Презентація "Скандинавія в добу Середньовіччя"

Скандинавія в добу Середньовіччя

Об'єднання північних родів і племен, утворення спочатку дрібних окремих князівств або конунгств, а потім більш великих, на території Швеції відбувалося, насамперед, вздовж головних водних шляхів. Вода з'єднувала, між тим як гори і ліси роз'єднували. Таким чином, панування данців з найдавніших часів стало зосереджуватися близько Зунда і Бельтів, а шведів – біля озер Меларна, Веннерна і Веттерна, між тим як роз'єднані гірські області Норвегії об'єдналися вже набагато пізніше.

Фатальний вплив на древньосвейську культуру мало також зіткнення язичництва з християнством, що поширювалося після Карла Великого з непереборною силою на північ Європи. Св. Ансгарій, «апостол Півночі», ще в 830 р. зробив спробу запровадити в Швеції християнство, але древні аси лише повільно поступалися місцем новому Богу; протягом 2-3-х століть вмирала давня релігія або, точніше, вироджувалась у поезію, надзвичайно величною і суворо-прекрасною, найпишніший розквіт якої відноситься саме до сутінків язичництва. Лише в кінці ХІ століття язичництву було завдано рішучого удару спаленням стародавнього уппсальського «двору богів» (при конунзі Інге Старому)

Швеція

Перехідний період від падіння язичницьких богів до епохи остаточного торжества християнства на Півночі (1060—1250) відзначений серйозними і тривалими внутрішніми розбратами, зумовленими, з одного боку, боротьбою двох релігій, старої і нової, з другого — боротьбою найсильніших князівських родів через верховне панування в країні. Під час цих чвар мало-помалу встановилося в Швеції виборне начало, яке передавало верховну владу в Швеції конунгам з трьох могутніх родів, що носили імена родоначальників-конунгів: Стенкіля (1060—1125), Сверкера і Еріка (1130—1250). Рішуче торжество християнства (католицизму) в Швеції відноситься власне до 1248 року, коли була остаточно затверджена (на соборі в Скенінзі) церковна ієрархія і прийнято безшлюбність духовенства.

За короля Еріка Святого, одного з виборних королів Швеції, шведи вчинили хрестовий похід в язичницьку Фінляндію (1160)

В період усобиць відбувалися зіткнення як між ярлами, так і між претендентами на престол з різних гілок давньоскандинавських конунгів. Це супроводжувалося активною інтервенцією інших народів. Наприклад, у період 1150—1250 років йшло сильне суперництво між династією Сверкерів і династією Еріків, які змінювали одна одну на шведському троні.

Головний представник династії Еріків Ерік Кнутссон повернувся з вигнання в Норвегії в 1207-08 роках. Між його сім'єю і норвезькою панівною елітою існували родинні зв'язки і підтримували його норвезькі війська. Сверкер II був змушений втікати в Данію, де він перебував до того, як став королем. Все це говорить про те, що велика частина шведського дворянства відкинула правління Сверкера. Його родич, данський король Вальдемар Переможний надав Сверкеру військову допомогу, в тому числі чеський загін від тестя Вальдемара, короля Богемії. Основна частина військ однак була зібрана впливовими родичами Сверкера, зведеними братами Сунесенами. Союзник Еріка, норвезький ярл Хокон Божевільний, надав Еріку воїнів, оскільки в 1207 році в норвезькій громадянській війни наступила перерва, безліч норвезьких воїнів готові були шукати собі службу та славу в інших місцях, чим і скористався Ерік Кнутссон. Армія загарбників увійшла у Вестергетланд в середині зими, мабуть, для того, щоб замерзлі озера і річки полегшили пересування військ. Армії зійшлися в жорстокій битві в Лені 31 січня 1208 року. Жодне джерело того часу не описує битву в деталях. Ми знаємо тільки, що данські війська зазнали нищівної поразки. Серед небагатьох, що залишилися живими, був Сверкер II, який втік у Данію. Папа виявив інтерес до справи поваленого короля і наказав Еріку Кнутссону допомогти Сверкеру повернути трон. Коли Ерік відмовився задовольнити ці вимоги, Сверкер повернувся зі свого притулку в Данії з новою армією. Це друге вторгнення закінчилося битвою при Єстільрені в липні 1210 року. Цього разу Сверкер був убитий, що забезпечило престол королю Еріку.

