Презентація: "Сталінградська, Курська битва та битва за Дніпро"

Сталінградська, Курська битва та битва за Дніпро

Сталінградська битва (17 липня 1942 — 2 лютого 1943) — битва радянських військ проти німецьких, італійських, румунських і угорських військ у ході Німецько-радянської війни. Битва була однією з найважливіших подій Другої світової війни й поряд з битвою на Курській дузі була переломним моментом у ході воєнних дій, після яких німецькі війська втратили стратегічну ініціативу. Сталінградська битва стала однією з найзапекліших і кровопролитних в історії людства за кількістю сумарних безповоротних втрат (убиті, померлі від ран в госпіталях, зниклі безвісти) сторін. Вона поділяється на два періоди: наступ німецьких військ (з 23 серпня по 18 листопада 1942 року), і контрнаступ радянських військ (з 19 листопада 1942 року по 2 лютого 1943 року).

Початок битви. Наступ було розпочато 28 червня. Атаки були успішними насамперед тому, що радянські війська чинили невеликий опір у степу і почали безладний відступ на схід. Кілька спроб військ Червоної Армії відновити лінію оборони не мали успіху, бо зазнали нападу з боку німецьких військ на флангах. Наступного тижня утворились два основних котли, які були невдовзі знищені — на північ від Харкова та у Ростовській області. У той же час, угорські війська, разом з 4-ю танковою армією, почали наступ на Воронеж і захопили правобережну частину міста 5 липня 1942 року.17 липня частини німецьких 17-ї та 1-ї танкової армій захопили Ворошиловград (нині Луганськ), чим було завершено опанування промислово важливого регіону Донбасу.23 липня 1942 Гітлер підписав директиву № 45 про продовження операції «Брауншвейг», найважливішої частини плану літньої кампанії 1942 року. Група армій «А» силами 17-ї польової, 1-й і 4-ї танкових армій отримала завдання наступати на Кавказ. Група армій «Б» силами 6-ї польової армії повинна була завдати удар по Сталінграду, захопити його й опанувати перешийок між Доном та Волгою.

Під час просування 4-ї танкової армії та 6-ї армії утворилася масивний корок через поганий стан доріг у Ростовській області. Це викликало затримку в русі німецьких військ. Після цього Гітлер змінив свою думку і віддав наказ 4-й танковій армії наступати на Сталінград. До кінця липня німці досягли Дону на всій лінії від Воронежа до Ростова-на-Дону. 27 липня, після недовгих вуличних боїв, вони взяли Ростов і наступного дня досягли міста Калач-на-Дону (на схід від «Донської дуги», лише за 70 км від Сталінграда). З того моменту вони почали використовувати війська своїх італійських, угорських і румунських союзників по «осі», щоби прикрити свій північний фланг. Після втрати Ростова-на-Дону Сталін видав наказ № 227, який відоміший під назвою «Ні кроку назад». Зокрема, цей документ забороняв самовільний відступ без наказу командування, а також, згідно з ним, були створені загороджувальні загони. У кінці липня радянське командування зрозуміло наміри Гітлера. 1 серпня 1942 року Сталін призначив генерал-полковника Андрія Єрьоменка командувачем Південно-Східного фронту. Єрьоменко і політичний комісар Микита Хрущов планували оборону Сталінграда. У східній частині міста, що простяглася вздовж Волги, було зосереджено більше військ для оборони. З цих підрозділів була сформована 62-га армія, і 1 вересня її командування було доручено генерал-лейтенанту Василю Чуйкову. Чуйков отримав наказ захищати Сталінград за будь-яку ціну.

28 липня 1942 ставка ВГК для об'єднання зусиль і поліпшення керівництва військами утворила з Південного та Північно-Кавказького фронтів єдиний Північно-Кавказький фронт (командувач — маршал Радянського Союзу С. Будьонний), йому в оперативному відношенні були підлеглі Чорноморський флот (командувач — віце-адмірал Ф. Октябрський) і Азовська військова флотилія (командувач — контр-адмірал С. Горшков). Перед фронтом поставили завдання відновити становище Червоної армії на південному березі Дону.1 серпня 1942 протягом запеклих оборонних боїв на Дону в районі станиць Клетська й Цимлянська радянські війська залишили місто Сальськ. Наприкінці серпня війська 63-ї і 1-ї гвардійської армій провели наступальну операцію. Було визволено Серафімович і захоплено плацдарм на Дону, з якого у листопаді розгорнувся радянський наступ на Сталінград. На південь від Сталінграда німецький наступ намагалися зупинити війська 64-ї і 57-ї армій, оперативної групи фронту і кораблі Волзької флотилії.

