Презентація"Українці-меценати з діаспори у справі підтримки української культури"

Українці-меценати з діаспори у справі підтримки української культури

Політична ідеологія деяких українців в діаспорі орієнтується на національну розбудову української державності. Серед українців діаспори меценатською діяльністю відзначились: Антонович Омелян Миколайович, засновник благодійної фундації, яка опікується бібліотеками та музеями, зокрема, новим корпусом Бакалаврської бібліотеки Києво-Могилянської академіїОмеля́н Мико́лович Антоно́вич (6 лютого 1914, Долина, нині Івано-Франківської області — 28 лютого 2008, Львів) — український правник, громадський діяч, меценат. Доктор права (1943). Почесний громадянин Львова (2004). Почесний громадянин Долини.

Народився 6 лютого 1914 року в місті Долина, нині Івано-Франківської області. Початкову освіту здобув у Долинській народній школі (Українського Педагогічного товариства). Продовжив навчання в гімназії у Перемишлі, а згодом у Львові. Вступив в ОУН у Перемишлі, де й був заарештований та засуджений 1933 року на 6 років польської в’язниці. Завдяки амністії відсидів три роки та продовжував правничі студії у вищих школах Любліна, Познані, Праги та Берліна. В 1943 році здобув диплом доктора права на юридичному факультеті Українського вільного університету в Празі. В цьому ж році заарештований нацистами за участь в ОУН. В 1945 звільнений, проживає в Мюнхені. В 1946 році одружився з Тетяною Терлецькою (доктором медицини). Протягом 1945 – 1948 працював у закордонному представництві УГВР в Мюнхені. Наступний рік на роботі у консульстві США в Мюнхені, де займався проблемами еміграції до США. У грудні 1949 виїхав до США. Протягом 1951 – 1960 працює у закордонному представництві УГВР у Вашинґтоні. З 1960 року займався фермерством, очолював «Об'єднання українців Вашинґтона». У 1980 році разом із дружиною Тетяною заснував Фундацію Омеляна та Тетяни Антоновичів, яка реалізувала значну кількість благодійних та культурних проектів. Помер 28 лютого 2008 року у Львові, похований на Личаківському цвинтарі.

Петро Яцик створив освітній Фонд, очолюваний нині його донькою Надією, і заснував Міжнародний конкурс знавців української мови. Петро́ Я́цик (7 липня 1921, Синьовидсько Вижнє, Сколівський повіт, Станіславське воєводство — 1 листопада 2001, Торонто) — канадський підприємець українського походження, меценат і філантроп, відомий своїм вагомим внеском у фінансування українознавства на Заході та в Україні.

Народився у заможній селянській родині, закінчив семилітню сільську школу, вчився на сільськогосподарських та залізничних курсах. Працював помічником машиніста. Під час війни співпрацював з партизанами УПА.1944 — виїхав на Захід, проживав у Німеччині. Закінчив Український технічно-господарський інститут у Регенсбурзі (1947), в якому вивчав економіку. З 1949 року — у Канаді: власник і президент приватної будівельної фірми Prombank Investment Limited (P. Jacyk Group). Засновник Міжнародного благодійного фонду «Ліга українських меценатів», був його почесним президентом.

Петро Яцик — один зі спонсорів Інституту українських студій Гарвардського університету (США), Енциклопедії українознавства, Центру досліджень історії України ім. Яцика при Альбертському університеті (Канада), Освітньої фундації ім. Петра Яцика (її фонд налічує 4 млн доларів), Українського лекторію в Школі славістики та східноєвропейських студій при Лондонському університеті, документаційного центру в бібліотеці ім. Джона П. Робертса при Торонтському університеті. Пожертвував мільйон доларів на історичні досліди, що з подвоєнням цих фондів від Альбертського уряду творить тримільйонний фонд Яцика при Канадському інституті українських студій (КІУС) в Едмонтоні. Завдяки внесеним П. Яциком 750 тисяч доларів відкрито спеціальний український відділ в Інституті ім. Гаррімана при Колумбійському університеті. Коштом мецената видано чимало монографій з історії України (зокрема переклад Історії України-Руси Грушевського англійською мовою), економіки, політології, медицини, етнографії. Сума його пожертв на українські інституції в західному світі перевищує 16 млн доларів. Міжнародному конкурсу знавців української мови, меценатом якого був пан Петро, надано його ім'я.

Джеймс (Костянтин) Темертей (англ. James Temerty; нар. 3 грудня 1941, с. Стила) — громадянин Канади українського походження, підприємець, меценат. Його батьки, діти розкуркулених, Раїса Новікова та Ілля Темертей одружилися у 1938 році. Батько Іллі Костянтин був засланий на північ, де він і загинув. У 1943 році Темертеї були вислані до Німеччини. По дорозі, у місті Кошице (Словаччина), у них народилась донька Людмила, яка згодом стала відомою художницею.

