалізованих (промови політичних лідерів, підручники, наратив тощо); – візуальних (державна символіка, пам’ятники, музеї тощо);– ритуальних (паради, свята тощо). Актуалізація політики пам’яті відбувається також через місця пам’яті(П. Нора).

Комеморативні практики.

Поняття "комеморативні практики" лише входить в ужиток в українському контексті, де проблема пам’яті про десятиліттями замовчувані чи викривлені історичні наративи, а також їх вшанування постала несподівано гостро. Під комеморативними практиками слід розуміти весь комплекс дій та об’єктів, як-то ритуали та церемонії, пам’ятники та меморіальні комплекси, спрямованих на репрезентацію певного історичного наративу, який є значущим для значної частини спільноти.

Напевно, найкрасномовніше роль комеморативних об’єктів у суспільному та політичному житті країни демонструє історія з досить-таки консервативним з огляду на форму та реалізацію пам’ятником у Сеулі. Бронзова скульптура маленької дівчинки, що сидить на лавочці навпроти Японського консульства в Кореї, має назву "Статуя миру" або "Статуя жінки для розради". Спроєктований Юнсон Кім та Сегьойн Кім і встановлений в 2011 році пам’ятник вшановує понад 200 тисяч корейських жінок, які примусово працювали в японських публічних домах під час Другої світової війни, щоб розраджувати військових. Ця ганебна історія і досі публічно не визнана Японією, а отже, встановлення монументу спричинило дипломатичний скандал – відкликання японського посла в Кореї та згортання перемовин з економічного співробітництва. Протягом останніх кількох років між двома країнами точаться запеклі суперечки щодо монумента. Японська сторона вимагає негайно його демонтувати, корейські активісти чатують біля скульптури і влаштовують демонстрації на її підтримку. З огляду на масштаб проблеми, цікавою є позиція уряду, який не замовчує "незручну" історію попри те, що це суттєво впливає на відносини з одним із найбільших економічних партнерів у регіоні.

Безумовним лідером у справі державної політики пам’яті є Німеччина – країна, що й досі живе з почуттям провини за злочини Другої світової війни, зокрема, Голокосту. Звернімо увагу на два комеморативні об’єкти в Гарбурзі і Каселі та проект, що можна побачити в більш ніж 1200 містах та селищах Німеччини, Австрії, Польщі та інших країн Європи. Отже, проект "Камені спотикання" (Stolpersteine) був ініційований німецьким художником Гунтером Демнігом в 1994 році і являє собою камінці розміром 10 см з латунними листами, на яких вигравійовано ім’я, місце народження та смерті людини, що стала жертвою репресій за часів нацизму. Камені розміщено біля будинків, де мешкали ці люди.

Окрім досить витонченої та продуманої з художньої точки зору ідеї, проект цікавий партисипативним елементом. Кожен охочий може долучитися до дослідження. На сайті проекту є детальна інструкція, де і як шукати інформацію про колишніх мешканців, отримати дозвіл на встановлення каменя і таке інше. Таким чином, люди не перетворюються на пасивних "споживачів" наративу, що для них сконструював хтось інший (чи то історик, чи політик), а самі стають співтворцями, співдослідниками історії. Така активна позиція запобігає забуванню, яке є майже неминучим зі зміною поколінь, і, що найважливіше, формує самостійний критичний погляд на історію.

Партисипативний елемент є ключовим і в "Монументі проти фашизму" в Гамбурзі, зведеному в 1986 році та завершеному в 1993 за проектом Йохена Герца і Естер Шалев-Герц. Протягом 8 років колона заввишки 12 метрів занурювалася в землю у вісім етапів, доки остаточно не зникла. Протягом цих років колона заввишки 12 метрів, вкрита шаром свинцю, занурювалася в землю у вісім етапів, доки остаточно не зникла. Городяни мали змогу залишити на колоні свої імена та написати, як вони ставляться до фашизму. Кожного разу, коли на гранях колони закінчувалося вільне місце, її занурювали глибше у землю. Наразі під землею перебуває 70 тисяч написів сімома різними мовами. Табличка біля зниклого монументу закликає бути пильними, адже врешті-решт лише ми самі можемо встати на боротьбу з несправедливістю.

