Презентація "Життєвий і творчий шлях О.П.Довженка"

“Якщо вибирати між красою і правдою, я вибираю красу. У ній більше глибокої істини, ніж в одній лише правді. Істинне те, що прекрасне. І коли ми не постигнемо краси, ми ніколи не зрозуміємо правди ні в минулому, ні в сучаснім, ні в майбутнім. Краса нас усього вчить” О.Довженко

Видатний кінорежисер, класик світового кінематографу, видатний письменник і художник. Олександр Довженко народився 10 вересня 1894 р. на Чернігівщині, в містечку Сосниця. Чарівний світ дитинства, колоритні постаті земляків, надзвичайна природа, давали йому натхнення у найтяжчі часи. Недарма одне з його дійсно шедевральний витвір, «Зачарована Десна», присвячене саме цій благодатній порі.

Батьки мали 14 дітей. Вижило тільки двоє: Сашко та Поліна. Сашко ріс мрійливим хлопчиком. 1911р.вступає до Глухівського вчительського інституту.

Дотепний, жвавий хлопець, чуйний товариш, здібний карикатурист, прекрасний декламатор - таким його запам'ятали товариші по навчанню.

У червні 19І4 року, курсу отримує звання «учителя вищепочаткового училища», свідоцтво про закінчення Глухівського учительського інституту

Кожен день в Олександра був чітко розписаний. Зранку - заняття в інституті, після обіду - репетиторство, з метою заробити на хліб, а ввечері - підготовка домашнього завдання. Цей розпорядок порушувався лише у вихідні чи святкові дні, коли Сашко ходив до Петра Фурси, який жив у селі Береза, за сім кілометрів від Глухова.

Згодом, Олександр Петрович часто згадував глухівський період свого життя, подумки вертався до рідного інституту: «Я згадую Глухів і свою романтичну юність…учительський інститут. Він стоїть переді мною, як живий, білий, чистий, з штамбовими трояндами і посипаними жовтим піском доріжками садка…». Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка

Перша дружина Варвара Крилова

“Слов'янство поки що дало світові в кінематографі одного великого митця, мислителя і поета – Олександра Довженка” Чарлі Чаплін

1926 р. – перші короткометражні комедії “ Вася-реформатор” та “Ягідка кохання” 1927 р - “Сумка дипкурєра” (автор зіграв кочегара)

1928 р. – “Звенигора”, який приніс Довженкові славу. Цей фільм засвідчив появу українського поетичного кіно.

«Звенигора» -це розповідь про вічного Діда, який шукає скарби, заховані скіфами.У Діда два внуки : червоноармієць Тиміш та петлюрівець Павло. Тиміш на фронті братається з німцями і переконує своїх однополчан не воювати.Павло хоче зірвати міст разом з Дідом. У фільм включені також різні епізоди з історії України.

1929 -«Арсенал» Фільм присвячений повстанню робітників на заводі в 1918 р. Але сюжет не відіграє важливу роль. Головне думки, які хоче донести автор. У фільмі є символи та герої..

1930 року з'явилася "Земля", яка впевнено вивела українське мистецтво на широкі міжнародні обшири й принесла Довженкові світову славу. На Брюссельському кінофестивалі "Земля" увійшла до 12 найкращих фільмів усіх часів і народів.

У картині перед глядачами постали глибокі і складні процеси в українському селі: колективізація, розорювання меж. Кінокритики і кіномитці відзначали масштабні, романтично узагальнені образи героїв фільму, незвичайні ракурси, монументальність композиції.

Із червня до жовтня 1930 року О. Довженко разом із дружиною Юлією Солнцевою перебував за кордоном, демонструючи в Берліні, Гамбурзі, Празі, Парижі, Лондоні "Землю", "Звенигору", "Арсенал". Він зустрічався і спілкувався з Анрі Барбюсом, Роменом Ролланом, Гербертом Веллсом, Альбертом Ейнштейном.

1932 року О. Довженко на Київській кіностудії створив першу звукову картину "Іван", присвячену будівництву Дніпрогесу. На адресу О. Довженка лунають звинувачення і несправедливі докори. Невдовзі він залишає Київ і починає працювати на "Мосфільмі". У 1933 році режисер подорожує Далеким Сходом, збираючи матеріал для створення сценарію фільму "Аероград", кінорозповіді про нове місто на березі океану, про тайгу, нове життя чукчів, про сучасне і майбутнє.

1939

За фільм “Щорс” був удостоєний Державної премії СРСР в 1941р.

На початку Великої Вітчизняної війни О. Довженко, як і інші діячі української культури, був евакуйований в Уфу. 1942 року письменник дочекався дозволу виїхати на фронт. Упродовж 1942-1943 років він - пропагандист політуправління на Північно-Західному, Сталінградському, Воронезькому фронтах, активно і сумлінно несе службу політпрацівника, військового кореспондента .