Битва при Єстільрені позначила кінець довгої і кривавої боротьби за шведську корону між двома династіями з 1130 року майже на століття, оскільки лише після смерті Сверкера Карлссона криваві чвари між двома королівськими домами перейшли у більш мирне суперництво.

Невська битва — легендарний бій біля р. Неви між ополченням Новгородської республіки під керівництвом новгородського князя Олександра Ярославовича та шведським військом 15 липня 1240 року. За однією з версій, саме за перемогу і особисту хоробрість у цій битві князь Олександр нібито отримав прізвисько Невський. Про битву відомо з Новгородського першого літопису та Повісті про житіє Олександра Невського (у шведських джерелах битва не згадується).

В епоху панування роду Фолькунгів (1250—1389), найвидатнішим представником якого став ярл Біргер, що правив Швецією як опікун свого сина Вальдемара (1250—1275), першого короля з роду Фолькунгів, і поклав початок завоювання Фінляндії, Швеція стала входити у тісніші зносини з Європою, пристосовуючись до нових умов і перетворюючись за зразком інших держав. Відбулося остаточне розділення станів; католицька церква утворила державу в державі, а дворянство присвоїло собі вирішальну владу в країні, розпоряджаючись і народом, і часто навіть самим королем. Торгівля і внутрішня, і зовнішня, розвивались; виникли нові міста; народонаселення збільшилася як шляхом природного приросту, так і шляхом переселення чужинців, переважно німців з ганзейських міст, які і поклали початок розвитку гірничої справи в ШвеціїБіргер Магнуссон – з 1248 до 1266 року фактичний володар Швеції

Після смерті короля Еріка XI у 1250 році ярл Біргер домігся, щоб його син Вальдемар був обраний новим королем Швеції. Цьому почали чинити спротив інші аристократичні родини, пов'язані з династіями Еріків та Сверкерів. У вирішальній битві при Герревадсбру у Вестманланді 1251 року Біргер переміг конкурентів і закріпив королівську владу за своїм родом. Битва відбулася 1251 року між шведськими повстанцями фолькунгами, яких підтримувала наймана армія, ймовірно переважно німецька, та силами шведської монархії під керівництвом ярла Біргера. Фолькунги — воєнізований рух середньовічної Швеції, що боровся проти централізації влади за рахунок влади місцевої знаті та права на самовизначення. Фолькунги відомі з Хроніки Еріка кількома повстаннями проти шведських монархів між 1210 та 1280 роками. Наприкінці XIII століття королівська влада зусиллями ярла Біргера Магнуссона назавжди придушила рух фолькунгів. Їхній останній лідер був страчений у 1280 році.

Загальний культурний прогрес позначився і в області законодавства; було поліпшено становище жінки, скасовано рабство, стародавні обласні закони зведені (1347) в одне ціле, і цей звід наприкінці XIV століття був прийнятий по всій Швеції, чим було зроблений великий крок до об'єднання провінції в одне державне ціле. Видатне становище дворянства ще зміцнилося привілеями, дарованими наступником Вальдемара, королем Магнусом Ладулосом (1275—1290). Дворян, хто ніс службу на коні, звільняли від податків і роздавали лени в нагороду за державну службу. Лени, втім, не стали спадковим надбанням, унаслідок чого Швеція позбулася залишків феодалізму.

