Презентація. Творці національного відродження. Капніст Василь

Капніст Василь Васильович

Найвища честь для справжнього патріота — бути вірним собі у найважчі для Вітчизни часи, коли за відданість народу «нагороджують» не трояндами, а терновим вінком; коли свята справа любові до людей часто вимагає готовності до самопожертви. Михайло Грушевський писав: «Ті зросійщені службисти, що кров свою проливали за російське отечество і з усіх сил будували нові російські порядки на Україні, ширили російську мову і культуру, самі виступали як російські письменники і в своїм обіході перейшли вповні на мову російську — вони заразом із побожною любов’ю збирали пам’ять про українську старовину... а у своїх записках та листах, не призначених для публіки, виславляли колишню українську свободу, хвалили давніх борців за українські вільности. І на грунті сього роздвоєння національної душі української інтелігенції згодом починають виростати серйозніші прояви національного почуття — головно на пункті прив’язання до українського слова — усного і письменного, як найбільш живої й яскравої прикмети своєнароднього українського життя».

Життя Василя Васильовича Капніста (1758 — 1823) – може, найбільш переконливе підтвердження цих слів видатного українського історика. Відомий російський поет і драматург доби Катерини II, Василь Васильович був серед тих, хто зберігав у своїм серці пам’ять про колишні козацькі вольності рідної України, прагнув, наскільки дозволяла цензура, донести ідеї свободи і гуманізму до найширших верств суспільства; тим самим він став предтечею демократів України майбутніх генерацій і цілком заслужив право на таку шанобливу епітафію: «Друг муз, друг родины он был...»

На портреті ми бачимо обличчя нашого героя. Це людина трохи сентиментальна, з мрійливими, лагідними очима, тонкими, вразливими рисами. А між тим предки Василя Васильовича були людьми вельми далекими від будь-якої рефлексії — вони являли собою натури відважні, войовничі, що почасти пояснювалось їхнім походженням. Дід його, Петро Христофорович Капніст, грек за національністю, багато років вів боротьбу проти поневолювачів-турків і під час Прутського походу армії Петра I (1711 р.) перейшов на бік російських військ (православна єдність, очевидно, була тут вирішальним чинником), привівши із собою озброєний загін греків-добровольців. Після цього Петро Капніст вступив на гетьманську службу і назавжди поселився в Україні.

Фамільний герб. Капніст - російський дворянський і графський рід, що походить з о-ва Занте.

Син Петра, бригадний генерал Василь Капніст, одружився з дочкою бунчукового товариша, козака з діда-прадіда, Софією Андріївною Дунін-Борковською. В їхньому родинному маєтку, селі Обухівці поблизу Миргорода на Полтавщині, і народився 23 лютого 1758 року майбутній поет.

Батько не дочекався сина: командуючи п’ятьма слобідськими козацькими полками, він загинув у битві з пруською армією при Грос-Єгерсдорфі 19 серпня 1757 року. Виховання сина цілком взяла на себе мати, жінка, що зберегла винятково високий рівень української національної свідомості — сучасники розповідали, що навіть на аудієнцію у імператриці Єлизавети Петрівни, якої Софія Борковська була «милостиво удостоєна», вона з’явилась в українському народному вбранні... Але для Софії було цілком ясно, що передати малому Василеві любов до рідної України — ще замало. Потрібна справжня, грунтовна, класична освіта. І молода людина отримала її.

Насамперед Капніст блискуче вивчив латину, німецьку, французьку мови, ознайомився зі світовою літературною класикою. Цьому не заважало навіть те, що у 13-річному віці він вже був записаний капралом лейб-гвардії Ізмайлівського полку (подібне цілком вкладалось в традиції цього часу; діти з дворянських родин, бувало, у двомісячному віці «записувались» на військову службу, а років у 16 — 18 ставали вже офіцерами)... Що ж до Василя Васильовича, то він закінчив службу гвардії підпоручиком у 1781 році.

Сучасники, які добре знали Капніста, одностайно підтверджували, що він ніколи не прагнув робити кар’єру при петербурзькому дворі, хоч і діставав свого часу досить пристойні посади в Україні (так, був певний період Генеральним суддею Полтавської губернії та Полтавського генерального суду, маршалком (провідником) дворянства Миргородського повіту, а дещо згодом — і Київської губернії).

Справжнім сенсом життя Капніста були поезія та боротьба проти суспільної несправедливості — причому в його розумінні обидві ці справи часто бували нероздільні, бо поезія для Василя Васильовича передусім — то є виконання високого громадянського обов’язку. А справі захисту покривджених, бідних, ображених він віддавав усього себе, роблячи це із воістину поетичним натхненням.

