Презентація. "Тексти для щоденних 5 з картками. 2 клас"

ЩОДЕННІ 5 ТЕКСТИ ЧИТАННЯ ДЛЯ СЕБЕ ЧИТАННЯ ДЛЯ КОГОСЬ Підготувала:вчитель Блистівського НВК Доборович Валентина Василівна

“Пародист” Степан Мацюцький Є в окремих людей особливий талант — копіювати голоси відомих артистів, співаків, а то навіть імітувати звуки поїзда, реактивного літака, плескіт води або пташиний спів... Подумалось мені про це одного квітневого дня, коли йшов я знайомою стежкою понад лісовою річечкою. А подумалося тому, що оце щойно я був присутнім на ... концерті. Почалося все з того, що над головою раптом почув стрекотання сороки. Підвів голову — ніякої сороки й близько немає. Що за дивина? Сорока закричала ще раз. Десь просто над головою, серед гілля молодого клена. Почав уважно придивлятися і побачив ... шпака. Увесь чорний, блискучий — ніби фрак одягнув. А сорочка — перламутрова, в крапочку. Пір'я так і мерехтить на грудях. Шпаку, видно, сподобалося кричати сорокою. Та так майстерно він це робив, що повзик на сусідньому дереві перебіг на другий бік стовбура, а синиці завбачливо розлетілися. Мало того, шпак занявчав кішкою. Признатися, і я був здивований такими звуками. Хтозна, чи бачив шпак, чи чув живу кішку? Може, наслухався сойки. Вона теж вміє копіювати почуті голоси, а коли потривожити її, то верещить, ніби кішка, якій наступили на хвіст. Якусь мить шпак мовчки сидів на гілці, чистив пір'я, яке й так бездоганно блищало. Ну справжній тобі артист перед виходом на естраду, який оглядає свій костюм — чи все гаразд. Шпак меланхолійно підняв голову, трохи схилив її набік — і ось уже полинули з його широко розкритого дзьоба ніжні звуки флейти. Так співає іволга. Либонь, припала до душі йому її пісня. Заспівав раз, вдруге. А потім видав такі звуки, наче хтось заплескав у долоні. Отакої! Виходить сам собі й аплодує. А що ж, по-вашому, мусить робити, коли немає слухачів? Шпак помилявся. Мені теж хотілося заплескати у долоні — подякувати майстерному пародисту. Але вчасно схаменувся. Шпак міг посвоєму зрозуміти мої емоції й полетіти геть. Мені ж хотілося дослухати до кінця його незвичайний концерт.

“Дятлова кузня” Василь Скуратівський  Над нами бентежно гуде бір.— Тату, — зіпершись на старий сосновий стовбур, Олесь напружено дивиться вгору. — Тобі не лячно?— Від чого, синку?— Чуєш, як гніваються дерева? Чому це?..— Весною завше так буває.Ми йдемо далі; під ногами пружинить яглицева долівка. Ураз Олесь зупинився.— Хто це?— Де? — перепитую.— Вистукує...Принапружую слух, і крізь монотонне шумовиння дерев докочується чітке: стук-стук, стук-стук...— Гм, — осміхаюся, — це так дятлик полуднує. Бачиш, ген-ген сосна. То там він собі кузню вподобав.— Як це кузню? — не вгаває Олесь.Ми украдьки підходимо ближче. Червоноголова птиця жваво викльовувала соснову шишку, прилаштовану у вузькій продзьобині стовбура. Згодом, як шишка вже спорожніла, дятел, оглянувшись довкола, фурнув геть, а ми тим часом підходимо ближче: під сосною начебто хтось упустив мішечка, і зібрані шишки розсипались долі. Олесь присів біля купки, перебираючи розчепірені пластівці шишок: вони нагадували насторожених їжачків.— Тату, а хто це їх порозгублював?— Ніхто, — кажу, — це дятлова робота. А ось і його кузня. Тутки він із шишок зернятка видзьобує...— Цікаво як! — сплеснув долонями Олесь. — Я вперше бачу таке!У роздовбаній дірочці межи двох розрослих стовбурів міцно трималася порожня шишечка — щойно тут кувадлив лісовий господар. Ми постояли обіч, обдивилися дятлове господарство й пішли собі. Лишень як дісталися галяви, до нас знову долинуло знайоме: стук-стук, стук-стук...Ми вже знали — до лісової кузні щойно повернувся коваль.