Автор кассельского "Фонтану Ашрота" Хьорст Хохейсел, відомий своєю пропозицією підірвати Бранденрбурзькі ворота, сповідує ідею контр-монументу. За словами художника, неможливо заповнити порожнечу, утворену масовим знищенням людей. Тож, вважає він, годі й намагатися створити якісь позитивні форми. Натомість треба працювати з негативами, контр-формами. Оригінальний 12-метровий фонтан в Касселі було зведено на центральній площі міста в 1908 році за гроші єврейського підприємця Зигмунда Ашрота. Звісно, єврейський дарунок було стерто з лиця Землі нацистами в 1939 році. Пізніше на цьому місці з’явилася клумба, а городяни швидко витіснили спогади про руйнування фонтану через його єврейське походження, розповідаючи про англійську бомбу, що влучила в нього. З цією історичною несправедливістю не хотіло миритися "Товариство з рятування історичних монументів", тож оголосило конкурс, в якому переміг Хохейсел з негативною формою фонтану. Замість того, щоб здійматися вгору, він западає углиб землі.

З формою попрацювала і голландська мисткиня Карін Даан, авторка "Гомомонументу" (1987) в Амстердамі. Рожевий трикунтик слугував відзнакою гомосексуалів у нацистських концтаборах. Рожевий трикунтик був відзнакою гомосексуалів у нацистських концтаборах. Щоб надихнути жінок та чоловіків нетрадиційної сексуальної орієнтації в їхній боротьбі проти репресії та дискримінації, Даан утворила великий трикутник з трьох менших рожевих мармурових трикутників, вмонтованих у землю біля церкви Вестеркерк.

Останнім прикладом комеморації, і цього разу це не об’єкт, а радше церемонія, є "Гучний голос" мексиканського митця Рафаеля Лозано-Хемера. Він створив свою інсталяцію до 40-х роковин різанини Тлателолько, аби вшанувати пам’ять студентів, які вийшли на антиурядовий протест напередодні відкриття Олімпійських ігор в Мехіко в 1968 році. Поліція оточила протестувальників і використала вогнепальну зброю. Кількість жертв, за різними підрахунками, складає кілька сотень, але й дотепер залишається невідомою. Коментуючи навмисне забування, митець вирішив надати слово очевидцям та учасникам протесту і встановив на площі відкритий мікрофон та гучномовці. Не дивно, що ця історія старанно замовчувалася протягом десятиліть. Тож коментуючи це навмисне забування, митець вирішив надати слово очевидцям та учасникам протесту і встановив на площі відкритий мікрофон та гучномовці. Історії людей транслювалися по місцевому радіо у прямому ефірі, а голоси трансформувалися в потужний промінь світла, що мерехтів над містом.

Визнання́ Голодомо́ру геноци́дом — це дія певної політичної одиниці (міждержавної організації (наприклад, ООН), держави, регіональної чи муніципальної одиниці в межах певної держави), релігійної організації чи громадської організації (наприклад, певної асоціації вчених), яка констатує, що Голодомор був актом геноциду українського народу, здійсненого сталінським режимом.28 листопада 2006 року Верховна Рада України ухвалила закон «Про Голодомор 1932—1933 років в Україні», яким Голодомор визнаний геноцидом українського народу. Станом на 12.12.2022 Голодомор визнали актом геноциду українців 21 зарубіжна держава та Україна.

Формування засад меморіальної героїки Небесної сотні та героїв російсько-української війни18-20 лютого відбулися масові розстріли протестувальників під час Революції Гідності. Відтоді 20 лютого Україна вшановує пам'ять українців, які змінили перебіг історії нашої держави. Події зими 2014 року, коли протистояння між українським народом і тодішнім режимом досягло максимального прояву, стали трагічною сторінкою нашої історії. 18-20 лютого 2014 року в центрі Києва загинули близько ста осіб, кілька десятків людей зникли безвісти, більше тисячі дістали поранення, а сотні — були заарештовані та піддані тортурам. Найбільше активістів Майдану — 48 осіб загинуло 20 лютого 2014 року. Їх разом з іншими 54 загиблими та смертельно пораненими учасниками мирних протестів упродовж зими 2013-2014 років і п'ятьма активістами Майдану, які загинули навесні 2014 року, відстоюючи демократичні цінності та територіальну цілісність України, назвали Героями Небесної Сотні.

До Героїв Небесної Сотні належать люди різних національностей, віросповідання, освіти, віку. Серед них громадяни України, Білорусі та Грузії. Наймолодшому з Героїв, Назарію Войтовичу, було 17 років, найстаршому, Іванові Наконечному, — 82 роки. Смерть першого з Героїв Небесної Сотні, Павла Мазуренка, настала 22 грудня 2013 року внаслідок тілесних ушкоджень, завданих невідомими особами, які були одягнені у форму спецпризначенців. 22 січня 2014 року від вогнепальних поранень під час сутичок у центрі столиці загинули активісти Майдану Сергій Нігоян та Михайло Жизневський. Того ж дня в лісі під Києвом було знайдено тіло зі слідами тортур Юрія Вербицького. До 18 лютого 2014 року вже налічувалось 9 загиблих. 18-20 лютого на Майдані загинуло найбільше людей — 78 осіб, після 20 лютого — ще 20. Останній із лав Героїв, Віктор Орленко, помер 3 червня 2015 року через ускладнення після вогнепального поранення, отриманого під час штурму Майдану силовиками 18 лютого.

