Презентація "Я покохав їх високою любов'ю (Сердечні пристрасті й розчарування Кобзаря)"

Я покохав їх високою любов'ю (Сердечні пристрасті й розчарування Т.Г.Шевченка) Скоробагатько Л.В. Покровський ЗЗСО І-ІІІ ст.

Моя любов, моя висока… Моя любов, Моя висока Не відпускай мене, Храни. Храни від буднів, Злого ока, Храни мої пречисті сни! І хай я мучусь, Хай неспокій і тінь терзань – Мої вони! Моя любов, Моя висока, Не відпускай мене, Храни!

Не судилось продовжити родовід… Мало кому в коханні так щастило, як геніальному українському поетові та художнику Тарасові Шевченку. Маючи унікальні таланти, гострий розум, товариську вдачу, привабливу зовнішність він, здавалося б, був приречений на успіх у жінок. Натура творча і вразлива, Кобзар часто закохувався. Біографам відомо з десяток сердечних пристрастей Шевченка. Закохувалися й у нього. Та особисте життя великого українця так і не склалося. Не судилось Тарасові Шевченку продовжити свій родовід у наступних поколіннях.

Оксана Коваленко Першим коханням юного Тараса була сусідка-ровесниця Оксана Коваленко. Кучерява Оксана І Тарас ще маленькими дітьми вкупі гралися, а потім одне одного й покохали. Матері не раз жартували про майбутнє одруження своїх мазунчиків. Але невблаганна смерть забрала у Шевченка спочатку неньку, а згодом і батька. У важкі хвилини самотності Оксана не раз витирала сльози сироті.

Ганна Закревська Вона була дружиною поміщика села Березова Рудка на Полтавщині. Познайомився з нею поет влітку 1843 року. Його зачарувала ця жінка. В листах до друзів він називає її «Ганною вродливою». У тяжкі роки заслання поет присвячує Ганні Закревській один з кращих поетичних творів: Оце нагадаю. Ніколи Ти не здавалася мені Такою свіжо молодою Так, як тепер на чужині, Та ще й в неволі…

Варвара Рєпніна У княжім домі панночка бліда Жар серця нишком в вірші вилива, Листок долоньки свічку затуляє. Про що вона? Чого їй так болить Далекий хтось, «хто під руж жом гуляє». Їй, панночці, б – та суджений панич, Зітхання соловейка у альтанці… У княжім домі, в домі Рєпніних, Невже нікого, вартого в обранці?! Нащо тобі за стіни кам'яні, По вікнах тюрем лячно заглядати? До Бога правди криком день при дні Молилася. При свічці. При сльозі. При сонці й місяці. При серця світлі…

Сердечна драма Варвари У середині жовтня 1843 року Тарас Шевченко, вже відомий на той час поет і маляр, завітав до Яготина робити копії портрета Миколи Рєпніна. Це був шляхетний рід українських вельмож. Княгиня Рєпніна доводилась онучкою самому гетьману Кирилу Розумовському. Їхня донька, 35-річна княжна Варвара, була надзвичайно доброю і щирою дівчиною. Деспотична мати не дозволяла їй побратися з князевим ад'ютантом, у якого вона закохалась. Ця сердечна драма надломила її особисте життя.

«Його не можна було не любити» «Його не можна було не любити», -- писала княжна. Кохання розцвіло у ній всіма барвами і вона стала ревнувати невгамовного Тараса. Вже й оточення помітило, що Шевченко зайняв місце в її серці. Усвідомлення того, що він не може відповісти взаємністю на почуття жінки, завдавало Шевченкові великих мук. Він не знав, як вийти із ситуації. Але княжна зрозуміла, що її кохання вдруге виявилося нерозділеним. З туги вона захворіла і вісім днів нічого не їла. Аристократична родина виключила можливість шлюбу колишнього кріпака зі спадкоємцем роду Рєпніних – Волконських. Варвару стали переконувати, що вона може зробити Шевченка нещасливим. Було вирішено, що поетові слід з Яготина виїхати.

