Презентація життєвого шляху Євгена Маланюка

Завжди напружено, бо завжди – проти течій. Завжди заслуханий: музика, самота. Так, без шляху, без батька,без предтечі. Так – навпростець – де спалює мета. Евген Маланюк

Евген Маланюк(1897 – 1968)На хресті слова розіп’ятий. Цвяхами літер…

Бачив красу в силі. Мріяв про залізну Українську імперію — на зразок імперії Римської. Утім, мріяв прагматично: «Україна мусить зробитися необхідною, як штани, тільки тоді вона постане. Поки вона буде тільки "кумедією", орнаментом, піснею — до того її не буде». За ці слова багато хто й тепер образиться. Навіть соратники не поділяли його категоричності. Називали Маланюка «настовбурченим вовком з осмаленою шерстю, що виє на чорний степ».

До речі, вважав степ центром світу. Молодий поет розумів: Україна — жертва власних ментальних вад, і нема чого нарікати на «воріженьків». Проклинав її ледачу вдачу, лаяв за те, що вона шукає насолоду в слізних піснях... І говорив те, що сьогодні знає кожен з нас: «Найбільший ворог України — Москва!»Невже калюжею РосіїЗамре твоя широчина?…А над степами вітер віє,А в небі гуркотить весна. Е. Маланюк

В «Уривку із життєпису» сам Маланюк стверджував, що коріння його роду бере свій початок із Покуття, а дід «мав виразну поставу гуцула». Майбутній літератор згадував, що в мурованому зі степового каменю будинку «на дві хати — дідову й батькову» жилося наче у двох світах, у двох стилях: у першій хаті «панував дух віків, старовинного побуту, тисячолітніх звичаїв і обрядів», у другій — атмосфера «українського інтелігента». Народився Євген Маланюк 1 лютого (20 січня за старим стилем) 1897р. на хуторі поблизу Архан-города, що в Херсонській губернії (тепер Новоархангельськ Кіровоградської області), в потомственній козацько-чумацькій родині. Внук кремезного чумака, Січовика блідий праправнук, — Я закохавсь в гучних віках, Я волю полюбив державну...

За спогадами письменника,«матері я завдячую дві речі: серце і мистецтво. Батькові — життьову свою невдачу... З батька мого був «інтелігент», що, всупереч всім обставинам і спокусам, залишився національним до кінця, не зрадивши ні свого роду, ні своєї раси»

Навчався Євген Маланюк в Новоархангельській початковій школі. Як і його молодші брати, Онисим та Сергій, він відзначався блискучими знаннями. Лише найстарший із синів — Євген — продовжив здобувати освіту в Єлисаветградському земському реальному училищі. Навчання в підготовчому класі хлопець завершив із відмінними результатами і згодом був звільнений від оплати, що полегшило долю малозабезпеченої сім'ї. Здібний учень стає стипендіатом Єлисаветградського земства.

Восьмирічне перебування у стінах закладу (1906—1914), з яким у різні часи пов'язали свої долі Євген Чикаленко, Панас Саксаганський, Микола Садовський, Юрій Яновський, Гнат Юра та інші відомі діячі, значно розширило світогляд Маланюка, пробудило в ньому творчі здібності, любов до літератури, живопису, театру. У тринадцятирічному віці Євген починає віршувати.

Закінчивши Єлисаветградське реальне училище в 1914 р., вступив до Петербурзького політехнічного інституту, але з початком Першої світової війни стає курсантом Військової школи в Києві, яку закінчує в січні 1916 року. Тоді ж у званні поручника Євгена Маланюка направили на Південно-Західний фронт.

Назустріч йдуть криваві доби. Гримить грозою грізний бій. 1917 рік приніс Євгенові Маланюку чимало гострих вражень, потрясінь і втрат: жорстокі будні на фронтах Першої світової, Лютнева революція і несподівана відпустка додому у зв'язку зі смертю батька (мати померла ще в 1913 році), демобілізація з російської армії, перехід на бік УНР, служба в чині старшини в Генеральному Штабі України.

Пізніше стає ад’ютантом генерала Василя Тютюнника, командуючого Наддністрянською армією УНР, який помер від тифу на Євгенових руках і якому згодом Маланюк присвятить поему «П’ята симфонія». Молодий офіцер болісно сприймав поступовий занепад УНР. Говорив, що на війні смерть і безсмертя йдуть поруч, а війна програється тільки тоді, коли одна зі сторін воювати не хоче.