Знищення оточених військ. У січні 1943 року починається новий наступ радянських військ, операція «Сатурн», метою якого було прорвати німецькі війська на річці Дон і захопити Ростов-на-Дону. У разі успіху цього наступу, інші групи армій «Південь» були б оточені на Кавказі. Німці прийняли тактику «мобільної оборони», в якій значну роль відігравали бронетанкові війська. Радянські війська не досягли Ростова, але боротьбою змусили фон Манштейна відтягти групу армій на південь від Кавказу і стабілізувати фронт близько 250 км від міста. «6-та армія в наш час[коли?] безнадійно втратила можливість порятунку, але військам в Сталінграді не повідомили про це і вони продовжували вважати, що підкріплення було у дорозі.» Деякі німецькі офіцери просили Паулюса протистояти наказам Гітлера і замість цього спробувати вирватися з міста, але він відмовився.

Після відступу на захід групи армій «Дон», радянські війська приступили до підготовки до операції «Кільце» (рос. Кольцо). Її здійснення покладалося на війська Донського фронту, посилені трьома арміями Сталінградського фронту. Після того як Паулюс відхилив пропозицію здатися, радянські війська 10 січня 1943 почали масовий артилерійський обстріл німецьких позицій, а потім штурм. Після двох днів інтенсивних бойових дій західні німецькі позиції розпалися. 15 січня частини радянської 65-ї армії зайняли аеропорт поблизу розплідника. Вісім німецьких дивізій припинить своє існування, як військові формування (3-тя, 29-та і 60-та моторизовані, 44-та, 76-та, 113-та, 297-ма і 376-та піхотні). Через тиждень німці втратили контроль над останнім аеропортом. У той час, понад 100000 німецьких солдатів залишалося в Сталінграді. 21 січня в оточенні на хуторі Ново-Георгієвському з німецького командного складу загинув Карл Айбль -генерал піхоти (посмертно) (1943). Протягом п'ятнадцяти днів територія, що знаходилася під німецьким контролем скоротилася з 1400 до 100 км². 26 січня танкові частини 65-ї армії зімкнулися з 13-ї гвардійською дивізією на Мамаївому Кургані і розділили німецьку групу на дві частини.

Курська битва. Що тривала з 5 липня по 23 серпня 1943 року, є однією з ключових битв Другої світової війни. У історіографії вважається найбільшою битвою в історії з застосуванням бронетанкових сил. У радянській історіографії прийнято розділяти битву на три частини: Курську оборонну операцію (5-23 липня); Орловську (12 липня — 18 серпня) і Бєлгородсько‑Харківську (3-23 серпня) наступальні операції. У ході зимового наступу Червоної армії і контрнаступу вермахту, що послідував, на Східній Україні у центрі радянсько-німецького фронту утворився виступ завглибшки до 150 і шириною до 200 кілометрів, обернений у західну сторону (так звана «Курська дуга»). Німецьке командування прийняло рішення провести стратегічну операцію на Курському виступі. Для цього була розроблена і в квітні 1943 року затверджена військова операція під кодовою назвою «Цитадель». Маючи відомості про підготовку німецьких військ до наступу, Ставка Верховного Головнокомандування ухвалила рішення тимчасово перейти до оборони на Курській дузі і в ході оборонної битви знекровити ударні угрупування ворога і цим створити сприятливі умови для переходу радянських військ в контрнаступ, а потім в загальний стратегічний наступ.