Федося Кошиць Під час перебування в рідному селі у 1843 році сподобалася поетові молоденька донька отця Григорія Кошиця. Ще дитиною Тарас у панотця наймитував. Коли ж 26 вересня 1845 року Шевченко приїхав у Кирилівку на храм, то симпатії до молоденької попівни у нього поглибилися і він до неї посватався. Батьки не захотіли віддавати доньку за свого колишнього наймитчука, хоча поет їй дуже подобався. Бідна дівчина так переживала своє нещастя, що згодом збожеволіла.

Агата Ускова «Ця найпрекрасніша жінка для мене – справжня благодать Божа, -- писав він друзям. – Я покохав її високою чистою любов'ю». Перебування в товаристві ласкавої і симпатичної жінки було найкращими ліками на поетові болі та рани. Все це відбилося в його портретах. Але особливо хвилює той, де Агата з малою дитиною на руках. У цьому творі, крім глибокого почуття симпатії до цієї жінки, художник утілив вимріяну ідею материнства, як найвище покликання жінки.

Зайвий у цій щасливій сім‘ї… Сама Агата згадувала: «Шевченко був у нас, як у рідній сім'ї, всі його дуже любили. Надя тоді ще була маленькою. Бувало, візьме її на руки, сміється до неї ясною посмішкою. А Наталі біля нього всім серцем. Співала йому. Вона була улюбленицею Шевченка. Він вчив її українських пісень». Але з часом тверезий розум Тараса Шевченка зрозумів, що він зайвий у цій щасливій сім'ї, але серце переконати було важче…

Катерина Піунова Повертаючись із заслання Тарас Шевченко зупинився в Нижньому Новгороді. Тут поета навідав відомий актор Щепкін. Для свого давнього друга Тараса він зіграв у виставі «Москаль-чарівник». А партнеркою його по п'єсі була 15-річна акторка Катя Піунова, яка мала неабиякий талант. В українському одязі, повна життя й молодих сил вона полонила уяву 44-річного поета. Він навіть звав її Тетясею, як героїню вистави.

Погань пані Піунова! Від голови до п'ят погань! 30 січня 1858 року Шевченко їй освідчився і зробив формальну пропозицію її батькам. Він написав такий лист до неї, який міг написати тільки 20-річний студент-романтик. Але зі згодою дівчина зволікала, чекала позитивної відповіді з Харкова. . коли ж контракт був підписаний і посередництво поета стало непотрібним, Шевченкові повідомили, що в Каті є наречений – аптекар Фус. «Погань пані Піунова! Від голови до п'ят погань!» -- такою була реакція обуреного митця. Коли ж наступного дня зустрів її на вулиці, то не зміг навіть поклонитися їй.

Харита Довгополенко В останні роки життя Шевченка охопила туга за родинним теплом, жіночою ласкою і опікою. «Оженіть, будьте ласкаві, -- писав він своїм друзям в Україну. – а то так і пропаду бурлакою на чужині». Поет мріяв про влаштування власного гнізда над Дніпром та господиню – друга в хаті, близьку і віддану дружину. «Аж надто стало тяжко на самоті, якби не робота, то я давно одурів би, -- щиро зізнавався він. – Чи сяк, чи так, а я повинен оженитись, а то проклята нудьга скине мене з світу».

Молода дівчина-кріпачка Несподівано для всіх Шевченко захотів одружитись на Хариті Довгополенко, гарненькій молодій дівчині-кріпачці, що була служницею у троюрідного брата Варфоломія. Поет бачив її лише мигцем, і тому його свояк був страшенно вражений. На його заперечення, що він з Харитею не рівня, Шевченко обурився: «Забув ти ось що, а ти це добре знаєш: я по плоті й духу син і рідний брат нашого безталанного народу, так як же себе поєднати з собачою панською кров'ю?»

«Шкода, що ота Харита зледащіла…» Від вересня 1859 року до кінця червня 1860 року у кожному листі до Варфоломія писав він про Хариту, довідувався, чи вона за нього піде, просив її намовляти. Брат відмовчувався, а згодом відповів, що Харита «зробилася грубіянкою, без просу шуляється, завела роман з писарем». Таким чином поета хотіли переконати в необачності такого шлюбу. «Шкода, що ота Харита зледащіла, а мені б лучної жінки і не треба», -- сумовито погодився поет.