Каліський табір інтернованих воїнів армії УНР (Польща). 1922(7) р. Після трьох літ відчайдушних битв за українську державність у жовтні 1920 року армію УНР інтернували до Польщі, і Маланюк опинився в таборі біля Каліша, де пробув три роки. Тут Є. Маланюк багато пише, зі своїми друзями Юрієм Дараганом, Миколою Чирським, Максимом Гривою (Загривним) видає журнал «Веселка» (1922—1923), в якому й сам починає друкуватися. Інтерновані вояки заснували аматорський театр, чоловічий хор, навіть балетні курси; влаштовували різні культурно-освітні акції. Але й таке насичене мистецьке й громадське життя не применшувало туги цих людей за Україною.

Євген Маланюк прагнув розібратися, що привело до поразки УНР, до цього поневіряння співвітчизників у чужих краях. Ці розмірковування просилися на папір у вигляді щемливих, гірких і часто жорстких поетичних рядків. Він прийшов до висновку, що за умов національної трагедії потрібно виборювати свободу Україні «вже не військовою зброєю, а лише зброєю мистецтва й культури». Література має формувати в читача національну свідомість й державницьку волю, не втрачаючи при цьому мистецької самодостатності й самобутності і не стаючи ілюстрацією до партійної політики та ідеології.

Леонід Мосендз. Олена Теліга. Олег Ольжич. Олекса Стефанович. Оксана ЛятуринськаЄвген Маланюк брав участь у численних літературно-мистецьких вечорах, дискусіях, що влаштовувались у Подєбрадах, Празі, де здружився з такими особистостями, як…  “Празька школа” поетів. Восени 1923 року поет виїхав до Чехословаччини, де вступив на гідротехнічне відділення інженерного факультету Української господарської академії в Подєбрадах. Деякий час письменник входив до складу Ліги українських націоналістів (ЛУН), співпрацював у журналі цієї організації «Державна нація».

Празька школа – умовна назва українських поетів та прозаїків, які після громадянської війни 1920-х років опинилися за кордоном, переважно в Європі, і тривалий час мали своїм культурно-організаційним центром Прагу. Це – феномен, який не має аналогів у світовій літературі ХХ століття, оскільки безпосередньо пов'язаний із процесами національного становлення і тими катастрофами, що випали на долю української політичної нації. Основу «Празької школи» складали вчорашні учасники визвольних, нещасливих для України, змагань 1917-1921 років, інтерновані в табори, зокрема на землях Польщі. Тут, поблизу міста Каліш, було зроблено спробу об'єднати творчу енергію погромленого українства на основі художньої літератури. Естетична платформа «Празької школи»: яскравий та неповторний історіософізм, націєтворчий пафос.

Знайомство з поетесою Наталею Лівицькою-Холодною переросло в кохання, яке дуже змучило Євгена, ледь не довівши до самогубства. Любов до України вони пронесли через десятиліття, та цих непересічних особистостей єднав не лише патріотизм. Між ними спалахнуло й вже не згасало протягом усього їхнього життя занадто сильне почуття, яке важко назвати коханням. Скоріше за все, це була пристрасть з боку Маланюка й ностальгія зі сторони Лівицької. Аж 1971-го року, огладаючись на минуле, Наталя Лівицька-Холодна зізнається: То була пора неповторна,Як поезія Маланюка,А була вона недоговорена,Наче вірш без одного рядка…Наталія Лівицька-Холодна – дочка президента УНР в екзилі – у вигнанні – Андрія Лівицького.

1925 року в Подєбрадах вийшла перша збірка віршів «Стилет і стилос», яка стала неабиякою подією і в житті автора, і в тогочасному літературно-мистецькому процесі, викликавши неоднозначну реакцію: від цілковитого несприйняття до надзвичайного захоплення. Цією книгою, як і наступною – «Гербарій» (Гамбург, 1926), Маланюк ствердив свої позиції поета-націєтворця, яким він не зрадить до самої смерті.Євген Маланюк, 1924р., Прага

У поезії «Напис на книзі віршів» Є. Маланюк викладе програму свого життя і творчості в такій поетичній формі:І ти, нащадче мій, збагнеш,Як крізь тисячолітній порох. Розгорнеться простір без меж. Збагнеш оце, чим серце билось,Яких цей зір нагледів мет. Чому стилетом був мій стилосІ стилосом ставав стилет. Поет змінив меч учорашнього вояка на перо літописця. Адже боротьба не припинилася, вона триває, але тепер її треба вести не мечем (стилетом), а пером (стилосом).