Дочка поета, Софія Капніст-Скалон, згадувала: «Батько мій любив пристрасно батьківщину свою і готовий був жертвувати всім майном своїм для блага Малоросії; при найменшому гнобленні або несправедливості начальників він летів до Петербурга, кидав сімейство своє, робив борги і, воюючи часто з відомими людьми, майже завжди повертався переможцем. Єдиним бажанням його було — відновити колишній добробут і багатство Малоросії і оживити, так би мовити, народ, який ще пам’ятав свою волю...»

Оце і було, очевидно, головним рушійним мотивом для найбільш відважного вчинку нашого поета. У 1791 році Василь Капніст напівтаємно прибуває до Берліна, просить аудієнції в королівського канцлера, графа Герцберга і запитує в нього: чи може прусський уряд надати допомогу (моральну, політичну, а, можливо, і військову) тим в Україні, хто готовий почати боротьбу проти «московської тиранії» та «деспотизму Потьомкіна».

Досі неясно, які конкретно дворянські або козацькі суспільні прошарки представляв у даному разі В. Капніст, але ясно одне: український соціум тих років був вкрай неоднорідним, аж ніяк не єдиним у своїх цілях та поглядах, і тільки найбільш радикально налаштовані люди поділяли погляди поета. Зрозуміло й інше: незважаючи на не найкращі на той час відносини між Пруссією та Російською імперією, Василь Васильович дуже ризикував, бо реальною була можливість, що прусський уряд повідомить про його зондаж Петербургу. На щастя, Герцберг дав дуже ухильну відповідь, але не розкрив таємницю петербурзькому уряду. Додамо, що ця історія стала відома лише у 1888 році з паперів, випадково знайдених у пруських архівах.

Після невдалого візиту Капніста до Фрідріха Вільгельма його брат Микола поцікавився, чи піде Василь проти Бонапарта, якщо той посуне на Україну. Тоді Капніст відповів: «Я нікуди не маю наміру йти; знаю добре Малоросію і, відчуваючи її любов до себе, сподіваюсь поставити її на ноги».

1812 року розпочалася визвольна війна Росії з Наполеоном. Разом з народом на захист Батьківщини піднялися патріотично налаштовані письменники. В. Капніст, глибоко занепокоєний подальшою долею своєї вітчизни, цілком віддався громадській діяльності, приділивши багато уваги організації народного ополчення. До того ж він сам вступив до діючої армії, але стан здоров'я змусив письменника повернутися до Обухівки. Патріотичне ставлення В. Капніста до Вітчизняної війни 1812 року вилилося у поему «Видения плачущего над Москвою россиянина».

І все ж таки головним у житті «друга вітчизни і муз» були саме музи, а не політика. Все обурення, гіркий сарказм, що йшов із глибини ображеної душі патріота, всю силу розуму і душі вклав Капніст у знамениту «Оду на рабство» (1783 р.), написану негайно після запровадження Катериною II кріпацтва в Україні. Хай нас не відштовхує архаїчний, дещо важкуватий стиль капністових віршів — без цього твору високої громадянської вартості, без перебільшення, не було б ані Пушкіна, ні Котляревського, ні Шевченка.

Вчитаємось: Где благо, счастие народно Со всех сторон текли свободно, Там рабство их отгонит прочь. Увы! Судьбе угодно было, Одно чтоб слово превратило Наш ясный день во мрачну ночь

Всеросійську славу Капніста ще раз підтвердила його сатирична комедія «Ябеда» (1798 р.). Тут дана нищівна картина звичаїв у тій державі, де голова суду «без наличного довода» (тобто без хабаря) «дел не судит», а прокурор був «нагороджений» такими словами автора: Где плохо что лежит, там метит он далеко, Не цапнет лишь того, чего не досягнет. Недарма комедія «Ябеда», це, за відгуком сучасників, «дзеркало, в якому багато хто себе побачить», була швидко заборонена імператором Павлом I...

Яким був Капніст-людина? Історик Дмитро Бантиш-Каменський так описав поета: «Він був середнього зросту, собою худорлявий, мав приємне обличчя, на якому розум і жвавість характеру яскравими фарбами відображувалися у вогняних очах і насмішкуватій посмішці. В товаристві відзначався він люб’язністю, гостротою і веселістю розмови; володіючи абсолютно російською мовою (що засвідчують його твори), вправно говорив французькою і німецькою, любив найбільше говорити по-малоросійськи і тим збільшував приємність своїх оповідань, захоплюючих і разом з тим жартівливих. Як син Малоросії, любив він млість; писав, лежачи в постелі, в оточенні книжок та паперів».

