Презентація "Роберт Третьяков" до програми "Літературна Харківщина".

Епіграф: Я весь – в моїй епосі, А отже, я ніколи не помру!

- Талановитий поет, журналіст , публіцист, співець.

Закінчив факультет журналістики Київського державного університету імені Т . Шевченка.

Ще хочу трохи зачекать ... О ні, таку підленьку пам `ять Не стану я оберігать! У інших людях рису іншу Я мимоволі помічав: Кого морозило лютіше: Той краще сонце відчував. Ці люди завжди, вічно з нами – Хто є, хто буде, хто поліг … Обороняю їхню пам`ять І пам`ять добрую про них ! Та проти зла ставаючи на бій, Торуючи в людські серця дороги, О вірше мій, ліричний вірше мій, Будь вічним добровольцем у епохи !

Приїхав у Харків. Працював у редакціях харківських газет “ Ленінська зміна “, “ Вечірній Харків ”, завідував відділом поезії у журналі “ Прапор ”. Член спілки письменників України з 1962 року.

Автор збірок « Зоряність » (1961), «Палітра » (1965), « Портрети » (1967), « Поезії » (1971), « Ніжні розтані» (1972), « Меридіани крізь серце» (1977), « Осіннє скресання » (1980), «Поезії »(1986), « Вибрана лірика » (1995) .

Складний і суперечливий світ інтимних почуттів, краса і ніжність людських взаємин, найтонші відтінки людського щастя і горя, порухів людської душі – ось ознаки поезій. Автор пише про правду і добро як найвищі моральні цінності, про повагу до людини, про обов`язок перед людьми і людством, про висоти помислів і звершень батьків, які відстояли в боях для своїх дітей і онуків майбутнє .

За збірку “ Меридіани крізь серце “ удостоєний премії імені П.Тичини “ Чуття єдиної родини ” (1977). Лауреат Харківської обласної премії ім. Героя Радянського Союзу О . Зубарєва .

Я народився в тридцять шостім році, Я народивсь у Жовтнях і Маях, І у моїй поставі, в кожнім кроці Від батька – конституція моя. Такий мій склад. Така хода у мене. Такий на Красній площі в мене брук. Коли ми несемо свої знамена, То ворог прагне вирвати їх з рук. Я народився в сорок першім році. Ударили такі холодні грози, Що блискавками досі – у мені. У ті червоні спекотливі дні У вістрі їх я відчуваю грані, Блискучі і колючі, наче штик, Й полів не жнивних відблиски багряні, Й дитини ненародженої крик…

Я народився в сорок третім році (уральська сталь … сибірські чабани…) Коли в Сталінградському порозі Ворожі перекинулись човни. Холодний клас. Голодна затируха. Зелена картоплина у золі, Й овчина для останнього кожуха Останньому солдату на землі. Я народився в сорок п`ятім році (А хтось загинув – я іще не знав…), Тоді були такі страшні морози Й така до болю радісна весна! Хоч були згорьовані і зранені, Та сіяли ми хліб свій, а не “ брод ”. . Я знаю, що у цім вселюдськім Травні Зі мною знов родився мій народ.

Календарі міняються зимою … І от вже “ сорок шість “ і “ сорок сім “, Коли навис зловісно наді мною Іще гарячий попіл хіросім. … Тепер вони варганять щось “ нейтронне “. Та давній спів В мені луна, як дзвін: “ Нас не трогай – ми не тронем, А затронеш – спуску не дадим! “ Ростуть мої тополя і береза. Я єсьм на світі. Єсьм. І я – не сам, Бо скільки раз я помирав у битвах І скільки раз у братських воскресав. Я народився в кожнім нашім році… Коли ж у землю ляжу я сиру, Мій сину, знай: я весь - в моїй епосі, А отже, я ніколи не помру!

… Він сказав ( хай була та розмова пуста ), Може, сталося так: Що давно вже поезія в мене не та, Ні за що мене та й образили. Що згасає мій жар, Ой, який я дивак! Щось в собі я гублю, Чом вважаю я так щоразу: І не щиро живу, “ Ні про що та й ні за що І бездарно люблю. Або просто в злобі, “ Що увесь я в минулому Мабуть, думати краще Десь заскоруз, Так самому собі… Обережний – в думках, В почуттях - боягуз “… А іще він сказав – Це і справді страшне – Що і ти вже не любиш . Не любиш мене!

 А тобі? Може, є щось приємне в ганьбі, В тій, що хоче убить? Не убить? В тій, що хоче любить? Розлюбить? Ну, то що їй на заваді стає, А чи власне сумління, чи серце моє, Що у щасті тремтить, А у горі мовчить, Аби тільки тривогу твою не збудить. Аби ти не збагнула, як важко мені,

 Я приховую свою у вині. Буду пити, біль те тверезе вино, Хай ти думати будеш, що винне воно, Рятівливим мовчанням я світ зав`яжу І нічого про тебе не скажу … Ну, а потім і біль, і безбілля мине, І ти знову захочеш збагнути мене. І якось уночі, вже на схилу весни Ти тихенько попросиш мене: - Поясни … Як же я поясню, що в моєму житті Є людська моя віра, Є друзі І ти, Що у серці моєму, як в сплаві однім : Вийміть щось із підмурку – І хилиться дім.

- Чого вертатись до старого?- Мене спитав один поет. Моя лірична оборона - Моєї совісті повпред. Бо ми спостерігали часто, Що відбувалося, коли Ішла дивізія у наступ, Забувши про свої тили. А пам`ять людська – смуга фронту. Бої в ній – діло не просте. Потрібна техніка офорту, А не розніжена пастель. Геть лак, вугілля і розмивку ! Мороз і сонце – не сльота. Потрібна чіткість ліній цинку, Що залишає кислота.

 …Є ті, що крізь вузьке віконце Вдивляються в широкий світ, І не бажають бачить сонця, А тільки наморозь і лід. Коли ж приходить справжнє літо, Чекать їх радості дарма, Вони нагадують сердито: “А все-таки була зима!” І майже з радістю злоріки Вони пригадують завжди: “О як тоді скувало ріки І як морозило тоді! Вже скресли? Добре. Ну а сам я Ще хочу трохи зачекать….”

 О ні, таку підленьку пам`ять Не стану я оберігать! У інших людях рису іншу Я мимоволі помічав: Кого морозило лютіше: Той краще сонце відчував. Ці люди завжди, вічно з нами – Хто є, хто буде, хто поліг … Обороняю їхню пам`ять І пам`ять добрую про них!