Презентація "З Україною в крові… Б. Чичибабін"

З Україною в крові… Борис Чичибабін

Бори́с Олексі́йович Чичиба́бін, за паспортом Полушин, нар. 9 січня 1923, Кременчук, Українська Соціалістична Радянська Республіка, СРСР - 15 грудня 1994, Харків, Україна) — український поет, лауреат Державної премії (1990). Свої твори писав російською мовою. Більшу частину життя поет прожив у Харкові. Унікальність творчої манери Чичибабіна визначається гармонійним поєднанням істинного демократизму з високою культурою вірша, ясності «змісту» — з витонченістю «форми», яка, однак, ніколи не ускладнює сприйняття його поезій. Афористичність формулювань і проникливий ліризм – характерна риса його поезії.

Ім'ям Чичибабіна названо вулицю у центральній частині Харкова, в районі Держпрому, на якій поет жив у 1950-х роках. На цій вулиці, названій на його честь, встановлено пам'ятну дошку зі скульптурним зображенням поета. Меморіальна дошка також міститься на будинку, у якому жив і помер поет. У Харкові щорічно проводиться поетичний фестиваль «Чичибабінські читання». У 2018 році побачив світ повнометражний документальний фільм "Чичибабін" (реж. Вiталiй Михайлов).

Борис Олексійович Чичибабін народився 9 січня 1923 року в місті Кременчук, в сім’ї офіцера. До 1930 р. родина проживала в Кіровограді (нині Кропивницький), потім у селищі Рогань під Харковом, де Борис пішов до школи. У 1935 Полушини переїхали в Чугуїв, де він навчався у 1-й школі з 5-го по 10-й клас. Тут він уже постійно відвідував літературний гурток, публікував свої вірші в шкільній і навіть міській газеті під псевдонімом Борис-рифмач. Після закінчення школи Борис вступив на історичний факультет Харківського університету. У листопаді 1942 р. через війну Бориса призвали в армію. Кілька місяців після Перемоги обіймав таку саму посаду в Чугуївському авіаучилищі, потім демобілізувався через хворобу (варикозне розширення вен з трофічними виразками). Борис вирішив продовжувати навчання в Харківському університеті, за спеціальністю філолога, але йому не судилося здобути вищу освіту, він писав  вірші, за які його в червні 1946 р. заарештовали і засудили за антирадянську агітацію на 5 років.

Під час слідства в Бутирській в’язниці Чичибабін написав «Червоні помідори», «Махорку», два яскраві зразки «тюремної лірики», які були покладені на музику і у 60-ті широко розійшлися по країні.1951 р. – був звільнений, повернувся до Харкова, працював різноробом в Харківському театрі російської драми підсобним робітником сцени, потім закінчив бухгалтерські курси, і з 1953 р. працював бухгалтером домоуправління. Тут познайомився з паспортисткою Матільдою Федорівною Якубовською, яка стала його дружиною. У 1958 році з’являється перша публікація в московському журналі «Знамя» (під прізвищем Полушин). На початку 60-х років харківський поет довгий час живе в Москві, виступає в літературному об’єднанні «Магістраль». У 1962 році його вірші публікуються в часописі «Новий мір», харківських і київських виданнях. Серед знайомих Чичибабіна цього періоду — С. Маршак, І. Еренбург, В. Шкловський.

У 1963 році виходять друком дві перші збірки віршів Чичибабіна. У Москві видається «Молодість», у Харкові — «Мороз і сонце». У січні 1964 р. Чичибабіну доручають керівництво літературною студією при БК працівників зв’язку. Робота чичибабінської студії стала яскравим епізодом в культурному житті Харкова, внеском міста у «шістдесятництво». У 1965 р. в Харкові виходить збірка «Гармонія», яка і в невеличкій мірі не відображала істинного Чичибабіна: майже ніщо з найкращих віршів поета не могло бути надруковано з цензурних міркувань. У 1966 році на негласну вимогу КДБ Чичибабіна усунули від керівництва студією. Саму студію було розпущено. За офіційною версією: за заняття, присвячені Цвєтаєвій та Пастернаку. За іронією долі в цьому самому році поета прийняли до СП СРСР (одну з рекомендацій дав С. Я. Маршак). Однак короткочасна хрущовська відлига закінчилася: Радянський Союз вступив у двадцятиріччя, назване згодом епохою застою.