Однією з найцікавіших праць цього періоду стає переклад В. Капніста тогочасною російською літературною мовою «Слова о полку Ігоревім», у якому поет звернувся до славного національного героїчного минулого. Переклад, сповнений захоплення вітчизняною історією, просякнутий високими патріотичними почуттями.

Останні роки життя поета і драматурга пройшли в Обухівці. Своїй маленькій батьківщині, часточці тої великої прекрасної України В. Капніст присвятив найзворушливіші і найщиріші рядки. Поезія «Обуховка» справедливо вважається одним з найкращих творів поета. Це не просто опис улюблених картин природи, це справжня казка, у якій оживають такі рідні В. Капністу образи.

Василь Капніст любив Україну, називав її «милою вітчизною»; він добре володів українською мовою, писав і розмовляв нею з простими людьми. Свій обухівський «уютний домик под соломой», природу рідного села і Псел оспівав у вірші «Обуховка». Його вірш «Чижик» вважають переспівом твору Г. Сковороди «Ой ти, птичко, жолтобоко». В обухівському маєтку Капніста бували письменники Г. Державін, батько та син Гоголі, В. Ломиковський, М. Гнідич, І. Котляревський, декабристи Муравйови-Апостоли, Пестель, Лорер та ін.

Удома Капністи розмовляли лише українською мовою. Але діти мали місяць спілкуватись французькою, а місяць — німецькою. У цей час говорити рідною мовою було заборонено. Капніст із задоволенням гуляв з дітьми. Улюбленим місцем для прогулянок був острів на річці Псьол. А з берези, що росла уздовж берега, після того, як вона упала у воду, він наказав виготовити дошки для своєї труни. Його волю було виконано.

Так, здавалось би, розслаблена, сентиментальна людина; але не забудемо — його сини співчували декабристам, один із родичів, Петро Капніст, брав участь у декабристському русі, а в рік смерті поета ходив уже по землі Черкащини 9-річний Тарас... Діти наслідували батька: син Іван 1831 року планував відродити козацтво, Семен був пов'язаний з декабристами, а Олексій, миргородський предводитель дворянства, був добрим приятелем Тараса Шевченка.

Життєвий шлях В. Капніста обірвався 28 жовтня 1823 року у Хомутцях. Він помер від запалення легенів на руках керівника повстання Чернігівського полку Сергія Муравйова-Апостола. Похований поет у своїй рідній Обухівці, а автоепітафія на його могилі увіковічила його справжнє призначення у цьому житті.

Могила В. Капніста збереглась і знаходиться в Обухівці. Надгробок промовляє до нас такими словами, які написав сам поет: Капнист сей глыбою покрылся; Друг муз, друг родины он был; Отраду в том лишь находил, Что ей, как мог, служа, трудился, И только здесь он опочил.

Парк Капністів

Будинок родини Капністів в селі Обухівка

В селі є меморіальна кімната поета, відкрита 1958 року.

Рік випуску: 1958 Особистості: Капніст В. В. 200-річчя з дня народження письменника В. В. Капніста (1758 або 1757 - 1823)

Літературно-меморіальний музей І. П. Котляревського. Розповідає про життя і творчість класика української літератури І. П. Котляревського. Розташований у будинку поч. 19 ст., що за переказами належав відомому російському поету і драматургу В. В. Капністу.

У листопаді 2008 року в Великій Обухівці відбулися урочистості з нагоди відкриття пам'ятника В. В. Капністу, спорудженого за сприяння заснованого в 2007 році нащадками давнього роду Капністів «іменного» фонду, а також районної та обласної влади.

Марія Ростисла́вівна Капні́ст (справжнє ім'я Марієтта Капніст-Сірко, 1914 — 1993 рр.) — українська актриса. Графиня, вихована в найкращих традиціях російської культури, Марія Капніст у перші ж роки радянської влади втратила все: будинок, близьких людей, волю. В сталінські часи була заарештована. Каторжні роботи в найдальших і найстрашніших куточках країни, повна втрата колишньої жіночої краси.

Наприкінці 1950-х років, після близько 20 років у сталінських таборах на важких роботах, прийшла в кіно. Марія нічого не боялася. Одного разу на зйомках одним поглядом зупинила тигра, що вийшов з-під контролю. Проте боялася зайти під землю, зокрема не могла спуститися у підземний перехід. Її найкраща роль — Наїна в екранізації «Руслана і Людмили». Була членом Спілки кінематографістів України.

Марія не тільки не зламалася у сталінських таборах, куди її запроторили за брехливою обмовою, але й домоглася повернення Україні із забуття імені одного зі своїх славних предків, письменника Василя Капніста.