Презентація "Повсякдення в часи війни: стратегії боротьби і виживання"

Тема уроку. Повсякдення в часи війни: стратегії боротьби і виживанняІсторія України. Підготувала викладачка загальноосвітніх дисциплін ДПТНЗ «Свеський професійний аграрний ліцей»Оксана ТАРАСЕНКО

Українське населення хоті­ло того чи ні мусило пристосовуватися до нових умов, до нового окупанта. Мусило вижити. На окупованих українських територіях нацисти почали встановлення, так званого, «нового порядку».«Новий порядок» передбачав:1) систему масового знищення людей;2) систему пограбування;3) систему експлуатації людських і матеріальних ресурсів. Під час будь-якої війни найгіршу чашу приречене випити мир­не населення, яке мусить пристосовуватися до лихоліття, розрухи, зміни влад та окупантів. Українські земля передбачалося перетворити на «життєвий простір» для «арійської раси». Українські землі як найбільш родючі мали стати джерелом постачання продукції та сировини для «нової Європи». Частину населення окупованих територій планували перетворити на рабів, решта підлягала знищенню.

Життя в окупованому містіПрацювали на польових поштах, у німецькому Червоному Хресті, гебітскомісаріатах, в управліннях місцевої охоронної поліції, по­ліції порядку, німецьких шпиталях, підприємствах, казино і т. ін. Існували також резервні «Українські допоміжні сили», до скла­ду яких входили ті, хто бажав працювати на будь-якій роботі, аби тільки платили. Серед таких було багато учителів, інженерів, вихова­телів, студентів, домогосподарок та інших, які постійно шукали ро­боту. Психологічний стан міського населення залишався важким упродовж усієї війни, що відбилося навіть у німецьких документах. Як писав у листі від 7 листопада 1942 р. німецький інженер Шмандт, майбут­ній директор Дніпродзержинського металургійного заводу, люди ставилися до війни і воєнних подій «вельмu апатично», бо вже звикли до постійних жахів. «Нова» інтелігенція, за словами інже­нера, вважала, що і при німцях залишилися голод і злидні, як і при радянській владі. Наприклад, настрої населення окупованого Києва добре передає щоденник учительки Л. Нартової, яка писала, що люди не мали ні прав, ні сили, щоб захистити себе. Настрій у киян був гнітючий, тому що цілими днями «бігаємо, шукаємо роботу», а біржу праці штурмують голодні люди. По Україні поширювалися настрої, які добре відбиває вислів, зафіксований документально: «у тій війні нічого не можемо втратити, хіба свої кайдани». Тож заради хлібних та продуктових карток, прикріплення до їдалень, безкоштовної медичної допомоги, житла, права на вико­ристання електрики цивільне населення міст через біржі праці праце­влаштовувалося майже в усіх німецьких установах.

Німців зовсім не турбувала доля непрацездатних, у першу чергу дітей з дитбудинків прифронтової зони. Так, наприкінці жовтня 1942 р. у дитячому будинку Харкова по вул. Артема голодною смер­тю померло 170 маленьких дітей. Взагалі ж, за окупаційний час від голоду і виснаження пішло з життя близько 110-120 тис. харків’ян. Можна лише уявити, наскільки важко було виживати не лише тим, хто отримував мізерну платню, а й тій частині городян, яка вза­галі залишилася без будь-якої роботи. Відтак самі обставини під­штовхували людей шукати засоби для елементарного виживання. На початку березня 1942 року у щоденнику Геббельса з’явився запис: «Становище з продовольством в окупованих східних областях надзвичайно скрутне. Там помирають від голоду тисячі й десятки тисяч людей, що цілковито нікого не цікавить». Сотні тисяч мешканців українських міст померли від голоду: відомо про масові смерті у Києві, Дніпропетровську, Вінниці, Запоріжжі, Сумах. У жодному місті населення не було охоплене «плановим постачанням». Селянам також часто забороняли продавати їжу міським жителям, а міських жителів не пускали до сіл за продовольством. Ціни продукти харчування були завищені в декілька разів. Напри­клад влітку 1942 р. на базарах Харкова 1 кг хліба продавався за 150 крб (офіційна ціна – 1,70 крб), 1 яйце - 8 крб (офіційна ціна – 0,80 крб), 1 л молока – 20 крб (офіційна ціна – 1,20 крб) і т. д. Тобто практично всі продукти коштували в 10 разів більше за офіційно встановлену окупаційною владою ціну. У Києві на базарах в берез­ні 1943 р. була подібна ситуація: 1 яйце коштувало 17-20 крб, 1 кг печеного хліба – 400 крб, 1 кг жиру – 1500-2000 крб, 1 фунт (близь­ко 453 г) м’яса – 300 крб.