Усі Герої залишаються у пам'яті народу, є гордістю й прикладом для майбутніх поколінь. 104 Героям Небесної Сотні посмертно надано звання Герой України, троє іноземців – громадянин Білорусі Михайло Жизневський та громадяни Грузії Зураб Хурція і Давид Кіпіані — посмертно нагороджені орденами Героїв Небесної Сотні. Україна заплатила високу ціну за звільнення від диктатури та свій цивілізаційний вибір — бути частиною Європи. 17 лютого 2021 року Верховна Рада визнала Революцію Гідності одним із ключових моментів українського державотворення та виразником національної ідеї свободи. На вшанування пам'яті загиблих учасників Революції Гідності, 20 лютого по всій Україні проходять меморіальні заходи. У Києві на Алеї Героїв Небесної Сотні традиційно проводять тиху акцію Ангели пам'яті: на гілках дерев, розвішують паперових янголів, що були свідками розстрілів та запалюють Промені гідності, які символізує душі загиблих Героїв.

Герої Небесної Сотні стали для України символом жертовності, героїзму та патріотизму. Прикладом та джерелом натхнення для наших воїнів, які, щоб захистити свою країну, взяли у руки зброю. Наша боротьба за свободу та незалежність триває. Маємо лише один шлях — підтримка та зміцнення ЗСУ, звільнення від російського агресора всієї окупованої території, включно з Донбасом та Кримом, а далі розбудова вільної, демократичної, сильної та квітучої України. Вічна пам'ять і слава Героям! Вони не вмирають, а навічно залишаються славою та небесними захисниками України!

Пам’яткоохоронна справа в Україні. Охорона пам'яток історії та культури — комплекс заходів, що здійснюються на державному або громадському рівні з метою захисту і збереження об'єктів історико-культурної спадщини та історичного середовища в цілому. Включає в себе облік (виявлення, наукове вивчення, класифікацію, державну реєстрацію), консервацію, реставрацію, музеєфікацію, належне утримання й використання пам'яток. Цілеспрямовані пошуки старожитностей почали широко здійснюватися протягом 18 ст., однак ставлення до них обмежувалося фіксацією й описом. Лише з початком 19 ст. наукова та культурна громадськість почала порушувати питання про охорону пам'яток старовини й мистецтва.

До 1917, за умов відсутності відповідного законодавства та системи державних органів охорони пам'яток, вивчення і збереження старожитностей базувалися на громадській ініціативі й меценатстві. На українських землях, які входили до складу Російської імперії, істотний внесок у вирішення питань збереження культурної спадщини зробили наукові товариства, губернські вчені архівні комісії та статистичні комітети, зокрема, Київська археографічна комісія, Київське товариство старожитностей і мистецтв, Київське товариство охорони пам'ятників старовини та мистецтва, Київське церковно-археологічне товариство, Товариство дослідників Волині, Харківське історико-філологічне товариство, Подільський єпархіальний історико-статистичний комітет та ін. Значна пам'яткоохоронна діяльність була пов'язана також із підготовкою і проведенням на теренах України Археологічних з'їздів. У Західній Україні, що перебувала у складі Австро-Угорщини, зокрема в Галичині, протягом 19 — початку 20 ст. діяли центральна та місцеві громадські комісії з вивчення й охорони пам'яток архітектури, історії та мистецтва. Значну увагу збереженню укр. старовини приділяло Наукове товариство імені Шевченка.

Із проголошенням незалежності України з початком 1990-х рр. питання охорони пам'яток знайшли відображення в Конституції України (ст. 56), Основах законодавства про культуру (1992), 2000 було ухвалено «Закон про охорону культурної спадщини». Започатковано Державний реєстр національного культурного надбання. Відбулося значне зростання кількості облікованих об'єктів — із 121 801 в 1991 до понад 147 000 у 1999. Виявляються і зберігаються пам'ятки козаччини, українського національно-визвольного руху, пов'язані з масовими політичними репресіями та голодоморами за радянського режиму. Значна увага приділяється питанням комплексного збереження історико-культурного середовища, зокрема історичних міст, створенню історико-культурних заповідників. Розроблено й розпочато реалізацію державної програми відтворення втрачених визначних пам'яток архітектури, зокрема, 2000 відбудовано Київський Свято-Михайлівський Золотоверхий собор та Успенський собор Києво-Печерської лаври. Національний заповідник «Софія Київська», Києво-Печерський національний історико-культурний заповідник та історична частина Львова включені до Списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО.