К. Темертей належить до когорти найбільших українських меценатів сучасності. Петро Яцик запропонував йому стати членом Ліги українських меценатів, а також він став директором його Освітньої фундації, допоки не заснував власну. Канадський підприємець є членом Консультативної ради з питань іноземних інвестицій при Президентові України. Також він очолював комітет і фінансував урочистості, пов'язані із святкуванням 100-річного ювілею переселення перших українців до Канади.

Марі́я Фі́шер-Слиж (англ. Maria Fischer-Slysh; нар.13 вересня 1922, Коломия — пом.13 лютого 2012, Торонто) — лікарка-педіатриня, членкиня управи Українського лікарського товариства Північної Америки (УЛТПА) у Чикаґо, колишня голова УЛТПА в Торонто, членкиня управи Канадського товариства приятелів України, Ліги українських меценатів у Києві та Почесна членкиня Наукового товариства імені Шевченка у США. Була однією з тих, що ініціювалив та підтримали в Україні ряд проєктів зі створення Канадсько-Українських бібліотечних центрів, розвитку скаутського руху, запровадження конкурсів рідної мови, стимулювання творчих вчителів-мовників, студентів, допомоги українській церкві.

Меценатська діяльність в УкраїніМарію Фішер-Слиж знають в Україні як щедру меценатку, яка, після того, як Україна стала незалежною, постачала кошти на українські наукові проєкти. Про ці події вона писала:“Здобуття Україною незалежності я сприйняла як особисте щастя. У неї вірилося і не вірилося, адже ми так довго цього чекали. Я їхала тоді вперше до України з великим хвилюванням: яка вона, моя Батьківщина? Які в ній люди? Як зустрінуть мене? Радянська влада зробила свою справу — у містах люди здебільшого розмовляли російською мовою, і це чи не найбільше вразило і засмутило. Але мені пощастило познайомитися і зі справжніми патріотами, людьми, які щиро хочуть добра для України”. — Зі спогадів Марії Фішер-Слиж[6]Меценатка стала спонсором київських журналів «Смолоскип», «Всесвіт», «Соняшник», а також видань «Сіверщина» (Чернігів), «Лікарський збірник НТШ» (Львів); вкладала кошти у археологічні розкопки в Батурині; надавала допомогу школам у Львові, Севастополі, Феодосії; очолювала комітет Академічної гімназії (Львів) у діаспорі; фінансувала літературний конкурс «Ми діти твої, Україно» (Сімферополь). Вона часто дописувала до газет і журналів, друкувалася в українських та діаспорних виданнях.

Ера́ст Гуцуля́к (3 грудня 1930, Рівне — 2 березня 2013, Торонто) — канадський підприємець, громадський діяч і меценат українського походження. Президент компанії «Medical Pharmacies Group». Засновник Канадського фонду «Дітям Чорнобиля» та голова відділу Конгресу українців Канади в місті Ошава (1966; 1973—1974), член Ліги українських меценатів. Радник Прем'єр-міністра України (1993). Почесний консул України в Канаді (2004—2013).

Меценатство в УкраїніУкраїна - моя мати, а Канада - моя дружина. Ераст Гуцуляк. У 2008 році за ініціативою Ераста Гуцуляка, Конгрес Українців Канади виділив 100 тис. доларів на відзначення роковин жертв Голодомору 1932-33 років. Ераст Гуцуляк також особисто додав 50 тис. доларів. Також Гуцуляк спонсорував випуск таких видань як «Словник співаків України» Івана Лисенка[8] та «Дороги долі» Наталії Негребецької . У 2006 році з метою поширення української мови в Криму, був одним із спонсорів мовно-комп'ютерного конкурсу проведеного Всеукраїнською громадсько-політичною та літературною газетою «Кримська світлиця», яку Ераст передплатив у кожну кримську школу.

Співпраця Ераста Гуцуляка з Національним університетом «Острозька академія» розпочалася у 2006 році з фінансування будівництва нового навчального корпусу академії. До комплексу входить вежа імені Ераста та Ярміли Гуцуляків. Під час візиту до Острозької академії Ераст Гуцуляк зазначив:“В Острозькій академії виховуються люди, які стануть провідниками української нації, визначатимуть її майбутнє у сфері економіки, культури і політики. Я вважаю, що Острозька академія заслуговує на більше не тільки від мене, а й від інших. Я буду закликати заможних людей України ставати меценатами цього навчального закладу.”За внесок у розбудову Острозької академії подружжя Гуцуляків нагородили відзнаками академії — срібними медалями «Василь-Костянтин Острозький», а також присвоїли звання Почесних академіків Острозького академічного братства. В травні 2011 року Ераст Гуцуляк знову приїхав до Острозької академії, де проінспектував будівництво гуманітарного корпусу та поспілкувався з студентами та виділив За благодійну діяльність ректор академії Ігор Пасічник вручив меценату найвищу нагороду академії — золоту медаль князя Костянтина Острозького.