Ликера Полусмак Сум і відчай минають, з'являється нова надія одружитись зі своєю, з кріпачкою. Він зустрічає в домі поміщиць Карташевських дівчину-кріпачку Ликеру Полусмакову – і знову довірливо закохується. В Ликері він побачив свою Оксану, і з новою силою захотілося поетові тихого сімейного щастя.

Жвавий розум, але лиха вдача… Ликера не була красунею, але була добре збудована, мала гнучкий стан, була стрункою і привабливою. Її опис залишив нам майстер жіночих портретів Іван Тургенєв: «Молода, свіжа, трохи неотесана, не дуже гарна, але по-своєму приваблива, з чудовим русявим волоссям і з тою чи то гордовитою, чи то спокійною статурою, що властива її племені». Попри жвавий природний розум, Ликера мала лиху вдачу. Сватання до неї відомого поета викликало занепокоєння в її тимчасових господарів, які були великими приятелями Шевченка. Його переконували, що вона лінива й неохайна, брехлива, ласа на гроші й не шанує дівочої слави.

Невдячна наречена… Поет подарував нареченій хрестика й букваря. Збирався зайнятися її освітою й вихованням, але Ликеру зовсім не зворушили подарунки. Переконавшись, що хрестик не золотий, вона його недбало відкинула. Коли ж наступного дня Шевченко приніс їй букетик польових квітів, то через кілька хвилин вони опинились на землі під ганком. Митець запросив її на розмову до альтанки в садочок і там вони вперше докладно поговорили. Ця бесіда посіяла в його душу сумніви, але свого плану він не зрікався.

Боже мій!Який він засліплений! Коли дівчина застудилась, наречений прислав їй цілу купу всілякого добра та теплий плед. Взявши мірку з її ноги, накупив їй черевиків, теплих панчіх. Дарував і ювелірні речі: каблучки, сережки з медальйонами, коралі. Та попри це, Ликера дозволяла кинути собі првселюдно: «Він і старий, і скупий, здається! Так неохота йти!» Коли прийшла згода пана Макарова на шлюб, який дуже поважав Шевченка і не міг йому відмовити, Ликера ще більше знахабніла. Але поет цього не помічав. «Боже мій! Який він засліплений! Він створив собі ідеал і не хоче поглянути на неї простими очима, а нам так боляче за нього», -- писала дружина Пантелеймона Куліша.

Кінець драматичним пошукам… Тим часом поет поринув у перед весільні клопоти. Сам малював моделі для Ликериних костюмів, накупив їй дорогого одягу з найкращих матеріалів. Лише одного дня він витратив на неї більше 180 карбованців. А всього добра, що Шевченко надарував дівчині було аж на тисячу карбованців. Привчав її до порядку, до господарності. Ще й учителя їй найняв, не вважаючи себе придатним до педагогіки. Яким же було його розчарування, коли зайшовши до Ликериного помешкання в незвичайну пору, застав її в обіймах репетитора. Це був кінець не тільки їхнім заручинам, а й драматичним пошукам Тараса Шевченка своєї другої половини.

Минули літа молодії… Минули літа молодії, Холодни вітром од надії Уже повіяло. Зима! Сиди один в холодній хаті, Нема з ким тихо розмовляти, Ані порадитись. Нема, Анікогісінько нема! Сиди ж один, поки надія Одурить дурня, осміє… Морозом очі окує, А думи гордії розвіє, Як ту сніжину по степу! Сиди ж один собі в кутку. Не жди весни – святої долі! Вона не зійде вже ніколи Садочок твій позеленить, Твою неділю оновить! І душу вольную на волю Не прийде випустить… Сиди І нічогісінько не жди!

Не судилось… Скільки б ще чудових рядків вийшло з-під пера цього Титана думки, якби поряд була любляча дружина і чувся щебет дітей. Не судилось… і так жаль, що не знайшлося у житті поета жінки, яка б могла йому сказати: Любове святая моя, Богине моя страждальна, Вже скільки спливло років, А ти у мене світанна. І скільки б лишилося днів На рідній землі прожити… Та навіть як стану житом, Знов шепотітиму вітру, Щоб ти повернувся мені, Журавлику-чорнокрил Загублений мій, коханий Я навіть в свій день останній Летіти до тебе стану, Допоки вистачить сил…