Початок німецького наступу5 липня 1943 року німецькі ударні угрупування за планом операції «Цитадель» почали наступ на Курськ з районів Орла і Бєлгорода. Про початок операції радянському командуванню було відомо заздалегідь, і ще перед початком німецької артпідготовки запрацювала радянська артилерія. Це зсунуло початок німецького наступу на кілька годин. З боку Орла наступало угрупування під командуванням генерал-фельдмаршала Гюнтера Ганса фон Клюге (групи армій «Центр»), з боку Білгорода — угрупування під командуванням генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштейна (оперативна група «Кемпф» групи армій «Південь»). Завдання відбити наступ з боку Орла було покладене на війська Центрального фронту, з боку Бєлгорода — Воронезького фронту. На північному фланзі дуги німецький наступ захлинувся, в той час як на південному фланзі дуги наступ розвивався успішніше, але й тут просування вперед йшло з великими втратами з обох боків. З огляду на це Манштейн змінив напрямок удару з півночі на північний схід.

Радянський наступ. Стратегічна ситуація на фронті змінилася: в Сицилії висадилися союзники, і Гітлер вважав за доцільніше надати допомогу своїм італійським союзникам, оскільки британо-американський наступ в Сицилії становив реальну загрозу для Райху, а з наступом на Москву можна було зачекати. Тож німці були вимушені перейти до оборони. Найбоєздатніші танкові частини були зняті зі східного фронту і відправлені на середземноморський театр військових дій.12 липня війська Брянського, Центрального і лівого крила Західного фронтів почали операцію «Кутузов», що мала мету розгромити орловське угрупування супротивника. 13 липня війська Західного і Брянського фронтів прорвали німецьку оборону на болховському, хотинецькому і орловському напрямах і просунулися на глибину від 8 до 25 км. 16 липня війська Брянського фронту вийшли на рубіж річки Олешня, після чого німецьке командування розпочало відведення своїх головних сил на вихідні позиції. До 18 липня війська правого крила Центрального фронту повністю ліквідовували клин супротивника на курському напрямі. Цього ж дня в битву були введені війська Степового фронту, які почали переслідування супротивника, що повертався на початкові позиції.

Розвиваючи наступ, радянські сухопутні війська, підтримані з повітря ударами сил 2-ї і 17-ї повітряних армій, а також авіацією дальньої дії, до 23 серпня 1943 року відкинули супротивника на захід на 140—150 км, оволоділи Орлом, Білгородом і Харковом. За даними радянських джерел, вермахт втратив в Курській битві 30 дивізій, зокрема 7 танкових, понад 500 тисяч солдатів і офіцерів, 1,5 тисячі танків, більше 3,7 тисяч літаків, 3 тисяч гармат. Втрати радянських військ перевершили німецькі: вони склали 863 тис. чоловік. Під Курськом Червона Армія втратила близько 6 тис. танків. Після Курської битви співвідношення сил на фронті різко змінилося на користь Червоної Армії, що забезпечило їй сприятливі умови для розгортання загального стратегічного наступу. Увечері 5 серпня 1943 року в Москві вперше прогримів артилерійський салют на честь звільнення Орла і Білгорода (12 залпів з 120 гармат).

Битва за Дніпро. Військова кампанія СРСР проти країн Осі у серпні-грудні 1943 року в ході Другої світової війни на річці Дніпро. У боях було задіяно близько чотирьох мільйонів людей з обох сторін. Лінія фронту становила приблизно 1400 км. Битва була однією з наймасштабніших і найкривавіших воєнних операцій світової історії. Оцінки кількості загиблих різняться між 1,7 та 2,7 млн. За чотиримісячну кампанію Червоної армії проти Вермахту вся Лівобережна Україна була відвойована у німецьких сил, радянські війська захопили декілька плацдармів на правому березі Дніпра та повернули собі Київ. Поразка Вермахту була повною, бо попри те, що він ще контролював більшу частину правобережної території, обидві сторони розуміли, що подальше просування військ РСЧА лише справа часу. Радянські війська подолали Дніпро, найважчий природний рубіж оборони, а німецькій стороні бракувало сил ліквідувати відвойовані радянські плацдарми на правобережжі. Після перемоги Радянського Союзу у цій битві, поразка Німеччини у другій світовій здавалась неминучою, що значно посилило позиції Сталіна у переговорах із союзниками на Тегеранській конференції, яка збіглася із закінченням битви.