У тому ж 1925 році в Подєбрадах Є. Маланюк познайомився зі студенткою медичного закладу Зоєю Равич (родом із Полтавщини) і невдовзі одружився з нею. Проте 1929 року вони розлучилися. Євген, завершивши академію, подався на заробітки до Варшави, а Зоя залишилася навчатись у Празі. Весільне фото Євгена Маланюка і Зої Равич. Зоя Равич-Маланюк і Олена Теліга

Євген Маланюк, 1928р., Подєбради На варшавський період припадає вихід у світ наступних книг поета:«Земля й залізо» (Париж, 1930), «Земна мадонна" (Львів, 1934), «Перстень Полікрата" (Львів, 1939), «Вибрані поезії» (Львів; Краків, 1943). Також значно пожвавлюється публіцистична і наукова діяльність Є. Маланюка, з'являються статті, нариси, есе, в яких він осмислює набутки вітчизняної і світової культури. У польській столиці організовується літературний гурт «Танк», безперечним лідером якого був Є. Маланюк. Але коли гурт трансформувався в інше утворення – «Ми»  – Є. Маланюк розірвав зв’язки з групою і поновив співпрацю з «Вісником».

У Варшаві доля звела Євгена Маланюка з чешкою. Богумілою Савицькою, яка працювала у польському посольстві. Вони одружилися. І поет нарешті знайшов спокій родинного життя в складних умовах еміграційного побуту в Польщі, і рядки: Ще сяє день. Ще високо блакить, Далеко ще до вечора, єдина. Мої обійми сильні і палкі, І прийде час – ти подаруєш сина,– цілком і повністю передають і суто особисті, й земні бажання та емоції автора. У 1933 році у них народжується син Богдан.

Євген Маланюк у своєму робочому кабінеті. Середина 30-х рр. Варшава. Спогади Богдана Маланюка про своє дитинство можна найлаконічніше передати його ж словами: «Сім'я була ідеальна, а в мене було ідеальне дитинство». За традицією дитячої пам'яті, батько вдома за письмовим столом, над рукописами, статтями, книгами… Надзвичайно багатий матеріал для висвітлення родинних стосунків Маланюків містить унікальна книга Оксани Сембай-Галицької "Весна на віки", видана у США (1997). Вона містить листи поета до авторки за п'ятнадцять років (1953-1968).

Євген Маланюк брав участь в обороні столиці Польщі від німецьких військ у 1939 році. Після вступу на територію Польщі радянських військ, письменник був змушений податися вже на другу еміграцію, рятуючись від пильного ока енкаведистів, які на той час уже замордували його кращого друга Юрія Липу. Знову табори для переміщених осіб, бараки, випадкові заробітки. Така перспектива не влаштовувала Богумілу, вона хвилювалася за долю сина. Євген Маланюк подався до Західної Німеччини, працював у місті Регенсбурзі, у таборі для біженців, що перебував в американській зоні окупації.

У цей період Євген Маланюк усамітнюється, відсторонюється від активної літературної діяльності. Належачи до Мистецького українського Руху (МУР), нечасто бере участь у його зібраннях, культурних акціях. РОКИ МУРу. НІМЕЧЧИНА, 1946 р. СИДЯТЬ: Євген Маланюк, Юрій Шевельов;СТОЯТЬ: Василь Барка, Улас Самчук, Ігор Костецький У червні 1949 року поет переїжджає до США, поселяється на околиці Нью-Йорка: спершу працює робочим, потім – у проекторному бюро, де й трудився до виходу на пенсію в 1962р. У 1958р. Євген Маланюк став почесним головою об'єднання українських письменників "Слово". 

За океаном з'являються друком книги:«Влада» (Фiладельфiя, 1951), «Поезiï в одному томi» (Нью-Йорк, 1954), «Остання весна» (Нью-Йорк, 1959), «Серпень» (Нью-Йорк, 1964), «П'ята симфонiя»(Нью-Йорк, 1953). Есеïстику зiбрано в двох томах «Книги спостережень» (Торонто, 1962, т. 1; 1966, т. 2). Домiнуючою iдеєю поезiï та прози Маланюка була державнiсть Украïни, прагнення iсторичноï справедливостi.

