Закінчивши середню школу зі срібною медаллю, Василь вступив на історико-літературний факультет педагогічного інституту Закінчивши 1959 навчання з червоним дипломом, три місяці вчителював в селі Таужня Кіровоградскої області, після чого два роки служив в армії. Під час навчання і служби став писати вірші. 1959 опублікував свої перші вірші.
У вересні 1965 під час прем'єри фільму Сергія Параджанова «Тіні забутих предків» в Києві взяв участь в акції протесту проти арештів серед української інтелігенції, за що Стуса звільнили з інституту. Після цього заробляв на життя, працюючи на будівництві, в котельні, в конструкторському бюро. Водночас продовжував продуктивну творчу діяльність.
У відкритих листах до Спілки письменників, Центрального Комітету Компартії, Верховної Ради Стус критикував панівну систему, що після відлиги стала повертатися до тоталітаризму, відновлення культу особи та порушення прав людини, протестував проти арештів у середовищі своїх колег. На початку 1970-х приєднався до групи захисту прав людини.
Восени 1972 заарештований і засуджений на п'ять років примусової праці і три роки заслання за «антирадянську агітацію і пропаганду». Весь термін ув'язнення перебував у концтаборах Мордовії. Більшість віршів, що Стус писав у концтаборі, вилучалася і знищувалась, лише деякі потрапили на волю через листи до дружини.
У 1976 р. тюремна адміністрація знищила 600 поезій В. Стуса, написаних протягом років тюремного життя. А він знову і знову писав вірші, пройняті вірою в майбутнє. Він вірив, шо повернеться до свого народу дорогою вдячної пам’яті всіх чесних порядних людей України, своїми віршами, які знайдуть свого читача:«Народе мій, до тебе я ще верну. Як син, тобі доземно уклонюсь». В. Стус переконаний, що жив і працював за високими моральними принципами.«Жив і любив і не набрався скверни,Зненависті, прокльону, каяття».
По закінченню строку в концтаборі Стуса 1977 вислали в Матросове Магаданської області, де він працював до 1979 на золотих копальнях. Повернувшись восени 1979 до Києва, приєднався до гельсинської групи захисту прав людини. Незважаючи на те, що його здоров'я було підірване, Стус заробляв на життя, працюючи робітником на заводі. В травні 1980 був знову заарештований і засуджений на 10 років примусових робіт і 5 років заслання. Відмовився від призначеного йому адвоката Віктора Медведчука, намагаючись самому здійснити свій захист. За це Стуса вивели із зали суду і вирок йому зачитали без нього.
Стусові, що перебував у концтаборі в Кучино, заборонили бачитися з родиною. Однак його записи 1983 вдалося переправити на Захід. 1985 Стуса було висунуто на здобуття Нобелівської премії з літератури. 28 серпня 1985 Стуса відправили в карцер. На знак протесту він оголосив голодування. В ніч 3 на 4 вересня він помер, можливо, від переохолодження. Його поховали на табірному цвинтарі. Прохання родини перевести тіло додому відхилили на тій підставі, що не вийшов термін ув'язнення.
Нині поезія В. Стуса міцно увійшла в літературне життя, його творчість вивчають у школі, вищих навчальних закладах України, читають мільйони українців. Ми віддаємо шану справжньому синові України, великому патріотові, схиляємо голову перед стійкістю переконань поета, який присвятив життя боротьбі за Україну та її свободу.
Манера письма Василя Стуса гармонійно поєднала українську традицію із найкращими зразками світової, особливо європейської, спадщини. Тримай над головою свічку,допоки стомиться рука —ціле життя. Замало — нічку. Довкола темінь полохка. Літають кажани, як кулі. Нестерпом студиться щока. Де ви, крилаті? Гулі-гулі!Як вам — нестерпно — без небес?Аж очі підвели, поснулі. О ні, ти не один воскрес!Як в бодню — пугачеві скрики. Десь бродить землячок-дантес. О шанталавий, недорікий,а чи поцілиш ти мене?Свіча в задумі — не мигне.“Автопортрет зі свічкою “
Характерні для поезіїїСтуса роздуми про власну трагічну, але не відворотну долю: Як добре те, що смерті не боюсь яі не питаю, чи тяжкий мій хрест,що перед вами, судді, не клонюсяв передчутті недовідомих верст,що жив, любив і не набрався скверни,ненависті, прокльону, каяття. Народе мій, до тебе я ще верну,як в смерті обернуся до життясвоїм стражденним і незлим обличчям. Як син, тобі доземно уклонюсьі чесно гляну в чесні твої вічіі в смерть із рідним краєм поріднюсь.
Поезія Василя Стуса — це історія поневірянь, тяжких мук, страждань, дорога болю, а водночас — віри й надії у свою правоту, справедливість, краще майбутнє України. Не скорилася душа стійкого поета і він в умовах таборів писав:«Як добре те, що смерті не боюсь я,І не питаю, чи тяжкий мій хрест. Що вам, лукаві судді, не клонюся. В передчутті недослідимих верств».
Пам'ятник Василю Стусу у Вінниці Меморіальна дошка Василю Стусу та Івану Світличному на фасаді Національної академії наук України на вулиці Михайла Грушевського, 4 в Києві. Відкрита 23 грудня 2020 р. Пам'ятник у селі Рахнівка. Пам'ятник у Львові Ювілейна монета на честь Василя Стуса. Ювілейна монета на честь Василя Стуса