Спадкоємцем Магнуса став син його Біргер, за малолітства якого правил Торкель Кнутссон, що значно збільшив володіння Швеції у Фінляндії, завоювання і хрещення якої завершив сам Біргер. Останній, піддавшись наказам своїх братів, обезголовив свого колишнього опікуна і регента, після чого йому самому довелося вступити в запеклу боротьбу з братами, що закінчилась смертю для них і вигнанням для нього. Королем був обраний його 3-річний племінник Магнус Ерікссон (1319), який в 1332 р. відвоював у Данії Сконію, Блекінге і Галланд; але за відсутністю хорошого сухопутного сполучення, ці провінції скоро знову відійшли до Данії, з якою налагодилися жваві стосунки через Зунд. Володарюючи над обома берегами Зунда, Данія могла на власний розсуд сприяти або перешкоджати морській торгівлі Швеції, внаслідок чого між Швецією і Данією протягом століть і йшла безперервна боротьба за панування над Балтійським морем

Задля забезпечення собі зносин з Європою Швеції доводилося дружити з Ганзою і гольштейнськими графами; вступ шведських королів в спорідненість з царюючими домами Гольштейну, Данії і Норвегії служило цій меті; вона ж обумовлювала завойовницькі спроби Швеції по відношенню до Русі, які були, однак, відбиті Новгородом. В 1363 році Магнус Ерікссон був повалений з престолу дворянством, посилення влади якого, крім згаданих причин, сприяли також «братські чвари» (як, наприклад, між королем Біргером і його братами), що супроводжувались давньогерманським звичаєм роздачі ленів молодшим синам короля. На місце скинутого короля дворяни обрали Альбрехта Мекленбургського (1363—1389), щоб правити від його імені на власний розсуд. Час правління Альбрехта збігається з періодом найбільшого занепаду в Швеції королівської влади і найбільшої могутності дворянства, від чого було мало користі країні. Зрештою шведські вельможі скинули і Альбрехта. В цей час останньою представницею стародавніх королівських родів всіх трьох північних країн, згаслих у чоловічих поколіннях майже одночасно, була данська королева Маргарита, якій і вдалося залучити на свою сторону шведських вельмож, а потім і об'єднати під своєю владою всі три північні держави

Данія

На початку IX ст. данські племена почали об'єднуватися і сильна рука вождя Годфреда, який воював з армією Карла Великого, об'єднала Данію, південь Швеції і Шлезвіг.

X ст. — утворення першого єдиного Данського королівства за Горма Старого (948-958 рр.), який правив на початку X ст., і його сина Гаральда Синьозубого, який закріпив батьківські завоювання і навернув своїх підданих до християнства (960). Король Данії Горм Старий. Король Данії Гаральд І Синьозубий

Прийняття християнства не завадило данцям продовжувати грабіжницькі походи та завоювання. Все Х століття вони атакували британські острови, намагалися взяти штурмом Лондон (у 994 році) і врешті-решт стали правителями Англії у 1016 році. А в 1028 році данські правителі стали ще й королями Норвегії.

На початку ХІІІ ст. були підкорені північна Естонія, західні Естонські острови і землі поморських слов'ян. Опорним пунктом на цих землях стала фортеця Нарва (заснована данцями 30 листопада 1223 р.).

Данія на початку ХІІ ст. стала найбагатшою серед скандинавських країн. В королівстві протягом XII—XIII ст. сформувалися феодальні відносини й завершився процес християнізації населення. Проте У XIV ст. відбулося послаблення централізованої влади. Король Данії Хрістофер ІІ проводив непродуману політику, зокрема воював з феодалаи та ганзейськими городами (захопив Росток). Скарбниця була порожня через купівлю найманців та торгівельне ембарго Ганзи. Через підвищення податків, спалахнуло повстання в Ютландії, Зеландії та на острові Фюн. Розпочалася громадянська війна між королем Хрістофером ІІ та знаттю, яка підтримала претендента на престол Вальдемара III, яка завершилася угодою Хрістофера II з прихильниками Вальдемара. Проте 1331 року король зазнав поразки при Даневірку від Герхарда III, графа Гольштейн-Рендсборзького. Після цього Хрістофер втік на острів Лоланд. На момент смерті Хрістофера II практично все королівство було закладено різним північнонімецьким графам та містам, фактично данська держава перестала існувати. Після смерті Хрістофера II не було проведено виборів нового короля. Взагалі з 1332 року по 1340 рік Данія навіть обходилася без короля. Нового короля обрали лише у 1340 році.