У 1967 році поет перебуває в сильній депресії – сімейні проблеми, переслідування, що відобразилось в його творчості. Згодом зустрічає закохану в його поезію Лілію Карась, і через деякий час поєднує з нею свою долю, в нього спостерігається творчий злет, початок численних багаторічних подорожей по СРСР (Прибалтика, Крим, Кавказ, Росія), поява нових друзів. З іншого боку — жорстоке розчарування в романтичних ідеалах радянської юності, посилення цензури, а отже, неминучий поступовий перехід з письменників «офіційних» в напів-, а потім і зовсім заборонені. На початку 1968 року в Харкові друкується остання доперебудовна збірка Чичибабіна — «Пливе Аврора», понівечена цензурою. У 1973 р. Чичибабіна виключають з СП СРСР. У 1974 р. поета викликали в КДБ. Там йому довелося підписати документ про те, що, якщо він продовжить розповсюджувати самвидавську літературу і читати вірші антирадянського змісту, на нього бути заведено справу.

Настала пора п’ятнадцятирічного замовчування імені Чичибабіна. Весь цей час (1966–1989 рр.) він працював старшим майстром матеріально-заготівельної служби харківського трамвайно-тролейбусного управління. І продовжував писати — для себе і для своїх нечисленних, але відданих читачів. Публікації, дуже рідкісні, з’являлися тільки за кордоном. У 1987 році поета поновлюють у Спілці письменників, твори починають друкувати.13 грудня 1987 р. Чичибабін вперше виступає в столичному Центральному Будинку літераторів. Успіх колосальний. Звучить його вірш «Не помер Сталін» (1959). У 1990 р. за видану за свій рахунок книжку «Дзвін» Чичибабіна було удостоєно Державної премії СРСР. Поет бере участь у роботі товариства « Меморіал», дає інтерв’ю, здійснює поїздки в Італію, в Ізраїль. Помер Борис Чичибабін 15 грудня 1994 року, менш ніж місяць не доживши до свого 72-го дня народження. Похований на 2-му кладовищі Харкова.

С Украиной в крови я живу на земле Украины,и, хоть русским зовусь, потому что по-русски пишу,на лугах доброты, что ее тополями хранимы,место есть моему шалашу. Что мне север с тайгой, что мне юг с наготою нагорий?Помолюсь облакам, чтобы дождик прошел полосой. Одуванчик мне брат, а еще молочай и цикорий,сердце радо ромашке простой. На исходе тропы, в чернокнижье болот проторенной,древокрылое диво увидеть очам довелось: Богом по лугу плыл, окрыленный могучей короной,впопыхах не осознанный лось.

А когда, утомленный, просил: приласкай и порадуй,обнимала зарей, и к ногам простирала пруды,и ложилась травой, и дарила блаженной прохладойот источника Сковороды. Вся б история наша сложилась мудрей и бескровней,если б город престольный, лучась красотой и добром,не на севере хмуром возвел золоченые кровли,а над вольным и щедрым Днепром. О земля Кобзаря, я в закате твоем, как в оправе,с тополиных страниц на степную полынь обронен. Пойте всю мою ночь, пойте весело, пойте о славе,соловьи запорожских времен.1973

Вірш змушує задуматися не тільки про батьківщину, але і над проблемою, про яку в Україні дотепер сперечаються: про місце російської мови в нашій країні. Борис Чичибабін, наш земляк-харків’янин, що прославив Україну своїми віршами, написаними російською, цим рядком давно вирішив цю суперечку. У цій поезії поет висловив свою любов до української землі і її народу. І не має значення, якою мовою він написаний. Жителі Східної України переважно говорять і думають російською. Але робити з цього висновок, що вони не люблять Україну, не пишаються нею, не бажають їй процвітання – це націоналістичний абсурд. Борис Чичибабін, Микола Амосов, Євген Патон… Хіба вони не любили і не люблять батьківщину? Але ж для кожного з них рідною мовою є російська! Так вже історично склалося, і тепер дорікати людям, що з молоком матері всотали російську мову як рідну, не можна. Двомовність зовсім не суперечить тому, що в незалежній державі офіційною мовою повинна бути мова більшості. В Україні - це українська мова.

Батьківщина, як правильно сказав поет, у крові. Уся Канада (за незначним винятком) говорить англійською мовою, тобто своєї “канадської” мови немає. Але хто скаже, що канадці не патріоти? Відчуття батьківщини – це не словесна декларація, це не виступи на мітингах про любов до народу, про турботу про його благо, це не передвиборні обіцянки і запевняння усе робити для людей. Це не тільки побожне ставлення до державної атрибутики (хоча і воно важливе). Це відданість Вітчизні на ділі. Жити з батьківщиною в крові - це чесно трудитися, сприяючи процвітанню країни. Історія України знає чимало видатних особистостей, що своїми справами сприяли розвитку країни. Один з них – Володимир Симиренко. От щирий патріот України! Його праця була спрямована на розвиток промисловості в країні, його багатство – на щедре меценатство. В. Симиренко давав гроші на видавництво газет, журналів, підтримував студентську молодь, жодне з дореволюційних видань Т. Г. Шевченка не здійснювалося без його допомоги. Оце і є приклад не декларативної, а щирої любові до батьківщини.