Степа́н Андрі́йович Го́рлач (09. 01. 1921, м. Мелітополь, нині Запоріз. обл. – 14. 07. 2018, м. Торонто, Канада) — український канадський письменник-прозаїк. Народився 9 січня 1921 р. на Мелітопольщині. в селянській родині. Дитиною був свідком Голодомору[1]. У 1932 і 1933 рр. батька двічі заарештовували. Доля батька невідома. Жив у Ялті в родині батькового брата, закінчив середню школу. Працював спочатку помічником, а потім і кіномеханіком. У 1941 р. був мобілізований до війська. У 1942 р. потрапив у полон, довелося ремонтувати дороги, підірвані мости. Перебував у таборах Ді-Пі (Австрія). У 1948 р. виїхав до Канади, працював геодезистом, зварювальником, залізничником. Їздив на заробітки до Південної Африки. Вищу освіту здобув у Торонтському університеті. Учителював в англійській середній школі в Торонто. З 1986 р. перебуває на пенсії. Протягом декількох років Степан Горлач був куратором Бібліотеки канадсько-українського центру на Донеччині.

Іва́н Ю́рійович Яре́мко, або Джон Яремко (англ. John Yaremko чи John Jaremko; 10 серпня 1918, Велланд, Онтаріо — 7 серпня 2010, Торонто, Канада) — політичний і громадський діяч українського походження в Канаді, адвокат, з 1953 — королівський радник; меценат і філантроп. Перший україноканадець-депутат Законодавчої палати провінції Онтаріо, перший канадець українського походження, який увійшов до складу кабінету міністрів провінції Онтаріо, та перший Генеральний прокурор провінції Онтаріо.

Меценат і філантроп3 квітня 2008 Іван Яремко задекларував перший внесок у сумі 10 000 $ Бібліотеці Торонтського університету — та зобов'язався протягом наступних років подібним щорічним внеском підвищити свій вклад до 50 000 $ — на спеціальні проекти, які забезпечатимуть збереження та широкий доступ до україномовних раритетних видань у спецфондах Бібліотек ім. Робартса та Томаса Фішера (англ. Robarts and Thomas Fisher Rare Book Libraries) — точніше: для цифрового збереження матеріалів, які стосуються української історії, літератури, мови і культури. У 2002 році було засновано Програму багатокультурності та людських прав ім. Івана та Мирослави Яремків на Юридичному факультеті Торонтського університету завдяки пожертви подружжя Яремків на цю ціль у сумі 600 000 $.20 квітня 2008 І. Яремко вніс суму 100 000 $ на заплановану $15-мільйонну розбудову Українсько-канадського осередку опіки (англ. Ukrainian Canadian Care Centre), який разом із Святодимитріївською резиденцією (англ. St. Demetrius Residence) для сеньйорів, є в місті Торонто, відповідно, житловими будинками й центрами для україноканадців похилого віку. Нагороди2009 р. — нагорода ім. Павла Юзика за досягнення в просуванні концепції багатокультурності.

Маріян Павло Коць (29 червня 1922, Львів — 2 березня 2011) — визначний меценат, громадсько-культурний діяч, журналіст, видавець. Народився в Україні, а життя прожив у Сполучених Штатах, неподалік Нью-Йорка. Разом із дружиною Іванною щедрими датками підтримував Асоціацію дослідників голодоморів, Музей гетьманства, композиторський конкурс в рамках «Київ. Музик. Фесту», донецькі школи та дітей Чорнобиля… На його гроші побачили світ понад півсотні книжок визначних письменників, шкільні підручники тощо. Ім'я Іванни та Мар'яна Коців віднедавна носить відділ періодичних видань Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника.

Видавнича діяльність. Відкрив власне видавництво у місті Лексинґтон, штат Нью-Йорк. У 1964—1971 роках профінансував фундаментальне видання «Українські народні мелодії» в 7-ми томах. У 1970 році опублікував «Релігійні твори Олександра Кошиця». Видавав наукові монографії, художню літературу. У багатьох бібліотеках України сьогодні є книги з поміткою «Видавництво Маріяна Коця». Після здобуття Україною незалежності став фундатором першої в Україні офсетної друкарні. За його підтримки було видано понад 100 книг, зокрема «Піонери музичного мистецтва в Галичині», «Голод в Україні 1946—1947: Документи і матеріали», «Голодовка: 1932—1933 роки на Переяславщині: Свідчення», «Грушевський М. Вибрані листи до Кирила Студинського (1891—1941)». Звичайно ж більшість видань не були комерційними і не приносили ніяких прибутків. У книговидавничій справі М. Коць перш за все був меценатом.