“Сіре зайченя” Євген Гуцало   Батько прийшов додому й скликав усіх нас докупи. Він щось тримав у картузі й хитро всміхався.— Ну, діти, дивіться, — сказав батько. З картуза на широку лаву талапнулося щось маленьке, сіре, пухнасте. Воно розчепірило лапки, мов на льоду, а вушка злякано прищулило.— Руками не чіпайте! — застеріг батько.Ми зачаровано дивились на зайченя, яке боялось і ворухнутись. Тільки світило блис­кучими оченятами, тільки тремтіло.— Йду я сільською околицею, там, де латка вівса росте, а воно візьми й вискочи переді мною на стежку. Я й накрив карту­зом і оце приніс додому, щоб ви подивились.А ми ще ніколи так близько не бачили жодного зайченяти. Дивимось і всміхаємось.Тільки чому воно завмерло на лаві, чому не побіжить? Чи тому, що маленьке й не навчилось бігати, чи тому, що нас боїться?— Нагодуйте молоком, — порадив батько, — воно їсти хоче.Блюдечко з молоком підсунули зайченяті під самісінький носик, тільки воно чомусь і не глянуло. Може, тому, що зайці зовсім не п'ють молока, бо хто ж поїтиме їх молоком у полі чи в лісі?Принесли трави, поклали коло блюдечка, але воно й не понюхало.— В неволі не їстиме, — сумно сказав батько. — Доведеться випустити його.— Де? В селі? — обізвались ми. — Тут собаки розірвуть.— Підемо в поле, — сказав батько.Вже вечоріло, коли опинились на околиці села. Велике червоне сонце висіло над обрієм, ось-ось сяде на далекий пружок.— Отут воно мені й попалось, бідолашне...Батько зігнувся, розтулив свого картуза, й маленьке зайченя випало на стежку. Думали, що зразу дремене. .— І тут боїться, — сказав батько. — Да­вайте відійдемо вбік.Відійшли, стали віддалік, цікаво стежачи.Зайченя якось дивно ворухнуло передніми лапками — й таки стрибнуло. М'яко, легенько стрибнуло, наче й не вірило в свою волю. Й скоро зникло в вівсі.— Хай біжить, — сказав батько. — Мабуть, зайчиха вже заждалась.А нам чомусь стало жаль. На коротку хвильку стало жаль, а потім, сміючись, розказували одне одному, як зайченя ворухнулось, як пострибало в овес.Після того дня ми дуже часто.згадували своє зайченя. Думали — як-то воно там у полі бігає? Чи вже виросло?

“Як їжачок над лугом літав” Микола Сингаївський  Де це бачено, де це видано, щоб їжак та літав. А воно ж таки було. І в пам’яті не пропало, у воді не втопилось, надовго залишилось у лісових розмовах та в переказах.Збирав якось їжак-бережак листя. До зими готувався, постелю собі вистеляв. А осінь тоді була пишна та барвиста. Листя, мов рясний дощ, осипалось, райдугою переливалось. М’яко та густо землю застеляло, щоб їй було взимку тепліше.Ото їжачок лягає на землю — та качається, борюкається. А листя на його сиві голки все настромляється, нанизується. Отак назбирає він листя та й несе до старого дуплястого пня — до своєї домівки. Несе, наче золотий стіжок везе.Скине його на купку, спочине трохи та й знову за роботу. Бо ж любить їжачок зимувати у теплій м’якій постелі.Так він збирав та звозив, збирав та звозив пахуче, сяюче, аж тепле осіннє листя.Одного разу назбирав-наколов на свої голки-шпичата височенну, вищу за себе, хуру листя. Тільки вирушив додому. Коли це звідки не взявся — схопився вітер. Та не просто вітер, а вітрюган злющий, несамовитий. Закружляв, завив. Такий рвучкий та шалений, що все на своєму шляху змітав, зривав, підхоплював на дужі вітряні крила.Підхопив зухвалий вітрисько і той листяний стіжок. Та разом з їжачком. І полетів їжачок-лісовичок над лугом-виднокругом. Страх, як налякався з того льоту. Бо ж трапилось із ним таке вперше.На щастя, неподалік діброва була І кремезні, ще зеленочубі дуби стали супроти вітру. Зупинили його.А їжачок спокійно та легко при землився на листя. Розплющив очі отямився — не так уже й далеко залетів. А літав же довго.Та ще довше він дивувався з того дива.І нині, напевне, згадує ту пригоду.

“Повінь” Василь Чухліб   На Десні — повінь. Навколо вода, берегів не видно. Верби у воді стоять, гілля полощуть. Поміж вербами човен пливе. А в човні — Тетянка з татом.Над водою, на вербовій гілці, пухова рукавичка гойдається.— Хтось рукавичку на вербу закинув! — дивується Тетянка.— То ремезкове гніздо. Маленький ремезок, непринадний, а бач, який майстер! — розповідає тато.Біля човна щось довге й зелене зблиснуло, аж вода завирувала.— Ой, чи не крокодил! — злякалася Тетянка.Тато голосно засміявся, аж луна покотилася.— Це щука ганяє.За вербами — невеличкий острівець, наче круглий столик.— Отут і нарвемо щавлю, — прип’яв тато човна до корча. — 3 молодим щавликом борщ смачний!Тетянка рве щавель у торбинку і раптом — до тата:— Заєць! Он там, у кущі! Заєць зіщулився, тремтить, але не тікає. А куди ж йому тікати?— До ранку острівець затопить повінню. Так що поїхали, вуханю, з нами, — примовляв тато, несучи зайця до човна.Коли перепливали повноводу Десну, заєць притиснувся до Тетянки, а вона його полою плащика прикрила.— Тату, ми вуханя додому заберемо? — питалася тата. — Буде з кролями жити...— Еге, в клітці ніби затишніше. І їжі досхочу дають. Але заєць — не кріль. Йому воля треба, роздолля, — тато налягав на весла і розмовляв з Тетянкою.Тут човен ткнувся носом у берег. Заєць повів туди?-сюди косими очицями, та як чкурне до лісу! Тільки смуга лягла.