Тетяна Осінь. Тетяна Василівна Нікулочкіна (літературний псевдонім Тетяна Осінь) народилася 2 жовтня 1949 р. в місті Запоріжжі. Членкиня Національної спілки письменників України, поетеса, прозаїкиня, перекладачка. Членкиня Запорізького обласного ЛІТО імені Михайла Гайдабури та літературного об’єднання «Пошук» ім. Миколи Лиходіда. Має середню освіту, і все життя займалася самоосвітою. Авторка працювала здебільшого на заводах. Загальний стаж роботи 45 років, з яких 37 років працювала монтажником радіоелектронної апаратури та приладів на запорізькому КП НВК «Іскра». Вірші та прозу почала писати з дитинства, відвідувала ЛІТО.
Літературна творчість. Працювати над ними почала після 2000 року, коли долучилася до літературних осередків міста. З 2015 року авторка жодного поетичного рядка не написала російською мовою. Авторка книг: «Осінній віршопад» (2011), «Светлые полдни» (2011), «Над суетой» (2012), «Время жатвы и стихов» (2014), «Жажда света» (2015), «Римовані паралелі» (2016), «Життєдайне слово» (2017), «Сонячне гроно» (2017), «Пізня зав’язь» (2019), «Талан любити і прощати» повість і оповідання (2019), «Рахманне передмістя» (2020), «Таврійські сонети» (2021).
Спомин. Я дарувала тобі тільки дотик,Посмішку – теплу, неначе осоння. Чом я тепер відчуваю, мов опік,Чемне «пробач» на краєчку безсоння?Думалось – вернеться, знайде, покличе,Тільки між нами – байдужість, мов ґрати. Знаю: мені ж бо, напевне, не личить. Хортицькі чари – тройзілля – збирати,До джерела йти опівночі (боса…)І чаклувати затим над плитою…Іноді спомини жалять, мов оси, – Мрія ж про зустріч не стала метою,Бо не збагну я, чиє в цім потреба. Це ж тільки згадка колишня, отерпла. Що я чекаю, далекий, від тебе?Дотик побіжний і посмішку теплу. Трутою стало чар-зілля у клуні…Юності чари… Щемливе відлуння.
***Я у спогади знов порину: Як хотілось співать, літати.І весняну яскраву риму. Вкарбувати у світлі дати!Як же вийшло? Ще тільки осінь,А вже мрії, мов лист, зотліли.І згасло тепло відносин. Ще до першої заметілі. Тільки зради холодний морок. Допіка, ще й патлатий вітер…А приборканий зверхній норов. Вгамувався і сльози витер. Залишайся ж під теплим дахом,Не шукай мої паралелі. Я для тебе наївна птаха?А ким буду без тебе, леле?!Я зцілюся, хоч буду – доки? – Пам’ятати твій перший дотик…
***Між аркушами осені й зими. Розлукою вляглася пустка болю. Хто вигадав пролог такий? Візьми. Й зроби інакше… та чи я неволю?Облиш вагання. Хочеш йти – ідиІ не тривож непевні гороскопи. Та не ступи бруківкою біди, Бо негаразди всі наскочать скопом,А я не поруч… хто заступить враз. До тебе путь оманам й хижим ловам?Поміж вагань, сухих прощальних фраз. Я простягну тобі любові слово. Куди ж ти в осінь? Бачиш, як завжди. В дощів’я віти хилить яворина?Не йди в самотність, леґеню, зажди. А хочеш – що ж… Не грюкай лиш дверима.
***Болить мені… Чи вистачить душі?Ось вже на денці мимоволі дніє. Вгамую серце, віднайду надію – То тільки серпень б’ється в спориші. Загоїться… У відчай не впаду. Простилися… Оговталась. Простила. Сколола пальці, бо латаю крила,Переживу – і осінь, і сльоту. Хай над тобою зглянуться сніги,Самотності холодна порожнеча. Твоя зрадлива невблаганна втеча – І ми не вдвох: по різні береги. Скелясто там. Такий хиткий карниз…Не поруч я… Не встигну підхопити. В зимову ніч. І прірву заступити. Ти балансуй… і не дивись униз. Благаю: не поранься об карниз…
Слово. Впадуть сніги. Тоді розтануть…І зорі згаснуть, і світи. Невже й слова землею стануть,Як пил доріг, як я і ти?Коли покличе горне небо: Під час дощу, у час цвітінь?Чи є в мені якась потреба?Краплинка я, піщинка, рінь. Чи опинюсь там випадково?Підхопить вітер – мов курай. Де не озветься лунко Слово –Невже то рай?