  Частину датських земель відвоювали німецькі феодали, і тільки королю Вальдемару IV Аттердагу («знову день», 1340-1375 рр.) вдалося відстояти цілісність країни ціною низки поступок Ганзі. У 1340 році було вбито Герхарда III, графа Гольштейну, який фактично керував Данією. Того ж року Вальдемар став новим королем, оголосивши у 1341 році амністію. Втім він зіткнувся з низкою проблем — могутністю знаті, загрозою з боку графства Гольштейн, а також банкрутством корони. Для покращення ситуації він одружився з представницею з роду герцогів Шлезвігу, за яку отримав гарне вíно. До того ж підвищив податки, заклав деяке майно, взяв позику у католицької церкви, а також відмовився від данської Естонії на користь Тевтонського ордену за 19 тисяч марок сріблом. Усе це дозволило погасити борги й зрештою повернути до 1344 року значні території південної Ютландії та Зеландії. Деякі замки, зокрема Калуннборг і Зеборг, Вальдемар IV узяв силою. 

Після зміцнення свого становища в країні, король вирішив розширити вплив Данії у Балтиці. Для цього здійснив у 1345 році хрестовий похід проти Литви, але він завершився безрезультатно. У 1346 році Вальдемар IV продовжив боротьбу по поверненню данських земель, зокрема важливого замку Вордінборг у Зеландії. Протягом 1346-1347 року йому вдалося повернути собі замки Ниборг, Вордінборг, а також східну частину острова Фюн.

Планам подальшого розширення могутності Данії заважали постійні повстання селян, невдоволених великими податками. До того ж у 1349 році пройшла пандемія чуми («Чорна смерть»), яка значно зменшила чисельність населення. Втім Вальдемар IV відмовився знизити податки, водночас скористався смертю багатьох представників знаті, щоб приєднати їх володіння до королівських. У 1361 році король захопив острови Еланд та Готланд з містом Вісбю, чим викликав нову війну із Ганзою. Король Вальдемар ІV збирає податки в Вісбю

Данія виявилася підготовленою до війни й зуміла завдати поразки ганзійцям. Водночас знову втрутився з справи Швеції, змусивши укласти шлюб своєї доньки Маргарити із спадкоємцем шведського трону Гоконом. У відповідь знать Швеції обрала новим королем Альбрехта Мекленбурзького, скинувши Магнуса III з трону. Новий король Швеції уклав угоду з Ганзою проти Вальдемара IV. Боротьба тривала з перемінним успіхом до 1368 року, коли Данія зазнала нищівної поразки. Вальдемар IV вимушений був укласти мир з Ганзою, згідно з яким поступався фортецею Гельсінборг на 15 років, надав привілеї у торгівля, погодився на участь Ганзи при обранні нового короля Данії. Втім Вальдемар IV зміг зберегти усі свої завоювання, включно з Готландом.

  Донька й наступниця данського короля Вальдемара IV Аттердага Маргарита (1387—1412 рр.) продовжила політику батька, спрямовану на об’єднання Скандинавії під своєю владою У 1397 р. у шведському місті Кальмар Данія, Норвегія та Швеція уклали За її умовами на всі три країни поширювалася влада одного короля, але в кожній державі зберігалися свої закони й органи влади.Із договору про унію Данії, Швеції та Норвегії (1397 р.)... Три королівства мають жити в любові і згоді... Проте якщо в одному з королівств почнеться війна, будь-який напад іноземців, то це буде стосуватися всіх трьох; кожне має допомогти іншому з усією відданістю й усіма силами, таким чином, щоб королівство залишалося у власному законі та праві... КАЛЬМАРСЬКУ УНІЮ

Норвегія

В епоху вікінгів, в кінці IX століття, вперше відбулося об'єднання південно-західних земель Норвегії. Ця заслуга належить Гаральду I Норвезькому Прекрасноволосому. Норегія в ІХ ст. Вирішальну перемогу над об'єднаним військом ярлів він здобув в битві біля Гафрсфйорді у 872 році. В сучасній Норвегії ця битва є досить шанованою подією. В 1993 році на честь битви був споруджений монумент «Клинки в камені». Гаральду також вдалося підкорити Оркнейські і Шетландські острови.