Внесок Маріяна Коця у збереження і популяризацію гетьманської спадщини в УкраїніМаріян Коць ініціював створення благодійного «Фонду Івана Мазепи», коштами якого було реставровано будинок Мазепи в Києві і створено Музей гетьманства. Відкриття музею відбулося 11 березня 1993 року. Меценат зробив значний внесок у музейну збірку, придбавши для неї документи, твори мистецтва, предмети козацької старовини. Був ініціатором організації зустрічей з глядачами, проведення вечорів пам'яті, вшанування імен видатних українців. Маріян Коць став ініціатором, натхненником та спонсором встановлення першого пам'ятника гетьману Мазепі в Україні та Європі у селі Мазепинцях Київської області.

Маріян Коць — представник Асоціації дослідників голодомору 1932-33 рр. Маріян Коць був одним із фундаторів і почесних членів Асоціації дослідників голодоморів в Україні, представником Ради Асоціації в українській діаспорі США. Впродовж десятиліть провадив активну діяльність за визнання на світовому рівні Голодомору 1933-го геноцидом українського народу, звертався з цією метою до президентів, церковних діячів різних країн. Конкурс композиторів імені Іванни і Маріяна Коців. Композиторський конкурс в межах «Київ. Музик. Фесту» вперше відбувся у 1991 р. за ініціативи і фінансового сприяння Маріяна Коця та його дружини. Рушієм ідеї заснування цього конкурсу виступило бажання подружжя віднайти видатного композитора в Україні. Їх турбувало питання — чому така велика, співоча Україна не має свого Гріга чи Штрауса?Перший конкурс носив ретроспективний характер, до участі допускалися твори українських композиторів, написані у 1960—1991 рр. Другий — присвячений темі Голодомору геноциду 1932–33 рр. На третій конкурс українських композиторів приймались твори на тему Чорнобильської катастрофи. Четвертий присвячувався Україні. П'ятий і останній — творчості жінок-композиторів. Конкурси відбувались з 1991 по 1995 рр.

Баране́цький Володи́мир Миколайович (6 січня 1920, с. Воля Якубова Дрогобицького повіту Галичини — 18 лютого 2016, Мейплвуд) — економіст, банкір, громадський діяч, публіцист, книговидавець. Володимир Баранецький студіював економічні науки в Академії Закордонної Торгівлі у Львові. Завершував студії у Мюнхені в 1945 —1947 рр. З 1947 року у США. Там нострифікацією у Tuck School of Business Administration та Darthmouth College здобув дипломи маґістра комерційних наук (1950 р.) та маґістра з керівництва підприємством (1951 р.). У 1951 —1985 рр. працював у Нью-Йорку в одному з найбільших світових банків Morgan Guaranty Trust Company, спершу як екзекутивний офіцер, а з 1962 р. як віце-президент і завідувач зв'язками з банками Південної і Північної Америки. В. Баранецький був активним у громадській діяльності на користь Україні. У 1937 —1944 рр. він студентський (Українська Студентська Громада) і спортивний діяч у Львові, а в 1945 —1947 рр. — голова Української Студентської Громади у Мюнхені. У США він співзасновник (1953 р.), а згодом голова Українського Народного Дому в Нью-Йорку, заступник голови Українського Інституту Америки (з 1981 р.), член НТШ з 1983 р., з 1984 р. голова Фундації Енциклопедії Українознавства у США, президент кооперативи «Самопоміч» в Ньюарку (1985 —1992 рр.), голова Ради Директорів Координаційного Комітету Допомоги Україні (США), з 1992 р. член Всесвітньої Координаційної Ради у Києві.

До когорти діячів діаспори долучаються Михайло Гоян з Австралії, засновник Фонду Марії і Михайла Гоянів «Українську книжку — українським дітям», В. Кашицький, меценат Львова і національного відродження в Україні з Польщі, Фальц-Фейн Едуард із Ліхтенштейну, учасник розвитку природоохоронної та еколого-освітньої діяльності заповідника «Асканія-Нова» та Української академії аграрних наук. Займаються благодійною справою також і громадські об'єднання — українські музеї Чикаго, Клівленда, Нью-Йорка, Риму, Філадельфії, Торонто та інші. Українською діаспорою створено ряд Фундацій, які переймаються проблемами українців, зокрема наслідками Чорнобильської катастрофи. Серед них — Канадський Фонд «Діти Чорнобиля».