Після тотальної мобілізації, проведеної в Німеччині наприкін­ці 1941 р., Третій рейх почав відчувати гострий дефіцит робочих рук. 21 березня 1942 р., Гітлер створив «Імперське бюро для вико­ристання робочої сили», мета якого полягала в тому, щоб розв’язати проблему коштом населення окупованих територій. Мобілізацією робочої сили з України переймалися А. Розенберг, Г. Гіммлер, мі­ністр воєнної економіки Шпеєр, уповноважений з «чотирирічного плану» Г. Геринг. Спочатку, у пошуках кращого життя спочатку дехто добровільно їхав на роботи до Німеччини. Проте дуже жалкував про це, коли стикався з реаліями умов праці та ставленням. Останній видав наказ провести негайний набір 380 тис. сільськогосподарських і 247 тис. промислових робітників. Україна повинна була дати відповідно 23 7 і 190 тис. На початок грудня 1942 р. було рекрутовано вже близько 3 млн. робітників з Європи та СРСР (серед них 1 млн. 480 тис. остарбай­терів і 594 тис. радянських військовополонених). Україна в цьому трагічному списку донорів виявилася першою – від 2 млн. 274 тис. до 2 млн. 500 тис. осіб. Тільки з території рейхскомісаріату «Укра­їна» та зони управління військової адміністрації до Німеччини та до «Штральо» (транспортні полки у Польщі) потрапило 2 млн. остарбайтерів. Найбільше їх було вивезено з Дніпропетровської області – 176 тис. 300 осіб, Запорізької – 174 тис. 400, Кам’янець-­Подільської – 177 тис., Київської – близько 450 тис., Полтавської – 175 тис. 100 осіб, Сталінської – 252 тис. 200 осіб, Харківської – 164 тис. 100 осіб. Навесні 1943 р. потік добровольців вичерпався, й почалися масові облави на молодь, яку насильно депортували до рейху.

Ось як зображена тодішня ситуаціяна селі у праці «Сільське господарство України в роки Великої Вітчизняної війни (1941–1945 рр.)»:«Виплати на трудодні (денну норму найпростішої праці, записували 0,5 трудодня, всього було 9 видів робіт) як грошові, так і натуральні, у більшості господарств було призупинено, оскільки для цього не було ані коштів, ані продукції, що майже повністю забиралися державою на потреби війни. Водночас селяни змушені були, крім надзвичайно обтяжливих обов’язкових поставок сільськогосподарської продукції, сплачувати державі ще й грошові податки, що дощенту виснажувало й так неймовірно збіднілі сім’ї». Мовою історичного джерела. Понад те, сільськогосподарський податок з початком війни збільшили на 100% (у грудні 1941-го підвищення скасували, натомість ввели військовий податок). Паралельно зі збором врожаю з українських сіл у 1941-му на початку 1942-го вивозили до Росії сільськогосподарську техніку та худобу. Тварин, яких не встигли вивезти, часто забивали та віддавали м’ясо на потреби армії, іноді їх роздавали місцевим селянам. Гасло евакуації ресурсів, що тривала одночасно з відступом Радянської армії: «Нічого не залишати ворогу». Залишену колгоспну сільгосптехніку виводили з ладу, знищували врожай і продовольство. Стадо евакуйованих корів женуть через Москву. Життя в окупованому селі

Сільські жінки без відриву від роботи опанували професії трактористок і комбайнерок, щоб замінити тих, хто пішов воювати. На полях працювали по 20 годин на день, аби встигнути відправити збіжжя на Схід. Що їстимуть селяни, які залишалися вдома, радянську владу мало хвилювало. Окрім збору врожаю, сотні тисяч сільських жителів, переважно жінки та підлітки, будували оборонні споруди. Тим часом німецька армія швидко просувалася, іноді селяни працювали під кулями та бомбами, хоча на Правобережжі встигли небагато: десь не змогли навіть зібрати врожай, десь не встигли обмолотити й вивезти вглиб країни. Але у восьми східних областях на 11 жовтня 1941 року колгоспи виконали 93,8% від плану збору врожаю. 52,9% скошеного хліба обмолотили. З пізніми культурами не встигли: зібрали лише четверту-шосту частину врожаю овочів, соняшника, картоплі. Одночасно селяни продовжували виконувати плани заготівель сільгосппродукції: м’яса, яєць, молока, вовни, шкур тощо. У вересні 1941 року, наприклад, план із заготівлі м’яса виконали на 80,5%. За свою працю на межі можливостей селяни нічого не отримували. В той час вони не мали навіть паспортів, і їхнє становище можна найкраще описати словом «кріпацтво». Оранка під озимі в колгоспі «Більшовик». Переяслав-Хмельницького району Київської області. 1944 р.