Конунг Гарольд І відняв у бондів землі і повернув їх тільки на правах льону (так зване «відібрання Одаль»), тобто запровадив феодалізм. Гаральд залишив після себе безліч синів, двоє з яких стали конунгами Норвегії. Ще за життя він призначив собі в співправителі сина Ейріка на прізвисько Кривава Сокира. Після смерті Гаральда Ейріку довелося боротися з братами за верховенство в Норвегії. Спочатку він розгромив двох братів, які полягли в бою. Однак незабаром в країні з'явився ще один, молодший син Гаральда — Хаакон, який виховувався до цього часу у англійського короля Етельстана. Хаакон пообіцяв бондами відновити їх стародавні права і швидко отримав їх підтримку. В результаті Ейрік був змушений залишити Норвегію і виїхати в Англію, де і помер.

Після приходу до влади Хаакон, який був вихований при англійському дворі в християнському дусі, намагався ввести в Норвегії християнство, проте зустрів серйозний опір з боку бондів. Він не став старатися, тому країна ще кілька десятиліть залишалася язичницькою. Правління Хаакона, що отримав прізвисько «Добрий», супроводжувалося постійними зіткнення з синами Ейріка. В останнім з них, в битві при Фітьяра, незважаючи на перемогу, Гакон був смертельно поранений. Вмираючий конунг передав владу своєму суперникові — синові Ейріка Харальду Сіра Шкура.

Новому конунгу довелося боротися з ярлами Хладира, які не бажали підкорятися центральній владі і користувалися підтримкою данських конунгів. Зрештою, Гаральд загинув, потрапивши в пастку данців. Після цього влада в Норвегії перейшла до данського конунга Гаральда Синьозубого. Він призначив своїм ставлеником ярла Хладира Гакона Могутнього. Той, втім, незабаром розірвав відносини з Гаральдом Синьозубим після того, як данці спробували ввести християнство в Норвегії, а після виграної ним битви при Хйорунгавазі фактично став самостійним правителем країни. Незважаючи на те, що в цілому правління Гакона характеризується позитивно, в кінці життя він викликав невдоволення бондів. Вони підняли повстання й підтримали нового претендента на престол — Олафа Трюггвасона, нащадка Гаральда Прекрасноволосого по батьківській лінії, і в 995 році Гакон був убитий.

Епоха вікінгів закінчилася 1066 р., поразкою норвезького короля Гарольда ІІІ в битві при Стемфорд Бріджі від англійського короля Гарольда Годвінсона, котрого невдовзі розгромить інший норманський правитель Вільгельм Завойовник, чим започаткується норманська династія в Англії. Битва при Стемфорд Брідж. Гарольд ІІІ

Під час тривалого правління Гокона IV (1217—1263 рр.) громадянські війни стихли, і Норвегія вступила в нетривалу «епоху розквіту». У цей час завершилося створення централізованого управління країною: було засновано королівську раду, король призначав регіональних губернаторів і судових чиновників. Хоча регіональні законодавчі збори (ting) ще зберігались, у 1274 р. було ухвалено загальнодержавний звід законів. Владу норвезького короля вперше визнали Ісландія і Ґренландія, вона міцніше утвердилася на Фарерських, Шетландських і Оркнейських островах. Інші норвезькі володіння в Шотландії були формально повернуті в 1266 р. шотландському королю. У цей час процвітала морська торгівля, і Гокон IV, резиденція якого знаходилась у центрі торгівлі — Бергені, підписав перший з відомих торговельних договорів з королем Англії. У 1364 році останній шведський король з династії Фолькунгів, Магнус Ерікссон, що був одночасно королем (з 1319 по 1355 роки) Норвегії, був вигнаний, і королем Швеції був обраний німецький герцог Альбрехт Мекленбургський. Ще раніше Магнус Ерікссон був вигнаний з Норвегії, і наступником став його син Гокан VI. Незадоволена політикою Альбрехта Мекленбургського частина дворянства закликала дочку і спадкоємицю короля Вальдемара Аттердага, королеву Данії Маргариту, вдову сина і співправителя Магнуса Ерікссона — Гокана VI, щоб звести її на престол разом з малолітнім сином Олафом

Кальмарская унія1397 – 1523