Битва. У середині серпня 1943 року Ставка Верховного Головнокомандування дала наказ військам Центрального, Воронезького, Степового, Південно-Західного та Південного фронтів розгромити німецькі війська на Лівобережній Україні і на Донбасі, навальним наступом вийти до Дніпра, з ходу захопити плацдарми на його західному березі, створити умови для розгортання дальших операцій з метою відвоювання Білорусі та Правобережної України у німецьких армій. З 26 по 29 серпня в Чернігівсько-Прип'ятській операції війська Центрального фронту зламали німецьку оборону в районі міста Севська, форсували річку Десну на широкому фронті і, переслідуючи противника, в кінці вересня вийшли до рр. Сожу і Дніпра і захопили плацдарми на півночі і на півдні від гирла річки Прип'яті. Війська Західного фронту 25 вересня визволили Смоленськ, а війська Брянського фронту 30 вересня вийшли до рр. Проні і Сожу на фронті Пєтуховка — Вітка.

З 25 серпня до 29 вересня війська Воронезького і Степового фронтів, розгромивши ворога на Лівобережній Україні, з ходу форсували Дніпро, захопили плацдарми в районах Великого Букрина, Дереївки, Домоткані і ліквідували плацдарми ворога в районах Дарниці (на схід від Києва) і Кременчука. Війська Південно-Західного фронту, завершивши разом з Південним фронтом вигнання нацистських окупантів з Донбасу, в період з 22 по 27 вересня своїм правим крилом вийшли до Дніпра між Дніпропетровськом і Запоріжжям і захопили плацдарми на півночі від Запоріжжя. Війська Південного фронту 22 вересня вийшли на річку Молочну. На цьому завершився 1-й етап битви за Дніпро. Радянські війська вийшли до Дніпра на фронті 700 км від гирла річки Сожу до Запоріжжя і захопили на його правому березі понад 20 плацдармів. На 2-му етапі Битви за Дніпро війська РСЧА розгорнули рішучі бої за розширення плацдармів і прорив оборони ворога на правому березі Дніпра. В середині жовтня війська 3-го Українського (колишнього Південно-Західного) фронту (командувач — генерал армії Р. Я. Малиновський) оволоділи містом Запоріжжя.

В жовтні війська 1-го Українського (колишнього Воронезького) фронту (командувач — генерал армії М. Ф. Ватутін) вели бої за розширення букринського плацдарму і створили плацдарм в районі Лютежа на півночі від Києва; війська 2-го Українського (колишнього Степового) фронту (командувач — генерал армії І. С. Конєв) захопили великий плацдарм на Криворізькому напрямі.1 — 3 листопада почалась Київська наступальна операція. Війська 1-го Українського фронту раптовим ударом з Лютізького плацдарму зламали оборону ворога і після запеклих боїв 6 листопада оволоділи столицею УРСР — Києвом. До 15 листопада плацдарм в районі Києва був розширений до 400 км по фронту і до 150 км углиб.10 листопада почалась Рєчицько-Гомельська операція 1-го Білоруського (колишнього Центрального) фронту (командувач — генерал армії К. К. Рокоссовський), в ході якої оволоділи містами Річиця і Гомель. Війська 2-го Укр. фронту в листопаді і грудні продовжували бойові дії за розширення плацдармів на південому заході від Кременчука і 14 грудня оволоділи м. Черкасами. Битва за Дніпро завершилась Житомирсько-Бердичівською операцією 1-го Українського фронту, який до кінця грудня оволодів Житомиром і вів бої за Бердичів та Білу Церкву.

В Битві за Дніпро була успішно здійснена взаємодія регулярних військ з червоними партизанами, що діяли на території України та Білорусі. Внаслідок Битви за Дніпро радянські сили відвоювали значну частину України у німців, ліквідували оборону ворога на великій ділянці вздовж Дніпра, форсували його і захопили стратегічні плацдарми на правому березі, роз'єднали болотистим Поліссям німецькі групи армії «Центр» і «Південь». За приблизними підрахунками, загальні втрати обох сторін у битві за Дніпро, як і в Сталінградській битві, сягають двох мільйонів чоловік (від 1,200,000 до 1,500,000 загиблих, поранених і полонених з радянського боку; від 400,000 до 600,000 — з боку противника). Втрати румунських військ невідомі, але скоріш за все також були значними. Такі величезні втрати пов'язані з тривалістю і розмахом воєнних дій, а також добре підготовленою обороною противника.