Одночасно він знімає документальні фільми, пише кіносценарії, оповідання і статті, постійно виступає на радіо. У роки війни О. Довженко написав кіноповісті "Україна в огні", "Повість полум'яних літ", оповідання "Ніч перед боєм", "Відступник", "Стій, смерть, зупинись!", "На колючому дроті", "Мати", "Воля до життя".

У повоєнний час митець активно і творчо працює, створюючи художньо-документальний фільм про Вірменію "Країна рідна", розпочинає роботу над романом "Золоті ворота", пише п'єси "Молода кров", "Міра життя", завершує п'єсу "Потомки запорожців", знімає фільми "Життя в цвіту", "Мічурін", створює кіноповість "Зачарована Десна".

1949 р.

Одного разу Довженко здавав кінокомісії свій фільм про Мічуріна. Після перегляду встав якийсь черговий йолоп і почав дорікати картині, що в ній не відображена роль партії, комсомолу, профспілкових організацій... - Але дозвольте! - ввічливо заперечив режисер. - Навіщо ж все відразу? Це ж не останній фільм Радянської влади!

За фільм "Мічурін" О. Довженка було вдруге удостоєно Державної премії СРСР в 1949 р.

У 50-х роках розпочинається будівництво Каховської ГЕС і письменник, задумавши фільм про цю подію, їде до Каховки, спостерігає за ходом робіт, спілкується з інженерами, вченими, збирає матеріал.

«Поему про море» Довженко хотів знімати не просто в Україні, а й разом із Київською кіностудією. І ніби ж домовився про те у Москві із заступником міністра, сказавши йому: «Я син українського народу, і мені немало вже літ. Сценарій мій присвячений життю українського народу, на Вкраїні відбувається дія. Цілком ясно, що й знімати фільм треба на Вкраїні, в основному з українськими акторами. Інакше я не мислю собі, інакше се буде щось аморальне і, по суті кажучи, глибоко неприродне й дикунське».

Одначе не так сталося, як гадалося. Бо «не погодився лише один діяч української некультурності. Ні моє прохання, ні посилання на думку заст. міністра культури СРСР не вплинули на N.» (7 листопада 1956 р.). Хоча дуже можливо, що з Москви і повеліли не давати Довженкові «добро». Високе начальство, як відомо, в очі говорить одне, а своїм підлеглим потому дає зовсім інші команди.

«Лежу з розторганим серцем у лісі під Москвою. Землю снігом замітає». А тим часом «товстошкірий мерзотник директор Київської студії, якому б не директором студії, а десь начальником тюрми чи, мо», концтабору якраз би личило урядувати», відмовив у спільній постановці Довженкової «Поеми…»«І я побачив, — продовжує митець, — що ніякого ідейного плану в сієї потвори з партквитком немає, що се куркуль і кат, з дружиною засіли в маєтку, іменуємому Київською студією. Який занепад! Яка дегенерація! Якщо таке можна вчинити безкарно, про що може йти мова».

От, не безкарно. Через багато літ озвучується ім’я того директора — Давид Копиця,якому «треба виправдати свій хамський вчинок, не пустити мене на Київську студію і підвести під цю ганебну каїнову справу, очевидно, якісь «ідейні», а як же інакше, позиції. За його спиною, звичайно, Корнійчук і міністр культури. До Києва, очевидно, мені вже не вернутись. Тринадцять років марних сподіваюсь…» (7 листопада).

Уже навесні наступного року Довженковим іменем назвуть Київську кіностудію, на яку його не пускали, де так і не дозволили ставити останній фільм. Межі цинізму — виходить так — не існує.

У 1958 році побачив світ фільм "Поема про море", поставлений Ю. Солнцевою, дружиною письменника.

Останній свій день, недільний листопадовий день 56-го, Довженко провів на своїй дачі у підмосковному Передєлкіно.. Дім був збудований таким, яким хотів бачити його Довженко. Високі стелі, дерев’яний сволок, велика кімната, наскрізь пропахла деревом. Посередині дерев’яний стіл, не покритий нічим. А ще кактуси попід вікнами, полиці під самою стелею, з українським полив’яним посудом.

…умру в Москве, так и не увидев Украины! Перед смертью попрошу Сталина, чтобы… из груди моей вынули сердце и закопали его в родную землю, в Киеве, где-то над Днепром, на горе... (О.Довженко)

Він пішов майже опівночі, пізнього недільного вечора у листопаді 1956р. Відтак на його могилі написано по-російськи: «Умер в воскресенье». З натяком, а чи й з надією — він ще воскресне .

“Він залишився , як дерево , що вічно цвіте, вічно плодоносить, як великий мислитель, який може стояти поряд із Сократом і Гомером” А. Малишко

Вчитель української мови та літератури Підгородненського НВК №4 Д КУЗЬМЕНКО ГАЛИНА ІЛЛІВНА 2017 рік