«Загальне напружене продовольче становище в Німеччині більше не дозволяє поновлювати склад обозів і постачання за її рахунок, – йшлося в наказі «Про постачання військ» від 16 червня 1941 року. Про це має пам’ятати кожен командир і начальник під час окупації у країні ворога. Для збереження запасів у Німеччині війська повинні жити коштом місцевого сільського господарства». Мовою історичного джерела. Зберегли й колгоспи, перейменувавши їх на «державні маєтки», селян змушували працювати по 18–20 годин на день, за ухилення і спротив – били, спалювали хати або вбивали. Німці збирали покинуті трактори, намагалися відловити й повернути на колгоспні ферми всю розгублену чи привласнену худобу. Подекуди окупанти повертали земельні наділи тим, хто володів ними до колективізації – в надії отримати зрештою побільше продовольства.

Але продовольства однаково бракувало. І тоді окупанти вирішили забрати його у селян: «Хліб, велика рогата худоба, домашня птиця – все це має бути вилучене у населення для армії, – йшлося у наказах керівництва вермахту військам, які наступали на Україну, – за найменший опір – розстрілювати на місці, а будинки – спалювати». У другій половині грудня 1941 - січні 1942 року війська і поліція конфіскували всі наявні запаси хліба в колгоспах, радгоспах та у населення. У 1942–1943 роках села Київщини, Вінниччини, Житомирщини, Сумщини та інших областей охопив голод. Окупанти забирали у селян худобу та продовольчі запаси. А восени 1943-го німці заборонили селянам сіяти озимі, бо розуміли, що від наступного врожаю їм уже нічого не перепаде. Ще дві форми пограбування селян: грошова реформа, в процесі якої радянські гроші практично конфіскували та обов’язкове страхування людей та майна. Водночас селян обклали податками, наприклад, в райхскомісаріаті «Україна» їх було 12 видів: на всю худобу та власність, навіть за велосипед і домашнього кота треба було платити. Був серед них і податок «за звільнення від радянської влади».

Медичне обслуговування, санітарія. Війна та її неминучі супутники – руйнування інфраструктури, нестача продовольства, промислових товарів не могли не при­звести до посилення негативних впливів на здоров’я людей, до погіршення рівня медичного обслуговування та епідеміологічної ситуації. Захворювання на висипний тиф на окупованій території України у 1942 р., порівняно з довоєнним часом, зросло в 15 разів, на черевний тиф – у 12, на дифтерит – 18 разів. У 1943-1944 роках в Україні лютували тиф, кишкові й венеричні хвороби, дитячі інфекції. Наприкінці 1943-го у зайнятих Червоною армією регіонах України офіційно було зареєстровано 158 тис. випадків захворювань на висипний, черевний і поворотний тиф та дизентерію. Поширеною заразною хворобою в окупованих німцями районах була короста, на яку хворіло 23−63% населення. Діти й підлітки страждали від дистрофії, рахіту, цинги, туберкульозу, кору, дизентерії, скарлатини. Позбавлення українців медичного обслуговування було політикою нацистів, спрямованою на зменшення чисельності місцевого населення. У м. Чистякові Ста­лінської області від хвороб померло близько 10 тис. чол., у Макіїв­ці – понад 12 тис., у Бершадському районі Вінницької області – 12,5 тис. чол. У Сумській області на дифтерит хворіла кожна третя дитина віком від 1-го до 8-ми років. Найбільшою була смертність серед дітей (переважно від інфекційних захворювань) в Охтирсько­му, Роменському, Лебединському районах Сумщини (57%-70%).

Окупаційна влада вдавалася до злочинних дій щодо психічно хворих і дітей. На переконання інспектора генерального комісаріата доктора Кристмана хворих зі втратою працездатності понад 60 %, слід було знищувати, адже рейх потребував лише здо­рових. Часто жертвами нацистського терору ставали діти-інваліди з дитбудинків, а також діти, яких силоміць відправляли до військових госпіталів для того, щоб взяти кров. Окупаційна адміністрація явно не горіла особливим бажанням налагодити повноцінне медичне обслуговування та санітарію в Україні. Переважна більшість «визволителів» керувалася антигу­манними принципами і вважали нормою, коли, наприклад, на вули­цях міст і сіл місяцями лежали неприбрані трупи людей. Нерідко гітлерівці нелюд­ськи використовували дітей для розмінування, як, наприклад, у квітні 1943 р. у м. Попасна (Луганщина), де 12-15-річних дітей прирекли на вірну смерть. Наслідки були страхітливими: 13 дітей загинуло, 35-було тяжко поранено й покалічено, 23 дістали легкі поранення.