Тоді, у травні 1945 року, від'їзд Євгена Маланюка не сприймався трагічно. Жила надія, що це тимчасове розлучення і поет ще зможе повернутися до родини. З того часу листування було єдиним спілкуванням сім’ї. Довгих 17 літ вони не бачились. З дружиною вони зустрілися аж 1962 року у Варшаві, коли поет зважився на ризиковану поїздку до слов'янського світу. Пані Богуміла не покликала на зустріч сина, піклуючись за його майбутнє. А 1963 року вона померла.Євген Маланюк не розлучався з фотографією сина.

Наприкінці літа 1964 року поетові вдалося оформити запрошення синові Богдану для приїзду до США. А Євген Филимонович з допомогою друзів організував гарну програму для синового знайомства зі США (Нью-Йорк, Вашингтон, Річфільд, Стемфорд, Філадельфія, Ніагара, Буфало, Гантер). Осінь вони прожили разом, багато мандруючи, а ще більше – розмовляючи. Ця пора із сином додала письменникові тих кілька років життя до лютого 1968 року. Євген Филимонович чекав від сина листів, чекав на нову зустріч. І вона відбулася влітку 1967 року тепер уже в Європі, у Франції.

Євген Маланюк прочитав лекцію для вихованців Української Папської Малої семінарії. Це вже вдруге син слухав виступ батька перед аудиторією (вперше у США в академії науки й мистецтва). Вразило, що виступав вільно, без тексту… А, одночасно, логічно, переконливо. Брав не тільки змістом сказаного, але й голосом, ритмом, логічними акцентами. Мав неймовірне відчуття аудиторії і гарне почуття гумору. Умів примусити себе слухати. Це була їхня остання зустріч.

Серед українських емігрантів США поет мав надзвичайну популярність. Роки вже брали своє, проте Євген Маланюк не міг відмовитися від набутих протягом життя звичок. Він був великим кофеманом. Попри заборону лікарів, як справжній аристократ, шанував коньяк «Курвуазьє» й курив люльку.

16 лютого 1968 року хворий серцем Євген Маланюк помер у своєму самотньому помешканні в Нью-Йорку. Його тіло знайшли на підлозі в позі молитви. У похоронній залі на Сьомій вулиці у Нью-Йорку члени «Нью-Йоркської групи» читали Маланюкові на прощання його поезії. Похорони були скромні, як похорони кожного поета.

Похований на цвинтарі святого Андрія у Саут-Баунд-Бруку (штат Нью-Джерсі)Це кладовище американські українці називають “нашим пантеоном”.

Завершилася путь. Наче пісня — сувора і славна. Відпливає поет — залишає хвалу і хулу.І затужить, заплаче за ним Ярославна,Україна заплаче на древнім козацькім валу... Так писав на спомин про поета Борис Олександрів

Кредо Євгена Маланюка – духовний заповіт Лесі Українки: «Лиш той ненависті не знає, хто цілий вік нікого не любив». Його найвища любов – Україна, однак не рабська, а державно-незалежна, мудра і горда. П. Кононенко. Після смерті письменника у мюнхенському видавництві "Сучасність" з'явилася впорядкована ним самим збірка поезій «Перстень і посох» (1972), що стала його лебединою піснею.

Співець Степової Еллади, Євген Маланюк усе ж повернувся в Україну, про яку марив на чужині і вірним сином якої завжди був. Повернувся назвами вулиць і шкіл, повернувся пам’ятником, що височіє на центральній площі в його рідному Новоархангельську, встановлений на честь 100-річчя від Дня народження поета. На урочистості відкриття погруддя своєму батькові приїжджав син поета, Богдан Маланюк, відомий у Чехії архітектор, з дружиною та сином, онуком Євгена Маланюка. Надзвичайно хвилюючою була мить — зустріч батька й сина, котрі так нечасто бачилися за життя. Це була родинна драма Маланюків, адже доля розвела найрідніших людей по світах і континентах. Тепер син пізнав батька не вигнанцем, а одним з найвидатніших українських поетів ХХ століття.

А ще Євген Маланюк повертається на Батьківщину своїми творами, які дають нашим серцям і розуму непересічну естетичну насолоду, збагачуючи наші душі і піднімаючи наш дух. Щорічно 2 лютого вручається. Літературна премія ім.Є. Маланюкамитцям Кіровоградської області за високохудожні твори в жанрах поезії, прози, драматургії, літературознавства та перекладу, спрямовані на утвердження гуманістичних ідеалів, збагачення історичної спадщини народу, державотворення та демократизацію суспільства.

Як в нації вождя нема,Тоді вожді її – поети…Евген Маланюк

Дякую за увагу!Учитель-словесник. Лідія Іванівна Калюжна