Список об'єктів Світової спадщини ЮНЕСКО в Україні станом на 2023 рік налічує 8 найменувань, що приблизно становить 0,69% від загальної кількості об'єктів Світової спадщини у світі (1150 станом на 2021 рік).

Питання декомунізації. Декомуніза́ція в Украї́ні — процес позбавлення від наслідків комуністичної ідеології, що розпочався в часи розпаду СРСР та стихійно активізувався під час ленінопаду в період євромайдану. Процес декомунізації узаконений ухваленим 9 квітня 2015 року Верховною Радою України пакетом законів. 15 травня 2015 року закони підписав Президент України Петро Порошенко. Закони були опубліковані 20 травня 2015 року та набули чинності з 21 травня. 16 грудня 2015 року Окружний адміністративний суд Києва за позовом Міністерства юстиції України до Комуністичної партії України про заборону її діяльності та за участю Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини заборонив діяльність Комуністичної партії України.

Процес декомунізації в суспільному житті України розпочався з декомунізації освіти та виховання. З навчальних програм навчальних закладів були виведені дисципліни, присвячені вивченню основ комуністичної ідеології, історії Комуністичної партії тощо. На підприємствах та у військових частинах були ліквідовані так звані «Ленінські кімнати», прибрані бюсти Леніна та інших комуністичних партійних діячів. Також відбувалось перейменування підприємств, установ та організацій, названих на честь комуністичних діячів, інколи із присвоєнням нових назв на честь українських національних героїв. Одним з перших пам'ятників комуністичному режиму, знесених в Україні, був монумент Великій Жовтневій соціалістичній революції в Києві. Знесення відбулось відповідно до рішення Київради у вересні 1991 року.

Навіщо потрібно перейменовувати вулиці?Цього вимагає Закон України «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів та заборону пропаганди їх символіки». Обидва ці режими знищили в Україні від 14 до 16 мільйонів людей. Цей закон стверджує: будь-які тоталітарні практики неприйнятні для Української держави. Убивати людей не можна ані з класових, ані з расових, ані з будь-яких інших причин. Україна ніколи не збудує заможного та спокійного майбутнього без подолання спадщини тоталітарного минулого. Бо тоталітаризм і добробут – несумісні. Тож перейменування назв вулиць, пов’язаних із комуністичним режимом, – обов’язкова умова того, щоб у нашій державі відбулися позитивні суспільні перетворення. Подібний шлях декомунізації пройшла більшість посткомуністичних країн Центральної і Східної Європи.«Залишити усе як є» з комуністичними назвами було б непослідовно: бо з одного боку засуджуємо нелюдські режими, а з другого – уславлюємо його символи чи імена його провідних діячів у назвах населених пунктів, вулиць, парків, досі зберігаємо їм пам’ятні знаки та пам’ятники. Ці символи тоталітарних режимів, а також такі елементи їх пропаганди мають бути усунені з громадського простору. І це тільки незначна частина роботи із подолання тоталітарного минулого. Україна потребує потужної модернізації. А модернізацію неможливо здійснити на тоталітарних цінностях.

Комуністична влада приховувала ганебні сторінки свого минулого та злочини своїх діячів. Настав час ці приховані сторінки історії відкривати. Наприклад, Петро Войков ушанований у назвах вулиць у містах Сміла, Житомир, Харків, Полтава, Бердичів, Чернігів, Фастів, Умань, Новоград-Волинський і багатьох інших. Донедавна у Херсоні його ім’я носила кондитерська фабрика. За радянських часів його вшановували як видатного діяча революційного руху із партійною кличкою «Інтелігент» та радянського дипломата, вбитого у Варшаві «білогвардійцем». Натомість про участь Петра Войкова у вбивстві родини останнього російського царя за комуністичних часів навіть згадувати було заборонено. А саме Войков особисто добивав багнетом царських доньок, яким на той момент виповнилося від 17 до 22 років, керував і власноруч брав участь у розчленуванні тіл убитих. Зокрема, 12-річного царевича Олексія. Відомо, що Войков зняв з пальця вбитої імператриці Олександри коштовний перстень та вкрав його. Дуже складно пояснити дітям, що таке добре, а що – погано, коли вони ідуть до школи вулицею, що названа ім’ям дітовбивці та крадія. Це лиш один приклад. Серед назв вулиць є імена таких комуністичних діячів, які винні у смерті не кількох осіб, а тисяч або й мільйонів жертв тоталітарного режиму. Декомунізація – це відкриття забороненої комуністичним режимом правди, а не «переписування історії». Щоб бути успішними, реформи мають охопити усі сфери суспільного життя, призвести до зміни і переусвідомлення цінностей усього суспільства.